світ географії та туризму/північна Америка

Гори Аппалачі

Гори Аппалачі простяглися на північний схід на 2300 км від штату Алабама до затоки Св. Лаврентія і продовжуються на острів Ньюфаундленд. Ширина їх – 200-300 км, середня висота – 1000-1300 м. За своїми природними умовами це типовий район середньовисотних лісових ландшафтів помірного і субтропічного поясів.
   Характер тектонічних структур, літологічний склад порід, ерозійні процеси, зледеніння тощо наклали свій відбиток на природу цього гірського району.
   Хоч Аппалачські гори за орографічними ознаками являють одне ціле, їх ландшафтні відмінності дають можливість чітко виділити тут дві частини – Північні Аппалачі і Південні Аппалачі, розділені Гудзон-Могокською долиною і Гудзон-Шамплейською западиною.
   Північні Аппалачі складаються з кристалічних і метаморфічних порід нижньопалеозойського віку (кварцитів, гнейсів, гранітів, вапняків). Північні Аппалачі зазнали зледеніння, тому поверхня їх має згладжений погорбований і зпенепленізований характер. Гори вкриті густими, переважно хвойними, лісами, що зближує їх з ландшафтами південної частини Канади.
   Брилові масиви гір у багатьох місцях розчленовані тектонічними долинами й улоговинами. Між грабеном Гудзон-Шамплейн на заході і грабеном річки Коннектикут на сході лежать Зелені і Білі гори.
   Найвища точка Північних Аппалачів – гора Вашингтон у Білих горах. Висота її 1916 м. Далі на північ гори знижуються і переходять у плоскогір'я, над якими височать окремі останці, наприклад гора Монаднок до 1000 м заввишки.
   У багатьох місцях Північних Аппалачів помітні сліди льодовиків – кари, ози, друмліни, моренні відклади тощо.
   До Північних Аппалачів належить також гірський масив Адірондак, розміщений між долиною річки Св. Лаврентія та озером Онтаріо. Це ізольований і припіднятий, досить розчленований уламок Канадського щита. Західна частина масиву нагадує горбисте плато з широкими і відкритими долинами: на сході його, навпаки, височать справжні гори з глибокими долинами і заокругленими вершинами, складеними стійкими породами. Материковий льодовик, який вкривав весь район, відполірував вершини, поглибив річкові долини, надав їм форми трогів і залишив у багатьох місцях морену.
   На узбережжі Атлантичного океану гірські хребти вклинюються й утворюють ряд півостровів з малими і великими затоками. Між півостровом Нова Шотландія і материком знаходиться затока Фанді, відома найбільшими в світі припливами (до 18 м).
   Природні умови Південних Аппалачів різноманітніші. За генезисом вони належать до герцинської складчастості і частково до каледонської. У формуванні поверхні Південних Аппалачів головну роль відіграють ерозійні процеси.
   У напрямі із заходу на схід у Південних Аппалачах можна виділити чотири структурно-морфологічні зони: передаппалачське плато, складчасто-осадова зона, складчасто-метаморфічна зона і плато Підмонт.
   Передаппалачське плато складене палеозойськими осадовими породами. Тут багато родовищ кам'яного вугілля та нафти. Поверхня плато розчленована річковими долинами басейну річки Огайо. Воно майже з усіх боків обмежене уступами, особливо стрімкими на сході. Південна частина цього плато називається Камберлендським гірським підняттям, а північна – Аллеганським.
   Найцікавіша в геоморфологічному відношенні складчасто-осадова зона. Тут чітко представлений складчасто-ерозійний так званий аппалачський тип рельєфу. В результаті розмиву антиклінальних хребтів на їх місці утворилися поздовжні долини з антиклінальною внутрішньою будовою, а синклінальні, складені стійкішими до розмиву породами, виражені в рельєфі у вигляді невисоких хребтів із згладженими схилами. Проте навіть найвищі точки цієї зони лежать значно нижче, ніж західна і східна частини Аппалачів. Найнижчою і найбільш розмитою частиною цієї зони є Велика Долина. Днище її лежить на висоті 250- 300 м, тоді як хребти навколо неї підносяться до 1100-1200 м.
   Складчасто-метаморфічна зона Аппалачів – найвища частина цієї гірської системи. Вона представлена багатьма хребтами, складеними переважно кристалічними і метаморфічними породами нижнього палеозою, з гострими гребенями, асиметричною будовою і стрімкими східними схилами. Тут знаходяться такі гірські масиви, як Чорні гори з найвищою точкою горою Мітчелл (2037 м), Димові гори, Голубий хребет. Ця зона є вододілом між Атлантичним океаном і басейном Міссісіпі.
   На крайньому сході Аппалачів знаходиться плато Підмонт. Воно має горбистий характер поверхні і підноситься над Приатлантичною рівниною на 250—400 м. Річки, що стікають з Аппалачів (Делавер, Саскуіхана, Потомак, Джемс, Реанок), врізуються в поверхню плато і, перетинаючи його східний край, утворюють водоспади. Тому східний край плато Підмонту ще називають «лінією водоспадів». Разом з тим ця лінія є межею судноплавства на річках, які течуть з Аппалачських гір.
   Область Аппалачських гір має вологий і досить теплий клімат. У минулому вона суцільно була вкрита густими лісами, які збереглись тепер лише на схилах гір.
   Тут чітко виділяються чотири висотні зони рослинності: каштанових, мішаних, хвойних лісів і високогірних луків.
   У широколистих лісах з опадаючим листям нижньої зони донедавна переважав каштан. Проте хвороба, завезена з Європи, заподіяла тяжку втрату цим деревам. Крім каштана, тут ростуть каштановий дуб, дуб червоний, тюльпанне дерево та ін. Європейця тут вражає дивна видова різноманітність та строкатість деревного покриву. Особливо це відчувається восени, завдяки незвичайному багатству кольорів листя. Висота дерев 18-30 м, але окремі екземпляри, як, наприклад, «Вашингтонів дуб», що досягає 50 м заввишки при діаметрі стовбура до 2 м. Дерева дуже переплетені ліанами, серед яких є дикий виноград.
   У наступному поясі – мішаних лісів – склад дерев ще досить строкатий. Як і в нижньому поясі, крони дерев розташовуються в кілька поверхів (ярусів). Найхарактерніші цукровий клен і жовта береза. До них домішується з листяних дерев бук і граб, а з хвойних – різні види ялини та ялиці, хемлок, колюча і біла сосна. Зелений трав'яний килим навесні і восени вкривається яскравими квітами.
   Вище по схилах гір мішаний ліс змінюється хвойним, що складається уже тільки з ялини та ялиці. Хвойний ліс доходить біля 40° пн. ш. до 1500 м і до 1500—2100 м на півдні Аппалачської гірської області.
   Вище межі лісу йдуть зарості рододендрона і кущистої вільхи, а потім луки.
   Багатство флори Аппалачської області пояснюється тим, що більша частина її є давньою сушею, і до того ж вона не зазнавала зледеніння. Трапляються дуже давні рослини, наприклад тюльпанне дерево, що досягає 60 м заввишки. Найближчі родичі цього дерева і деяких інших рослин жили на Землі ще в крейдовий період. Багато таких видів рослин, які ніде більше не зустрічаються.
   Аппалачі багаті на корисні копалини. В їх надрах залягають великі запаси кам'яного вугілля, нафти, залізної руди. Є мідь, срібло, кобальт.
   Великі запаси будівельного каміння, вапняку, піску, глини. Корисні копалини розподіляються нерівномірно. Найзначніші родовита залізних руд зосереджені на півдні, нафта і природні гази добуваються на півночі і в центральному районі. Але всі ці природні багатства тією чи іншою мірою представлені в середній частині Аппалачських гір. Саме тут лежить Аппалачський кам'яновугільний басейн.
   На 250 км з півночі на південь і більш ніж на 400 км із заходу на схід від берегів озера Ері і до річки Делавер та верхньої течії річки Огайо розкинувся важливий вугільний і індустріальний штат Пенсільванія. Аппалачський басейн дає близько 70% загального видобутку вугілля в США, в тому числі 95% всього американського антрациту.
   У Пенсільванії виплавляється четверта частина усієї сталі, що виробляється в країні, розвинуто машинобудування, виробництво прокату, стальних конструкцій. Пенсільванська нафта відзначається високою якістю. У штаті є численні текстильні, трикотажні і швейні фабрики та інші підприємства легкої промисловості.
   На північному сході Аппалачські гори ніби знаходять своє продовження на острові Ньюфаундленд.