Іранське нагір'я

світ географії та туризму  євразія  материки та океани


   Іранське нагір'я — найбільше за площею і найсухіше з нагір'їв Західної Азії. Воно сформувалося в альпійсько-гімалайський орогенічний цикл. Периферійні гірські пасма утворилися внаслідок альпійських складчастих рухів, а внутрішні брилові ділянки належать до давніших споруд. Загальне підняття території, що почалося ще в неогені, триває. Одночасно з процесами підняття нагір'я зростала і ерозійна діяльність та ерозійне розчленування. В умовах сухого континентального клімату досить тривалий період відбувалися процеси накопичення продуктів руйнування. В ряді місць у будові нагір'я велику роль відіграють вулканічні породи; збереглися вулканічні конуси згаслих вулканів.
   Північні окраїнні гірські підняття нагір'я починаються гірською системою Ельбурс. Ельбурс простягається кількома паралельними хребтами. Найвища точка його - г. Демавенд (5604 м). Це вулкан, що перебуває в сольфатарній стадії (один з його конусів — Дуде-Кух систематично виділяє сірчані гази). Вершина Демавенду вкрита багаторічним снігом; на його схилах багато мінеральних і гарячих джерел.


   На північ від Ельбурсу, вздовж узбережжя Каспійського моря, простяглась неширока (від 3 до 105 км) Південно-Каспійська низовина, поверхня якої в ряді ділянок лежить на 28 м нижче від рівня океану. Велика кількість опадів у межах цієї низовини сприяє розвитку боліт, а в прибережній зоні - численних лагун. Продовженням Ельбурсу на схід є Туркмено-Хорасанські гори, що простяглися до р. Теджен (Геріруд). Вони складаються з кількох хребтів. Північний хребет — Копетдаг (висота 2000—3000 м), південний — Нішапурські гори (найвища точка — г. Кухе-Біналуд, 3322 м). Між цими хребтами знаходиться Кучано-Мешхедський діл, по якому протікають річки Атрек і Кешефруд. Ельбурс і Туркмено-Хорасанські тори сейсмічні.
   Поступово підвищуючись, Туркмено-Хорасанські гори сполучаються з Паропамізом і хребтом Банді-Туркестан. Ці гори підносяться над навколишньою місцевістю на 800—1000 м (їх абсолютні висоти становлять 1,5-2 тис. м). На південь і південний схід від Паропамізу простягається кілька гірських пасом до хребта Баба, а від останнього починається могутній хребет Гіндукуш..
   Гіндукуш являє собою мезозойську складчасту споруду, змінену рухами палеогенового періоду. Його можна розглядати як гігантський антиклінорій, що зазнав недавніх склепінних піднять великого масштабу.
   Орографічно Гіндукуш поділяється на дві рівні поздовжні частини — нижчу західну (до 5000 м) і вищу східну (понад 7000 м). Стик цих частин увінчує найвища вершина Гіндукушу - г. Тірічмір (7690 м). До системи Гіндукушу (його західної частини) відносять хребет Баба з вершиною Шахфуладі (5143 м), що є орографічним і гідрографічним вузлом Афганістану. Схили Гіндукушу надзвичайно круті; відносні висоти його 3000-4000 м. Для поверхні Гіндукушу типове поєднання поверхонь вирівнювання, що знаходяться на значних висотах, із стрімкими схилами, почленованими глибокими ущелинами і окремими, різко оконтуреними, альпійського типу вершинами-гребенями.
   З південного заходу Іранське нагір'я оточують гори Загрос. Вони простягаються від верхів'їв р. Малий Заб (притока Тігру) в напрямку на південний схід; ширина їх - до 200 км. Гори спускаються паралельними уступами до берега Перської затоки. Найбільшої висоти досягають у масиві Зердкух (4548 м), що знаходиться у Бахтіарських горах — центральній частині Загросу. Вздовж Оманської затоки простягається хребет Беша-герд; висота його 1500-2000 м. На сході нагір'я височіють Сулейманові гори, які розгалужуються на кілька пасом.
   Внутрішня частина Іранського нагір'я зайнята плоскогір'ям, що має складчасту будову. Це плоска височина (середні абсолютні висоти 800—1000 м), над якою подекуди підносяться гребені гірських- пасом. Знижені ділянки між цими гребенями заповнені продуктами вивітрювання; іноді вони являють собою широкі вирівняні улоговини, а окремі хребти майже до самих вершин прикриті делювіальним матеріалом. На найнижчих ділянках (на висотах 200-900 м над рівнем моря) поширені солоні озера і болота, або к е віри (глинисті простори з білосніжним покривом, що утворюється на місці висохлих озер). Велику площу (понад 350 тис. км2) тут займає пустиня Деште-Кевір (Велика Соляна пустиня). На південь від неї розкинулася багата на солончаки піщана пустиня Деште-Лут, у багатьох місцях якої утворилися дюни висотою до 200 м. У східній частині плоскогір'я знаходяться глинисто-щебенювата пустиня Дашті-Марго і піщана пустиня Регістан.
   Знижені ділянки Іранського нагір'я багаті на нафту. Особливо великі родовища її розробляються на південному заході. Нафту видобувають також в Іранському Азербайджані і вздовж Південно-Каспійської низовини. У міжгірських западинах центральної частини Ельбурсу (прикаспійський район) зосереджені родовища кам'яного вугілля. На Іранському нагір'ї багато руд заліза, міді, свинцю, нікелю, олова, срібла, золота, платини, є графіт, сіль (кухонна, калійна і глауберова), сірка, азбест, марганцева руда тощо. Немало родовищ коштовного каміння (бірюзи, ізумруду, рубіну, гірського кришталю, берилу та ін.), але більшість із них ще недостатньо вивчена.
   Клімат більшої частини Іранського нагір'я, хоч воно й лежить майже повністю в субтропічному поясі, континентальний, лише південна окраїна має ознаки тропічного клімату. Внутрішня частина нагір'я досить суха, з високими літніми температурами і великими добовими коливаннями їх, тому тут розвинулись ландшафти пустинь і напівпустинь.
   Взимку в межах нагір'я проходить полярний фронт, який розділяє континентальне повітря помірної зони і континентальне тропічне повітря південної частини Месопотамії та Аравійського півострова. Завдяки цим особливостям основна маса опадів випадає у зимовий і весняний періоди. Проте значна частина вологи затримується гірськими хребтами, тому загальна кількість опадів незначна. Так, у внутрішніх районах (Деште-Лут, Деште-Кевір та ін.) випадає менш ніж 80-100 мм на рік, на західних гірських схилах - до 500 мм, а на сході - до 300 мм. Найбільше опадів на Південно-Каспійській низовині - близько 1300 мм на рік з літнім максимумом; їх приносять північні вітри з Каспійського моря. На східних схилах Сулейманових гір позначається вплив екваторіальних мусонів, які приносять максимум опадів у літній час.
   Середня температура січня на більшій частині нагір'я тримається близько 0°, однак у цей час нерідко сюди заходять холодні арктичні повітряні маси, які часто супроводяться хуртовинами і знижують температуру повітря до -18, -25° (у Тегерані бувають морози до -20°). Лише на Південно-Каспійській низовині і на крайньому півдні середні температури січня вищі: 10-11° на узбережжі Каспійського моря і до 15° на півдні.
   Своєрідний клімат Гіндукушу, досить віддаленого від морів. На північно-західних схилах його, що перебувають під впливом західних повітряних мас, буває 400-800 мм опадів (максимум їх припадає на зиму), на південно-західних - до 300 мм, а на сході кількість їх зменшується до 100 мм.
   Навпаки, на південно-східних схилах Гіндукушу, де позначається літній мусон, випадає 700-1000 мм на рік з максимумом улітку. Тут спостерігаються великі добові й річні амплітуди температур. Особливо це типово для гірських долин, замкнутих улоговин і високих плато, оточених високими горами. На висотах 1000—1500 м у липні температура піднімається до 30°, з взимку буває нижче 0°. На висотах 3000—4500 м середні липневі температури досягають 10°, а взимку до двох місяців тримаються морози (-5, -17°).
   У горах з абсолютними позначками 4500-5500 м температури постійно від'ємні; тут нагромаджується сніг та утворюються льодовики.
   Сухість клімату і специфічні особливості рельєфу позначаються на розвитку внутрішніх вод. Більшість річок Іранського нагір'я не доходять до моря, а губляться в пісках або впадають у солоні озера; лише верхні гірські ділянки їх мають більш-менш постійні течії. Взимку річки нагір'я повноводі, а влітку вони майже зовсім пересихають. Повноводі лише ті річки, які впадають у Каспійське море: Аракс, Атрек, Кизилузен (у нижній течії — Сефідруд), Горган. Найбільші річки: Гільменд, Геріруд, Атрек. Найбільшою річкою, що впадає в Перську затоку, є Карун (550 км). Вздовж цих річок багато оазисів і населених пунктів.
   Озер на нагір'ї небагато. Найбільше з них Дер'ячейє-Немек. У внутрішніх пустинних районах багато дрібних солоних озер, які поступово висихають і перетворюються на солончакові болота.
   Ґрунтовий покрив нагір'я різноманітний. У прибережній частині Південно-Каспійської низовини і в гірських долинах невеликими ділянками зустрічаються чорноземні, каштанові та бурі грунти. Підзолисті гірські лісові грунти типові для передгір'їв, а вище - темні гірські лучні грунти. На узбережжі Перської і Оманської заток поширені червоноземи, в сухих степах і пустинях - щебенювато-глинисті скелетні грунти, а також солончаки і солонці, а в окремих місцях на лесових породах - сіроземи.
   Рослинний покрив Іранського нагір'я небагатий. Ліси займають лише 12% його площі. На більшій частині нагір'я — пригнічена і одноманітна рослинність пустинь і напівпустинь. Цінні дубово-букові ліси ростуть лише на лісових буроземах і гірсько-підзолистих грунтах на Південно-Каспійській низовині. Дубові ліси вкривають гірські схили від 600 до 1500 м, вище 1500-2100 м росте бук. Поширений також граб. На низовинах західної частини нагір'я, крім дуба й бука, поширені залізне дерево, дзельква, в'яз, алича, гледичія, біла тополя, кипарис. У цих лісах росте самшит, глід, ялівець, дикий виноград, плющ, ломиніс, ожина, трапляються зарості волоського горіха. Гірські схили Загросу вкриті розрідженими лісами, де ростуть кілька видів дубів, ясен, клен, а з вічнозелених - фісташки, мирт та ін. Вздовж річок ростуть тополі, чинари, в садах місцеве населення вирощує волоський горіх.
   На глинисто-солончакоівих пустинях - розріджений покрив з чагарників дводольних рослин - полину, солянки, верблюжої колючки, деяких видів злаків. Вздовж річкових долин зустрічаються невеликі саксаулові ліси, чагарники каучуконосу хондрили та ін. У піщаних пустелях рослинний покрив також розріджений; тут ростуть полин (кілька видів), саксаул. У кам'янистих пустинях (східна частина Іранського нагір'я) зрідка зустрічається дикий кавун колоцинт, верблюжа колючка, курай, цінна рослина асафетида. З надрізаного кореня цієї рослини витікає камедь, яку використовують у медицині, техніці і в кондитерському виробництві. Із саксаулу і солянок місцеве населення випалює поташ.
   Рано навесні (в лютому), коли бувають невеликі опади, пустелі оживають, вкриваються мальовничим килимом ефемерних рослин: білих, червоних і жовтих тюльпанів, нарцисів, ірисів та інших цибулинних і ефемерних злаків. Увесь розвиток їх від проростання до визрівання плодів і насіння проходить дуже швидко - впродовж кількох тижнів. Коли опади припиняються, їх життя завмирає, сонце випалює ці ніжні рослини; залишаються лише підземні клубні і кореневища.
   По долинах річок та навколо озер поширена болотна рослинність; очерет, рогіз, ситняг, а з деревних - іноді тополя. У таких місцях рослинність утворює іноді густі зарості - тугаї.
   Іранське нагір'я - батьківщина ряду садових рослин, звідси вивезені фіги, виноград, персики, гранати, алича, мигдаль тощо.
   Серед тваринного світу Іранського нагір'я зустрічаються елементи Європейського Середземномор'я, Африки і Південної Азії. Із ссавців водяться дикі осли онагри, газелі, антилопи; в лісах — дикі кабани, олені, козулі; в гірських районах — безоаровий козел, гірські барани; з хижаків — шакал, смугаста гієна, зрідка лев (на південному заході), вовки, лисиці, каракал; на узбережжі Каспійського моря - тигри і леопарди, а на південному сході зустрічаються мангусти. По долинах річок і в горах живе дикобраз. У пустинях багато бабаків, ховрахів, піщанок, полівок, тушканчиків. Досить багата і різноманітна орнітофауна. На рівнинах водяться куріпки, саксаульні сойки, рябчики, у гірських лісах - фазани, гірські індики, на водоймах - гуси, качки, фламінго, чайки. З плазунів - різні види змій, ящірок, черепах; з безхребетних — скорпіони і різні комахи, в тому числі сарана, яка завдає великих збитків сільському господарству.
   Населення розміщене по території нагір'я досить нерівномірно. Найгустіше заселені північні райони Ірану, найменше - пустинні, де густота не перевищує 2 осіб. на 1 км2 (тут населення веде кочове життя).
*надіслана робота.

Hosted by uCoz