УДК [911.3:32]:1 Юрій Кисельов

Геософія як теоретична основа геополітики

   Обґрунтовано зв’язок геософії і геополітики як об’єктно споріднених наукових географічних дисциплін. На конкретних прикладах доведено сутність геополітики як практичної геософії.
   Здійснено спробу зіставлення предметної області геополітики та політичної географії. Відзначено частково природничий характер геополітики як науки. Схарактеризовано геополітичне значення окремих аспектів географічного положення України. Наголошено на геополітичному значенні сакрально-географічних об’єктів.
   Ключові слова: геополітика, геософія, дух геопростору, ландшафт, етнос.
   Yuriy Kyselyov. Geosophy as a theoretical basis of geopolitics. The connection between geosophy and geopolitics as objectively related scientific geographical disciplines is substantiated. Geopolitics as applied geosophy is substantiated with concrete examples. An attempt to compare the subject areas of geopolitics and political geography is made. A partially natural character of geopolitics as a science is noted. Geopolitical significance to some aspects of the geographical position of Ukraine is characterized. The geopolitical significance of sacral and geographical objects is stressed.
   Key words: geopolitics, geosophy, spirit of geographical space, landscape, ethnicity.

    Постановка проблеми та її актуальність. Суперечливість і фактична незавершеність процесів розбудови незалежної Української держави на двадцятому році її існування мають, у тому числі, свою геопросторову складову. Означений стан сучасної України пов’язаний, зокрема, з нерозв’язаністю проблеми вибору її зовнішньополітичного курсу. Відтак, наша держава має гостру потребу в удосконаленні концептуальних наукових основ дотримання національної безпеки. Останні, на нашу думку, мають спиратися на засадничі положення модерної геополітики як науки про одержавлений геопростір. Сутнісно та генетично геополітика тісно пов’язана з широким колом інших фізико- та суспільно-географічних дисциплін, адже сама географія є, за визначенням акад. С. Рудницького, “простірною” [7, с. 23] наукою про земну поверхню й досліджує географічне середовище (яке, на думку вчених-методологів, і є об’єктом сучасної географії) й закономірності його просторової диференціації. Тому видається вкрай необхідним активне залучення до формування засад безпекової політики держави даних географічних досліджень.
   Одним із напрямів сучасних географічних досліджень є геософія – теорія людського геопростору, змістом якої є дослідження ландшафту в контексті його сприйняття народом, що населяє його. Позаяк ідеться про простір, зайнятий конкретними фізичними тілами й пронизаний силами природи, а також освоєний людськими спільнотами й насичений продуктами їхньої життєдіяльності, то поєднання всіх зазначених геопросторових феноменів, разом узятих, набуває певного значення, в тому числі, з погляду проблем національної безпеки. Саме тому, на нашу думку, геософія може виступати теоретичною основою геополітики.
    Огляд останніх публікацій з проблеми. Найбільш ґрунтовно сучасний погляд на геополітику та її основні проблеми викладено у фундаментальних працях теоретиків української суспільної географії – проф. О. Шаблія та проф. О. Топчієва. Зокрема, О. Шаблій, здійснюючи розгорнутий аналіз історії геополітичної думки, зауважує щодо її наукових і квазінаукових виявів, окреслює зв’язки геополітики з політичною географією, наводить огляд модерних геополітичних концепцій провідних держав світу й особливо наголошує на генезі геополітичних доктрин України, що розроблялися впродовж ХХ ст. [8, c. 243-244]. О. Шаблій не включає геополітику до циклу географічних наук (відносячи її до сфери інтересів політології й державознавства), тоді як О. Топчієв убачає в ній одну зі складових політичної географії (поряд із політико-географічним країнознавством, електоральною географією тощо). Водночас він висвітлює свій погляд на становлення й розвиток геополітики, формує поняття геополітичного простору й аналізує феномен кордонів. Як і О. Шаблій, О. Топчієв характеризує основні геополітичні концепції, зокрема, українські та російські, а також розглядає основні світові геополітичні моделі останнього сторіччя [6, с. 446-476].
   Об’єктом нашого дослідження є одержавлений людський геопростір.
   Предмет дослідження – поєднання природних і суспільно-географічних чинників, що зумовлюють певні риси геопростору, які впливають на функціонування держави, визначають рівень безпеки її кордонів та беруть участь у формуванні ментально-поведінкових рис державотворчого етносу.
   Мета роботи – довести можливість переведення в практичну геополітичну площину окремих теоретико-методологічних положень геософії.
   Завданнями роботи є:
• окреслити характер геополітики як інтеґрованої дисципліни на межі природничої та суспільної географії;
• співвіднести геополітику й політичну географію як об’єктно споріднені географічні науки;
• конкретними прикладами довести геополітичне значення геософічних і сакрально-географічних досліджень;
• обґрунтувати сутність геософії як “теоретичної геополітики”.
   Виклад основного матеріалу. У наявній географічній літературі, зокрема українській, немає однозначного тлумачення термінів “геополітика”, “геополітичний”. Нерідко вони неправомірно ототожнюються з поняттями “політична географія”, “політико-географічний” (прикладом може бути відома стаття проф. М. Паламарчука та доц. О. Паламарчука [5]). Ми вважаємо за необхідне виразно розрізняти згадані поняття, погоджуючись при цьому з твердженням проф. О. Топчієва, який зазначає, що політична географія вивчає державу у відношенні до геопростору, а геополітика – геопростір у відношенні до держави [6, с. 452]. Тобто, геополітика досліджує вплив природно-ландшафтних рис геоторії (тобто, території та акваторії, разом узятих) на функціонування держави, формування засад її внутрішньої й зовнішньої політики, спосіб життя й ментально-поведінкові риси державотворчого (титульного) етносу. Таким чином, теоретико-методологічні підвалини геополітики багато в чому спираються на ідеї, закладені в основу концепції географічного детермінізму. Відповідно, геополітика, хоч її предмет і має суспільний зміст, усе ж значною мірою є й галуззю природничого знання, тоді як політична географія, зосереджена переважно на дослідженні особливостей взаємо розташування держав, є суто суспільною дисципліною.
   За проф. В. Колосовим, який писав на цю тему понад двадцять п’ять років тому, геополітика має у своїй основі “спроби зі спекулятивною метою поставити у пряму залежність політико-географічні явища та процеси, зовнішню політику держав від особливостей їх географічного положення та фізико-географічних чинників – клімату, спектру природних ресурсів, рельєфу тощо” (переклад наш – Ю.К.) [4, 10]. Незважаючи на деякі ідеологічні нашарування совєтської доби, зазначена дефініція (яка містить і правдиві зерна) вже становила істотний поступ після багатьох десятиріч мовчанки навколо геополітики. Разом із тим, у наведеному визначенні, по-перше, міститься суперечність із щойно згаданою нами своєрідною взаємною протилежністю політичної географії та геополітики (два протилежні поняття не можуть розглядатися як частина стосовно цілого); по-друге, за останні чверть століття втратило актуальність уявлення про економічну географію як одну з підсистем системи географічних наук, що перебуває на одному щаблі з природничою (фізичною) географією. Тому ми, виходячи з геософічних позицій та зосереджуючи увагу на феномені етносу, а не держави, й через те піддаючи деякому узагальненню окремі аспекти зв’язків держави з геопростором, пропонуємо своє бачення сутності геополітики.
   На нашу думку, геополітика – це межова наукова галузь на пограниччі географії й політології, що вивчає роль ландшафту (в найширшому постнекласичному значенні цього поняття) в усіх виявах державної організації етносу. Ми розуміємо геополітику як прикладну науку, покликану сприяти утвердженню національної безпеки в її геопросторовому аспекті. Геософія, яку ми вважаємо теоретичною основою геополітики, є науковою галуззю, що виникла й розвивається на межі географії та філософії й має за концептуальний об’єкт свого дослідження людський геопростір, тобто геопростір у його сприйнятті й осмисленні людськими спільнотами, насамперед, етносами. Однією із суттєвих складових предмету геософії є ландшафтно-етнічна взаємодія, продуктом якої є дух геопростору. Його фрагменти, представлені різними ландшафтами, в той чи інший спосіб впливають на формування духовної сфери етносів, приурочених до них. Дух етносу визначає його ментально-поведінкові особливості, зокрема, такі геополітично важливі, як волелюбність і войовничість. Треба відзначити й безпосередню геополітичну роль, яку відіграє вигляд ландшафту.
    Підстави для такого твердження нам дають принципові відмінності між лісовими чи болотними ландшафтами, з одного боку, та степовими або пустельними, з іншого. Наслідком дії таких протилежних сутностей стає неоднаковий рівень захищеності кордонів, що пролягають у різних ландшафтних умовах.
   Одним з яскравих прикладів того, як геософічні особливості простору країни набувають геополітичного значення, може бути місце й роль США в сучасному світі. Ця держава має чи не найсприятливіше фізико-географічне положення серед країн західної півкулі, а, маючи третю у світі площу й омиваючись водами трьох океанів, вона одночасно ще й розташована в найкращих для життєдіяльності людини природних поясах – помірному (в його південній частині) та субтропічному (зокрема, в областях середземноморського /Західна Каліфорнія/ та мусонного /Міссісіпська низовина/ клімату). На нашу думку, такі географічні чинники, як міжокеанічне положення вищезгаданої велетенської держави, природні умови її території та неоднорідний дух геопростору, викликаний їх різноманітністю, строкатістю етнічного складу населення та досить значною пасіонарністю американської етнополітичної нації, разом роблять цілком закономірним панівне становище США, принаймні, в межах Нового Світу (а певною мірою – й на всій планеті). Однією з географічних передумов перемоги цієї великодержави в “холодній війні” ІІ половини ХХ ст. ми вважаємо те, що в її головного супротивника – Совєтського Союзу, що також мав величезну (у два з половиною рази більшу за Сполучені Штати) площу й різноманітні цінні природні ресурси, чи не половина території припадала на апасіонарні ландшафти тайги й тундри.
    Слід відзначити, що в країнах, що характеризуються екстремальними природними умовами, зазвичай формуються політичні режими автократично-тоталітарного типу. Підтвердженням цієї тези можуть слугувати приклади Арабського халіфату, Монгольського ханства, Московської держави. На нашу думку, тут простежується закономірність, пов’язана з дією духу геопростору, що ґенерується через взаємодію ландшафту й етносу: суворий ландшафт породжує суворі, жорсткі стосунки в суспільстві, створеному етносом, що вміщений у цей ландшафт. Навпаки, демократичний устрій притаманний державам, що утворилися в помірно теплих ландшафтах із достатнім зволоженням (помірно континентальний і середземноморський сектори) за висхідних фаз розвитку державотворчих етносів (тобто, пасіонарного піднесення й акматичної фази, за Л. Ґумільовим [1]). Яскравими прикладами є класична Еллада, Римська республіка, приатлантичні країни Європи, козацька Україна або сучасні США. В зазначеній закономірності (геософічній – sіс!) ми вбачаємо зв’язок із геополітичними побудовами Г. Маккіндера та Н. Спайкмена, зокрема, ідеями протистояння моря й суходолу та “Гартленду” з “Римлендом” [6, с. 459-461].
   Констатований нами “лісостеповий дуалізм” [3] українського етноландшафту цілком відповідає фактичній приуроченості нашої держави до “внутрішнього півмісяця” Г. Маккіндера. Поширення ареалу розселення українців на “відносно протилежні” [2, с. 202] – лісову та степову – фізико-географічні зони, розмежовані широкою смугою лісостепу з її найродючішими чорноземами, створює вагомі природно-географічні й геософічні передумови для осягнення українською нацією провідних позицій у світі. Так само й положення Української держави між “Гартлендом” і “Римлендом”, що, протистоячи одне одному, закономірно одне одного й послаблюють, є геополітичною передумовою майбутнього входження України до числа світових лідерів. Ми не ставимо за мету спрогнозувати конкретні шляхи досягнення нею такого статусу та перебіг імовірних політичних процесів, завдяки яким піднесення нашої держави може стати реальністю – ці питання не входять до предмету нашого дослідження.
   На нашу думку, наведені приклади виразно підтверджують висунуте нами вище припущення щодо частково природничого характеру геополітики як галузі наукового знання.
   Варто зауважити, що йдеться саме про наукову геополітику, яка від часів А. Мегана, Г. Маккіндера та низки їхніх сучасників намагається сформувати достатньо об’єктивну картину співвідношення світових державних потуг у зв’язку з їх фізико-географічним положенням. Така геополітика історично протистояла “квазінауковій”, за висловом проф. О. Шаблія, геополітиці К. Гаусгофера та його однодумців, положення якої часто проголошувалися волюнтаристично й фактично пристосовувалися до стратегічних планів і устремлінь німецького Третього Райху.
   Геополітика пов’язана також із сакральною географією, адже об’єкти в межах певної держави, яким надавалося значення священних, практично в усі часи входили до сфери інтересів інших держав, де ці об’єкти вважали “своїми”. Яскравий приклад становлять претензії Російської імперії на Константинополь, який ідеологи московського православ’я й самодержавства трактували як „другий Рим, що впав”, тоді як “Москва – третій Рим, а четвертому не бути”. Сьогодні та ж Росія надає вагому геополітичну роль Києву з його Софійським собором і Києво-Печерською лаврою, прагнучи повернути це місто, а з ним – і всю Україну, до орбіти своєї міжнародної політики. Так само Ізраїль і палестинські араби однаковою мірою мають особливий – не лише суто духовний, а й геополітичний – інтерес до Єрусалиму – сакрального центру як іудейської, так і мусульманської (а також і християнської) релігій.
   Висновки та перспективи подальших досліджень. Дві географічні наукові дисципліни – геософія та геополітика – тісно пов’язані між собою. З одного боку, обидві вони, досліджуючи переважно суспільні феномени (людський геопростір, державу), мають під собою потужну природничо-наукову методологічну основу. З іншого боку, простежується об’єктний зв’язок між цими дисциплінами, адже одна й та сама реальність може розглядатися і з позицій етноперцепції ландшафту, і з погляду держави.
   Геополітика має незаперечні зв’язки й з політичною географією, проте, ототожнення цих наук є недопустимим. Водночас ми вважаємо неприйнятним і розгляд геополітики як розділу (частини) політичної географії. На нашу думку, найбільш правильним є трактування двох зазначених дисциплін як таких, що доповнюють одна одну, адже їх предметна область наче спрямована в протилежні сторони: геополітика вивчає геопростір із позицій держави, а політична географія – державу з погляду геопростору.
   Численні приклади свідчать про надання геополітичного значення геософічним феноменам і сакрально-географічним об’єктам. Це пов’язано з прагненням окремих держав через анексію частини державної території сусідньої країни мати такі об’єкти на власній території (отже, священні місця мають стратегічне, а, відтак, і оборонне значення).
   Одним з імовірних напрямів подальших досліджень поставленої нами проблеми ми вважаємо проведення наукознавчих студій сучасної геополітики як практичної геософії (тобто, йдеться про переміщення центру уваги від геософії – як це здійснено в нашій роботі – до геополітики). При цьому важливим було б акцентування на якісній зміні сутності геополітики в умовах найновіших викликів світові та окремим державам і націям на початку ХХІ ст.

Література та джерела

1. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли / Л.Н. Гумилёв. – Москва: Айрис-пресс, 2006. – 558 с.
2. Кисельов Ю.О. Деякі геософічні аспекти ландшафтно-етнічних взаємозв’язків / Кисельов Ю.О. // Учёные записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – Т. 21 (60). – № 2. – География. – Сімферополь: ТНУ ім. В.І. Вернадського, 2008. – С. 201-205.
3. Кисельов Ю.О. Лісостеповий дуалізм як концепція українського національного геопростору / Ю.О. Кисельов // Реґіон – 2010: стратегія оптимального розвитку: матеріали науково-практичної конференції з міжнародною участю (м. Харків, 4-5 листопада 2010 р.) / Гол. ред. колегії В.С. Багіров. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2010. – С. 143-145.
4. Колосов В.А. Политическая география сегодня / В.А. Колосов. – Москва: Знание, 1985. – 48 с.
5. Паламарчук М.М. Геополітичне положення України (сутність і основні риси) / М.М. Паламарчук, О.М. Паламарчук // Укр. геогр. журн. – 1994. – № 1. – С. 3-9.
6. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії / О.Г. Топчієв. – Одеса: Астропринт, 2009. – 544 с.
7. Шаблій О.І. Академік Степан Рудницький – фундатор української географії / Олег Шаблій. – Львів – Мюнхен: Редакційно-видавничий відділ Львівського держуніверситету, 1993. – 223 с.
8. Шаблій О.І. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії / Олег Шаблій. – Львів: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – 744 с.

Опубліковано: Кисельов Ю. О. Геософія як теоретична основа геополітики // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль, 2011. - Випуск 1 (23). - С.70-73.  

головна історія української географії