УДК 911.3: 332.2 (477.8) (091) Петро Сухий, Костянтин Дарчук

Історія розвитку земельних відносин у західній Україні

   Розкрито особливості розвитку земельних відносин у Західноукраїнському регіоні у XVIIІ XX століттях. Охарактеризовано особливості здійснення земельно-кадастрових робіт за умов перебування цієї території під владою інших держав та у складі України.
   Ключові слова: земельні відносини, земельний кадастр, землеустрій, ринок землі, Західна Україна.
   Petro Suhyi, Kostyantyn Darchuk. A history of development of land relations in Western Ukraine. The features of development of land relations in the Western Ukraine in the XVIIІ – XX centuries are examined. Features of the land surveys are described when this territory was part of other states and now in Ukraine.
   Key words: land relations, land survey, land arrangement, land market, Western Ukraine.


    Постановка проблеми. Розвиток суспільства в усі часи був пов’язаний із землею, яка й нині залишається основним засобом та предметом праці людства й джерелом суспільного багатства. Саме тому важливим є дослідження ретроспективних аспектів розвитку і становлення земельних відносин не лише на загальнодержавному, але й регіональному рівнях.
   В історії України було чимало історично-обумовлених подій, які суттєво вплинули на формування та розвиток земельних відносин. Основними з яких було постійне розчленування її західної частини, включно до середини ХХ ст.
   Територія Західноукраїнського регіону має складний і тривалий процес розвитку. Ця територія свого часу входила до складу Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Австрійської, Російської та Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії й Чехословаччини. Все це наклало певний відбиток на “психологію” населення, розвиток господарства та формування його структури. Поряд із цим, та чи інша держава, яка володіла цією територією або ж її окремими частинами, визначала не тільки структуру господарства, але й його організацію які безпосередньо розвивались на законодавчо закріплених земельних відносинах та землеустрої. При цьому саме різноманітність культур і політичних систем підкреслюють унікальність даного регіону з-поміж інших на теренах України, створюючи передумови досліджень у різноманітних сферах, включаючи земельну.
    Метою дослідження є розвиток і становлення земельних відносин на теренах Західної України з середньовіччя по теперішній час.
    Аналіз попередніх досліджень. Зважаючи на актуальність та важливість формування земельних відносин, вивченням питань історичного розвитку займаються фахівці різних галузей наук: економісти-аграрники, фахівці із землеустрою, економіко-географи. Початковим етапом наукових досліджень історії та системи землеустрою слід вважати кінець ХVIII – початок ХІХ століть, коли вийшли у світ перші наукові праці з даної проблематики. Розвиток та зміст землеустрою досліджували такі вчені та практики, як: І.С. Володін, В.В. Горлачук, Д.С. Добряк, М.О. Володін, А.Я. Сохнач, А.Г. Тихонов, А.М. Третяк, П.Ф. Козьмук, Я.І. Костецька, П.А. Столипін, Л.Я. Новаківський, П.Т. Саблук та ін.
    Виклад основного матеріалу. Перші кроки в земельних відношеннях були зроблені людством ще в первісному суспільстві, коли племенами встановлювалися не тільки межі мисливських територій, але й розмежовувалися землі між скотарськими та землеробськими племенами. Власне на цьому етапі й виникла необхідність встановлювати межі територій та закріплювати їх відповідними межовими знаками.
   Згідно літописних фактів, ще за декілька століть до моменту офіціального прийняття Християнства, у найбільших центрах Київської Русі проводилося індивідуальне вивчення писемності та певною мірою розвивався землеустрій. Саме в ті часи з’являються феодальна рента та трипільна система сівозміни, пізніше законодавство Київської Русі під назвою “Руська правда”, правові норми якого визначали і охороняли права на земельні ділянки, що знаходилися у господарському призначенні. Розвиток суспільно-виробничих відносин спричиняє класове розшарування суспільства й виникнення приватної власності, що кардинально змінюють земельні відносини. Землеустрій починає здійснювати земельну політику в інтересах певного (зазвичай панівного) класу, через закріплення права власності на землю та організацію її використання.
   З переходом західноукраїнських земель до складу Речі Посполитої (1569 р.), почали відбуватися зміни на землях, що регулювалися “Руською правдою” та Литовськими статутами. Загальновизнаним для частини територій стає збірник норм права західноєвропейського середньовіччя – “Саксонскоє зерцало” (1224–1230 рр.). В якому відображався специфічний порядок регламентації суспільних, у тому числі земельних відносин, спрямованих на функціонування і підтримання німецької феодальної системи.
   На звільнених від польської шляхти землях (Волинське воєводство, 1793 р.) почали виникати “вільні військові поселення”, які користувалися значними привілеями, а саме звільнялися від ряду податків та повинностей. Такі поселення являли собою зовсім нові явища – державно-феодальну власність, тобто підпорядковувалися місцевим і центральним органам гетьмансько-старшинських адміністрацій. Було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Саме період кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть можна вважати зародженням “цивілізованого” ринку земель. Домінуючими формами земельної власності, стали державна та козацька. Поступово формувалася старшинська власність, частка якої була значно нижчою, так як у володінні старшин знаходились окремі будинки, хутори, млини, слободи, села. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня українська шляхта. Збереглася й збільшилась земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин. Проте, з часом, до кінця XVIII ст., царський уряд повністю ліквідував вільності гетьмансько-старшинської України. Почали впроваджувати заходи із розповсюдження на її території загальноросійського законодавства, яке закріплювало кріпосництво.
   У Закарпатській Україні землі переважно знаходились у власності угорських, німець¬ких, молдавських феодалів. Так, четверта частина всіх поселень Закарпаття входила до Мукачево-Чинадієвської латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті нараховувалося понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині великими землевласника¬ми були монастирі та бояри молдавського походження. Середні та дрібні земельні наділи належали власникам, що мали українське походження.
   У Придністер’ї зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи з наявності робочої сили та худоби. В деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. При цьому закупний підданий мав право спадкового користування землею за встановленими примусами, а залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони лише користувалися наділом впродовж терміну виконання примусу на користь двору.
   Давню історію має й землевпорядна діяльність на західноукраїнських землях пов’язана із проведенням австро-угорського, польського та чеського земельних кадастрів.
   Найдосконалішим із них був перший земельний кадастр, принципи та порядок проведення якого були взяті за основу із централь-ноєвропейських кадастрів. Після захоплення Австрійською монархією західноукраїнських земель (1795 р.) та проведення певних адміністративних, фінансових та аграрних реформ при Імператорі Йосифі ІІ розпочалися роботи, спрямовані на створення єдиного земельного кадастру, який згодом отримав назву Йосифіканської (1785–1788 рр.), та Францисканської (1819–1920 рр.) метрик. Саме цей етап у розвитку земельних відносин пов’язаний із проведенням опису земель у спеціальних реєстрах, в які заносили: дані про власника землі, розміри та місцерозташування земельних ділянок, спосіб обробітку земель, їх якість та прибутковість.
   Головна мета робіт, які проводились під егідою Міністерства землеробства і аграрних реформ, полягала у ефективній експлуатації західно-українських земель шляхом перепису й оцінки земель для розподілу державного податку між землевласниками. При одночасному переведенні всіх селянських повинностей із відробітків (панщини) і натурального оброку на грошовий податок, який селяни мали платити поміщику залежно від розміру та якості землі.
   На початковому етапі австрійським урядом планувалось здійснювати оподаткування за так званими фаціями (фаційними ознаками) – статистичними даними про дохідність земель, встановленими самими землевласниками. Разом з тим податкові фації через суб’єктивні причини не достовірно відображали справжню дохідність земель і в подальшому спотворювали показники для яких здійснювалось оподаткування. Через це у 1785 р. австрійським урядом було розпочато перший загальний перепис і оцінку земель. Ці роботи зазвичай покладалися на місцеві комісії у складі общинного старости (війта), присяжних і обраних общиною шести представників – мужів довіри. Комісія працювала під наглядом циркулярного комісара, економа та інженера, контролювала обмірювання земель Генеральна урбаріальна комісія провінції. Робота починалася з опису меж території общини, після чого обмірювалися земельні ділянки, що входили до її складу. Не підлягали опису лише складно доступні землі гірських місцевостей, громадські та польові дороги. Вимірювання проводилося в одиницях, прийнятих для даної провінції, які згодом переводилися в австрійські морги (що відповідає 0,56 га). Обмірювання і оцінка земель проводилися у присутності членів комісії та обов’язково власника земельної ділянки [5].

Рис. 1. Ієрархічна схема реалізації Йосифіканської та Францисканської метрик

   За результатами проведених робіт складався протокол обмірювання та дохідності земель, який перебував на зберіганні у старости общини або місцевого священика. З цими матеріалами міг ознайомитися кожен, хто прагнув перевірити достовірність записів.
   Проте, проведені Йосифом II заходи з оцінювання земель викликали незадоволення серед заможної частини населення. Великі та середні землевласники були зацікавлені в тому, щоб оцінка земель проводилася за даними, які вони самі повідомляли. Уже після смерті Імператора вони домоглися скасування податкової системи, в основі якої були матеріали оцінки земель.
   Майже після двох десятиліть після завершення робіт Йосифіканського земельного кадастру австрійський уряд не відмовився від думки взяти за основу розрахунків поземельного податку достовірніші дані, ніж відомості самих оподатковуваних і в 1817 р. прийняв рішення про тимчасове використання, з метою, оподаткування матеріалів того ж таки Йосифіканського кадастру. При цьому передбачалося в Йосифіканську метрику внести зміни, що сталися з 1788 р. у власності, площах та дохідності земель. Виправлення Йосифіканського кадастру загалом у Галичині було проведено у 1819-1923 роках, як наслідок виконання робіт стали матеріали тимчасового (так званого провізорного) францисканського кадастру.
   У Східній Галичині в 1828 р. був запроваджений новий земельний кадастр, відомий під назвою “дефінітум”. Цей кадастр із незначними змінами проіснував на території Галичини аж до 1939 р. коли територію Галичини було приєднано до складу Радянської України. На відміну від попередніх кадастрів, в яких оцінка земель інколи проводилася за величиною валового доходу, кадастром “дефінітум” вона виражалася за показниками чистого доходу. Оцінці підлягали всі земельні угіддя, що поділялися на вісім класів залежно від генетичного виду ґрунтів та їх фізико-хімічних властивостей, висоти над рівнем моря, кліматичних умов, меліоративного стану, шляхів сполучення тощо. Класи земель встановлювалися залежно від розміру чистого доходу з різних за якістю земель за 15-річний період на підставі таких відомостей: пересічні ринкові ціни всіх продуктів землеробства; вартість робочої сили та ціна робочої худоби; ціна та орендна плата за окремі земельні ділянки, маєтки і господарства; звіти з господарських книг про валовий дохід і витрати на виробництво.
   Земельнокадастрові роботи завершувалися складанням зведених таблиць площ і дохідності земельних ділянок общин, на основі яких визначалися площі земель, які підлягали оподаткуванню, і суми чистого щорічного доходу. Результати земельнокадастрових робіт відображалися на кадастрових картах.
   У середині XIX ст. гостро постало питання про реформування земельно-аграрних відносин. Причиною цього став занепад панщинно-кріпосної системи господарства у Східній Галичині, Буковині та Закарпатті, яка значно гальмувала економічний розвиток Західної України. За цих умов австрійський та угорський уряди взяли на себе ініціативу розв‘язання селянського питання – скасувавши кріпосне право. Таким чином землевласники втрачали верховну владу над селянами, які оголошувалися громадянами держави, за якими зберігалися землі, якими вони користувалися раніше.
   Проте, ще зберігалася земельна власність великих землевласни¬ків, монастирів і держави. На початку ХХ ст. вона становила в Галичині 40,3 %, Північній Буковині — 46 %, Закарпатській Україні — 70,9 % [5].
   Із кінця XIX ст. посилилася руйнація поміщицької власності, вона почала переходити до орендарів, купців, селян. Із 1868 до 1884 року в Галичині діяв Рустикальний банк, який позичав селянам гроші під заставу землі та виконував функції посередника купівлі-продажу земель. За період 1881-1907 роки зафіксовано 4 тис. випадків купівлі-продажу поміщицької землі. У 1852-1912 роках поміщицька власність у Східній Галичині зменшилася з 44,4 % від загальної площі землі до 31,8 %. Проте українське селянство за 1852-1912 роки придбало близько 38 тис. га землі, а колоністи з Польщі та Західної Галичини — 237 тис. га [5].
   Характерною ознакою аграрних відносин у Західній Україні була мобілі¬зація земельної власності. На початку XX ст. у Галичині 43 % великої земель¬ної власності займало магнатські латифундії площею понад 10000 моргів, 32,67 % усієї землі належало господарствам площею понад 1000 моргів. У Буковині 63 господарства, на кожне з яких припадало понад 2 тис. га, мали 30,2 % загальної кількості землі. В Закарпатській Україні 756 поміщикам (0,8 % загальної кількості землевласників) належало 45 % землі.
   Великою кількістю землі володіла католицька й уніатська церкви, Буко¬винський православний релігійний фонд: у Галичині — 126 тис. га, в Буковині — 270, в Закарпатті — 20 тис. га [5].
   Земельні (селянські) реформи решти території західноукраїнських земель, які входили до складу Російської імперії у 1861 р. теж відзначилися розпадом господарсько-кріпосної системи і виникненням нового капіталістичного ладу. Відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності, які характеризувалися: ліквідацією особистої залежності селян від землевласників, наділення їх землею та визначення повинностей за неї.
   Поворотним пунктом реформування земельних відносин став Указ “Про організацію землеустрою і утворення Комітету із землевпорядних справ” (4 березня 1906 р.). Для товарного селянського господарства урядом П.А.Столипіна в 1906-1911 роках було організовано проведення землевпорядних заходів щодо ліквідації внутрішньогосподарського черезсмужжя, забезпечення приватної власності, поліпшення конфігурації земельних ділянок. Таким чином, в період реформи Столипіна землеустрій набув вирішального значення. Проте, Столипінська реформа не була завершена через першу Світову війну та Жовтневий переворот, тому в країні залишилась значна кількість малоземельних селян, що негативно впливало на подальший соціально-економічний розвиток регіонів.
   Із 1919 р. в Закарпатті земельно-кадастрові роботи проводилися фінансовими органами Чехословаччини, в основу яких було запозичено методику австро-угорського кадастру. Характерною особливістю робіт чеського відомства кадастрових вимірювань було приділення більшої уваги геодезичним і картографічним дослідженням.
   Складно відбувалось становлення земельного законодавства в подальшому на західноукраїнських землях. 14 квітня 1919 року ЗУНР ухвалила Закон “Про земельну реформу” основу якого склали норми про конфіскацію поміщицьких, церковних земель і земель, які використовуються для спекуляції або тих, що не оброблялися своїми силами. Проте, в законі не зазначалось, яким чином вилучались землі – з відшкодуванням їхнім попереднім власникам чи ні, як надавалась земля громадянам ЗУНР – за викуп чи без такого. Але даний закон не був реалізований через низку історичних обставин, внаслідок яких у травні 1923 року ЗУНР припинила своє існування.
   Важливе місце у проведенні земельнооцінювальних робіт у Східній Галичині належить створенню польського земельного кадастру (1935 р.). Він також базувався на методиці оцінки землі, розробленій у австро-угорських кадастрах. Оцінці підлягали шість видів земельних угідь: рілля, городи, сіножатті, пасовища, землі під водою і ліси, що у свою чергу, поділялися на три класи, а всі інші угіддя – на шість класів. Класи виділяли за відповідними ознаками, а всі чинники оцінювалися відповідною кількістю пунктів (балів), отримавши назву – “пунктовий” метод оцінки земель.
   Усі якісні ознаки ґрунтів оцінювалися сумою пунктів від 24 до 100, які характеризували різницю у чистому доході. Пунктовий метод оцінки земель мав практичне застосування не тільки у Галичині, а й на інших теренах. Однак його недоліком був довільний вибір і оцінка природних властивостей ґрунтів, тобто не враховувався одночасний вплив природних особливостей на врожайність культур.
   Одним із перших декретів “совітської” влади був “Декрет про землю”, який відмінив приватну власність на землю, передбачав її націоналізацію з повною конфіскацією. Подальший крок у земельних відносинах в Україні було зроблено у грудні 1927 року - проголошено курс на колективізацію сільського господарства. 15 грудня 1928 року був прийнятий закон “Общие начала землепользования и землеустройства”, в якому наголошувалася пріоритетність націоналізації земель, як основи “совітського” земельного ладу. У період суспільної колективізації було прийнято ряд законодавчих актів, направлених на створення колгоспного ладу, ліквідацію куркульства, закріплення колгоспного землекористування. Таким чином, починаючи з 1929 до 1935 року колективізація охопила тільки на Волині 91 % селянських господарств.
   Після завершення Другої світової війни всі західноукраїнські землі були включені до складу Радянського Союзу, що певною мірою змінило характер ведення земельних відносин у них. Важливою дією “совітської” влади була подальша колективізація сільського господарства, що визначалося спеціальними постановами. Пленум ЦК ВКП(б), який відбувся в лютому 1947 року, переорієнтував землевпорядкування на однотипні сівозміни в усіх господарствах, незважаючи на різноманітний ґрунтовий покрив, неоднакову забезпеченість кормовими угіддями та інших чинників [9].
    Висновки. Вивчення історичного шляху розвитку земельних відносин в Західній Україні дозволяє зробити висновок про те, що на кожному етапі розвитку регіону застосовувалися різноманітні правові та господарські методи щодо регулювання земельних відносин. Більшість із них спрямовувалися на забезпечення комфортного життя панівних верств населення: шляхти, поміщиків, магнатів, які, в свою чергу, примножували власні здобутки, нехтуючи загальносуспільними.
   Проте, зазначимо і позитивні риси: по-перше – зацікавленість землевласників у раціональному та найпродуктивнішому використанні земельних ресурсів; по-друге – зосередженість значних площ угідь у незначної кількості землевласників. Тобто, саме той поділ певною мірою є виправдано раціональним щодо використання земель.

Література та джерела

1. Аврех А.Я. Столыпин П. А. и судьбы реформ в России. / А.Я. Аврех – М.: Политиздат, 1991. – С. 121-125.
2. Германъ И.Е. История русского межевания. 3-е издание. / И.Е. Германъ – М.: Типолитография, 1914.
3. Грушевський М.С. Нариси історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. / М.С. Грушевський – К., 1991. – 560 с.
4. Даниленко А.С. Стан первинного ринку землі в Україні. / А.С. Даниленко // Власність в Україні. – 1 (2) 2001. – С 34-43.
5. Костецька Я.І. До історії земельних відносин і земельних реформ в Україні. / Я.І. Костецька // Вільний аграрник. – 1996. – № 1. – С. 136-142.
6. Кофод А.А. Русское землеустройство / А.А. Кофод. – С.-Пб.: Сельский вестник, 1914. – 127 с.
7. Муравйов А.В. Историческая география эпохи феодализма. / А.В. Муравйов, В.В. Самаркин. – М.: Просвещение, 1973. – 143 с.
8. Пашкевич І.П. Земельні аукціони: етапи розвитку і удосконалення / І.П. Пашкевич // Землевпорядний вісник. – №2. – К., 2008. – С. 9-10.
9. Третяк А.М. Історія земельних відносин та землеустрою : навч. посібник. / А.М. Третяк. – К.: Аграрна наука, 2002. – 208 с.

Опубліковано: Сухий П.О., Дарчук К.В. Історія розвитку земельних відносин у західній Україні // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль, 2011. - Випуск 1 (23). - С.77-81  

головна історія української географії