|
світ географії та туризму/Північна Америка
©Сайт "Світ географії та туризму"
|
світ географії та туризму/Північна Америка
©Сайт "Світ географії та туризму"
Рельєф Північної Америки
На відміну від інших частин світу типовим для континенту є меридіональне простягання найвищих гірських систем по його периферії - Кордильєр на заході і Аппалачів на сході. Характер рельєфу наклав відбиток на кліматичні умови різних його частин, а також на інші компоненти природи, посиливши відмінності між західними і східними районами.
Основу материка становить докембрійська Північно-Американська платформа, що займає приблизно половину його поверхні, велику частину Гренландії і південний схід Канадського Арктичного архіпелагу. Близько 60% поверхні платформи майже не має осадочного чохла і виступає на поверхню у вигляді Канадського, або Лаврентійського, щита - одного з найбільших щитів північної півкулі. Щит утворюють архейські та протерозойські гнейси, граніти та інші кристалічні породи.
Колись Канадський щит займав майже всю Північну Америку на схід від Скелястих гір. Точніше, саме він і був тоді Північною Америкою. Потім південна частина його опустилась і була залита морем. А коли море знову відступило, з-під води з'явився не щит, а потужні шари морських осадків: вапняку, глин, піску. Вони осіли на поверхні щита і вкрили його шаром завтовшки кілька кілометрів. Саме вони й утворюють тепер поверхню США і західну частину Канади.
Чим далі на північ, тим шар осадків тоншає, і на північ від Великих озер кристалічні сланці і граніти виходять на поверхню.
Ще в давнину Канадський щит під напором сусідніх ділянок земної кори дав ряд тріщин. По тріщинах осідала, провалювалась його середина. Море негайно затопило утворену западину. Цей провал на щиті добре видно на карті; його займає Гудзонова затока.
Канадський щит у тій його частині, яка тепер виходить на поверхню, багато років був похований під льодами, потужність яких досягала 2-3 км. Від району Киватин на захід від Гудзонової затоки і Лабрадору льодяне покривало розтікалось як всередину - до Гудзонової затоки,- так і назовні - до країв кристалічного щита і далі - за його межі.
Коли льодовик розтанув, западини по краях щита, утворені вздовж тріщин або вкриті льодом, заповнились талими водами - виникли Великі озера і ланцюг інших, також дуже великих, «майже великих» озер: Вінніпег, Атабаска, Велике Невільниче, Велике Ведмеже. Озера ці з'єднались річками, які несли в океан надлишок талих вод: на північний схід потекла річка Св. Лаврентія, на північний захід, якраз по межі щита,- Маккензі. Річки прорили русла в обхід льодовика, бо він не пропускав ще їх найкоротшим шляхом у Гудзонову затоку. Частина води стікала на південь у Мексиканську затоку через р. Міссісіпі.
Льодовик не зміг перетворити Канадський щит в абсолютну рівнину, бо в різних місцях він мав різну твердість. Поряд з «баранячими лобами» трапляються «кучеряві скелі», поверхня яких нагадує хвилясту вовну вівці. «Баранячі лоби» місцями відполіровані льодом до блиску, місцями покреслені паралельними подряпинами - слідами каменів, які він ніс за собою. За напрямом цих подряпин дізналися, звідки і куди рухався льодовик.
Незліченні горби і западини на поверхні щита розкидані в повному безладді. Коли льодовик розтанув, кожна западина перетворилася в озеро, тому й озер у північній Канаді безліч. Суша між ними, мов тонке мереживо, вся складається з хитросплетеної сітки островів і перешийків. Озера лежать на різній висоті, і річки збігають від одного до другого порогами і водоспадами.
Отже, розвиток сучасних форм поверхні Північної Америки - це прояв і наслідок тісної взаємодії ендогенних й екзогенних процесів. У результаті цього в межах Північної Америки сформувалися такі оротектонічні області: Лаврентійське плоскогір'я, Кордильєри, Аппалачі, Центральні рівнини, Великі рівнини та Берегові низовини.
Майже всю північ материка займає Лаврентійське плоскогір'я, яке відповідає материковій частині Канадського щита. Його площа становить понад 7 млн. кв. км.
На більшій частині цієї рівнини безпосередньо на поверхню виходять архейсько-протерозойські кристалічні породи (граніти, гнейси та ін.). Лише на південь від Гудзонової затоки кристалічні породи вкриті осадочними породами кембрію і силуру. Лаврентійське плоскогір'я має чашоподібну форму. В його внутрішніх частинах абсолютні позначки варіюють у межах 180-200 м, а по периферії — 300-500 м. На сході цієї області в межах Лабрадору в неогеновий час відбулось підняття території, тепер тут чітко вирізняється горстовий хребет Торнхат, висота якого понад 1500 м. Нові підняття окремих частин відбувалися і в інших районах, завдяки чому рельєф зазнав омоложення.
Острівна частина Лаврентійського плоскогір'я характеризується великою розчленованістю. Підняття, які мали місце тут у неогеновий час, супроводились інтенсивною вулканічною діяльністю. Зокрема, на сході узбережжя Гренландії кристалічні породи вкриті товщею базальтів, які утворюють ланцюг високих гір і нунатаків.
Форми поверхні арктичних островів пов'язані переважно із зледенінням. Найбільші льодовики зосереджені в Гренландії, а менші - на островах Баффінова Земля, Девон, Елсмір, Аксель-Хейберг, Мелвілл.
На півдні Лаврентійське плоскогір'я переходить в область Центральних рівнин. На великих просторах цієї території докембрійські породи вкриті осадочними відкладами різного геологічного віку. Стійкість осадочних товщ неоднакова, що створює умови для розвитку по всій периферії рівнини куестових форм рельєфу. Так, на південь від Великих озер і між ними поверхня складена породами нижнього палеозою, і в рельєфі найчіткіше виявляються куести, що утворились у щільних силурійських вапняках (наприклад, уступ Ніагарського водоспаду).
Антропогенове зледеніння також наклало свій відбиток на рельєф куестової області. Корінні породи цієї області поховані під мореною і водно-льодовиковими пісками.
Досить поширені кінцевоморенний і горбастий рельєфи донної морени. Часто висота кінцевоморенних пасом досягає 20-50 м відносної висоти, в окремих місцях їх вінчають високі частини куест.
Поверхня вододільних територій південної частини Центральних рівнин плоска, але прирічкові ділянки розчленовані густою сіткою ярів, особливо на крайньому півдні. Крім ерозійних, тут добре розвинуті карстові форми рельєфу.
На захід від Центральних рівнин розташована смуга Великих рівнин, або плато Прерій. Великі рівнини являють собою систему східчастих плато, що знижуються від Кордільєр на схід. Висота їх від 500 м на сході до 1600-1700 м на заході, протяжність з півночі на південь понад 4000 км. Поверхня Великих рівнин складена переважно осадочними породами мезозойського і кайнозойського віку, які вкриті алювіальним, еоловим, а в північній частині - льодовиковим матеріалом. Річки, що стікають з Кордільєр, розчленували плато глибокими долинами на столові височини.
Найхарактернішою особливістю рельєфу Великих рівнин є поєднання різноманітних ерозійних форм. Особливо пересічена поверхня прирічкових ділянок. Схили сусідніх ярів, перетинаючись тут, утворюють численні сплетіння гострих гребенів. Це - бедленд - зовсім непридатні для господарського використання землі.
На рельєф північної частини Великих рівнин значно вплинуло зледеніння. Долини тут дуже широкі, а їх схили згладжені, вододільні ділянки погорбовані безладним нагромадженням піщано-глинистого матеріалу й усіяні озерами.
На півдні Великих рівнин льодовикових відкладів немає. Обширні плато, складені верхньопалеозойськими відкладами, розчленовані сіткою глибоких ущелин. Ці ущелини 200-300 м завглибшки утруднюють спорудження шляхів.
Великі і Центральні рівнини на півдні переходять в алювіальну низовину Міссісіпі, що зливається з Береговими низовинами (Приатлантичною і Мексиканською).
Низовини формувалися як у мезозої, так і в кайнозої внаслідок опускання палеозойського складчастого фундаменту. Рельєф низовин пов'язаний з швидким епейрогенічним підняттям території на місці раніше затоплених морем територій.
Поверхня Мексиканської низовини майже ідеально рівнинна з абсолютними позначками до 100 м. Гідромережа розвинута. Поблизу моря річки течуть у своїх наносах, іноді навіть вище від навколишньої місцевості. Біля узбережжя низовина заболочена.
В окремих місцях поверхня складена вапняковими породами, в зв'язку з чим тут мають значний розвиток карстові явища (Флорида, Юкатан та ін.).
Приатлантична низовина на заході оточена уступом плато Підмонт. Вона складена товщею осадочних порід (вапняків, пісковиків, глин) потужністю до 1000 м, які залягають на палеозойському кристалічному фундаменті. Середня висота низовини 100 м. Поверхня її розчленована долинами численних річок.
Східний край Північної Америки займає пояс давніх омолоджених гір - Аппалачів.
Гори простяглися у вигляді ряду поздовжніх хребтів з південного заходу (від штату Алабама на півдні США) на північний схід до мису Гаспе (в затоці Св. Лаврентія) і далі до острова Ньюфаундленд. Довжина гір понад 2000 км, ширина 200-300 км, середня висота 1000-1300 м, а окремі вершини досягають 2000 і більше метрів.
Глибока Гудзоно-Мохокська тектонічна западина поділяє Аппалачі на Північні і Південні. Північні Аппалачі нижчі, майже скрізь складені метаморфічними і кристалічними породами переважно нижньопалеозойського віку. В період мезозою і кайнозою гори зазнали піднять, антропогенове зледеніння надало їм куполоподібних обрисів. Тепер ця частина гір має характер вирівняних плоскогір'їв заввишки 400-600 м, над якими підносяться окремі брилові масиви і хребти: Адірондак з вершиною Марсі (1628 м), Зелені гори - на заході (1200 м), Білі гори - на сході з вершиною Вашингтон (1916 м) та ін. Усі ці масиви розділені тектонічними западинами.
Уся західна частина Північної Америки, починаючи від Панамського перешийка на півдні і до Аляски на півночі, а також Антільські острови, входять до складу Кордільер, що складаються з кількох хребтів і великих плато між ними. Початок формування Кордільєр відносять до нижнього палеозою. Більшість хребтів належить до мезозойського і альпійського етапів горотворення. Велику роль у рельєфоутворенні відігравали вертикальні рухи, розломи і вулканізм, а також антропогенове зледеніння.
Починаються Кордільєри на Алясці двома основними хребтами, що мають тут широтний напрям,- хребтом Брукса на півночі і Аляскинським хребтом на півдні. В Аляскинському хребті знаходиться найвища точка Кордільєр - г. Мак-Кінлі (6193 м). Гори Брукса мають висоту 1200-1300 м.
На північ від Аляскинського хребта розташоване велике і досить розчленоване плоскогір'я Юкон з переважаючими висотами 600-800 м.
Від г. Мак-Кінлі Кордільєри круто повертають на південь, продовжуючись рядом паралельних хребтів. У межах Канади їх простягання переважно південно-східне. Гори в цій частині досить високі, але більш розчленовані вузькими, глибокими річковими долинами, а біля узбережжя - фіордами.
Основними гірськими ланцюгами канадської частини Кордільєр є Скелясті гори на сході і Береговий хребет на заході. Між ними розташоване вулканічне плато Фрейзер, висота якого 800-1200 м.
Система проток відокремлює Береговий хребет від острівного ланцюга.
У межах США Кордільєри досягають найбільшої ширини (до 1600 км). Вони представлені тут великими внутрішніми плато, розчленованими глибокими долинами, які відповідають тектонічним западинам (Уілламетська, Каліфорнійська та Нижньокаліфорнійська долини).
Береговий хребет Канади переходить у Каскадні гори в межах США. Тут виділяються такі вулканічні вершини, як Рейнір (4392 м), Шаста (4316 м) та ін. Далі на південь Каскадні гори поступово переходять у гранітний масив Сьєрра-Невада з вершиною Уїтні (4418 м). Між цими хребтами на заході і Скелястими горами на сході розкинулись такі величезні плато, як Колумбійське, Великий Басейн і Колорадо. Скелясті гори в межах США увінчані рядом високих вершин (Елберт - 4399 м, Бланка-Пік - 4386 м та ін.).
На території Мексики Кордільєри нижчі і менш розчленовані. Між Західною і Східною Сьєррами розкинулося велике Мексиканське плоскогір'я, внутрішня частина якого являє собою чергування хребтів і улоговин. За характером рельєфу воно нагадує Великий Басейн. З півдня плоскогір'я обмежене Поперечним Вулканічним хребтом з рядом вулканів (Орісаба - 5700 м, Попокатепетль - 5452 м, Ікстаксітуатль та ін.).
На південь від Теуантепекського перешийка гірський ланцюг розгалужується на дві частини: одна система гірських хребтів відхиляється на схід і продовжується на островах Центральної Америки (Великі і Малі Антільські), друга - до Панамського перешийка.
Кордільєри характеризуються бриловими і близькими до горстів формами, численними лаколітовими утворами. Меншою мірою в них проявляються форми рельєфу, зумовлені майже виключно складчастістю. Вони характерні головним чином для вузької прибережної смуги.
Дрібніші риси рельєфу здебільшого пов'язані з ерозійними процесами. У північно-західній частині Кордільєр добре представлені льодовикові форми, а в південно-східній - водно-ерозійні. У внутрішніх частинах зустрічаються численні форми рельєфу, утворені діяльністю вітру.
*надіслана робота.