УДК 91 (091)                                                                                                                    Павло Штойко

Структура і зміст географічних гасел

в “Енциклопедії Українознавства”

        Розглядаються географічні і картографічні дослідження десятитомного українськомовного видання “Енциклопедії Українознавства” за ред. ВКубійовича. Висвітлено структуру і особливості змісту географічних позицій. Відзначено можливості українських вчених інтерпретувати на сторінках “Енциклопедії” національну науку з її набутками й творчими процесами.

        Pavlo Shtoiko. Structure and content of the geographical articles in the Encyclopaedia of Ukrainianknowledge. 

        In the article the geographic and cartographic researches of the 10 volumes Ukrainian version publication of the Encyclopaedia of Ukrainianknowledge are considered. The structure and the particularities of content of the geographic positions are eliminated. In the article is remarked that Ukrainian scientists obtain the possibility to interpreting their national science with its achievement and creative process on the Encyclopaedia’s pages.

        Організатором і відповідальним редактором багатотомної україно- і англомовної “Енциклопедії Українознавства”, виданої у діаспорі, був Володимир Кубійович. Для географів важливе питання: якою мірою українська географія представлена в „Енциклопедії”, що нового несе вона нам, за якими критеріями побудована композиція її частин і подана належна оцінка зібраного матеріалу, як саме розставлені основні акценти і наскільки вони достовірні. Як розглядаються персоналії, зокрема ті, що не потрапили в “Географічну Енциклопедію України”, наприклад, Ва-силь Буцура, Василь Баб’як, та ін., або ж ті, що й досі лишаються нереабілітованими, наприклад, Кость Дубняк. Нас, насамперед, цікавлять не лише здобутки географів, а й їх творчий процес. Важливим залишається сам факт „поцінування” української науки.

        Слід зауважити, що багато географів і досі існують у своєрідному географічному і бібліографічному вакуумі, загубившись у мороці часу. Тому, дискусії, які можуть зав’язатися відносно тих чи інших вчених, їх географічних поглядів та ін., повинні пов’язуватися з науковими напрямками, школами і методологіями.

        Нагадаємо, що як відзначає В.Кубійович, „Енциклопедія Українознавства” „має дати, насамперед, об’єктивний інформаційний матеріал для українців...” [2]. У цьому її найбільша заслуга. З появою до 1935 р. трьох томної “Української Загальної Енциклопедії” (УЗЕ), український читач отримав чимало географічних гасел, представлених багатьма картами (це найбільше відноситься до третього тому), Він містить “Фізичну карту України і суміжних земель” (М.Дольницького), “Геологічну карту” (Ю.Полянського), “Ко-рисних копалин” (С.Пастернака), “Етнографічну карту” (В.Кубійовича та М.Кулицького), “Густоти населення” (В.Кубійовича) та інші. Більшість з них видані у мірилі 1:10000000, менше — 1:5000000. Цінні карти “Рослинності” і “Тваринного світу України” укладені І. Раковським – головним редактором УЗЕ та І.Зілинським — “Карта українських говорів”[5]. Інші позиції з географії і системи географічних наук представлені оглядово, подекуди схематично або відсутні загалом.

        “Енциклопедія Українознавства” В.Кубійовича у деяких географічних гаслах, які відносяться до фізико-географічної характеристики українських земель, має точки зіткнення з 51-томовою “Большой Советской Энциклопедией” (БСЭ), 17-томовою україномовною “Українською Радянською Енциклопедією” (УРЕ). Перше із трьох видань БСЭ з’явилося у 1926 – 1943 рр. (66 томів). Серед цих видань “Українська Загальна Енциклопедія” містить одне з перших найбільш обґрунтованих тлумачень географічного поняття Україна (за ред. В. Сімовича). Згадане географічне гасло було вагомою підоймою “Енциклопедії Українознавства”.

        До праці в ділянці географії редактор ТУЗЕ проф. І.Раковський прагнув залучити багатьох учених, серед них і С.Рудницького. Але той, будучи заклопотаний харківськими справами, переклав це звернення на своїх учнів – М.Дольницького та В.Огоновського. З Галичиною на той час підтримував тісні наукові контакти В.Кубійович. Праця над географічними гаслами забирала багато часу, що було причиною відмови В. Кубійовича від написання деяких із них. Але питання географії України він залишав за собою як пріоритетні. Нагадаємо, що на початку 1930-х років під головуванням М.Скрипника у Харкові розпочато видавництво Української Радянської Енциклопедії у 20 томах. До її підготовки були залучені значні наукові сили. Географічний відділ енциклопедії очолив С.Рудницький. Її перший том було підготовлено до друку у 1933 р., а в наступному році передбачалося видати ще два томи. Ідея першої УРЕ зазнала краху разом з політикою “українізації”. Восени 1934 року розпочались чергові репресії проти її авторів і редакції [7].

        Певною базою для підготовки “Енциклопедії Українознавства” служило польськомовне вісімнадцяти томне видання С.Оргельбрандта, яке з’явилося наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. у Варшаві. Доречно згадати перший українознавчий збірник “Украинский народ в его прошлом и настоящем” у 2-х томах, виданих у Петербурзі 1914 – 1919 рр. З’явилися інші, менш важливі у порівнянні з “Енциклопедією Українознавства”, видання.

        Вихід у світ 10-томного видання “Енци-клопедії Українознавства” — важлива і неординарна подія у житті нашого народу. Вона має неабияке міжнародне значення. “Енциклопедія Українознавства” є довідником українознавства на еміграції, і як книга знань про Україну, його народ, природу, історію, культуру тощо для чужинців. Вона — джерело інформації для українців, не залежно від того, де вони проживають. Крім того, “Енциклопедія Українознавства” була своєрідним викликом на друге видання 51-томної “Большой Советской Энциклопедии”, яка в неповній мірі і не завжди науково представляє українство. Як велика наукова праця “Енциклопедія Українознавства” служить для роботи науковців: істориків, географів (природо-дослідників у цілому), етнографів, педагогів, всього українського загалу[1].

        Перша частина “Енциклопедії Українознавства” вийшла у світ в 1952 р., і представила географію, історію, культуру і народне господарство України, тоді як друга частина – подає відомості з зазначених вище ділянок науки, але з детальною прив'язкою „гасел” до тих чи інших територіальних одиниць України, її країв тощо. Друга — гаслова — мала представити в абетковому порядку тисячі заміток і численних статей, присвячених українським діячам і Україні в цілому. Крім того, друга частина містить статті, які у першій частині або відсутні, або згадуються лише побіжно, однак в будь-якому разі ті чи інші позиції мають якщо не пряме, то опосередковане відношення до України. Обидві частини органічно пов’язані між собою, повторюють ті чи інші „гасла”, доповнюють їх, замінюють відповідним коментарем. Редакція “Енциклопедії Українознавства” найбільше місця відводить гуманітарним наукам, менше — природничим, технічним, медичним та іншим ділянкам знань, які, на їх думку, менше спотворені і менш тенденційно викладені радянськими виданнями. Наприклад, друга словникова частина “Енциклопедії Українознавства” містить на 1600 сторінках близько 20 000 гасел (заміток і статей). З них у десятитомне видання увійшло понад три тисячі географічних позицій (гасел) з природничої, історичної та економічної географії, частково геології, етнографії та інших, суміжних з географією, ділянок знань. В обох частинах “Енциклопедії” використано літературну мову правопису 1928 р. (затвердженого ВУАН і НТШ) і термінологію, опрацьовану ВУАН. Сучасним правописом подані бібліографічні вказівки, а назви книжок — українською та іноземними мовами. “Енциклопедія Українознавства” подає інформацію ґрунтовно і всеохоплююче, формує систему інтегративних знань, представляє Україну як етнічно-цілісний суб’єкт світової історії, з єдиним, генетично єдиним просторово-часовим, культурним континумом (природа, етнос, культура). Розбудова української державності потребує знань про Україну і служить основою духовного відродження нації, наукової інформації від найдавніших часів до сьогодення. Провідні українські вчені у вільному світі мали змогу більш вичерпно висвітлювати національну своєрідність українців, їх духовну спадщину, розвиток українознавчих дисциплін. Чимало дослідників, особливо коли йдеться про працю над частиною “Енциклопедії Українознавства”, були позбавлені необхідної джерелознавчої бази, змогли, незважаючи на віддаленість від батьківщини, виконати на високому професійному рівні підготовку гасел до ЕУ.

        На сторінках „Енциклопедії” чимало місць приділено Україні. Її положення визначено такими географічними координатами ( 430 і 530 пн.ш., 210 і 450 сх. д.), а розміри українського етнічного простору „ разом з мішаними землями” складають 945 тис. км² (проти 742 тис. км² українських етнічних земель) і населенням на початок 1939 р. відповідно 55 млн. і 49 млн. осіб.

        Українські землі в „Енциклопедії Українознавства” розглядаються як ціле, яке, однак, в різні історичні часи зазнавали тих чи інших змін. Саме положення України визначається такими географічними параметрами: “математичне положення”, тобто координатами, межовим та історичним положеннями (границі України). Межі національної української території (починаючи з південної межі – Чорного моря), подані за кожним етнічним сусідом, наприклад, „україно-польське пограниччя”. Подекуди воно ускладнюється мозаїкою народів. Так, етнічна межа з росіянами розглядається диференційовано: “границя з росіянами”, “границя з донцями”, “границя на Підкавказзі”. Самі ж границі проведені в межах територій трьох українських земель і за трьома адміністративними розподілами (з картами України до 1914, 1938, 1948рр.). Крім того, подаються загальні статті, з виокремленням головних географічних установ: наприклад, Український науково-дослідний інститут географії та картографії (т.9. – с. 3434), заснований у Харкові в 1927р., який видав два випуски „Записок”. Однак, окремої позиції про „Записки” або „Вісника природознавства” не відводиться.

        В „Енциклопедії Українознавства” представлена низка авторів, твори яких протягом тривалого часу були заборонені радянським режимом. Це, насамперед, відноситься до головного редактора „Енциклопедії” Володимира Кубійовича (1900 – 1985 рр.) — географа і демографа, який, починаючи з 1928 до 1939 рр. працював на посаді доцента Краківського університету, опісля — професором Українського вільного університету у Мюнхені. Найповніше поле його зацікавлень стосувалося антропогеографічних та демографічних студій, зокрема Карпат, де він вивчав антропогеографічні особливості і пастуше життя, співпрацюючи з українськими, польськими та чехо-словацькими географами. Найбільш грунтовними працями з географії та демографії України є „Атлас України і сумежних країв” (1937) та „Географія України і сумежних земель” (1938; 1943). Хоч обидві вони створені у співавторстві, але визначальна роль В.Кубійовича у них легко простежується, зважаючи на праці, що вийшли друком до появи „Атласу”, наприклад, „Територія і людність українських земель” (1935) – синтетичне узагальнення знань про населення і землі України [3,6].

        В плеяді визначних українських географів „Енциклопедії Українознавства” — Антін Синявський (1866 – 1951 рр.), іменований в „Енциклопедії” „істориком”, очевидно, зважили на його публікації в галицьких періодичних виданнях 1890-х років під різними псевдонімами. Географія його працевлаштування надзвичайно дивовижна — від Києва і Дніпропетровська до Далекого Сходу, Кавказу, Криму і Буковини. Викладав він в основному економічну географію і статистику. Тепер географічний аналіз його наукової творчості здійснює проф. Чернівецького університету Валерій Руденко[4].

        Коротке повідомлення про життєвий і творчий шлях Антона Синявського в „Енциклопедії Українознавства”, заслуговує усякого схвалення, тим паче, що написане воно на еміграції. Обізнаність, як бачимо, Західного світу з працями українського географа була недостатньою.

        Невеличка замітка в „Енциклопедії” кидає світло на творчість іншого українського географа Григорія Величка (1863 – 1932 рр.) — “галицького історика і економіста”, автора “Народописної карти українсько-руського народу” (1896). Більш детально аналізується творчість Степана Рудницького (1877 – 1937 рр.). За оцінкою В.Кубійовича, “він створив укр[аїнську] нац[іональну] географію”, охопивши географічним вивченням усі українські землі, першим опрацював українську географічну термінологію (1908); видав „Стінну фізичну карту України” (1:1 000 000), Відень, 1918 та ін. Його праці — глибокі і різносторонні — стосуються практично усіх важливих напрямків географічних досліджень: від історії географії і її методики до геоморфології, теоретичної, практичної та політичної географії і картографії ).— Словникова частина „Енциклопедії Українознавства”, Париж-Нью-Йорк, 1973. — С. 2631 – 2632 ).

        Про геологів, які працювали на пограниччі з географією, наприклад, Юрія Полянського (1892 - 1975 рр.) – „геолога, географа, археолога”, проф. фізичної географії Львівського університету ім. І.Франка (1939-1941 рр.), а пізніше поважного аргентинського вченого, та Павла Тутковського (1858-1930 рр.), який напередодні першої світової війни працював приватним доцентом, а з 1914р. проф. Київського університету, даються загальні відомості. Зокрема, серед великої кількості праць з географії останнього найбільше значення мають: „Краткий географический очерк истории центрального и южного Полесья”, „Зональность ландшафтов и почв Волынской губернии” (1910), „Словечано-Овручський кряж та узбережжя ріки Словечни” (1923) та ін. Найбільш узагальнюючий, синтетичний зміст мають праці „Природна районізація України” (1922) та „Краєвиди України у зв’язку з природою та людністю”(1924).

        Не оминає „Енциклопедія” і таких учених як економіко-географа Костянтина Воблого, російського кліматолога і географа О.Воєйкова, польського ботаніко-географа К.Залєського, визначного антрополога, проф. географії та антропології Ф.Вовка, географів В.Гериновича, М.Дмитрієва, М.Дольницького, картографа М.Кулицького, грунтознавця Г.Махова, геогра-фів Миклухо-Маклая, П.Семенова-Тян-Шаньського, А.Поля, Г.Танфільєва, В.Огоновського, В.Попова, І.Теслю, І.Федіва, М.Паламарчука, геоморфолога П.Цися, геологів В.Тессейра, В.Сельського, Ю.Сємірадзького, Ю.Медведського, Ф.Швеця та ін.

        Розподіл географічних гасел між словниковими частинами — „Енциклопедії Українознавства” є таким: у першому томі їх міститься 20,4%, у другому — 10,5%, у третьому — 9,4%, у четвертому — 9,5%, у п’ятому — майже 10%, шостому — 6,1%, сьомому — 8,1%, восьмому — 10,4%, дев’ятому — 6,9%, десятому — 8,8%. За обсягом гасла мають різний розмір. Поруч з великими (від однієї до п’яти, шести сторінок) фізико- та економіко-географічними статтями знаходимо чимало коротких заміток і повідомлень. Відчутною є диспропорція між природничою та економічною географією. З них на частку фізико-географічних гасел припадає у загальному обсязі близько 17,8% (найбільша кількість з них припадає на річки (4,8%), озера (більше 1%). Частка соціально-економіко-географічних гасел складає 61,7%, з них найбільший відсоток складають поселення (з яких на міста припадає 18,8%, селища міського типу — 2,9%, села — 12,3%, промисловість — 2,9%).

        Співвідношення фізико-географічних і соціально-економіко-географічних позицій в усіх томах віддзеркалено у таблиці, яку наведено нижче.

Таблиця

        Словникова частина “Енциклопедії Українознавства”, за словами її редактора В. Кубійовича, оцінює предмет своїх досліджень з різних позицій. Так, наприклад, у статті “Місто” подаються відомості про міста України під поглядами: географічним, історичним, правничим, економічним, культурним. Чимало місця в ЕУ відводиться українським визвольним змаганням, історії церкви, біографіям особистостей, вчених, особливо українських, яких в переважній більшості “порятовано” від забуття. Частка довідкової інформації про культурних, наукових діячів складає понад 1/10 гасел (10,5%). Серед них найбільше зустрічаємо етнографів (4,8%), всю решту — становлять географи, геологи, краєзнавці, економісти, геодезисти, астрономи, гідрологи, метеорологи, картографи, демографи, мінералоги, археологи, мандрівники тощо.

        В “Енциклопедії Українознавства” багато уваги присвячено українській діаспорі у різних країнах, українській еміграції, зв’язкам різних народів і країн з Україною. Відомості про природу України подаються найчастіше як основу про зрозуміння її господарства та історії. Значно менше інформації займають позиції з картографії. Роль карт визначається їх змістом і призначенням. Чисельність останніх, як видно з таблиці, розподіляється таким чином: із загальної кількості, яка сягає 288, у першому томі вони складають 25, у другому — 42, у третьому — 35, у четвертому — 33, у п’ятому — 22, у шостому — 64, у сьомому — 31, у восьмому — 8, у дев’ятому — 12, у десятому — 16. Крім оглядових (загальногеографічних) картосхем і карт окремих країн, республік, областей тут представлені зразки різних тематичних карт. Слід зазначити, що всі картосхеми — дрібномасштабні і дають дуже схематичну уяву про зображувану територію (сюди входить більшість схематичних картосхем і планів). Із їх загальної кількості карти населення займають 23,6%, з них демографічні — 8,7%, етнографічні — 12,2%, розселення — 2,8%, карти географічні — 16% (з них загально-географічні — 7%, історичні — 14,6%, економіко-географічні — 11,5%, політико-адміністративні — 3,8%,%, карти транспорту — 2,8%, плани міст — 11,1%, геоморфологічні — 5,2%, гідрологічні — 3,1%, карти земельних угідь — 9,1 геологічні карти — 1,4%, геоботанічні — 1%, решта карт займають від 0,3 до 0,7% (це, зокрема, зоогеографічні, лісів, ландшафтів, охорони природи, меліоративні, культосвітні та інші). Як бачимо, найбільший відсоток з усіх карт становлять карти населення — 23,6%, загальногеографічні — 16%, історичні — 14,6%, економіко-географічні — 11,5%. Чималий відсоток (понад 11,0%) займають плани міст. Текстові чорно-білі картосхеми окремих держав дають конкретне уявлення про зображувану територію, і в цілому вдало розміщені відносно статей, які пов’язані з картографічно зображуваними на них позиціями.

        Картосхеми подаються у певній послідовності. Наприклад, у першому томі вони представлені у такій послідовності: “Австралії”, “Австрії”, “Адміністративно-територіальний поділ українських земель на 1955 р.” (кордони держав і союзних республік, границі областей, країв, воєводств, границі автономних республік і автономних областей (1:40 000 000), карти Аргентини, Бессарабії, Бельгії, Боспорського Царства, Бразилії, “Етнографічна та адміністративна карти Буковини” (1:2000000), “Посівних площ в Україні” (1916 і 1940 рр.), карти варязьких шляхів, монастирів, українців у Великобританії, “Фізична карта Волині”, “Людність з українською розмовною мовою в Галичині” та ін.

        Тематику карт визначають різні мотиви. Другий том, наприклад, розпочинають: “Античні грецькі колонії на півночі чорноморського узбережжя”, “Гуцульщина”, “Далекий Схід”, “Українські говори”, “Етнографічна карта Донецького басейну”, “Промисловий Донецький басейн” (1913, 1956 рр.), “Імміграція до Донецького басейну”, “Фізична карта Зеленого Клину” (1:25 000 000 з ізогіпсами відповідно 200, 500, 1000, 1500, 2000 м). Сюди ж додано заселення Зеленого Клину, густота його людності, етнічні групи та економічна карта тощо. Сюжети карт і картосхем визначаються, насамперед, змістом відповідних гасел. Інші чинники відіграють підрядну роль. Наприклад, четвертий том включає карти: “Українці в ЗДА” (США. — П. Ш), 1914 і 1958 рр., “Зимовий похід Армії УНР 6.12.1919 – 5.5.1920 рр.”, “Українці в Канаді”, “Морфологічні краєвиди Східних Карпат”, “Розміщення населення в Східних Карпатах”. У п'ятому томі — “Українці у Парагваї”, у шостому — “Тектонічна карта Полісся”, “Українське Полісся”, “Геоморфологічна карта Південного Полісся” (на ній показано алювіальну рівнину, зандрово-алювіальну, зандрову, моренно-зандрову, моренно-горбистий рельєф, денудаційну рівнину, вкриту тонкими відкладами зандрових пісків, лесову хвилясту рівнину); “Українсько-білоруська мовна межа на Поліссі”, та ін.

        Обмежену частку серед географічних статей ЕУ займають теоретичні і термінологічні гасла. Розвиток географічної науки відображено в таких основних статтях як “Географія”, “Географія України”, “Метеорологія і кліматологія”, “Геологія”, “Картографія”, “Краєзнавство” тощо. Автор статті “Географія”, В.Кубійович, визначає географію як землезнання, або науку, що вивчає „фіз[ичні], біол[огічні] і суспільні явища на поверхні землі у їх взаємовідносинах”. Кожна із циклу географічних дисциплін має, на його думку, свій конкретний предмет вивчення. В статті “Географія” підкреслюється, що становлення європейської географії у нинішньому розумінні відбулося з появою праць О.Гумбольдта і К.Ріттера, хоч деякі з галузей географії як, наприклад, кліматологія, метеорологія, гідрографія й океанографія та ін. досягли значних успіхів лише наприкінці 19 століття. Чимало змістовних і цінних географічних праць ”Енциклопедії Українознавства” чекають свого вивчення, використання та оцінки.

Література

1. Енциклопедія Українознавства (перевидання в Україні). - Львів. - Т. 1-9, 1990-ті роки.

2. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина / Гол. ред. проф. д-р Володимир

3.Кубійович. –Т.1. - Париж– Нью-Йорк–Мюнхен. 1955.

4. Кубійович В. Том ІІ. Мемуари. Роздуми. Вибрані листи // Упорядкування професора Олега Шаблія. — Париж – Львів: Фенікс. Українська академія друкарства, 2000.

5. Руденко В. Професор Антін Синявський – подвижник української географії. – К., 1996.

Українська Загальна Енциклопедія / За ред. І. Раковського, Львів-Станиславів-Коломия, 1930 – 1935 рр.

6. Шаблій О. Володимир Кубійович: енциклопедія життя і творення. Париж – Львів. 1996.

7. Штойко П. Фундатор української географії // Вісник НТШ Львів, 1992.