УДК 913.0 (477) “19”                                                                                              Богдан Заставецький

Розвиток етнічної географії України
у другій половині XX століття

    Виділено два періоди в розвитку етнічної географії України у другій половині XX століття: 1950–1990 рр., 1991–1999 рр. Розкрито напрямки досліджень у кожному з них. Особлива увага приділена значному розширенню тематики етногеографічних досліджень в умовах незалежної України, поглибленню наукових засад названої дисципліни.

    Bohdan Zastawetskyy. The development of ethnic al geography in the second half of XX century.

    Two periods in the development of the Ukrainian ethnical geography during the second half of the XX century (1950-1990, 1991-1999) are distinguished. Study trends of both periods are analysed. A special attention is drawn to the fact of considerable increase of ethnogeographical studies during the years of Ukraine indepedence.

   У розвитку етнічної географії України другої половини XX ст. можна чітко виділити два нерівні за часовою тривалістю періоди, які відрізняються за кількістю та ідейно-політичною спрямованістю публікацій. Перший період тривав з 1950 по 1990 рр., коли Українська РСР перебувала у складі Союзу РСР. Тоді національна політика КПРС та Радянської держави через запрограмовані інтеграційні процеси виробничої, соціальної та духовної сфер була скерована на зближення та злиття націй, на формування так званої нової історичної спільноти людей — “радянського народу”. Звідси цілком зрозуміло, що такий напрям етнополітики Радянської держави безпосередньо позначився на змісті досліджень з етнічної географії СРСР взагалі та України зокрема.

    Другий період охоплює час із 1991 (від часу проголошення України незалежною державою) до 1999 рр. Він відзначається вагомою кількістю публікацій, що висвітлюють дуже широке коло аспектів етнічної географії сучасної України на нових засадах етнічної політики молодої української незалежної держави.

    Важливою джерелознавчою базою для розвитку етнічної географії України впродовж першого періоду були післявоєнні радянські переписи населення (1959, 1970, 1979, 1989 рр.), в яких представлені матеріали про динаміку чисельності етнічного складу населення, особливості розвитку та розселення етнічних груп в Україні. Серед наукових праць, які висвітлюють широке коло питань з етнічної географії України першого періоду, слід назвати творчий доробок В. І. Наулка. Він представлений монографіями: “Етнічний склад населення Української РСР. Статистико-картографічне дослідження” (К.: Наукова думка, 1965), “Географія розміщення народів УРСР” (К.: Наукова думка, 1968), “Развитие межэтнических связей на Украине (историко-этнографический очерк) (К.: Наукова думка, 1975.) та багатьма статтями в журналах “Народна творчість та етнографія”, “Советская этнография”, “Український історичний журнал”, а також у Географічній Енциклопедії України та інших виданнях.

    В. І. Наулко в монографії “Етнічний склад населення Української РСР”, зокрема в розділі “Характеристика етнічного складу населення України і розселення українського народу на рубежі XX ст.”, у загальних рисах характеризує основні етапи формування українського етносу (за схемою, прийнятою історичною наукою). Вчений показує ряд чинників, що негативно впливали на процес формування українського етносу. Поруч із цим В. І. Наулко розкрив історико-географічні та соціально-економічні умови виникнення субетносів українського етносу в Україні. Автор стисло показав процес заселення території України найчисельнішими етнічними групами, передусім росіянами, білорусами, поляками, болгарами, чехами, словаками, євреями, німцями, молдаванами, румунами, татарами, гагаузами, албанцями, греками, циганами, вірменами, естонцями, караїмами, кримчаками, ассірійцями. У названому розділі В. І. Наулко висвітлив найважливіші поняття етнічної географії України, зокрема про українську етнічну територію та її межі. Він вказав на різні підходи та критерії українських вчених (С. Рудницького, О. Русова, В. Кубійовича, М. Кордуби, В. Кошового) щодо визначення української етнічної території та її меж. Зміну етнічного складу населення України в другій половині XIX і на початку XX ст. автор пов’язує зі швидким розвитком на її території галузей важкої промисловості (вугільної, чорної металургії та машинобудівної). На підприємства цих галузей у Донбас і Придніпров’я прибувала велика кількість робітників з Росії, а на промислові підприємства Східної Галичини — робітники з Німеччини, Австрії та інших держав Західної Європи.

    У наступному розділі вчений виклав методичні засади складання етнічних карт та карт етнічного складу населення. Для різних періодів, як вказує автор, необхідно використовувати однакові методи етнічного картографування. Така вимога дає можливість виявляти зміни, що відбулися в етнічному складі населення даної території за певний часовий проміжок.

У названій монографії В. І. Наулко чи не найповніше серед інших авторів показав динаміку чисельності населення корінного українського етносу та етнічних меншин УРСР впродовж двох часових періодів: 1897–1926 рр. (в кордонах УРСР на 17 вересня 1939 року) та 1926–1959 рр.

    На загальну чисельність населення України впродовж першого часового періоду, як зазначає В. І. Наулко, істотно вплинули міграційні процеси серед українського та єврейського населення, зумовлені різними чинниками та воєнними акціями Першої світової та громадянської воєн. Так, за період 1897–1926 рр. в азіатську частину Росії переїхало 1250 тис. чол., переважно українців. В індустріальні райони України прибувало населення з Росії, але сальдо міграцій для неї було від’ємним. У ході названих воєн знижувався природний приріст населення, відбувалося фізичне знищення людей на фронтах. Далі вчений зазначає, що між переписами населення (1926–1959 рр.) в Україні дещо зросла чисельність українців та значно — чисельність росіян, білорусів, гагаузів, угорців. Проте зменшилась чисельність євреїв, поляків, молдаван, румунів, чехів, словаків, болгар та греків.

    Вагоме місце в названому дослідженні посідає питання розселення українського етносу та етнічних груп в Україні станом на початок 1959 року. На цю дату українці складали 76,8 % від населення республіки. Вони компактно заселяли всю територію України, за винятком Криму та окремих промислових регіонів східних та південних областей.

    На основі аналізу матеріалів переписів населення 1926 і 1959 рр. В. І. Наулку вдалося виявити тенденції у розселенні українського етносу та етнічних меншин в Україні, а саме: 1) за названий період значно зросла чисельність українців у Криму, в Одеській та західних областях України; 2) питома частка українців на цей час серед сільського населення була значно вищою, ніж серед міського; 3) найвищою часткою українців (95–98 %) у сільській місцевості виділялися Київська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська, Хмельницька, Вінницька, Львівська, Рівненська, Волинська, Івано-Франківська, Тернопільська області; в інших областях цей показник був дещо нижчим, зокрема, у Дніпропетровській, Житомирській, Кіровоградській та Миколаївській ( до 90–95 %); 4) в решті областей цей показник складає від 75 до 90 % (за винятком Одеської, де цей показник був значно нижчий); 5) в більшості областей українці складали 70–75% міського населення; 6) найвищі частки за переписом населення 1959 росіяни складали в Криму (71%), в Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій областях (на названу дату близько 80 відсотків їх проживало в міських поселеннях, а ареал їх міського розселення розширився за рахунок західноукраїнських земель); 7) щодо розселення білорусів, то 3/4 їх проживало в міських поселеннях, а в Донецькій області понад 95%, зменшення їх спостерігалось в окремих місцях Полісся; 8) найбільша кількість поляків на початок 1959 р. була зосереджена в Житомирській, Львівській, Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій областях, більшість їх проживала в містах; 9) єврейська етнічна меншина на цей час в Україні в основному була розселена в трьох областях — Київській, Одеській, Чернівецькій, де вони в загальній чисельності населення складали 6–7 %, а найбільше їх проживало у Чернівцях, Одесі, Києві. Чисельність євреїв в Україні істотно скоротилась порівняно з 20-ми роками, передусім у сільській місцевості. Як вказує В. І. Наулко, за переписом 1959 р. майже 80% молдаван проживало в сільській місцевості України, переважно в Чернівецькій, Одеській, Кіровоградській, Миколаївській областях. Болгари, румуни, греки, гагаузи та інші на дату першого післявоєнного перепису жили в місцях традиційного розселення. Поряд з цим автором було проаналізовано динаміку національного складу міського населення України за період 1926–1959 рр. у сучасних межах, відзначено, що частка українців у містах за цей час зросла з 10,4 до 36,6 %, а росіян — з 21,4 до 30 %.

    На основі аналізу статево-вікової структури населення України В. І. Наулку вдалося виявити зміни, які відбулися в його структурі між названими вище переписами населення. Автор підкреслює, що нанесені війною втрати призвели до порушення пропорцій між віковими групами, між чоловіками і жінками. Так, станом на початок 1959 року на кожну 1000 чоловіків припадало 1252 жінки. На увагу заслуговує те, що В. І. Наулко детально розкрив причини переміщення українців та окремих етнічних груп у час війни та в післявоєнний період, що й вплинуло на національний склад населення Української РСР. Так, з утворенням Молдавської РСР в 1940 році чисельність молдаван в Україні зменшилась, а з возз’єднанням Північної Буковини частина румунів була репатрійована до Румунії. З Румунії в Українську РСР прибуло понад 50 тис. євреїв. За роки війни, як вказує автор монографії, були переселені у східні райони колишнього СРСР німці та татари Криму.

    У післявоєнний період унаслідок угод, укладених між СРСР, Польщею і Чехословаччиною, здійснено репатріацію з СРСР поляків та чехів. З 1944 до 1948 року до Польщі з України репатрійовано 784,7 тис. поляків. Відповідно з Польщі репатрійовані українці, переважно з Білостоцького, Жешувського, Краківського та Люблінського воєводств, які оселилися на території Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Миколаївської та інших областей. В. І. Наулко підкреслює, що внаслідок міграційних процесів за радянський час в Україні збільшилось число представників інших народів, зокрема, кавказьких, середньоазіатських, уральських, сибірських та ін. Тут же в загальних рисах представлено т.зв. східну українську діаспору, її розселення в межах колишніх союзних республік СРСР, розглянуто етнічні процеси в Українській РСР за матеріалами радянських переписів населення.

    Вагомим внеском в розвиток етнічної географії України була монографія В. І. Наулка “Развитие межэтнических связей на Украине” (историко-этнографический очерк). — К.: Наукова думка, 1975. — 275 с.

    У названій праці на великому фактичному матеріалі висвітлено формування етнічного складу населення України, а також складний процес утворення української етнічної території. Автор підкреслює, що основним територіальним осередком формування українського етносу було Середнє Придніпров’я (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина), де вперше закріпився термін “Україна”. Пізніше цей термін поширився на всю територію, що заселена українцями.

В. І. Наулко відзначав, що процес консолідації українського етносу відбувався у важких умовах роздроблення українських земель зарубіжними поневолювачами. Тут же автором досить детально в історичному плані представлено процес розселення українського етносу на українській етнічній території, на окремих її частинах (Слобідській Україні, Північному Причорномор’ї). Автор монографії зупинився на умовах формування українського етносу на західноукраїнських землях, на особливостях історико-географічних та соціально-економічних умов, що вплинули на виникнення на тутешній території субетносів — бойків, гуцулів, лемків, поліщуків та ін.

    В. І. Наулко на основі багатьох джерел досить детально розглянув історію формування та розселення кожної з етнічних груп в Україні, зокрема росіян, білорусів, поляків, чехів, болгар, гагаузів, євреїв, вірменів, німців, греків, циганів та інших.

    Великий розділ у названій монографії автор присвячує процесам етнічного розвитку в Українській РСР, де розглядаються такі питання, як “соціально-етнічна структура населення України”, “процеси етнічного розвитку населення України в період капіталізму” та “етнічні процеси в республіці на сучасному етапі”. Останній розділ монографії В. І. Наулка присвячений міжетнічним взаємовідносинам у сфері традиційно-побутової культури.

    Із вище викладеного можна зробити висновок, що в монографіях В. І. Наулка чи не найповніше відображено основні питання та аспекти етнічної географії України першого періоду другої половини XX ст. Вченому вдалося значно поглибити дослідження про формування українського етносу, українські етнічні території, виділити етапи в розвитку цих процесів. Особливістю першого періоду розвитку етнічної географії (друга половина XX ст.) є те, що найбільше публікацій представили історики, етнографи, але зовсім мало — демографи та географи. Це деякою мірою вплинуло на тематику досліджень, вони були представлені декількома напрямами.

    У багатьох публікаціях першого періоду другої половини XX ст. порушувалось питання про утворення української народності, про перетворення її в націю, про соціально-економічні умови формування української народності (К. Г. Гуслистий, Д. І. Мишко та ін.).

Ряд публікацій названого періоду присвячено етнічним та міжетнічним процесам у різних регіонах Української РСР та методиці їх дослідження (статті Л. М. Чижикової в журналі “Советская этнография”, В. І. Наулка, Л. О. Ткаченко, Л. В. Чуйка, Г. П. Їжакевич та ін. у журналі “Народна творчість та етнографія” та в інших виданнях).

    Чимало статей за цей період було присвячено динаміці українського етносу, як в колишньому СРСР, так і в окремих частинах українських етнічних земель. Тут необхідно назвати ряд публікацій В. М. Кабузана, Г. П. Махнової, передусім “Численность и удельный вес украинского населения на территории СССР в 1795–1959 гг.” (История СССР. — 1965. — № 1). На увагу заслуговують публікації А. Л. Перковського “Етнічна та соціальна структура населення Правобережної України у XVIII ст.” (Історичні джерела та їх використання, вип.4. — К., 1969), В. М. Кабузана “Чисельність та національний склад населення Новоросії в 60–80-х роках XVIII ст.” (Український історико-географічний збірник”. — К. — 1971. — Вип. 1).

    Важливе місце у вивченні еміграції з України в XIX – на початку XX ст. займає стаття В. М. Кабузана, Н. В. Чорної “Заокеанська міграція слов’ян XIX – початку XX ст.” (Народна творчість та етнографія. — 1989. — № 5).

    Значне місце в названому періоді займали окремі публікації про український етнос та етнічні меншини в Україні. Це статті М. Бар’якторовича “Серби на Україні” (Народна творчість та етнографія. — 1971. — № 3), В. Наулка “Естонське населення на Україні” (Народна творчість та етнографія. — 1970. — № 3), М. Н. Губогло “Этническая принадлежность гагаузов” (Советская этнография. — 1967. — № 3), І. М. Гроздова, Т. Д. Філімонова “Венгры и немцы Советского Закарпатья” (Советская этнография. — 1970. — № 1) та інші. До цього напряму можна віднести дослідження А. Волкова “Комплексне вивчення російських поселень Прикарпаття” (Народна творчість та етнографія. — 1968. — № 3). Поруч із цим в першому періоді розвитку етнічної географії України у другій половині XX ст. порушувалися питання про заселення українських етнічних територій, зокрема Слобідської України (М. Т. Дяченко “Етапи заселення Слобідської України” (Український історичний журнал. — 1970. — № 8), Північного Причорномор’я (В. М. Кабузан “Заселение Северного Причерноморья (Новороссии) в XVIII — первой половине XIX в. (1719–1858): Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора исторических наук. — М., 1969).

    У даний період піднімалось питання про українську діаспору в окремих регіонах колишнього СРСР, зокрема в автономних республіках Північного Кавказу (О. Б. Дзадзієв “Народна творчість та етнографія”. — 1989. — № 5), Башкирії (В. Я. Бабенко, “Народна творчість та етнографія”. — 1989. — № 1).

    Наприкінці названого періоду з’явилися перші публікації про депортовані з України народи та етнічні меншини. Вперше було видано посібник “Этническая география Украинской ССР” — автор Р. А. Старовойтова (К., 1979). В. І. Наулком дано визначення предмету етнічної географії. За його тлумаченням, етнічна географія — це галузь етнографії, яка досліджує структуру і розміщення населення світу і окремих його регіонів в етнічному аспекті (Географічна Енциклопедія України, Київ: УРЕ ім. М. П. Бажана. — 1989. — Т. 1). Цей вчений визначив також і основні завдання етнічної географії. Ними є: вивчення етнічного складу населення країн і районів, територіальних взаємин народів (роздільне і мішане розселення), особливості розселення етнічних спільностей у минулому і сьогодні (зокрема, розселення осіле та кочове, міське і сільське, форми і типи поселень, ступінь освоєності території, густота і поселення, визначення етнічних меж, чисельності народів, динаміки цієї чисельності). В названому виданні В. І. Наулком розкрито сутність поняття “етнічна спільність”, розкрито таксономічні рівні цієї спільності на матеріалах України, що є теоретичним набутком етнічної географії. Там же ним описано етнічний склад населення Української РСР.

    Другий період у розвитку етнічної географії України почався з проголошенням в 1991 році української незалежної держави. Від названого року не тільки збільшилась кількість публікацій з даного предмету, але й значно розширилась їх тематика.

    З початку цього періоду вперше було значно поглиблено та розширено уявлення про предмет, об’єкт, зміст етнічної географії України, його місце в системі географічних наук, основні завдання. Так, на першому Всеукраїнському семінарі “Сучасні проблеми географії населення в Україні” (Луцьк, 1993) О. І. Шаблій у доповіді “Теоретичні і методологічні проблеми розвитку етногеографії України” підкреслив, що етногеографія — це повністю географічна дисципліна, яка лежить на стику географії, етнографії та історії. Це молода галузь суспільної географії. Вона вивчає закономірності, чинники, умови і форми територіальної організації і геопросторового розвитку етносів — націй — народностей, етнічних груп населення. Об’єктом дослідження етнічної географії України є етноси, а предметом вивчення — територіальна організація етносів, їх геопросторове буття і розвиток, зв’язки і відносини.

    За О. І. Шаблієм, етнічна географія України — це наукова дисципліна, що перебуває у складі суспільної географії, тісно пов’язана з географічними дисциплінами, найбільше з географією населення, у складі якої вона формується. Етнічна географія України має тісні контакти з демографічною статистикою, антропологією, етнологією, етнографією, історією, політологією та іншими. Етнічна географія, як складова частина суспільної географії, використовує такі основні географічні методи дослідження, як: територіальний аналіз та синтез, картографічне моделювання, порівняльно-географічний, історичний та статистичний. О. І. Шаблій підкреслює, що етнічна географія України, як наукова дисципліна, перебуває у початковій стадії розвитку. Проте етногеографічні описи нашої країни мають досить тривалу історію. В навчальному посібнику “Соціально-економічна географія України” О. І. Шаблій розглядає питання українського етно- і націогенезу. Узагальнюючи різні наукові джерела він підкреслює, що існує декілька теорій щодо походження українців. Перша з них — теорія давнього походження — трипільська, друга — ранньослов’янського, а третя — давньоруського. Вчений коротко розкриває зміст кожної із них.

    В умовах незалежної України вийшла досить цікава праця Ф. Д. Заставного “Українські етнічні землі” (Львів: Світ, 1992), де чималу увагу звернено на українські етнічні межі та українські етнічні території. Автор підкреслює, що українські етнічні території поділяються на суцільні та мішані. На суцільних в національному складі населення переважають українці, а на мішаних вони складають 10–15–50% від усіх жителів. Українські етнічні території Ф. Д. Заставний ділить на старі і нові. На старих українці жили чи живуть як автохтони багато століть. До них автор відносить Київщину, Чернігівщину, Галичину, Волинь, Поділля, Буковину, Закарпаття, Холмщину, Надсяння, Лемківщину, Слобожанщину та ін. До нових належить території, де українці поселились значно пізніше (протягом останніх двох століть). Це Кубань, Зелений Клин та ін. Автор розглядає формування етнічних меж між Україною і Польщею, Україною і Росією, Україною і Білоруссю, Україною і Молдовою, Україною і Словаччиною. Ф. Д. Заставний відзначає, що етнічні межі України не збігаються з її сучасним державним кордоном. Її етнічні території займають значно більшу площу від території сучасної української держави. Значна увага звернена на характеристику етнічних та етнографічних земель.

    У цей же час чимало було зроблено в удосконаленні та формуванні понять з етнічної географії взагалі та етнічної географії України зокрема. Так, зміст багатьох із них розкрито в довіднику “Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії” (Відп. редактори: Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас. — Київ, 1993. — 800 с.). У ньому висвітлено зміст таких понять, як “етнічна територія”, “етнічний кордон”, “етнічний ренесанс”, “етнодемографічні процеси в Україні”, “етнонаціональна політика”, “етнополітична ситуація в Україні”, “етнополітика”, “етнополітичні відносини”, етнополітичний простір України”, “етноцид”, “корінна національність”, “русинізація” та інші. Це значно доповнило теоретичні та методологічні засади етнічної географії України.

    В умовах незалежної України з’явилось чимало публікацій про українську діаспору (західну і східну), її формування, особливості розселення, її сучасні соціально-економічні та культурні проблеми. Ця тематика досить повно представлена у працях Ф. Д. Заставного: “Українська діаспора: розселення українців у зарубіжних країнах”. — Львів, 1991, “Східна українська діаспора”. — Львів: Світ, 1992; у посібнику “Географія України”. — Львів: Світ, 1994 (розділ “Українська діаспора”). Цю тематику доповнює чимало книг, довідників, статей тощо. Серед них слід назвати довідник “Зарубіжні українці”. — К.: Україна, 1991, книгу І. І. Винниченка “Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис”. — Житомир: Льонок, 1992. У ній автор дає короткий огляд розселення українців на території колишнього СРСР, виділяє його етапи, чинники, що спричинилися до цього процесу. Вагоме місце в названій книзі займає питання про проживання українців у межах колишнього СРСР. І. І. Винниченко досить вагомо розглядає процес заселення та розселення українців кожного з регіонів. У такому ж плані східну українську діаспору представляє у своїх наукових працях Ф. Д. Заставний.

    Після проголошення незалежності України вперше видано атлас “Українці. Східна діаспора”, де показано розселення українців в Російській імперії, СРСР. На картах атласу відображено географію розселення української східної діаспори протягом більше як одного століття. Карти складені за даними переписів населення 1897, 1926, 1959, 1970, 1979 і 1989 років. В атласі вміщена карта “Етнічна територія українського народу в кінці XIX – на початку XX століть (автори В. Наулко, А. Поріцький). Карти розселення східної української діаспори на кожну дату переписів доповнені текстом, в якому йдеться про зміни в динаміці чисельності і розселенні українців та чинники, що вплинули на ці процеси.

    Різні аспекти життєдіяльності української західної та східної діаспори висвітлюються у збірнику “Українська діаспора”, що видається в Україні з 1992 року Інститутом соціології НАН України та редакцією Енциклопедії української діаспори при НТШ в США.

    В умовах української незалежної держави з’явилось чимало публікацій, в основному етнографів, істориків та меншою мірою географів про етнографічні групи українського етносу (бойків, гуцулів, лемків). Так, вивченню гуцулів дисертаційне дослідження “Гуцули українських Карпат (етногеографічне дослідження) та ряд статей присвятила М. М. Лаврук. Нею розроблено теоретично-методичні основи суспільно-географічного вивчення етнографічної групи, розкрито зміст таких понять, як “соціально-етногеографічний комплекс”, “етногеографічний район”, “життєдіяльність етнографічної групи” та ін. У названій дисертації проаналізовано майже всі види життєдіяльності гуцулів українських Карпат другої половини XX ст. У ряді публікацій І. Д. Красовського описана етнографічна група лемків. Широке представлення етнографічні групи українського етносу знайшли в сучасних програмах та посібниках з етнічної географії України, етнографії та географії населення України.

    У другій половині XX століття після проголошення незалежності України активно розпочались дослідження етнічних меншин, що проживають на її території. З’являється велика кількість публікацій в історичних, географічних, етнографічних періодичних виданнях, в окремих тематичних збірниках, монографіях тощо. Активізації цих досліджень значною мірою сприяло прийняття в нашій державі закону про національні меншини. Спектр публікацій з названої тематики виявився досить широким, зокрема, від історії заселення етнічних меншин в Україні, динаміки їх чисельності до сучасного розселення їх в Україні, проблем соціально-економічного та культурного розвитку. Питання про динаміку чисельності та розселення етнічних меншин в Україні висвітлено в багатьох навчальних та довідкових посібниках, зокрема з географії України (Ф. Д. Заставний, 1994), етнографії України (за ред. д-ра істор. наук, проф. С. А. Макарчука, 1994), у довіднику “Етнонаціональний розвиток України” (К.,1993). Чимало публікацій про ряд національних меншин видруковано в “Українському історичному журналі”, зокрема про татар в Україні (автори — Яремчук В. Д., Безверхний В. Б., 1994, № 5), про євреїв в Україні на початку XX ст. (автор Самарцев І. Г., 1994, № 4). Цілий ряд статей та окремі про німецьку меншину в Україні мають Кулінич І. М. та Курченко А. І. Росіянам західного регіону нашої держави присвячене етнонаціональне дослідження Терлюка І. Я. “Росіяни західних областей України (1944–1996 рр.). Цілий ряд досліджень присвячено етнічному складу населення окремих адміністративних областей України.

    В останні роки досить актуальною стала програма повернення в Україну депортованих народів та етнічних меншин (татар, німців та ін.). Ці питання висвітлено у статтях Зінича В. Т. (“Український географічний журнал”. — 1998. — № 3; 1998. — № 4), Жмаєва Г. О. (“Регіональна економіка”. — 1997. — № 3), Лаптєва Ю. М. (“7 з’їзд Українського географічного товариства. Тези доповідей”. — К., 1995) та ін. Цілий ряд перспективних напрямів у розвитку етнічної географії України окреслив О. І. Шаблій. Серед них дослідження взаємовідносин українців материкової України та української діаспори, групування українського етносу за ступенем національної самосвідомості в Україні та за її межами, виявлення цих груп українців з метою прогнозування українства у світовому масштабі, вивчення взаємодії і співжиття українців та етнічних меншин, дослідження етногеографічної регіоналізації України та українських етнічних погранич.