УДК 913:631.445.3 Степан Позняк, Андрій Баранник

Історія дослідження гірсько-лучно-буроземних грунтів Українських Карпат

   Проаналізовано історію вивчення гірсько-лучно-буроземних ґрунтів Українських Карпат. Проведено періодизацію ґрунтознавчих досліджень. Охарактеризовано наукові здобутки зарубіжних і вітчизняних дослідників з питань ґенези, складу, властивостей, класифікації, картографування гірсько-лучно-буроземних ґрунтів.
   Ключові слова: гірсько-лучно-буроземні ґрунти, Українські Карпати, ґрунтознавчі дослідження, ґрунтовий покрив.
   Stepan Poznyak, Andriy Barannyk. A history of research on the mountain meadow brown soils of the Ukrainian Carpathians. The question of the genesis and formation of brown soils of the Carpathian meadows are elucidated in numerous publications. The general history of soil geography research on the Ukrainian Carpathians can be divided into three periods. The first period is reflected in the literary and soil-mapping studies of Hungarian, Slovak, Czech and Polish scientists. Most of the works of this period, from 1860s to the 1930s, were purely descriptive, consisting mainly of soil maps. The second period, from 1940 to 1990, is related to studies of soil genesis of the mountain meadows of the Ukrainian Carpathians. These are reflected in the works of N. B. Vernander, E. M. Rudnyeva, M. I. Herasymov, I. M. Hoholyev, F. P. Topol’nyi, G. O. Andrushchenko, P. S. Pasternak, V. I. Kanivets’ and others. This period of study of the mountain-meadow-brown soils (Umbric Leptosols) is characterized by the classification of the brown soils of the Carpathians and their allocation to a particular type or subtype. Research results were based on the contemporary genetic soil science: the process of formation of the brown soils in different soil-climatic zones, morphological features of soil profiles, and chemical and physical properties of mountain-meadow soils were studied in keeping with the proposed soil classification. In the third period (after 1990), the properties of mountain meadow brown soils of the Ukrainian Carpathians, particularly in terms of their ecological roles, were studied by Y. Y. Bundzyak, M. Z. Hamkalo, B. B. Stefanyk, S. Skyba, S. P. Poznyak, P. S. Voytkiv, P. M. Shuber and others. The research center for the study of mountain meadow brown soils remains the Department of Soil Science and Soil Geography of the Ivan Franko National University of L’viv, where under the leadership of S. Poznyak active research is conducted into the mountain meadow soils of the Ukrainian Carpathians, especially in the Chornohora massif.
   Key words: mountain meadow brown soils (Umbric Leptosols), Ukrainian Carpathians, soil research, soil cover.

    Актуальність дослідження. У географії ґрунтів ще не розроблено повної концепції її мегаструктури, функціональні положення якої визначаються законами широтної зональності і вертикальної поясності в гірських системах. Підходи до вивчення закономірностей географічного поширення ґрунтів можуть мати й інші аспекти, за яких враховують фундаментальні і функціональні положення. Це аспекти біосферної ролі ґрунту, агроценозного значення, збереження початкових природних особливостей тощо. І в цьому плані вивчення історичних аспектів дослідження генезису, складу, властивостей ґрунтів (зокрема, у гірських системах) є важливим, адже знання ґрунтового покриву, особливостей змін його структури і властивостей ґрунтів у часі зумовлює формування нових поглядів на їхню еволюцію, розроблення основ раціонального використання та охорони.
   Стан вивченості проблеми. Характер чергування ґрунтів у системі висотної поясності має свої особливості в різних гірських країнах і в різних частинах однієї гірської країни. Найбільшою різноманітністю вирізняється ґрунтовий покрив передгір’я. У лісовому поясі переважно поширені слабо диференційовані ґрунти бурого забарвлення – гірські буроземи, вище від верхньої межі лісу під гірськими луками переважають гумусові слабо диференційовані ґрунти – гірсько-лучно-буроземні.
   Вчення про бурозем і його загальне визнання зазнало тривалих дискусій, оскільки суперечило традиційним поглядам на структуру генетичних типів ґрунтів, що склалися передусім у російській школі генетичного ґрунтознавства. Буроземи зачислено до номенклатурного списку типів ґрунтів після того, як сформувалися вчення про лісові ґрунти, а саме – їхні типи: підзоли, дерново- підзолисті і сірі лісові.
   Уперше термін “бурі ґрунти” використано Р. В. Різположенським (1892) при дослідженні лісових ґрунтів Заволзького лісостепу, які розвилися на червоно-бурих мергелястих глинах. Подальші дослідження показали, що характеризований ним ґрунт є дерново-карбонатним на давніх червоно- колірних карбонатних глинах, однак термін залишився і одержав широке застосування.
   У 1930 році на ІІ Міжнародному конгресі ґрунтознавців прийнято рішення вважати бурозем самостійним типом ґрунту, назвати його “бурим лісовим ґрунтом”, а термін “бурозем” використовувати як синонім. Згодом подібні ґрунти були описані не тільки в широколистяних лісах, але й під хвойними, не тільки на горбистих рівнинах Європи, але й у горах, не тільки в суббореальному поясі, а й субтропіках і тропіках. За дослідженнями Г. О. Андрущенка, І. М. Гоголєва та інших учених встановлено, що буроземоутворення можливе у широких термічних умовах гумідного помірного кліматичного поясу – від дуже теплої зони до холодної включно під різними типами рослинності, у тому числі і під трав’яною рослинністю [5].
   Вивченням гірсько-лучно-буроземних ґрунтів Українських Карпат займалися як вітчизняні, так і зарубіжні (в основному польські, чеські та словацькі) науковці. Зокрема, відомі праці з даної тематики Н. Б. Вернандер, Є. М. Руднєвої, М. І. Герасимової, Г. О. Андрущенка, Д. Г. Віленського, І. М. Гоголєва, В. І. Канівця, Ф. П. Топольного, С. П. Позняка, П. С. Войтківа, П. М. Шубера та ін.
   Формулювання цілей статті. Метою нашого дослідження є розкриття історії досліджень гірсько-лучно-буроземних ґрунтів Українських Карпат. Завдання дослідження: 1) проаналізувати історію вивчення гірсько- лучно-буроземних ґрунтів; 2) виокремити періоди досліджень ґрунтового покриву гірсько-лучної зони Українських Карпат та охарактеризувати здобутки вчених у цих періодах.
   Результати досліджень. Питання формування і ґенези буроземів полонин Карпат висвітлено в численних публікаціях. Загалом історію ґрунтово-географічних досліджень Українських Карпат можна умовно поділити на три періоди.
   Перший період відображений у літературних і ґрунтово-картографічних роботах угорських, словацьких, чеських і польських вчених. Більшість робіт цього періоду, починаючи з 60-х років ХІХ століття і закінчуючи третім десятиліттям ХХ століття, були чисто описовими. У цей період в основному складалися ґрунтові карти, описи грунтів.
   Другий період пов’язаний з дослідженнями ґенези ґрунтів полонин Українських Карпат, що знайшли своє відображення у працях Н. Б. Вернандер, Є. М. Руднєвої, М. І. Герасимової, І. М. Гоголєва, Ф. П. Топольного, Г. О. Андрущенка, П. С. Пастернака, В. І. Канівця та інших. Тривав він від 1940 до 1990 року.
   До третього періоду, що триває з 1990-х років і до цього часу, належать дослідження українських ґрунтознавців В. І. Канівця, С. П. Позняка, П. С. Войтківа, П. М. Шубера та ін.
   Перший період. Дослідження ґрунтів Карпат мають тривалу традицію. Перша праця К. Мічинського “Про походження і хімічний склад ґрунтів Сандецької Долини” (K. Miczynski. “O pochodzeniu i skladzie chemicznym gleb Doliny Sadeckiej”) була опублікована в 1894 р. У міжвоєнний період дослідження у Східних Карпатах проводили ґрунтознавці сільськогосподарської академії у Дублянах, зокрема А. Мусієровіч (Musierowicz, 1939), а на Чорногірському масиві – ґрунтознавці Пулав – В. Сведерський і В. Шафран (Swederski, Szafran, 1929) [16]. У ході досліджень В. Сведерським опубліковано серію праць, які присвячені вивченню ґрунтового покриву полонин та розроблена класифікація, що включала таку номенклатуру ґрунтів: ґрунти полонин, ґрунти під щавелем (Rumexconfertus), ґрунти на вапняках, ґрунти лісові. Дана класифікація не була пов’язана з генетичним ґрунтознавством [5].
   У 1930 році Державним інститутом агрономії і біокліматології сільськогосподарських досліджень Словаччини в Кошице проведено детальні ґрунтові дослідження на території полонин Перелука, Кінець, Менчул Квасівський. Дослідження охопили території понад 10 км2 в околицях села Кваси. У районі дослідження було закладено 371 ґрунтовий розріз. Проведено перші аналізи на визначення основних фізичних, механічних та хімічних властивостей ґрунтів даної території. Розроблена класифікація ґрунтів, що базувалася на зміні ґрунтотвірних порід. Так було вирізнено ґрунти на алювіальних відкладах (в долині річки Чорна Тиса), на делювіальних відкладах, на продуктах вивітрювання щільних порід (як під лісовою рослинністю, так і під лучною) [22].
   Детальні дослідження буроземів у Карпатах проводилися чеськими вченими з 1936 року. У 1938 році результати досліджень ґрунтового покриву на Підкарпатській Русі проведені А. Златніком і опубліковані в матеріалах “Prozkumprirozeny chlesuna Podkarpatske Rusi” (Брно, 1938). У цьому фундаментальному збірнику наведені численні описи ґрунтових профілів, а також аналітичні дані, що й донині залишаються неоціненним скарбом для ґрунтознавців [17].
   Можна зробити висновок, що більшість робіт цього періоду, починаючи з 60-х років ХІХ століття і закінчуючи третім десятиліттям ХХ століття, були єдебільшого описовими, в них ідея генетичного ґрунтознавства лише починала зароджуватися. У цей період складено ґрунтові карти та здійснено перші описи ґрунтів.
   Другий період. У радянський період ґенезу грунтів Українських Карпат досліджували Н. Б. Вернандер, Г. О. Андрущенко, Є. М. Руднєва, М. І. Герасимова, І. М. Гоголєв, П. С. Пастернак, В. В. Пономарьова, В. І. Канівець, Ф. П. Топольний, С. Скіба та ін.
   У повоєнні роки Н. Б. Вернандер досліджувала грунтовий покрив Українських Карпат і зробила такі висновки: буроземи формуються у гірській зоні Карпат з вологим і теплим кліматом, головним чином, в умовах гірського рельєфу. В цих умовах проходить хімічне вивітрювання породи зі звільненням великої кількості півтораоксидів. У ґрунтово-вбирний комплекс, окрім водню, вступають йони алюмінію, чим і зумовлюється висока кислотність цих ґрунтів. У результаті цього в Карпатах формуються буроземи з такими особливостями: 1) буре забарвлення всього ґрунтового профілю; 2) морфологічно слабопомітний перерозподіл колоїдів по генетичних горизонтах при значному збільшенні мулистих частинок у нижніх горизонтах; 3) наявність рухомих півтораоксидів алюмінію та заліза у верхніх горизонтах у великій кількості; 4) дуже висока кислотність по всьому ґрунтовому профілю; 5) невелика потужність ґрунтового профілю з включеннями уламків щільних порід (пісковики, сланці) до самої поверхні.
   Н. Б. Вернандер вважала дані буроземні ґрунти опідзоленими завдяки їхній високій кислотності.
   Особливу увагу Н. Б. Вернандер приділяла гірсько-лучній зоні Карпат, що є безлісою областю субальпійських і альпійських луків – полонинами, на яких поширений комплекс гірсько-лучних ґрунтів і торф’яників. За Н. Б. Вернандер, гірсько-лучні ґрунти у комплексі з торф’яно-лучними залягають на найбільш високих безлісих просторах Карпат (1200 – 2000 м). Ці ґрунти формувалися за участю мохово-трав’яної рослинності на продуктах вивітрювання сланців та пісковиків. На відміну від інших гірських ґрунтів Карпат гірсько-лучні мають водостійкішу структуру. За даними аналізів на глибині 15-23 см кількість водостійких агрегатів у цих ґрунтах складає 28,83 %. Проте Н. Б. Вернандер не відносить гірсько-лучні ґрунти до іншого типу, погоджуючись з тим, що і в гірсько-лучній зоні відбувається процес буроземоутворення.
   Вивчаючи розвиток буроземного процесу в Карпатах, Н. Б. Вернандер вирізняє такі різновиди ґрунтів: 1) буроземи опідзолені, що поділяються на слабопідзолисті та середньопідзолисті; 2) дерново-бурі опідзолені (поширені нижче зони полонин і характеризуються більшим вмістом гумусу); 3) гірсько-підзолисті; 4) гірсько-лучні ґрунти у комплексі з торф’яно-підзолистими та торфовищами [4]. Ці генетичні уявлення знайшли своє відображення на ґрунтовій карті України (1948 рік): перші 2 типи відображені до висоти 1200 м, гірсько- підзолисті приурочені до висот 1200-1400 м, а гірсько-лучні показані на безлісих полонинах вище 1200 м [4].
   Пояснюючи прийняту класифікацію бурих лісових ґрунтів, Н. Б. Вернандер пише, що перерозподіл колоїдів по профілю і висока кислотність буроземних ґрунтів вплинула на віднесення їх до слабо- і середньопідзолистих, проте подальші дослідження фахівців не змогли пояснити залежності між ступенем опідзолення і величиною кислотності [4].
   Декілька робіт, присвячених виясненню ґенези і фізико-хімічних властивостей бурих ґрунтів Українських Карпат, опуліковано Г. О. Андрущенком, який є автором “Номенклатурного списку ґрунтів Карпат і Прикарпаття”. Він вважає, що буроземоутворення в Карпатах пов’язане з біологічним накопиченням заліза у верхніх горизонтах, хоча допускає винесення кальцію і, деякою мірою, алюмінію за межі ґрунтового профілю. Також Г. О. Андрущенко вирізняє в межах Карпат такі ґрунти: у нижньому поясі – від 300-400 м до 500 м над р. м. – бурі лісові опідзолені; у середньому поясі – від 500 до верхньої межі лісу – бурі лісові середньовилуговані; вище межі лісу – гірсько-лучні у комплексі з торфово-лучними. У всіх верти- кальних поясах виокремлено також дерново-буроземні ґрунти [2].
   Сучасними ґрунтово-географічними дослідженнями виявлена приналежність ґрунтів Карпатсько-буроземної області до шістьох вертикальних термічних поясів, виділених М. С. Андріановим. Відповідно до цих термічних поясів грунти Українських Карпат поділяють на фаціальному рівні на 6 підтипів: дуже холодні (альпійські) – вище 1800 м, холодні (субальпійські) – від 1200 до 1550-1800 м, помірно холодні (лісові) – від 800 до 1200-1550 м, прохолодні (лісові) – 500 – 800 м, помірно теплі – нижче 500 м у Передкарпатті і від 160-280 до 500 м у Закарпатті; теплі – до 250 м у Закарпатті і в передгір’ях 160-180 м [1].
   Згідно з цим районуванням, М. С. Андріанов і Г. О. Андрущенко видрізняють у Карпатах шість вертикальних кліматично-ґрунтових поясів: 1) Прикарпатське передгір’я – переважають дерново-опідзолені та дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні легкі та важко суглинкові ґрунти; 2) Закарпатське передгір’я, основний фон якого складають кислі буроземно-підзолисті ґрунти; 3) Закарпатська низовина – відзначається поширенням дернових опідзолених та дерново- глейових ґрунтів, зустрічаються також торф’яно- глейові ґрунти; 4) гірські лісо-лучні райони — переважають буроземи, зустрічаються підзолисті та торф’яні ґрунти; 5) субальпійська зона – характеризується дерново-буроземними і гірсько-лучними ґрунтами, поширені тут також торф’яні та підзолисті грунти; 6) альпійська зона – охоплює вершини найвищих гір, вкритих щебенистими гірсько- лучними і лучними оторф’янілими ґрунтами, для скелястих місць характерні первинні (ініціальні) ґрунти [2].
   Отже, можна зробити висновок, що автори у номенклатурі ґрунтів від альпійського і до теплого поясів виділяють буроземи (від буроземів гірсько- лучних до буроземів теплих).
   Г. О. Андрущенко розширив питання про вертикальну зональність грунтів Карпа, як критерій для поділу зони на вертикальні підзони він запропонував відношення валового вуглецю в ґрунті до обмінного і органічного кальцію та обмінного алюмінію. Як стверджує автор, величина цього співвідношення залежить тільки від абсолютної висоти місцевості і зростає з підняттям над рівнем моря. За цією ознакою він виділяє: нижню підзону – від 300 до 500 м (співвідношення С : С_аобм – 9,4- 11,32); середню – 500 – 800 м (співвідношення С : С_аобм –11,83-36,8); верхню – 800 – 1200 м (співвідношення С : С_аобм – 86-136); дерново- буроземну підзону полонин – вище 1200 м (співвідношення С : С_аобм – 82-225). Однак у жодній роботі Г. О. Андрущенко не наводить фактичного матеріалу, на підставі якого були розраховані граничні цифри співвідношень С : С_аобм, С : С_аорг і С : Al_обм. Тому повторні дослідження І. М. Гоголєва (1964) та отримані результати дали змогу вважати зроблені висновки необгрунтованими [10].
   Чимало нових аспектів щодо розуміння генезису і систематики буроземів міститься у працях І. М. Гоголєва. Він вважає, що в межах Карпат існує тільки один підтип грунту – ненасичені сильно-кислі бурі гірські ґрунти. Подальший поділ ґрунтів він рекомендує проводити залежно від літологічних та інших властивостей материнської та підстилаючої породи [10].
   Разом із З. В. Проскурою він також наводить схему ґрунтів Українських Карпат і прилеглих територій: дерново-підзолисті глеєві, дерново- слабопідзолисті піщані, сірі лісові – для Передкарпатської височини; болотні, лучні, дернові – для низьких терас; буроземно-підзолисті – для високих терас; бурі гірсько-лісові – для лісового поясу; гірсько-лучні та гірсько-торф’яні буроземні – для гірсько-лучної зони Українських Карпат; буроземно-глеєві – для Закарпатської низовини [9].
   За дослідженнями І. М. Гоголєва, у верхніх горизонтах грунтів при буроземоутворенні поряд з руйнуванням вторинних мінералів відбуваються процеси вторинного мінералоутворення, в якому беруть участь основи з розкладеного рослинного опаду. За даними групового і фракційного складу гумусу встановлено, що в гірсько-лучно-буроземних ґрунтах група фульватів переважає над групою гуматів. Фульвокислоти представлені найбільш агресивними щодо мінеральної частини фракціями. Група гуматів і гумінових кислот представлені виключно фракцією 1, тобто бурими гуміновими кислотами, що знаходяться у вільному стані або у вигляді гуматів заліза та алюмінію. І. М. Гоголєв відніс гірсько-лучно-буроземні ґрунти полонин до категорії сильнокислих, ненасичених основами. Кислотність цих грунтів, як і ґрунтів гірсько- лісового поясу, зумовлена високим вмістом рухомого алюмінію, хоча помітну роль в обмінній кислотності відіграють йони водню [8].
   Значним внеском у теорію буроземоутворення стали розроблені І. М. Гоголєвим питання про процеси протолізу і роль прижиттєвих кореневих виділень. Проведені ним дослідження і зроблені висновки про те, що видовий склад рослинності не чинить суттєвого впливу на розвиток процесу опідзолення, були піддані сумніву Г. О. Андрущенком і П. С. Пастернаком [6].
   За В. А. Ковдою, екологія ґрунтотворення буроземів включає такі умови: наявність широколистяних, хвойно-широколистяних або хвойних лісів з розвинутим трав’яним покривом, який характеризується значним за обсягом азотно-кальцієвим біологічним колообігом речовин; переважання атмосферних опадів над випаровуванням, промивний тип водного режиму з обов’язковим вільним внутріґрунтовим дренажем; нетривале сезонне промерзання або його відсутність, що зумовлює інтенсивне вивітрювання; відносно невеликий час ґрунтотворення [13].
   Названі екологічні умови буроземоутворення характерні для субальпійського і альпійського поясів. Дослідження Г. В. Козія (1960) підтвердили, що на території сучасних полонин, які є безлісими субальпійськими гірськими ландшафтами, тисячу років тому росли ліси. За цей час дерновий процес ґрунтотворення, безумовно, суттєво вплинув на ґрунти, які раніше сформувалися під пологом лісу. Тому ці ґрунти необхідно називати дерново- буроземними, на що вказував І. М. Гоголєв, а ґрунти альпійського поясу – гірсько-лучними [8]. Проте М. І. Полупан ґрунти субальпійського і альпійського поясів називає бурими гірськими остеповілими щебенюватими і відносить їх до зони карпатських гірсько-остеповілих дерново-буроземних кислих ґрунтів [18].
   Ф. П. Топольний, виходячи із отриманого ним експериментального матеріалу й аналізуючи літературні джерела, конкретизував уявлення про буроземоутворення і про буроземи Карпат. Необхідною умовою буроземоутворення є наявність помірно теплого і волого клімату, який забезпечує відсутність періоду просихання профілю, а також, забезпечує добру дреновоність ґрунтотворних порід і рельєфу, виключаючи застій води в ґрунтово- підгрунтовій товщі і виникнення анаеробних і закисних процесів. За наявності цих умов незалежно від типу рослинності розкладення органічних речовин відбувається з утворенням гумусу гуматно- фульватного типу. Накопичення значної кількості гумусу можливе лише за умови закріплення його у формі з’єднання з рухомими сполуками заліза і алюмінію. Отже, за Ф. П. Топольним, основним і найбільш характерним процесом, який відбувається в буроземах, є утворення стійких гумусо- алюмінієвих і гумусо-залізистих комплексів. Цей процес притаманний буроземам як лісової, так і гірсько-лучної зон [21].
   Дослідження В. І. Канівця засвідчили, що процес буроземоутворення характеризується формуванням монотонного профілю, накопиченням гуматно-фульватного кислого гумусу, кислотним гідролізом алюмосилікатів, закріпленням у стабільному аерованому середовищі заліза й алюмінію у формі вільних (несилікатних) сполук, винесенням кальцію та магнію, помірним оглеєнням [11].
   В. І. Канівець не погоджується з думкою Г. О. Андрущенка про формування карпатських буроземів тільки під лісовою рослинністю і наводить докази щодо розвитку буроземоутворення в субальпійському й альпійському поясах. Процес буроземоутворення супроводжується оглиненням, яке проявляється помірно в кислих ґрунтах і посилено в слабо насичених буроземах. При цьому в мулуватій фракції накопичуються оксиди заліза й алюмінію, а також калій і магній. На основі своїх досліджень В. І. Канівець розробив діагностику і номенклатуру ґрунтів Українських Карпат [11].
   Результати вивчення гірсько-лучно-буроземних ґрунтів Українських Карпат, сформованих на продуктах вивітрювання щільних порід, показали, що ґрунти мають неглибокий профіль, з пухким складенням верхніх горизонтів з поступовим ущільненням з глибиною. За гранулометричним складом вони є переважно середньосуглинкові з чітким накопиченням дрібних фракцій у верхній частині профілю при одночасному збідненні на фракцію піску і грубого щебню. Це свідчить про слабку розвиненість ґрунтів, в яких поряд з ґрунтоутворенням значну роль відіграють процеси вивітрювання. Результати вивчення агрегатного складу і водостійкості ґрунтової структури дозволяють характеризувати ці ґрунти як такі, що мають добру водостійку структуру. Вони характеризуються відносно невеликою щільністю будови і значною пористістю, що визначає добру водопроникність. Вивчення складу гумусу підтверджує загальну закономірність розподілу гумусу в буроземах Карпат – значне накопичення у верхніх горизонтах профілю з наступним зменшенням запасів з глибиною. Значення фракційного складу гумусу вказують на переваження в фульвокислот. Найменші значення як гумінових, так і фульво- кислот, представлені другою фракцією, яка утворює комплекси із лужноземельними елементами [12].
   Отже, другий період вивчення гірсько-лучно- буроземних ґрунтів характеризується вирішенням проблеми класифікації буроземів Карпат та приналежності гірсько-лучно-буроземних ґрунтів до певного типу чи підтипу. Адже довгий час не було єдиної думки щодо визначення процесу буро- земоутворення та меж його поширення. Проте варто відзначити, що результати досліджень у 1940 – 1990 роках вже вписувалися в рамки сучасного генетичного ґрунтознавства: вивчалася суть процесу буроземоутворення в різних ґрунтово-кліматичних зонах, досконало описувалися морфологічні особливості ґрунтових профілів, досліджувалися хімічні та фізичні властивості гірсько-лучних ґрунтів, складалися перші класифікації ґрунтів Українських Карпат і робилися спроби диференціації буроземів. У результаті цього гірсько-лучно-буроземні ґрунти не були виділені в окремий тип, а виокремлено лише два їх підтипи: буроземи кислі субальпійські та буроземи кислі альпійські.
   Третій період. В останні десятиріччя дослідження властивостей гірсько-лучно-буроземних ґрунтів Українських Карпат, зокрема, з погляду їхньої екологічної ролі, виконували: Й. Й. Бундзяк, М. З. Гамкало, Б. Б. Стефаник, І. М. Шпаківська, С. Скіба, С. П. Позняк, П. С. Войтків, П. М. Шубер та інші вчені.
   Дослідження кислотно-лужної рівноваги ґрунтів Карпатського біосферного заповідника на прикладі ґрунтів Свидовецького і Чорногірського масивів проводилися М. З. Гамкалом. На основі отриманих експериментальних даних ним встановлено, що рНсол в грунтах КБЗ коливається від 3.0 до 4.0 одиниць, а рНвод від 3.6 до 4.8 од. Вміст обмінного алюмінію знаходиться в межах від 10.8 до 103.5мг/100г ґрунту. Показники кислотної буферності становлять 10.0 – 21.0 од., а лужної 60.7 – 99.4 од., що свідчить про чітку буферну асиметрію даних ґрунтів із переважанням у них кислотного компоненту. Для глибокого аналізу кислотно- основних властивостей досліджуваних буроземів розглянуто найбільш репрезентативні ґрунти із помірно-холодного, субальпійського і альпійського поясів [7].
   Досліджено кислотно-основну буферність ґрунтів Чорногірського масиву Українських Карпат та запропоновано новий методологічний підхід до оцінки кислотної буферності кислих ґрунтів з урахуванням її актуальної і потенційної форм. Виявлено, що актуальна кислотна буферність характеризується пулом катіонів (Н⁺ , Al³⁺), які утворюють обмінну кислотність, а кількість йонів Н⁺ , яка ще може бути нейтралізована буферними системами ґрунту, становить потенційну кислотну буферність (ПКБ). Розглянуто роль трофічного підкислення у генезі кислотності буроземів [7].
   Ґрунтові дослідження у Карпатському НПП здійснив Б. Б. Стефаник, який у межах парку виокремив такі типи ґрунтів: бурі гірсько-лісові (79 %), гірсько-підзолисті (8 %), гірсько-лучні (7 %), дернові (6 %). Згідно з дослідженнями Б. Б. Стефаника, гірсько-лучно-буроземні ґрунти сильнокислі (рН сольової витяжки 3,5-4), ненасичені кальцієм, багаті на гумус, у складі ґрунтово-вбирного комплексу домінують йони Алюмінію [20].
   У 2001 – 2004 рр. С. П. Позняком і С. Скібою були проведені польові обстеження і лабораторні дослідження ґрунтів. Вони орієнтувалися на фундаментальні роботи, проведені на території Чорногірського масиву ще у 1929 – 1933 рр. керівником дослідної станції Пулавського інституту сільського господарства В. Сведерським. На ділянках, закладених В. Сведерським, дослідниками проведено морфологічні дослідження ґрунтових розрізів, відібрано зразки ґрунтів та виконано аналізи згідно із загальноприйнятими у ґрунтознавстві методиками досліджень. Подані описи ґрунтових профілів і аналітичні дані стосуються характеристики ґрунтів полонин, заростей гірської сосни, смерекових лісів на верхній межі лісу, а також заростей вільхи зеленої. Зроблено висновки про те, що поширення ґрунтів у межах Чорногірського масиву, так само, як і в інших гірських системах, визначаються кліматично- рослинною поясністю. Зі зростанням висоти зростає потужність органогенного горизонту, а його реакція і ступінь гуміфікації вказують на сповільнене розкладання відмерлих рослинних решток, що є характерним для ґрунтів субальпійського та альпійського поясів [15].
   Результати досліджень, здійснених С. Скибою та С. Позняком у 2005 р., показали, що в складі мінеральної ґрунтової маси гірсько-лучно- буроземного ґрунту домінує кварц, Натрій, Калій i Кальцій, а також польові шпати, слюда, а серед мулистих мінералів переважають ілліти, одинично присутні каолініт і смектит. Вміст радіонуклідів Cs- 137 не перевищує норм, прийнятих для цілинних ґрунтів, і коливається у межах 300-400 Бк/кг сухої маси ґрунту [16].
   Зроблено акцент про актуальність організації моніторингу ґрунтів на сучасному етапі і створенні ґрунтоохоронної інфраструктури на базі національних природних парків та біосферних заповідників.
   Висновки. Аналіз історико-географічних досліджень ґрунтів показав, що формування ґрунтового покриву Українських Карпат характеризується специфічними особливостями, зумовленими регіональними чинниками ґрунтотворення, а саме лісовою рослинністю і високогірними луками в умовах посиленого сезонного промивного типу водного режиму та підвищеної відносної вологості, характером ґрунтотвірної породи.
   Аналіз різних наукових підходів і поглядів на формування буроземів Українських Карпат свідчить про проблематичність їхньої ґенези, особливостей ґрунтотвірних процесів, методики їх вивчення, а також організації і функціонування ґрунтово- охоронної інфраструктури.
   Проаналізувавши історію досліджень гірсько- лучно-буроземних ґрунтів Українських Карпат, можна зробити висновок про те, що вивчення цих ґрунтів майже завжди відбувалося разом із вивченням інших ґрунтів буроземного типу різних ґрунтово-кліматичних зон. Особливо це стосується перших двох періодів, що пов’язано з неоднозначністю у класифікації ґрунтів буроземного типу в Карпатах різними ґрунтовими школами та різними авторами.
   Особливу увагу ґрунтовому покриву полонин і власне гірсько-лучно-буроземним ґрунтам почали надавати саме українські дослідники. Особливості ґенези, фізико-хімічні властивості,особливості мінералогічного та валового хімічного складу детально були висвітлені у працях І. Н. Гоголєва, В. І. Канівця, С. Скиби, С. П. Позняка та інших.

Література та джерела

1.Андрианов М. С. Вертикальная термическая зональность Советских Карпат // Геогр. сб.–1957. – Вып. 4. – С. 180-188.
2. Андрущенко Г. О. Ґрунти Західних областей УРСР. – Львів-Дубляни, 1970. – Ч. 2. – 114 с.
3. Бундзяк Й. Й. Ґрунти пралісових екосистем Карпатського біосферного заповідника // Матер. Міжнар.конфер. “Гори і люди”. – Рахів, 2002. – Т. 2. – С. 233-235.
4. Вернандер Н. Б., Годлин М. М. Почвы УССР. – Х.: Гос.изд-во сельскохоз. литературы УССР, 1951.– С. 331.
5. Войтків П. С. Буроземи пралісів Українських Карпат: монографія / П. С. Войтків, С. П. Позняк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. – 244 с.
6. Войтків П. С. Історія дослідження буроземів Українських Kарпат / Петро Войтків // Історія української географії: всеукр. науково-теоретичний часопис. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. – Вип. 15. – С. 75-81.
7. Гамкало М. З. Особливості кислотно-лужної рівноваги грунтів Карпатського Біосферного Заповідника // Генезис, географія і екологія ґрунтів. Вісник Львів. ун-ту. Серія географічна. – 1998. – Вип. 23. – С. 272-276.
8. Гоголев И. Н. Почвы Украинских Карпат// Природа Украинской ССР. Почвы. – К., 1986. – С. 145-171.
9. Гоголев І. М., Проскура З. В. Ґрунти Карпат // Природа Українських Карпат. Львів: Вид-во Львів ун-ту, 1958. – С. 168-178.
10. Гоголев И. Н., Анастасьева О. М. Об изменении минералогического состава в процессе формирования бурых горно-лесных почв Карпат // Почвоведение. – 1991.– № 9. –С. 21-23.
11.Канивец В. И. Буроземы в горно-луговом поясе Украинских Карпат и вопросы генезиса почв буроземного типа // Почвоведение. – 1980. – № 8. – С. 108-117.
12.Канивец В. И., Миронова Л. М. Групповой и фракционный состав гумуса как показатель типа почвообразования в регионе Украинских Карпат // Почвоведение. – 1973. – № 3. – С. 34-41.
13.Ковда В. А., Розанов Б. Г. Почвоведение. – Москва,1988. – Ч. 2. – С. 101-111, 131-141.
14. Пастернак П. С. Ґрунти // Посібник карпатського лісництва. – Ужгород: Карпати, 1980. – С. 12-18.
15. Позняк С. П. Проблеми стійкості і збереження ґрунтового покриву Українських Карпат // Матер. Міжнар. конфер. “Гори і люди”. – Рахів, 2002. – Т. 2. – С. 442-445.
16. Позняк С., Скиба С. Ґрунти північно-західної частини Чорногірського масиву Українських Карпат//Екологія та ноосферологія. – 2006. – Т. 17, № 1-2.
17. Позняк С. П. Деякі проблеми ґенези та географії ґрунтів Українських Карпат // Біологічні системи. 80. –2012. – Т. 4. Вип. 1.
18. Полупан М. І. Діагностика, номенклатура та класифікація буроземних ґрунтів Карпатського регіону / М. І. Полупан, В. Б. Соловей, В. А. Величко // Вісн. аграр. науки. – 2002. – № 5. – С. 20-28.
19. Руднева Е. Н. Почвенный покров Закарпатской области. – Москва: Изд-во АН СССР, 1960. – 226 с.
20.Стефаник Б. Б. Ґрунтові дослідження Карпатського НПП // Матер. Міжнар. конфер. “Гори і люди”. – Рахів, 2002. – Т. 2. – С. 493-495.
21. Топольный Ф. П. К природе кислотности бурых горно-лесных и горно-луговых почв Карпат // Почвоведение. – 1976. – № 9. – С. 112-116.
22. Petr Kucera. Zprava o pedologickem prozkumu pud polonin Mencul, Sesul, Konec, Pereluka a udoli casti cerne tisy v katastru obce Kvasy. – Praha, 1932

Опубліковано: Позняк С.П., Баранник А.В. Історія дослідження гірсько-лучно-буроземних грунтів Українських Карпат // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2014. - Випуск 1-2 (29-30). - С.91-97.  

головна Історія української географії