Історія розвитку географії населення в Україні

    Становлення і розвиток географії населення як наукової дисципліни відбулося в Україні у ХХ ст., хоча дослідження окремих демографічних, етнічних та розселенських проблем спостерігалося значно раніше.

    До XVII ст. населення вивчали у рамках комплексних географічних, а також під час статистичних, етнографічних досліджень окремих регіонів та населених пунктів.
    Найдавніші відомості про населення, яке населяло Україну, знаходимо у “Історії…” Геродота (V ст. до Хр.), “Географії” Птоломея, у творах арабських, візантійських та інших мандрівників (Аль-Масуді, Ібн-Хаукаль, Прокопій, Фотій, Маврікій та ін.). Ці відомості були, як правило однобокими, бо торкалися переважно тих ділянок життя людей, які найбільше дивували іноземних мандрівників: зовнішній вигляд, звичаї, їжа, заняття людей.
  Окремі відомості про населення, передусім про окремі міста-укріплення, дають літописи, які велися у часи Київської Русі, з них ми можемо довідатися про часи заснування окремих поселень, їх вигляд, функції.
  Про життя населення, звичаї, особливості господарювання людей в окремих частинах України (Галичині, Волині, Поділлі, Подніпров’ї) залишили відомості у своїх спогадах іноземні діячі і чиновники – Е.Лясота, Д.Флетчер, Г.Боплан, П.Алеппський, К.Гільдебрант та ін. Всі вони відзначають високий рівень освіти і культури, працелюбність і щирість українського народу. Найбільше інформації про населення та населені пункти знаходимо у “Описі України…” (1650 р.) французького інженера Гійома Боплана. Це – відомості про звичаї і побут людей, яких Боплан називає українцями, а їхню землю – Україною. Він відзначає їх свободолюбність, відвагу, сильне здоров’я, а про дівчат говорить як про прегарних красунь, які сором’язливі, цнотливі, і де наперекір усім народам, дівчата нерідко пропонують хлопцям свою руку. Боплан також дає детальний опис тих поселень, через які він проїжджав, відмічаючи їх зовнішній вигляд, заняття людей, особливо торгівлю товарами і ремісництво.
  Із захопленням подавали свої враження від українців іноземні посли, що їздили до гетьмана Богдана Хмельницького. Найбільш обширним описом нашої землі цього часу (XVII ст.) є щоденник подорожі Павла Алеппського (з Сирії). В ньому він пише про нашу землю, як про “прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен”. П.Алеппський відзначає високий рівень освіти і культури населення, його здивувало те, “що всі чоловіки, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки і дочки, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони неуками тинялися по вулицях… Серед монастирських наставників є люди вчені, правники, промовці, вони знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями…” Він також звертає увагу на забудову міст, описує замки, церкви.
  У XVIII-XIX ст., коли Україна знаходилася у володінні різних імперій (Російської, Австро-Угорської, Польської) розвиток географічних знань здійснювався значною мірою представниками цих держав. Територію України найбільше описували російські вчені. Шукаючи природних багатств, вони звертали увагу і на мешканців т.зв. “Малоросії” (В.Зуєв, П.Шаліков, П.Сумароков, В.Ізмайлов та ін.). Всі підкреслювали охайний вигляд поселень, в українцях вони відмічали такі риси, як побожність, палку любов до Батьківщини, вихованість, а у їх родинному житті – любов, повагу і довіру.
  На початку XVIII ст. український історик Г.І.Новицький вперше вжив термін “велелюдство” (тепер “народонаселення”), під яким розумів сукупність людей та оцінку чисельності народів у порівняльній формі. А запровадив цей термін вихованець Києво-Могилянської Академії М.М.Мотоніс, який також запропонував запровадити в країні облік дворянства.
  В середині XVIII ст. М.Маркевич і О.Ригельман здійснюють історико-географічне вивчення України, у якому подають чисельність населення у 17 і 18 ст. Ригельман зазначає, що Б.Хмельницький був главою народу, який налічував 6 млн. душ (осіб). М.Маркевич робить підсумок демографічного розвитку Лівобережної України у XVIII ст., відмічаючи високу смертність селян, що перебували у кріпацтві. Ці ж питання порушував на початку XIX ст. український географ В.Каразін.
  У ХІХ ст. питанням географії населення приділяв велику увагу російський вчений П.П.Семенов-Тянь-Шанський. У його п’ятитомному “Географо-статистичному словнику” дано опис всіх народів, які населяли тодішню Росію.
  У першій половині ХІХ ст. відомості про населення окремих частин України знаходимо у статистичних описах, які складали найчастіше працівники урядових установ та статистичних комітетів.
  У середині ХІХ ст. появилась праця О.Скальковського “Опыт статистического описания Новороссийского края», в якій автор дає детальну характеристику народностей, які населяли у цей час південь України. Про населення окремих губерній можна довідатись із записок офіцерів Генерального штабу, які складали статистичні огляди губерній.
  На цей час (середина ХІХ ст.) у Київському університеті завдяки зусиллям видатного статистика і етнографа Д.П.Журавського було складено “План статистичного опису губерній Київського учбового округу”, у якому автор поряд з іншими питаннями пропонує з’ясувати особливості заселення краю, динаміку чисельності його населення, соціальний і класовий склад, побут населення, здійснити огляд населених пунктів. Це було основою подальшого комплексного аналізу суспільних процесів, що відбувалися на певних територіях. Їх почали здійснювати вчені, які входили до складу Південно-Західного відділу Російського географічного Товариства.
  Вивчення етнографічних особливостей населення Південно-Західної Росії (територія України, що входила до Росії) найбільше пов’язано із іменем П.Чубинського. Він вперше визначив етнічні межі поселення українців, вивчав їх економічне становище і побут, провів типізацію українського населення. В основу виділення типів українців (власне український, поліський та подільсько-галицький) він поклав рівень адаптації людей до навколишнього середовища, вплив природних умов на фізичний розвиток людей. Переважна більшість матеріалів, зібраних і проаналізованих П.Чубинським, опублікована у семитомній праці “Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край”.
  В кінці ХІХ ст. під керівництвом М.Зібера була складена програма перепису населення м.Києва (1874 р.), яка була основою розвитку комплексного підходу до вивчення народонаселення.
  Деякі аспекти вивчення населення України знаходимо у публікаціях С.О.Подолинського (про стан здоров’я населення, трудові стосунки українців), І.Я.Франка і П.А.Грабовського (про трудову міграцію селян), Є.В.Святковського, І.Пантюхова (про природний рух населення), М.І.Туган-Барановського (про місце і роль людини, її праці у господарському поступі, про мотивацію праці) та ін..
  Розвиток географії населення у кінці ХІХ на початку ХХ ст. відбувався переважно на основі аналізу даних першого Всеросійського перепису населення (1897 р.) і здійснювався переважно статистиками. Регіональний огляд сільського населення європейської частини Росії (в т.ч. і України) за даними цього перепису здійснив відомий географ (відомий більше як кліматолог) О.Воєйков, він показав загальні закономірності розподілу населення, особливості його природного руху. Він підкреслив, що вирішальним фактором у розподілі населення є не стільки навколишнє середовище, скільки сама людина. Ця ідея О.Воєйкова була підхоплена передусім у Радянській Україні у процесі боротьбі з антропогеографією. Остання, зародившись у ХІХ ст. в Німеччині, передбачала вирішальний вплив природних умов на розселення людей. Представниками антропогеографії в Україні були М.Кордуба, С.Л.Рудницький, О.Степанів, а пізніше – В.М.Кубійович.
  С.Л.Рудницький у своїх працях “Чому ми хочемо самостійної України”, “Україна – наш рідний край”, “Україна і українці”, “Територія й населення України” та багатьох інших, визначає особливості демографічної і національної політики українського народу. Він вважає, що “могутність народів більше залежить від біологічних, ніж від економічних чинників”, і тому важливим повинно бути “стремління до расово найкращого приплоду” і “якісно вищого приросту населення”. Значну увагу приділяє розселенню українського народу на його етнічних землях, і на основі цього визначає етнічні межі України, досліджує поселення українців у діаспорі.
  У перші роки радянської влади в Україні антропогеографічні ідеї були оголошені ворожими і розвиток науки, в т.ч. і географічної, відбувався на основі нової методології – діалектичного та історичного матеріалізму. Увага географів у цей час була звернена на питання розміщення виробництва і в боротьбі з антропогеографією географічні дослідження населення не проводились взагалі. Радянський вчений М.М.Баранський пізніше образно відзначив, що “з водою була вихлюпнута і сама людина, розділ про населення безслідно щез, провалившись між природою та господарством”.
  Загальні відомості про населення ми знаходимо у підручниках з економічної географії К.Г.Воблого, В.Садовського, М.Фещенка-Чопівського та ін. Крім цього, В.Садовський зробив значний внесок у демо- та етногеографію. У своїх працях “Північно-західна Україна у світлі статистики” (1924), “Людність західноукраїнських земель по польському перепису 30 вересня 1921 р.”, “Українці поза межами УРСР на основі перепису 1926 р.”, “Огляд літератури про українську демографію” (1931 р.) вчений розкриває необ’єктивність польської статистики щодо етнічного складу населення, встановлює зміни чисельності українців в Україні та за її межами на початку XX ст., дає критику політики русифікації, що проводилась царською і радянською владою стосовно українців. Детальний опис демографічних процесів на території України початку ХХ ст. знаходимо у працях вчених Інституту демографії АН УРСР – М.Птухи (директор), Ю.Корчак-Чепурківського, М.Трачевського, П.Пустохода, Ю.Масю-тина, А.Хоменка та ін. Вони здійснили аналіз процесів смертності у різних регіонах і серед різних вікових груп населення, впливу вікової структури на продуктивність праці у виробництві, демографічне прогнозування. Вченими-демографами було розроблено програму і організовано перепис населення 1937 р., але його результати радянський уряд визнав недійсними, а вчених було знищено. Їх наукові праці тривалий час були заборонені для ознайомлення. Невідомими для українського загалу були тоді також і праці українського вченого В.Кубійовича, який проживав у Польщі. Цей вчений-енциклопедист написав багато наукових праць, в яких висвітлювались питання географії населення (тоді – антропогеографії) України і окремих її регіонів (передусім Галичини, Закарпаття, Волині та ін.). Він досліджує пастуше життя у Карпатах, людність Українських Карпат, зміни у стані людності Радянської України у першій половині ХХ ст., міграції, національний склад населення за переписами 1926 і 1959 рр. особливості розселення українців в Україні та у діаспорі, етнічні меншини в Україні, міста України та ін. Найповніше питання географії населення представлені у книзі “Географія українських і сумежних земель” (1938 р.), у серії карт “Населення” в “Атласі України і сумежних країв” (1937 р.), статтях в “Енциклопедії Українознавства” (13 т.) та інших наукових виданнях. Цього вченого, по-праву, можна вважати засновником географії населення в Україні. Поруч з ним у передвоєнний період у галузі географії населення працювали О.Степанів, М.Кулицький, В.Огоновський, та ін. О.Степанів, що була ученицею С.Рудницького, здійснила комплексне і найбільш повне дослідження міста Львова, яке може й зараз служити зразком географічної характеристики міста (“Географічний нарис Львова”, 1938; “Сучасний Львів”, 1943; “Архітектурне обличчя Львова”, 1945 та ін.).
  В.Огоновський видав серію статей та книжок з проблем демо- і етногеографії Галичини, Полісся, західних земель України, Мармарощини, в яких розкрив особливості природного руху, густоту населення, його етнічний склад, визначив чисельність українців у Румунії, Словаччині.
  М.Кулицький досліджував зимаркові оселі на Галицькій Гуцульщині, він - автор великої кількості карт, що відображають населення, у “Атласі України і сумежних країв” (1937 р.) та “Енциклопедії Українознавства”.
  Саме завдяки його працям можемо говорити про початок диференціації географії населення на окремі наукові напрямки (галузі) ще у І половині ХХ ст. (30-40-і роки). А вже чітко ці напрямки визначились у 50-60-і роки цього століття. Це було зумовлено бурхливим розвитком міст та їх агломерацій, значними потоками (міграціями) людей із сільської місцевості у міста, потребами раціонального використання трудових ресурсів, необхідністю впорядкування міських і сільських поселень та ін.
  Вже з початку ІІ-ої половини ХХ ст. активно розвивається географія міст. Українські вчені в еміграції (В.Кубійович, Б.Кравців, В.Голубничий, О.Оглоблин, А.Фіголь) обґрунтовують визначення міста, аналізують процеси виникнення міст в Україні, розкривають причини розквіту та занепаду міст в різні історичні періоди, подають відомості про найбільші міста України.
  Дослідження міст і міського населення, що проводились в Україні у цей час, мали регіональний характер. Розвиток і розміщення міських поселень у різних областях досліджували Д.І.Богуненко, М.Григорович, Т.К.Дагаєва, О.Діброва, Г.М.Коваленко, П.С.Коваленко, І.В.Кончаківський, М.П.Крачило, С.С.Мохначук, Ю.І.Пітюренко, Д.М.Стеченко, І.М.Табориська, Є.Й.Шипович та ін. У 70-ті роки ці дослідження охопили всю територію України. Окремі аспекти географії міст, що проводились у країні в попередні роки, було узагальнено у монографії Ю.І.Пітюренка “Розвиток міст і міське розселення”. Ці питання поглиблено у наступних працях цього вченого, а також у працях Л.М.Корецького, Л.М.Коваленка, П.С.Коваленка, С.С.Мохначука, В.В.Обозного, А.В.Степаненка, Д.В.Ткача, М.П.Якимової, Т.Б.Заставецького, А.Мозгового та ін.
  Демогеографічні дослідження території України і її регіонів почали активно розвиватись у 60-70 – ті і наступні роки ХХ ст. Різним аспектам цього напряму присвячені статті Є.Капчинської, Ф.Д.Заставного, Є.Янковської, А.Єлоненка, І.Білоконя, Д.М.Стеченка, О.В.Коржа, М.О.Ковтонюка, Б.І.Заставецького, М.О.Петриги, Є.П.Качана, Т.В.Буличевої, П.Копчака, О.Г.Топчієва, М.І.Фащевського, В.О.Джамана, Г.М.Анісімової, І.О.Горленко, Л.Тарангул та ін.
  Географія трудових ресурсів в Україні представлена працями І.Пасхавера, І.В.Білоконя, О.В.Ярошенко, В.В.Онікієнка, А.І.Доценка, С.М.Писаренко, Л.О.Ганечко, Ю.І.Пітюренка, С.О.Волоса, Г.М.Коваленка, Д.М.Стеченка, Є.П.Качана, М.О.Петриги, Г.П.Баб’як, С.І.Іщука, Г.Старостенко та ін.
  Географія сільських поселень (георуралістика) тривалий час розвивалася поруч із географією міського розселення. Окремі наукові праці саме з цієї галузі географії населення найбільше представлені у А.І.Доценка, В.В.Загороднього, Б.І.Заставецького, І.Л.Дітчука, М.П.Крачила, М.О.Ковтонюка, О.В.Коржа, Г.М.Рогожина, Д.Ф.Крисанова, та ін.
  Системна інтерпретація розселення найповніше відображення дістала у працях Л.М.Корецького, С.С.Мохначука, Ю.І.Пітюренка, М.П.Якимової (системи міських поселень), А.І.Доценка, В.О.Джамана, Г.М.Анісімової, В.В.Смаль, Т.В.Буличевої, Б.І.Заставецького (субрегіональні та регіональні інтегральні системи розселення).
  Етнічна географія України, зародилась у ХХ ст. у діаспорі. Вагомий внесок у розвиток цієї вітки географії населення В.Кубійовича. У його працях “Географія Українських і сумежних земель”, “Етнічні групи Південно-Західної України (Галичини) на 1.01.1939 р.”, у статтях про національні меншини в Україні послідовно описано динаміку української колонізації і її роль у формуванні української етнічної території, особливості розміщення різних народів в Україні, українські етнічні землі, розселення українців у діаспорі та ін. У радянській Україні етногеографія розвивалась дуже повільно внаслідок національної політики, яка проводилась в СРСР і була спрямована на злиття націй. Книги В.І.Наулка “Географія розміщення народів в УРСР” (1966 р.) та Р.А.Старовойтової “Етнічна географія УРСР” (1979 р.) тривалий час представляли даний напрямок науки. Багатоаспектно розвивається етнічна географія у кінці ХХ ст., особливо після здобуття Україною незалежності. Чи ненайбільше книг, у яких висвітлюються питання цієї науки, зокрема розселення українців у східній і західній діаспорі, українців та різних етносів в Україні, написав Ф.Д.Заставний. А теоретичні та методологічні проблеми цієї науки окреслив проф.О.І.Шаблій, він також розкрив особливості розміщення в Україні різних народів, здійснив етногеографічне районування країни та показав особливості формування сучасної діаспори. Цікавими набутками етнічної географії України є книга І.І.Винниченка “Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис” (1992) та атласи “Українці. Східна діаспора” (1992) та “Національні меншини в Україні. 1920-1930 роки” (1996).
  Розвиток етнічної географії як галузі суспільної географії чітко окреслив В.П.Круль, він заповнив значну прогалину у цій науці – проаналізував процес заселення території України [1996, 2005]. Струкутру та географічні виміри етнонаціональної сфери, параметри сучасної етногеографічної структури України вперше обгрунтував М.Дністрянський у своєму монографічному дослідженні “Етнополітична географія України” (Львів, 2006). Дослідження етнічного складу населення окремих регіонів України знаходимо у працях Р.Лозинського, М.Дністрянського, М.Лаврук, Г.Круль, І.Костащука, Р.Сливки та ін. Цікавим і всебічним є видання Р.Лозинського “Етнічний склад населення міста Львова” (2005), яке є першою науковою працею такого плану.
  Розгляд географії населення в Україні свідчить про її інтенсивний розвиток і диференціацію порівняно з минулими періодами та утвердження її окремих напрямків у другій половині ХХ століття і на початку ХХІ ст.

головна україна населення