УДК 911.3 (092) Ігор Дітчук

Лев Мечников та його роль у географічних дослідженнях: післяслово з нагоди ювілею

   Подані біографічні дані і творчі здобутки Льва Ілліча Мечникова – видатного географа і соціолога ХІХ ст., життя якого зв’язане з Україною. Охарактеризовано чотири періоди життєвого шляху вченого: російсько-український, італійсько-швейцарський, японський і другий швейцарський. Проаналізовано дослідження наукової спадщини вченого, охарактеризовано його внесок у різні галузі науки, насамперед в історичну географію.
   Ihor Ditchuk. Lev Mechnykov and his role in historical-geographical research: an epilogue on occasion of his anniversary. The biography and scientific achievements of an outstanding geographer and sociologist of the XIX century, Lev Illich Mechnykov (whose life is connected with Ukraine), are given. Four periods of the scientist’s life are described: Russian-Ukrainian, Italian-Swiss, Japanese and second Swiss. The research of his scientific heritage is analyzed. His contributions into different branches of science, particularly into historical geography, are characterized.

   Вступ. У 2008 році минуло 170 років з дня народження і 120 років з дня смерті Льва Ілліча Мечникова – видатного географа і соціолога, “представника географічного напряму (географічної школи) в соціології” (як стверджують вітчизняні і зарубіжні енциклопедичні видання). Судячи зі змісту української наукової періодики за цей рік, згадані пам’ятні дати у нас пройшли майже не поміченими. Водночас українські енциклопедичні джерела подають Льва Мечникова як “вітчизняного” вченого, а його брата Іллю (нобелівського лауреата у галузі медицини) – як “російського і українського” науковця [15; 16]. Російські ж енциклопедії та словники називають обох “російськими вченими” [11; 17; 31]. А ще на сторінках Інтернет-видань про Льва Мечникова йдеться як про “швейцарського географа” [18; 19; 27], про Іллю – як про “французького біолога” [14], постаті обох вважає своїми представниками й світова єврейська спільнота [7; 27].
   У кожного з видань своя правота щодо приналежності особистостей і науковців Мечникових до різних народів і держав. Їх батько походив з обрусілого молдавського роду, який на початку ХVІІІ ст. оселився в Слобідській Україні. Його родовий маєток Панасівка знаходився в Куп’янському уїзді Харківської губернії, – саме тут пройшли дитячі та юнацькі роки Льва і народився Ілля. Мати майбутніх учених була дочкою польського єврея. З Україною – Харковом та Одесою – пов’язані певні частини “дорослого” життя братів: незначна й часткова – Льва (спроби розпочати навчання і професійну кар’єру) і тривала та результативна – Іллі (навчання, викладацька і наукова робота). А всесвітнє визнання учені здобули поза межами батьківщини: Лев – у Швейцарії, в якій прожив понад два десятиліття і кілька останніх років життя посідав університетську кафедру, а Ілля – у Франції, де понад два з половиною десятиріччя завідував лабораторією у Пастерівському інституті. Там вони знайшли і вічний спочинок: один – у тихому містечку на березі Женевського озера, другий – у мегаполісі-столиці на берегах Сени.
   Враховуючи “український слід” у біографії Льва Мечникова, вважаємо за доцільне на сторінках вітчизняного географічного видання розглянути його постать і наукову спадщину в контексті історії географії та історичної географії, яскравим представником якої він був у другій половині ХІХ ст. В Україні висвітлення життєпису і здобутків ученого здебільшого зводилося до енциклопедично-словникових статей-гасел і “вкраплень” його поглядів і концепцій у наукову літературу історичного, географічного, політологічного, геополітичного, соціологічного чи філософського характеру.
   На думку дослідників життя і творчої спадщини Льва Ілліча Мечникова, його повна достовірна наукова біографія, як і загалом хронологія життя, наразі не написані; для цього треба було б попрацювати в муніципальних архівах багатьох європейських держав [25]. У дослідженнях, присвячених життю і діяльності Мечникова в різних країнах і місцях, починаючи від країни його народження – Росії і завершуючи містом у Швейцарії, де закінчилося його життя, численним континентальним і морським мандрівкам ученого, є багато фактичних і хронологічних неточностей. Ці дослідження здебільшого базуються на художньо-публіцистичних творах самого Л. Мечникова, де описані окремі сторінки його життя, уривкових спогадах про нього дружини, окремих документах архіву ученого, збереженого його прийомною дочкою [35; 36], а також спогадах його знайомих.
   Першими, хто опублікував короткі й доволі приблизні біографічні відомості про Льва Мечникова у перший рік після його смерті, були колеги і соратники вченого: французький географ Елізе Реклю, російський філософ Георгій Плеханов, швейцарський професор С. Кнапп (див. [33; 29; 28]). Е. Реклю та Г. Плеханов були також серед зачинателів критичного осмислення географічної творчості Л. Мечникова, а точніше основної книги його життя – “Цивілізація і великі історичні ріки” (див. [33, 5; 30]). Ранні відгуки на творчість Мечникова європейських і російських вчених як реакції на вихід його праць публікувалися в західноєвропейській, всеросійській та емігрантській періодиці, – за життя вченого і відразу після його смерті. У радянський час від випадку до випадку з’являлися дослідження життя й діяльності Льва Мечникова в контексті його боротьби з ідеологічно шкідливими течіями [32] чи за революційні ідеали [34], надзвичайно рідко згадували про Мечникова-географа власне географи. Одним з приємних винятків була стаття Н.П. Нікітіна “Лев Ілліч Мечников”, якої удостоївся цей учений у фундаментальній книзі “Экономическая география в СССР” (1965), присвяченій історії розвитку та персоналіям даної науки [28]. Однак з другого видання книги (1987) стаття випала, тут прізвище Л. Мечникова згадане лише один раз як співавтора однієї з книг [37, с. 166-167]. Починаючи з 80-х рр. ХХ ст. у російській публіцистичній і науковій літературі з’являється доволі великий масив робіт, присвячених вивченню життєвої і творчої біографій Льва Мечникова, висвітленню його філософських, соціологічних, культурологічних, історичних, географічних поглядів. Це дослідження К.С. Карташової (1981), Г.Д. Іванової (1986), В.Н. Константинова (1986, 1994), В.І. Євдокимова (1988, 1995), Г. Гловелі (1995), С.Г. Банних (1997), М.П. Мохначової, (2004, 2004), С. Аксентьєва (2008), М. Сосницької (2008), В. Теліцина та ін., – див [1-6; 8-10; 25; 26; 35; 36]). В європейських наукових колах в окремі ювілейні “мечниковські” роки з’являлися спеціальні публікації і проводилися наукові конференції, присвячені вченому (див [25]).
   Ті, хто у вказаних вище джерелах знайомився з життєписом і діяльністю Льва Мечникова, мали можливість переконатися, що це була феноменальна особистість, людина багатогранного таланту та різностороннього наукового і творчого обдарування. Навчаючись у декількох вищих школах за чотирма напрямками освіти (не більше трьох семестрів на кожному) і здобувши врешті свідоцтво з одного, він водночас проявив себе у цілому ряді інших наукових дисциплін. Вивчав медицину, іноземні мови, живопис, фізику й математику, а залишив вагомий слід в історії, соціології, філософії, етнографії, географії. А ще був талановитим письменником, літературознавцем, публіцистом, видавцем, художником. Досконало знав майже півтора десятка мов, неодноразово змінював місце проживання і праці, особисто відвідав багато країн Європи, Азії, Африки, Америки, сповідуючи життєвий принцип “якомога більше побачити, узнати, зрозуміти”, здійснив розтягнуту в часі навколосвітню мандрівку, перетнувши три океани із заходу на схід. Був активним і радикальним громадсько-політичним діячем (революціонером-анархістом, учасником І Інтернаціоналу), відстоював принципи свободи громадян і народів. Встиг повоювати у гарібальдійських загонах за незалежність і об’єднання Італії, побувати в революційній Іспанії, підтримував польських повстанців, паризьких комунарів, російських народовольців. Основну частину свого життя провів за межами батьківщини, хоч ніколи не полишав надії повернутися до неї. У коло його знайомих входили провідні російські та європейські діячі науки, культури, революційного руху ХІХ ст., перетинався його емігрантський життєвий і громадсько-науковий шлях і з вихідцями з України.
   Доля Льва Ілліча Мечникова, за образним висловлюванням М. Сосницької, – “результат історичного моменту, який переживали у другій половині ХІХ ст. Росія, в якій він народився, Малоросія, в якій виріс, Італія, де воював, Японія, де відбулося його часткове становлення як ученого, і, нарешті, Швейцарія, де зневаженому почуттю знайшовся прихисток: спочатку в академії, а згодом і на погості. Життя його нагадує романи “Овод” Етель Ліліан Войнич, “Дим” Івана Сергійовича Тургенєва або книги Дюма-батька, з яким він був знайомий” [35]. Льву Мечникову було відміряно рівно п’ять десятиліть життєвої дороги, яку він пройшов на контрасті між слабким здоров’ям і бурхливим темпераментом. Умовно поділимо її на чотири нерівних періоди, названі за місцем основного проживання, – російсько-український, італійсько-швейцарський, японський і другий швейцарський – і коротко розглянемо кожний з них.
   
Сторінки біографії. Походження. Мечникови походили з давнього греко-молдавського боярського роду Мілеску-Спетару, представники якого жили на території нинішніх Румунії та Молдови. Молдавське прізвисько “спетару”, по-грецьки “спотарій” чи “спафарій”, родина Мілеску отримала, вочевидь, за те, що її предки служили у військовому і судовому відомствах (від рум. “spada are” – “той, хто носить меч”, “зброєносець”, “мечник”).
   Першим з даного роду, хто у 1671 р. перебрався у Московську державу, був знаменитий політик-авантюрист, поліглот-мандрівник, учений-письменник Ніколає Мілеску-Спетару (1636-1708). Високоосвічена людина (навчався в Ясській слов’яно-греко-латинській академії, Константинопольській вищій школі та університеті м. Падуї), знавець 9-ти іноземних мов, майстер політичних інтриг при дворі двох молдавських господарів, він змушений був покинути батьківщину. Служив драгоманом (офіційним перекладачем) у дипломатичних місіях валаського господаря, бранденбурзького курфюрста, померанського правителя, аж поки не був зарахований у Посольський приказ російського царя Олексія Михайловича. Взявши ім’я Миколи Гавриловича Спафарія, став радником царя у східних справах. У Росії отримав маєток чи то в Калузькій губернії [1], чи то в Україні [36]. У 1675-1678 рр. здійснив подорож з дипломатичним посольством у Китай. У написаних пізніше працях він систематизував і узагальнив зібрані під час експедиції значні географічні, етнографічні і господарсько-економічні матеріали про Сибір, Далекий Схід, Монголію та Китай. Потрапивши у немилість царя Федора Олексійовича, був засланий на якийсь час у Сибір, а після приходу до влади Петра І знову повернений до двору.
   За однією з версій [36], саме за наполяганням Миколи Мілеску-Спафарія у 1701 р. в Росію з Молдови переселилися його племінники, в т. ч. Юрій Степанович, який був предком Льва Мечникова у 6 коліні. За іншою, більш поширеною, версією, Юрій Мілеску-Спетару був внуком Миколи Гавриловича і перебрався в Росію разом з молдавським князем Дмитром Кантемиром у 1711 р. після невдалого військового походу Петра І і Кантемира проти турків [13; 18; 24; 27; 35 та ін.]. За свою службу царю Юрій Степанович отримав маєток на Харківщині, а його сини прийняли російські прізвища: старший став “Мечниковим”, що є калькою “Спетару”, а молодший – “Спафар’євим” [36]. У розгалуженій лінії роду з’явилися прізвища (прізвиська) й на український манер – Спатаренко, Спадаренко чи Сподаренко (усе від того самого “спафарія”, “спотарія” чи “мечника”). Так, маєток Панасівка дістався батькам Льва Мечникова у спадок від родича Юрія Івановича Сподаренка [1]. Рід Мечникових був занесений у ІІІ і ІV частини родословних книг Харківської губернії [24].
   Батько Льва – Ілля Іванович Мечников, – продовживши давні традиції роду, пішов на військову службу, дослужився в столиці Російської імперії до гвардійського полковника. Був людиною освіченою, однак прихильником епікурейського способу життя. Одружився з Емілією Невахович – дочкою варшавського торговця тютюном Лейби (Льва) Неваховича, який, прийнявши лютеранство і переїхавши до Санкт-Петербурга, відійшов від купецьких справ, став відомим публіцистом, маскілом (прихильником єврейського просвітництва), засновником т. зв. російсько-єврейської літератури [18; 27]. З юних років Емілія була вхожа у столичне письменницьке коло, спілкувалася з О. Пушкіним.
   18 (30) травня 1838 р. в Іллі та Емілії Мечникових народився син, якого назвали на честь діда Львом. Він був третьою дитиною в сім’ї: дочці Катерині на той час було п’ять років, а сину Івану – два. Пізніше у сім’ї з’явилося ще двоє синів – Микола та Ілля. Окрім Льва та Іллі Мечникових, в історію ввійшло також ім’я їх старшого брата Івана, який служив прокурором Тульського окружного суду, був головою Київської судової палати. З ним дружив Лев Толстой, який у повісті “Смерть Івана Ілліча” описав останні дні його життя [36].
   Російсько-український період життя. Ранні дитячі роки Льва Мечникова пройшли в Петербурзі, однак сім’я невдовзі переселилася на Харківщину в Панасівку (після того, як батько, завзятий картяр і світський гультяй, програв у карти значну частину майна, чимало заборгував і задля порятунку репутації змушений був піти у відставку). Лев ще якийсь час провів у столиці, де у 1850-1851 рр. перебував у пансіоні для підготовки до Училища правознавства. Однак лікарі настійливо радили батькам забрати з сирого петербурзького клімату хворобливу дитину, яка до того ж перенесла важку хворобу – коксит (скритий туберкульоз). Внаслідок запалення кульшового суглобу права нога Льва стала значно коротшою від лівої, і він усе життя сильно накульгував, послуговуючись при ходьбі палицею [11].
   У Панасівці серед вільної степової широчіні хлопець зміцнів. Ріс впертим, був здібним до навчання, однак вчитися не хотів [5]. Правда, з раннього дитинства у нього з’явився потяг до вивчення іноземних мов, що у майбутньому в значній мірі визначило його долю. Великий вплив на виховання Льва та його братів мав їх дядько – Дмитро Іванович Мечников, старий холостяк, який віддавав племінникам всього себе [1; 8; 36]. Мабуть під впливом розповідей дядька про давній родовід і батьківщину предків тринадцятирічний Лев пробував утікати в Молдавію з мрією “стати її господарем”. Бунтарський характер і непосидючість натури знову проявили себе через два роки, коли, будучи учнем 2-ї Харківської гімназії, Лев здійснив нову невдалу втечу – на цей раз у Крим на війну з турками. І якщо винятково через “патріотичні мотиви” гімназійне начальство поблажливо поставилося до цього вчинку, то дуель Льва зі шкільним товаришем (нібито, за честь і гідність молодої вчительки, яку, як вважав Лев, було ображено) воно вибачити не змогло. Останній рік гімназійного навчання Льву довелося провести в Панасівці, займаючись самоосвітою під керівництвом запрошеного з Харкова студента-медика.
   У 1855 р., успішно здавши випускні екзамени в гімназії, Лев Мечников поступив на медичний факультет Харківського університету. Однак провчився тут усього один семестр, – за якусь, за висловлюванням самого Льва, “студентську історію” батьки забрали його звідси і направили навчатися у Петербург. (Однією з причин цього, як зазначає В. Євдокимов, могло бути прагнення старших Мечникових перестрахуватися від участі запального і самовпевненого сина у таємних студентських організаціях, слухи про існування яких могли дійти до них чи їх харківських родичів, насамперед численних Ковалевських [5].)
   Переїхавши в Петербург, Л. Мечников у 1856 р. розпочав навчання у Воєнно-медичній академії, на фізико-математичному факультеті університету, одночасно відвідував заняття на факультеті східних мов (арабсько-персько-турецько-татарському відділенні) та в Академії мистецтв. Саме на художню освіту він покладав особливі надії, вважаючи малярство своїм покликанням. Однак батько, від якого Лев був повністю залежний матеріально, категорично не погоджувався з вибором сина і хотів бачити його чиновником Морського міністерства. Лев Мечников полишив навчання в університеті та двох академіях, провчившись у Петербурзі лише півтора року, і в 1858 р. через столичних родичів (напевно, знову Ковалевських: дядька – Єгора Петровича, знаменитого мандрівника, письменника, директора Азіатського департаменту Міністерства закордонних справ, і двоюрідного брата – Павла Михайловича, відомого поета, члена правління Російського товариства пароплавства і торгівлі [5]) влаштувався перекладачем у дипломатичну місію генерала Б.П. Мансурова, яка вирушала з Одеси на Близький Схід. На той час він уже вільно володів десятьма європейськими і трьома східними (перською, турецькою та арабською) мовами. Разом з місією, метою якої була організація сполучення російських чорноморських портів з портами Леванту, а заодно й облаштування дворів російських богомольців у Єрусалимі та на горі Афон, Л. Мечников побував у Константинополі, Афінах, Палестині, Лівані [1]. Однак перша закордонна подорож була нетривалою: за шаржі на начальство і за дуель з одним із членів місії, який передав карикатури особисто Мансурову, Льва Мечникова усунули від служби.
   Повернувшись 1859 року в Росію, Мечников успішно здав екзамени на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету. Перед молодою людиною відкрилися великі перспективи в галузі природничих наук (разом із свідоцтвом про освіту він отримав право подати дисертацію на здобуття вченого звання), однак “дух мандрівника пересилив талант математика” [25]. І знову в Одесі Л. Мечников влаштувався торговим агентом у Російське товариство пароплавства і торгівлі на Близькому Сході. Він здійснив декілька плавань Дунаєм, Мармуровим, Егейським і Середземним морями, деякий час жив у Єгипті, Бейруті, Константинополі [1; 25; 35], побував у багатьох портах Леванту, Малої Азії, Балканського півострова, Грецького архіпелагу [8].
   Італійсько-швейцарський період. Комерційна служба також не принесла задоволення, і Лев Мечников, твердо вирішивши, що “створений бути тільки художником”, перебрався в Італію навчатися живопису. Однак і ця справа була відкладена, – Мечникова захопила стихія революційної боротьби. Це був 1860 рік – час найвищого піднесення Рисорджименто (національно-визвольного руху італійців за об’єднання своєї країни) і знаменитого походу “Тисячі” Джузеппе Гарібальді на Сицилію та Неаполь. Перебуваючи у Венеції, Л. Мечников пробує організувати добровільний “слов’янський легіон” і йти на допомогу революціонерам. Проте під загрозою арешту австрійською поліцією він утікає у Флоренцію, де стає волонтером одного з гарібальдійських загонів. Разом з ним він здійснив шлях з Ліворно до Палермо і Неаполя і 1 жовтня 1860 р. біля містечка Санта-Марія брав участь у вирішальній битві гарібальдійців з неаполітанськими військами на річці Вольтурно. Як зазначають італійські історики, “командуючи артилерійською батареєю, лейтенант Мечников успішно відбивав атаки неаполітанської піхоти, а коли закінчився боєзапас, підняв гарібальдійців в контратаку, але був поранений осколками ворожого снаряду” [1]). У лазареті в Неаполі Мечникова врятували французькі лікарі, найняті О. Дюма-старшим, який, всіляко допомагаючи гарібальдійцям, переживав за їх долю. Правда, поранення, вкупі з наявною інвалідністю, далося взнаки, і Лев надалі частіше змушений був пересуватися з допомогою милиць.
   Об’єднана Італія стала другою батьківщиною Льва Мечникова, в якій він провів чотири роки, проживаючи здебільшого у Сієні та Флоренції. Ці роки знаменували новий етап його життя як журналіста, публіциста, письменника, політичного діяча. Познайомившись безпосередньо з Олександром Дюма, Мечников став співробітником його журналу “Indеpendеnte” (“Незалежність”), який виходив у Неаполі. Видатний письменник запропонував Мечникову написати французькою мовою репортаж про події визвольної війни, свідком яких той став. Напевно завдяки цьому з-під пера Мечникова з’явилися “Записки гарібальдійця”, що були надруковані в 1861 р. у тижневику “Русский вестник” і стали дебютом автора на сторінках всеросійської преси і значною подією в його творчій біографії [4; 35].
   У Сієні Мечников став членом місцевого комітету за об’єднання Італії, якийсь час у 1862 р. видавав власну опозиційну газету “Flеgello” (“Бич”), на сторінках якої бичував все те, що, вважав соціальною несправедливістю. Водночас Лев Мечников не полишав надії стати художником, брав активну участь у товаристві російських художників-емігрантів. І лише після тривалого спілкування з Миколою Ге, який у цей час працював у Флоренції, і спостереження за його роботою над картиною “Тайна вечеря” Мечников зрозумів, що великим малярем йому не судилося бути [5].
   У флорентійському домі художника М.М. Ге збиралося багато відомих російських емігрантів – батько і син О.І. і О.О. Герцени, брати М.О. і О.О. Бакуніни, скульптор П.П. Забелло, художник Г.Г. Мясоєдов та ін. Лев Мечников став одним з найбільш яскравих представників “молодої еміграції”. Він безпосередньо чи заочно познайомився з багатьма діячами російської літератури, культури, громадсько-політичного життя і, насамперед, однодумцями, що прагнули революційної трансформації суспільства, – Олександром Герценом, Миколою Огарьовим, Михайлом Бакуніним, переписувався з Миколою Чернишевським. У 1863 р. Лев Мечников відкрито оприлюднив свої соціально-політичні погляди, виступивши у Флоренції на мітингу на підтримку польського повстання проти російського царизму і боротьби поляків за збереження національної культури. Цим питанням був присвячений і його лист “Точка повороту”, надрукований на шпальтах Герценового “Колокола”. Крім того, Мечников на прохання М. Бакуніна їздив на острів Капрера до Дж. Гарібальді, щоб заручитися його підтримкою в організації пароплавства під польським прапором із Середземного в Балтійське море для допомоги повсталим. Л. Мечников також запропонував план доставки нелегальних друкованих видань з Європи у Росію і 1864 року організував такий канал: з Ліворно через Константинополь в Одесу.
   В Італії Лев Мечников одружився з Ольгою Ростиславівною Скарятіною, яка стала супутницею решти його життя. Будучи непересічною особистістю і перейнявшись революційними ідеями, вона розлучилася із своїм попереднім чоловіком – золотопромисловцем-мільйонером, – чи то ще в Росії до від’їзду в Італію [1], чи вже в Італії після знайомства з 22-річним співвітчизником-бунтарем [35]. У 1862 р. Лев і Ольга взяли цивільний шлюб, і Л. Мечников удочерив її п’ятирічну дочку Надію (Кончевську – за другим чоловіком).
   Попри насичену політичну й публіцистичну діяльність Л. Мечников у цей час розпочав наукові студії. Ознайомившись з найбільшими бібліотечними та музейними зібраннями Італії і здійснивши ряд поїздок країною, він написав декілька нарисів з її історії, підготував для російських видань (“Русского вестника”, “Отечественных записок”, “Современника”) огляди тогочасної італійської літератури й мистецтва.
   Наприкінці 1864 р. Лев Мечников разом з дружиною і падчеркою перебрався у Швейцарію, оскільки працювати в Італії стало важко, вихід газети “Flеgello” був призупинений поліцією. У Женеві він знову опинився в центрі громадсько-політичного життя російських емігрантів: узяв участь у першому засіданні їх з’їзду, активно співпрацював із Герценом і Огарьовим, став розпорядником емігрантської “Каси взаємної допомоги”. Мечников познайомився з багатьма діячами І Інтернаціоналу і брав участь у його роботі. У 1866 р. він надрукував у “Колоколе” статтю “Прудонова нова теорія власності”, в якій уперше яскраво продемонстрував свою зацікавленість устроєм суспільства взагалі та справедливого зокрема [5, с. 14]. Серед можливих шляхів облаштування суспільства Мечникова найбільше приваблювали ідеї патріарха російського анархізму М. Бакуніна, з яким він близько зійшовся. Водночас зберігав хороші стосунки з іншими представниками еміграції різного віку і різних поглядів. Якийсь час він був причетний до видання доволі поміркованого журналу “Современность”, а далі почав допомагати Бакуніну видавати радикальну газету “Народное дело” [25]. Дійшло до того, що у 1872 р. він “енергійно інтригував серед майбутніх делегатів Гаазького конгресу Інтернаціоналу на користь Бакуніна” [5, с. 17], а після розколу пристав до крила бакунінців, твердо вважаючи себе анархістом.
   Публіцистика у Мечникова і далі поєднувалася з науковими роздумами, з’явилася зацікавленість географією: у 1868 р. у Женеві вийшла російською мовою книга “Землеопис для народу”, яка була написана ним разом з М.П. Огарьовим і М.А. Шевельовим. Не зменшилася тяга до нових вражень від побаченого, а, отже, до зміни місця перебування. Цього ж 1868 року він відвідав Іспанію, де розпочалася революція республіканців (опісля надрукував дорожні нотатки про країну), а наступного – Італію. Однак, як зазначає В. Євдокимов, усі європейські маршрути Мечникова не обліковані. Вони включали Англію, Францію, Німеччину, Італію, Австрію… [5].
   Редактори російських і емігрантських видань охоче друкували численні аналітичні огляди Льва Мечникова з найрізноманітніших питань – політичних, наукових, літературних, мистецьких, а також його повісті й оповідання. Вони виходили під різними псевдонімами (Гарібальдієць, Леон Бранді, Еміль Денегрі, Леон Гоганда, Віктор Басардін та ін.) [5; 8] і були основним засобом існування для сім’ї. Однак коштів катастрофічно не вистачало, сучасників жахала “зростаюча бідність Мечникових”. Постійна боротьба за виживання, величезні психологічні та розумові навантаження, а головне – відсутність реальних справ, які б приносили задоволення, викликали апатію та розчарування [1]. Крім цього, гнітючий настрій Мечникова, як і багатьох людей його кола, був пов’язаний із спадом революційного руху в Європі після поразки Паризької комуни (співчуваючи комунарам, він надавав їм посильну допомогу).
   Водночас початок 70-х рр. ХІХ ст. став переломним у життєвій і творчій біографії Мечникова. На думку М. Мохначової, Лев Мечников нарешті розв’язує дилему – “політика чи наука?” – яка все життя заважала йому жити. Він вибирає для решти свого земного шляху наукову діяльність, поєднану з педагогічною: “бунтар-публіцист поступився поліглоту-історику, соціологу, географу” [25]. Правда, задушлива реакційна атмосфера Європи втомлювала, про повернення в Росію тим паче не йшлося (на батьківщині на ньому висіло тавро “червоного республіканця і небезпечної людини”, поставлене російським послом у Королівстві двох Сицилій ще після Вольтурно). І тому, коли Лев Мечников узнав про “революцію Мейдзі” в Японії, це для нього стало світлом, що зажевріло на Сході [3]. Його погляд спрямовується на Країну Висхідного Сонця, а поїздка до неї стає жаданим рятівним колом у багатьох відношеннях, у тому числі і не в останню чергу науковому. Мечникова у цей час почала вабити наукова проблематика взаємодії цивілізацій, окреслена в найзагальніших рисах у деяких раніше написаних ним творах.
   “Ера просвітництва Мейдзі” була проголошена японськими реформаторами-феодалами у 1868 р. після ліквідації правління сьогунів (військових правителів) династії Токугава та відновлення влади імператорського двору. Вона передбачала радикальні зміни в багатьох сферах суспільного життя – починаючи від перетворення всього урядового механізму і закінчуючи організацією найширшої народної освіти. Одним із завдань “ери Мейдзі” було подолання наслідків ізоляціонізму, який століттями нав’язувався японському народу сьогунатом, і проведення модернізації Японії з орієнтацією на західні зразки. З цією метою в Європу і США направлялися спеціальні місії японських спеціалістів, організовувалося навчання молодих японців в університетах західних країн, запрошувалися в Японію фахівці різних галузей з Англії, Франції, Німеччини, Америки. Лев Мечников твердо вирішив скористатися такою нагодою і здійснив задумане у своєму стилі – у стислі терміни і з надзвичайним завзяттям.
   Японський період був найкоротшим у житті Л. Мечникова (якихось три роки – разом із підготовкою до поїздки в Японію, і лише півтора року – власне перебування там), однак найважливішим у становленні Льва Мечникова як науковця, насамперед ученого-орієнталіста.
   Розуміючи, що ознайомлення з історією та сучасністю японської цивілізації неможливе без дослідження першоджерел, написаних мовою оригіналу, і живого спілкування з мешканцями країни, Мечников береться за вивчення далекосхідної мови. На початку 1873 р. він їде в Париж, де існувала єдина університетська кафедра японської мови, однак не може погодитися з чотирирічною практикою її освоєння, яку запропонували там, та ще й на рівні простого її розуміння. За рекомендацією одного з професорів знаходить у Женеві японського генерала, який саме прибув переймати європейський досвід, однак не володів жодною із західних мов, і домовляється з ним про взаємне франко-японське навчання. А вже наприкінці року генерал представив свого “учня-учителя” черговій японській місії, що прибула в Женеву на чолі з міністром закордонних справ. У складі місії був Кідо Такесі, який, по її закінченню, став міністром освіти Японії. Він запросив Льва Мечникова на викладацьку роботу в школу для самураїв Сацумського князівства. Однак шлях з Європи в Японію проліг для Мечникова … через Нью-Йорк, який йому довелося терміново відвідати заради придбання (всього за два долари!) американського громадянства [5, с. 17] (росіянам у цей час в’їзд у Японію був заборонений, виняток становили лише торгові представники). Відразу ж після двох трансатлантичних подорожей наприкінці квітня 1874 р. Л. Мечников відправився на французькому поштовому пароплаві у майже двохмісячне плавання Середземним морем, Суецьким каналом та Індійським океаном на Далекий Схід із зупинками в Цейлоні, Сінгапурі, Гонконгу.
   У Японії Л. Мечников отримав нову пропозицію – очолити російське відділення Токійської школи іноземних мов. Насправді його викладацька практика охопила широке коло різноманітних знань про Росію та Європу, які цікавили спраглих до зовнішнього досвіду японців. Як зазначав Е. Реклю, Мечников активно працював над прилученням японців до європейської цивілізації “не за допомогою зброї і насильницьких засобів, а з допомогою книг і грифельної дошки” [33]. Одночасно він вивчав першоджерела, об’їздив країну (Токіо, Йокогама, Осака, Кіото, Асіо, Ніїгата, малі містечка і села, вулкан Фудзіяма [8]), збирав матеріали з історії, географії, економіки, антропології, етнографії Японських островів, робив замальовки, фотографував. Він написав декілька нарисів з історії та тогочасного розвитку Японії, видав японською мовою навчальний посібник “Уроки геометрії”.
   Плідній педагогічній і науково-пошуковій роботі в Японії завадила давня хвороба, підсилена вологим океанічним кліматом: у Льва Мечникова почали прогресувати туберкульоз і малокрів’я. Потрібно було терміново покидати далекосхідну країну, підлікуватись в інших кліматичних умовах. Обравши для оздоровлення Каліфорнію, Мечников здійснив чергове океанічне плавання – на цей раз тихоокеанське із зупинкою на Гавайських островах. Однак повернутися в Японію вже не судилося: під час плавання знову відмовили ноги. Після невеликого відпочинку Л. Мечников направляється в Європу, “замкнувши” навколосвітню пізнавальну подорож залізницею (від Сан-Франциско до Нью-Йорка), пароплавом (до Лондона і Гавра) і знову залізницею (через Париж до Женеви) [3; 8]. (У деяких джерелах [5; 25] зустрічається інша, суто морська, версія його повернення із Сан-Франциско до Гавра – через Панамський канал. Версія явно неймовірна, оскільки у згаданий час до будівництва цього каналу ще й не приступали.) За три місяці мандрівки, як тільки дозволяло здоров’я, працював над книгою про Японію.
   Другий швейцарський період, який розпочався у 1876 р., був найбільш плідним у науковому плані і привів нарешті до визнання Льва Мечникова як ученого зі світовим іменем. По прибуттю у Швейцарію він офіційно зареєструвався у Женевському кантоні як професор, який має право викладати російську мову, географію, історію та математику, став членом Етнографічного товариства в Парижі, дійсним членом Географічного товариства в Женеві. Однак знову почалося безгрошів’я і заробляння засобів для існування публіцистикою [4]. Мечникова радо сприйняло емігрантське середовище, він відновив старі зв’язки, проте свої статті здебільшого надсилав у Петербург у журнал “Дело”. У 1878 р. була опублікована стаття “Душевна гігієна”, яку багато дослідників життя Мечникова вважають переломною працею в його творчій біографії, ознакою того, що він серйозно зайнявся наукою. З приводу цієї публікації В. Євдокимов зазначає: “Це не географія, не філософія, не публіцистика в чистому вигляді, це оригінальне дослідження… (в якому – І. Д.) повністю окреслився головний інтерес Мечникова – людина та її оточення, суспільство й середовище, сприйняття людиною світу. І суспільством, і кожним його членом… Стаття вийшла вдалою. Так з’явився в російській літературі оригінальний письменник і вчений Лев Мечников. Уже не ховаючись, він підписав статтю своїм іменем” [5, с. 19-20]. Коло знайомих Л. Мечникова поступово розширювалося за рахунок політичних емігрантів і втікачів з Росії, які сповідували різні погляди, – ліберальні, анархістські, народницькі, марксистські тощо. Серед них П.О. Кропоткін, С.М. Степняк-Кравчинський, Г.В. Плеханов та ін. Швейцарським знайомим Л. Мечникова став також видатний український учений і громадський діяч Михайло Драгоманов [4]. Мечников цікавився громадсько-політичним життям в Європі, а насамперед – у Росії, куди не втрачав надії повернутися, був готовий узяти посильну участь у ньому. Однак займатися політикою як професією вже не мав бажання, – його основним заняттям стала наукова праця над осмисленням історії, соціології та географії в їх синтезі на прикладі окремих країн і людства загалом. Цей науковий інтерес визначив зміст капітальної праці Мечникова про Японську імперію, що була остаточно підготовлена до друку, проте наразі не мала видавця. Він (інтерес) очевидно керував ученим і під час клопотів щодо нових можливих мандрівок – у Корею чи на Кавказ, які, однак, реалізувати не вдалося.
   Закріпитися в науці Льву Мечникову допомогли знайомство і співпраця із знаменитим французьким географом Елізе Реклю, який саме в цей час видав у Швейцарії перші томи своєї “Загальної географії”. До нього Мечников звернувся за порадою друзів, шукаючи видавця для своєї книги. Зустріч обох географів, які мали багато в чому подібні життєві долі й політичні (анархістські) погляди, започаткувала приятельські стосунки, що переросли у міцну зворушливу дружбу. Подібними також були шляхи, що привели їх у географію: за висловлюванням Г. Гловелі, обидва вчені “пережили географію раніше, аніж почали її писати” [3]. Правда, різними були їх “вагові категорії” в географії, загальні внески у власне географічну науку.
   Жан Жак Елізе Реклю (1830–1905) потрапив у Швейцарію в 1872 р. як політичний вигнанець зі своєї батьківщини, вже будучи всесвітньо відомим географом, автором фундаментальної праці “Земля. Опис життя земної кулі” (перший том її вийшов у 1868 р. і відразу приніс автору славу одного з найкращих учених-географів ХІХ ст.). Цю працю, розпочату після тривалих мандрівок Європою, США і Південною Америкою, він закінчував у тюрмі з кайданами на руках: за участь у Паризькій комуні Е. Реклю був ув’язнений, а згодом засуджений до вічного заслання на поселення (у Нову Каледонію). Однак під тиском європейської наукової громадськості французький уряд замінив попередній вирок військового суду десятирічним вигнанням ученого за межі Франції.
   У Швейцарії Реклю прожив, з невеликими перервами, більше п’ятнадцяти років. Тут він розпочав свою нову велику працю “Nouvelle geographie universelle. La terre et les hommes” (з французької буквально: “Нова загальна географія. Земля і люди”), якою займався протягом двадцяти років. Цей твір, перший том якого вийшов у 1876 р., загалом складатиметься з дев’ятнадцяти томів (у кожному – приблизно по 900 сторінок тексту) і стане, за словами бельгійського соціолога Гільйома де Грефа, “грандіозною науковою пам’яткою XIX століття”.
   Задумуючи “Загальну географію”, Елізе Реклю мав намір особисто відвідати всі країни світу та здійснити опис природи і побуту їх мешканців на основі власних спостережень. З часом прийшло усвідомлення того, що це не під силу одній людині. Реклю залучив до роботи над проектом багатьох відомих географів, однак не було “жодного рядка у цій величезній праці, який не був би написаний ним власноручно, – чи то у початковому рукопису, що намічав основну думку праці, чи у незліченних коректурних правках”. Так охарактеризував науковий подвиг ученого один з учасників “групи Реклю”, його і Льва Мечникова приятель – географ Петро Кропоткін (див. [12]). Е. Реклю взявся допомогти Л. Мечникову видати книгу про Японію і запросив його до себе як знавця східних мов і далекосхідних країн. У проекті Реклю Мечников редагував розділи, присвячені Японії та Китаю, перекладав. Він, по-суті, став секретарем наукового видання. У коло його обов’язків входили пошуки матеріалів на мовах, невідомих Е. Реклю, читання і редагування повідомлень кореспондентів, підтримання у порядку бібліотеки видання, ділова переписка, перевірка цифр, карт і таблиць. Ця організована щоденна робота до певної міри впорядкувала життя Мечникова і дала більш-менш стабільні засоби для існування. Крім цього, на прохання Женевського географічного товариства Мечников якийсь час брав участь у підготовці до видання словників малих східноазіатських народів – айнів і гіляків.
   За пропозицією Е. Реклю Лев Мечников поселився у Кларані – невеликому передмісті Монтре. Ця місцевість у т. зв. Швейцарській Рив’єрі, що на сході Женевського озера, приваблювала багатьох іммігрантів не тільки тишею, просторістю і комфортними кліматичними умовами, але й відносною дешевизною проживання. Усі названі чинники мали для Л. Мечникова суттєве значення.
   1881 рік став для Мечникова роком розчарування й успіху. З однієї сторони, він остаточно втратив шанс повернутися на батьківщину, з іншої, – отримав можливість міцно закріпитися в європейському науковому просторі. На початку року йому таки виклопотали довгоочікуваний дозвіл повернутися в Росію на поруки старшого брата Івана. Однак внутрішньоросійська політична ситуація, яка настала після вбивства народовольцями царя Олександра ІІ, перекреслила всі затрачені зусилля щодо цієї затії. Цього ж року в Женеві вийшла нарешті його книга “L’Empire Japonais” (з франц. – “Японська імперія”), яка стала помітним явищем у європейських наукових колах. 700-сторінкова праця, яка була ілюстрована картами Японії та її князівств, численними фотографіями і малюнками в японському стилі, виконаними власноручно Мечниковим, насичена величезним масивом опрацьованих статистичних даних, принесла автору славу одного з найбільших географів Європи. Через два роки Держрада кантону Невшатель запропонувала професору Льву Мечникову очолити кафедру порівняльної географії та статистики в Невшательській академії, де він став читати лекції з географії [4; 5; 17; 25; 28]. (За іншими даними [1; 3; 8; 11], його запросили у Лозаннську академію. Обидва заклади були вищими школами, перетвореними згодом в університети.)
   Робота у “групі Реклю” і вищій школі дала Л. Мечникову відносне матеріальне благополуччя й суттєво обмежила його публіцистичну діяльність. Натомість він більше почав працювати над втіленням нових наукових замислів у галузі соціології та географії. У 1884 р. побачила світ стаття “Школа боротьби в соціології”, присвячена такому явищу в тодішній науці, як соціал-дарвінізм (цей термін з’явиться пізніше). В наступних роках Мечников розробив фундаментальний курс лекцій з історичної географії, який читав студентам академії під назвою “Великі історичні ріки”, а також серію науково-пізнавальних лекцій з географії, з якою знайомив слухачів різних міст Швейцарії [5, с. 25] Тематика цих лекцій різноманітна: “Світ і його походження”, “Земля і життя”, “Географія в 50-ти картинках (подорож автора навколо світу)”, “Вулкани”, “Прогулянка в Помпеї”. На лекціях він часто послуговувався тогочасною технічною новинкою – “чарівним ліхтарем” (проектором для демонстрації діапозитивів). У 1885 р. Мечников став одним з організаторів і активних діячів Невшательського географічного товариства, наступного року був обраний (разом з Е. Реклю) його почесним членом. У бюлетенях товариства він опублікував деякі свої роботи, зокрема окремі розділи курсу “Великі історичні ріки” [28, с. 365].
   Основним науковим проектом, якому Лев Мечников присвятив більшість часу в останні роки життя, була книга про розвиток людських цивілізацій. Задуманий твір мав складатися з кількох частин, об’єднаних спільною назвою “Ціль життя”. Однак робота над ним переривалася загостренням хвороби, за порадою лікарів Мечников декілька разів виїжджав на середземноморські та гірські курорти Марокко, Швейцарії, Франції. Мечников встиг лише частково опрацювати матеріал для першої частини твору, яка побачила світ через рік після його смерті завдяки зусиллям Елізе Реклю. Її назва – “La Civilisation et les Grands Fleuves historiques” (у перекладі з французької: “Цивілізація і великі історичні ріки”).
   Помер Лев Ілліч Мечников 30 (12) червня 1888 р. у містечку Кларан, де і похований на місцевому цвинтарі [5; 8; 35]. Правда, у багатьох енциклопедичних виданнях місцем смерті Л. Мечникова називається місто Невшатель [11; 15; 17].

    Лев Мечников як географ. Творчий спадок Льва Мечникова величезний: лише опублікованих робіт (книг, брошур, статей, нарисів, повістей, фейлетонів, спогадів) нараховується понад 400 найменувань загальним обсягом близько 1 000 друкованих аркушів [5, с. 27]. Серед них є чимало творів географічного характеру.
   Інтерес до географії у Л. Мечникова почав проявлятися з початку 60-х рр. ХІХ ст. Цьому, очевидно, посприяли його численні мандрівки під час роботи у дипломатичній місії і торговому товаристві, неодноразові поїздки Італією, а згодом Іспанією та іншими країнами у зв’язку з революційною діяльністю. З географією він поєднав і свої соціологічні погляди. Так, створені на основі особистих вражень записки про рух гарібальдійців, Мечников оформив у вигляді дорожніх нотаток. Такими були статті, надруковані в журналі “Современник”: про острів Капрера, де жив Гарібальді (1862), про Етрурію (1862), про Астромонті (1863), про тосканську марему (1864). Після відвідання Іспанії він надрукував у 1869 р. в “Отечественных записках” ряд нарисів під назвою “Поїздка в Іспанію”. А рік перед цим у Женеві була видана колективна робота “Землеопис для народу”, в якій автори, як сказано в передмові книги, “старалися дуже доступно викласти географію чужоземних країн” [28]. Л. Мечников разом із М. Шевельовим склали перший розділ книги, присвячений країнам Західної Європи, Азії, Африки, Північної і Південної Америки Тут були подані відомості географічного, історичного і статистичного характеру про країни цих регіонів.
   Як зазначає В. Євдокимов, географічні роботи Мечникова цього періоду, хоч і були насичені дотепними спостереженнями і написані добротною зрозумілою мовою, все ж таки належали до типово описових і мали пізнавальний характер. Таких робіт у цей час було чимало. Як учений-географ Лев Мечников лише формувався [4].
   У 70-х роках ХІХ ст. з під пера Мечникова вийшли роботи економіко-географічного характеру – “У надрах рідної землі” та “Хлібне питання в Америці” (надруковані в журналі “Дело” у 1877 і 1880 рр.). У першій з них автор охарактеризував стан виробництва металів (заліза, міді, золота, срібла) в Росії, описав райони залізорудної промисловості – Урал і Підмосковний край. Друга робота присвячена виробництву і споживанню хліба в Росії, європейських країнах і США.
   Авторству Л. Мечникова належить також кілька географо-етнографічних нарисів про корінні народи Африки, Австралії й Океанії – сомалійців, бушменів і готтентотів, австралійців, полінезійців. Ці роботи були передані Реклю для опублікування в “Бюлетенях Невшательського географічного товариства” вже після смерті їх автора і побачили світ у 1889-1895 рр.
   Найбільшим географічним надбанням Льва Мечникова, як уже відзначалося, були написані і видані французькою мовою книги “Японська імперія” (Женева, 1881) [39] і “Цивілізація і великі історичні ріки” (Париж, 1889) [38]. Завдяки їм Л. Мечников здобув світову славу вченого, географа-орієнталіста, який створив оригінальну наукову школу в галузі історико-географічних досліджень [26].
   У книзі “Японська імперія” три розділи: “Країна”, “Народ”, “Історія”. Цією тріадою Мечников вперше оприлюднив своє наукове (географо-соціологічне) кредо про нерозривність середовища і людей в історії, яка є їх спільним породженням. Він запропонував метод історичного аналізу суспільного розвитку як синтезу географії й етнографії. Книгою “Японська імперія” Л. Мечников водночас зарекомендував себе як майстер наукових історико-країнознавчих творів. За визнанням багатьох, ця книга і нині залишається одним з найкращих описів Країни Висхідного Сонця. На жаль, вона так і не була перекладена на жодну зі східнослов’янських мов. У книзі “Цивілізація і великі історичні ріки” Л. Мечников розвинув думку про синтез географічного і соціокультурного факторів в історії цивілізації, розробив історико-соціологічну концепцію про вплив географічного середовища на життя суспільства. Ряд положень цієї концепції базувалися на анархістських підвалинах. (Мечников був переконаним анархістом, розуміючи під анархією в широкому значенні “вільний союз вільних людей”.)
   Робота “Цивілізація і великі історичні ріки” двічі перекладена на російську мову і чотири рази видавалася на теренах Російської імперії і Радянського Союзу. Перший переклад був надрукований у Санкт-Петербурзі у 1898 р. [21], через рік він вийшов окремим виданням у Києві–Харкові. Однак із цензурних міркувань з обох видань були вилучені всі анархічні положення, тому читаюча публіка на батьківщині Мечникова отримала недостатнє і навіть викривлене уявлення про ідеї книги. Погляди ж автора були надовго віднесені до школи географічного детермінізму. Повністю і без спотворень книга була видана лише у 1924 р. у Москві в іншому російськомовному перекладі [22].
   Однак у цей час анархізм уже був небажаний в СРСР, а тому ідеї Мечникова знову коментувалися здебільшого як географо-детерміністські, тобто у площині надмірного впливу географічного середовища на розвиток суспільства. Останній раз книга побачила світ у 1995 р. [23].
   У праці “Цивілізація і великі історичні ріки”, як відзначає сам Л. Мечников, викладена “географічна теорія прогресу і соціального розвитку”. Автор оприлюднює свою теорію соціального прогресу, рушійною силою якого вважає вплив географічного середовища, насамперед водного чинника. Мечников зазначає, що метою його дослідження було установити “відношення і взаємний зв’язок, які існують між певним фізико-географічним середовищем і різними стадіями соціальної еволюції, між різними періодами колективної історії людського роду” [23, с. 324]. При цьому він неодноразово наголошує, що у своєму дослідженні є далеким “від географічного фаталізму” [23, с. 262, 323].
   У книзі, задуманій, як уже згадувалося, під первісною назвою “Ціль життя”, Мечников мав намір розглянути всю історію людства у взаємозв’язку з географічним середовищем. При цьому Л. Мечников поділив світову історію на три періоди:
1) нижчий – період підневільних союзів, заснованих на примусі та залякуванні й зв’язаних зовнішньою силою. В історії людства цей період починається із заснування східних деспотій і суспільств, в основі яких лежить примус, рабство і підпорядкування всіх одній особі;
2) перехідний – період підпорядкованих союзів й угруповань, об’єднаних між собою завдяки соціальній диференціації, поділу праці, що прямує до все більшої спеціалізації. Цей період характеризується переважанням олігархічних і феодальних федерацій, розвитком кріпацтва і підневільної праці;
3) вищий – період вільних союзів і груп, які виникають на основі добровільного договору і об’єднують окремих людей внаслідок спільності інтересів, особистих нахилів і свідомого прагнення до солідарності [23, с. 258-259, 270-271].
   Кожному періодові, за Мечниковим, відповідає освоєння людством певного географічного середовища: басейнів великих річок, побережжя внутрішніх морів, океанічних просторів. Отож, автор ставив перед собою грандіозне завдання: розглянути історичний розвиток людства (від підневільних союзів через союзи підпорядковані до майбутніх вільних союзів) у конкретному географічному середовищі, яке відповідає кожному етапу.
   Але слабке здоров’я Мечникова й усвідомлення ним своєї близької кончини внесли обмежувальні корективи в дослідження. Учений, розглянувши загальні теоретичні питання, зосередився на дослідженні лише першого періоду людської історії – підневільних союзів. Саме так з’явилося оригінальне дослідження – книга “Цивілізація і великі історичні ріки”.
   Книга складається з одинадцяти глав, що мають промовисті назви:
1. Що таке прогрес?
2. Прогрес в історії.
3. Географічний синтез історії.
4. Людські раси.
5. Середовище.
6. Великі історичні періоди.
7. Область річкових цивілізацій.
8. Ніл.
9. Тигр і Євфрат.
10. Інд і Ганг.
11. Хуанхе і Янцзи.
   Услід за В. Євдокимовим стисло розкриємо сутність дослідження Л. Мечникова. Отож, автор у книзі розв’язував три проблеми: 1. Як з’явилося людське суспільство і цивілізація загалом. 2. Які шляхи розвитку земних цивілізацій. 3. Якими були цивілізації епохи підневільних союзів.
   Цивілізація, за Мечниковим, зароджується у специфічних географічних умовах, синтезом яких він вважав річку. Історичні ріки – Ніл, Тигр і Євфрат, Інд і Ганг, Янцзи і Хуанхе – відрізняються від інших тим, що “перетворюють зрошувані ними області то у родючі житниці, які годують мільйони людей за працю декількох днів, то у заразні болота, всіяні трупами незчисленних жертв”. “Під страхом неминучої смерті ріка-годувальниця заставляла населення об’єднувати свої зусилля для спільної роботи, вчила солідарності, хоча насправді окремі групи населення могли ненавидіти одні других”. Епоха підневільних союзів була часом існування давніх річкових цивілізацій Єгипту, Месопотамії, Індії і Китаю.
   Освоюючи річку, змінюючи географічне середовище, цивілізації неминуче просуваються до морів, але морів середземних. Поряд з цим зростає і ступінь свободи у суспільстві. Освоєння середземних морів під силу тільки тим цивілізаціям, основу яких складають вже підпорядковані союзи. І лише цивілізації, де підпорядкування поступається місцем добровільним союзам, можуть освоювати океанічне середовище. Вони засновуються на принципах кооперації, на прагненні суспільства до вільних союзів вільних людей [5, с. 26].
   На сторінках книги Мечникова знаходимо ще один варіант періодизації історії людства, в основу якої покладено масштаби освоєння географічного середовища через призму водного чинника. Ця трьохперіодна світова історія (періоди: річковий, середземноморський, океанічний) хронологічно узгоджується з попередньою періодизацією, а також відповідає загальноприйнятому поділу всесвітньої історії на давні віки, середньовіччя і новий час; водночас вона є оригінальним прикладом географічного підходу до історичної періодизації. Отже, Л. Мечников розділив всю історію людства на:
І. річковий період, який відповідає давнім вікам і охоплює історію чотирьох великих цивілізацій давнини, які виникли в басейнах великих річок. Період поділяється на дві епохи:
1) епоху ізольованих народів (закінчується до ХVІІІ ст. до Р. Хр.) і
2) епоху початкових міжнародних зносин і зближень народів (від перших війн Єгипту й Ассіро-Вавілонії до появи на історичній арені пунічних (фінікійських) федерацій десь близько 800 року до Р. Хр.);
ІІ. середземноморський період, який узгоджується із середніми віками. Охоплює двадцять п’ять століть – від заснування Карфагену до Карла Великого – і знову поділяється на дві епохи:
1) епоху Середземного моря, під час якої головні вогнища культури одночасно або почергово були представлені великими олігархічними державами Фінікії, Карфагену, Греції, Риму при цезарях, – аж до Костянтина Великого;
2) епоху морську, яка розпочинається заснуванням Візантії (Константинополя), коли в орбіту цивілізації втягується Чорне море, а згодом Балтійське;
ІІІ. океанічний період (новий час), який характеризується помітною перевагою західноєвропейських держав, що лежать на побережжі Атлантики. Незважаючи на свою молодість, він також поділяється на дві епохи:
1) атлантичну епоху (від відкриття Америки до “золотої лихоманки” в Каліфорнії і на Алясці, широкого розвитку англійського впливу в Австралії, російської колонізації берегів Амуру і відкриття для європейців портів Китаю та Японії);
2) всесвітню епоху [23, с. 337-339].
   “Всесвітня епоха” як підрозділ “океанічного періоду” тільки-но розпочиналася у другій половині ХІХ ст. за життя Л. Мечникова. Її майбутнє просторово-часове розгортання вчений лише передбачав. Подальший хід світової історії з погляду освоєння людством географічного середовища – гідросфери однозначно підтвердив наукове передбачення Мечникова. Західноєвропейські приатлантичні держави поступилися своєю політико-економічною першістю Сполученим Штатам Америки, далі – Японії і Китаю, а Тихий океан обігнав Атлантику за потужністю трансокеанічних перевезень. Зросла глобальна роль й Індійського океану, який до Великих географічних відкриттів був “внутрішнім морем” ісламських купців, а після них тривалий час виконував функції “транзитної акваторії” європейських метрополій. Отож, сучасна всесвітня епоха океанічного періоду характеризується активним залученням у загальнолюдський міжцивілізаційний обіг всього Світового океану з певним креном у бік Тихоокеанського простору.
   
Замість висновків. У передмові до першого (паризького) видання книги “Цивілізація і великі історичні ріки” Елізе Реклю писав: “твір Мечникова не належить до числа тих, які приваблюють увагу широких кіл читаючої публіки; ця книга не буде мати шаленого успіху модного роману, але я знаю, що ця книга відкриє нову еру в історії науки” [23, с. 220]. На її вихід відразу ж відгукнулося доволі широке коло “наукової публіки” – в Росії (есе В.С. Соловйова, критичні статті Г.В. Плеханова, П.Г. Виноградова) і Європі (рецензія Ф. Ратцеля).
   Хтось захоплено вітав ідеї книги, хтось погоджувався з частиною їх, а хтось категорично не сприйняв твір загалом (той же Ратцель). Книга не залишала байдужими й наступні покоління вчених, якихось півтора десятиліття тому вона стала доступною широкій вітчизняній аудиторії [23], нині завдяки інтернету з її змістом може познайомитися кожен бажаючий [40].
   У рік 120-літнього ювілею книги “Цивілізація і великі історичні ріки”, можемо стверджувати, що твір Мечникова виконав свою історичну наукову місію, мав і матиме велике науково-пізнавального значення. З цією книгою, як зазначає М. Мохначова, європейські вчені пов’язують процес концептуалізації багатьох географічних дисциплін – історичної географії, економічної географії, соціальної географії, географії культури [26].

Література та джерела

1. Аксентьев С. Две судьбы, разделенные двумя веками // Наука и жизнь, 2008. – № 1. – С. 70-76. – Електрон-ний ресурс [режим доступу: http://www.nkj.ru/archive/articles/12677].
2. Банных С.Г. Географический детерминизм: от Льва Мечникова до Льва Гумилева. Исторические очерки. – Екатеринбург, 1997. – 120 с.
3. Гловели Г. Лев Мечников // Альтернативы. – 1995. – № 1. – Електронний ресурс [режим доступу: http://www.alternativy.ru/old/magazine/htm/95_1/mechnik.htm].
4. Евдокимов В.И. Лев Ильич Мечников – географ и социолог // География в школе. – 1988. – № 5. – С. 21-22.
5. Евдокимов В.И. Предисловие // Мечников Л.И. Цивилизация и великие исторические реки; Статьи / Сост., предисл., примеч. В.И. Евдокимова. – М.: Изд. группа “Прогресс”, “Пангея”, 1995. – С. 5-28.
6. Иванова Г.Д. Л.И. Мечников в Японии // Письменные памятники и проблемы истории культуры народов Востока. Ч. I. – М., 1986. – C. 83-86.
7. Истомин С.В. Илья Мечников // Шапиро М. 100 великих евреев. – М.: Вече, 2004. – Електронний ресурс [режим доступу: http:// http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Iudaizm/100evr/94.php].
8. Карташева К.С. Дороги Льва Мечникова. – М.: Мысль, 1981. – 56 с. (Серия: Замечательные географы и путешественники).
9. Константинов В.Н. Российский социолог Лев Мечников. – Владимир: Владимир. гос. пед. ун-т, 1994. – 87 с.
10. Константинов В.Н. Философские взгляды Л.И. Мечникова // Ежегодник Философского общества СССР. 1986. – М.,1987. – С. 174-180.
11. Латова Н. Мечников Лев Ильич // Кругосвет: Онлайн Энциклопедия. – Електронний ресурс [режим доступу: http://www.krugosvet.ru/enc/gumanitarnye_nauki/sociologiya/MECHNIKOV_LEV_ILICH.html].
12. Лебедев Н. Элизе Реклю. Очерк его жизни и деятельности // Э. Реклю. Земля. Описание жизни земного шара. – Москва: Вокруг света, 1914. – Електронний ресурс [режим доступу: http://anarhist.org/piter/bibliorekly.htm].
13. Мечников Ілля // Енциклопедія Українознавства. Т. 4. – Перевидання в Україні. – Львів.: НТШ, 1994. – С. 1525-1526.
14. Мечников Илья Ильич // Википедия – Свободная энциклопедия. – Електронний ресурс [режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Мечников,_Илья_Ильич].
15. Мечников Лев Ілліч // Українська радянська енциклопедія. Т. 6. –2-е. вид. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1981. – С. 488.
16. Мечников Лев Ілліч // Український радянський енциклопедичний словник. Т. 2. – 2-е вид. – К.: Голов. Ред. УРЕ, 1987. – С. 390.
17. Мечников Лев Ильич // Большая Советская Энциклопедия. Т. 16. – 3-е изд. – М.: Сов. энцикл., 1974. – С. 203.
18. Мечников Лев Ильич // Википедия – Свободная энциклопедия. – Електронний ресурс [режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Мечников,_Лев_Ильич].
19. Мечников Лев Ильич // Русский гуманитарный интернет-университет. – Електронний ресурс [режим доступу: http://www.i-u.ru/biblio/persons.aspx?id=410].
20. Мечников Л. Географическая теория развития исторических народов // Вестник Европы. – 1889. – Т. 2, № 3. – С. 331-362.
21. Мечников Л.И. Цивилизация и великие исторические реки. Географическая теория развития современных обществ. – С.-Пб: Издание ред. журнала “Жизнь”, 1898.
22. Мечников Л.И. Цивилизация и великие исторические реки. Географическая теория прогресса и социального развития. – М.: Голос труда, 1924.
23. Мечников Л.И. Цивилизация и великие исторические реки; Статьи / Сост., предисл., примеч. В.И. Евдо-кимова. – М. : Изд. группа “Прогресс”, “Пангея”, 1995. – 464 с.
24. Мечниковы // Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. – Електронний ресурс [режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/brokgauz_efron/67193/Мечниковы].
25. Мохначева М.П. Перечитывая Л.И. Мечникова: “история пограничных областей” в книге “Цивилизация и великие исторические реки” // Ставропольский альманах Росс. об-ва интеллект. истории. Вып. 6 (специальный): Мат. междунар. науч. сем. “Свое” и “Чужое” в исследовательском поле “истории пограничных областей”. Пятигорск, 16-18 апреля 2004 г. – Ставрополь: Изд-во СГУ, 2004. – С. 91-99. – Електронний ресурс [режим доступу: http://www.newlocalhistory.com/bookshelf/?tezis=almanah6=91=99].
26. Мохначева М.П. Л.И. Мечников: “великие исторические реки как пространственно-временной континуум культуры” // Новая локальная история: пограничные реки и культура берегов: Мат. второй Междунар. Интернет-конф. Ставрополь, 20 мая 2004 г. – Ставрополь: Изд-во СГУ, 2004. – С. 171-175. – Електронний ресурс [режим доступу: http://www.newlocalhistory.com/bookshelf/?tezis=nlhvyp2=171=175].
27. Мы здесь – Публикации. 15 – 21 мая 2009. 18 мая: Лев Мечников – Електронний ресурс [режим доступу: http://www.newswe.com/index.php?go=Pages&in=print&id=1302].
28. Никитин Н.П. Лев Ильич Мечников (1838–1888) // Экономическая география в СССР: История и современное развитие / Под ред. Н.Н. Баранского (гл. ред.) и др. – М.: Просвещение, 1965. – С. 359-368.
29. Плеханов Г.В. Л.И. Мечников (Некролог) // Плеханов Г.В. Сочинения. Т. 7. – М., 1923. – С. 327-331.
30. Плеханов Г.В. О книге Л.И. Мечникова (Л. Мечников. Цивилизация и великие исторические реки) // Там само, с. 16-30.
31. Поляков А. Мечников Лев Ильич // Философская энциклопедия / Гл. ред. Ф.В. Константинов. Т. 3. – М.: Сов. энцикл., 1964. – С. 426.
32. Романенко В.М. Борьба Л.И. Мечникова против мальтузианства, социал-дарвинизма и расизма // Вопросы философии. – 1956. – № 5.
33. Реклю Э. Предисловие // Мечников Л.И. Цивилизация и великие исторические реки. – М., 1924.
34. Семенов И.Е. Русский гарибальдиец Л.И. Мечников // Уч. зап. историч. фак-та Киргизского ун-та. – 1958. – Вып. 5.
35. Сосницкая М. Блеск и нищета российского гарибальдийца. (К 170-летию рождения и 120-летию смерти) // Русский Журнал. – 2008 – 13 февр. – Електронний ресурс [режим доступу: http://russ.ru/pole/Blesk-i-nischeta-rossijskogo-garibal-dijca].
36. Телицын В. Судьи и полководцы. Мечниковы // Известия науки. – Електронний ресурс [режим доступу: http://www.inauka.ru/history/article59457.html].
37. Экономическая и социальная география в СССР: История и современное развитие: Кн. для учителя / Сост. Т.Е. Губанова – 2-е изд., перераб. – М.: Просвещение, 1987. – 542 с.
38. La civilisation et les grands fleuves historiques / Par Leon Metchnikoff avec une preface de m. Elisee Reclus. – Paris: Librairie Hachette et Cte, 1889.
39. L’empire Japonais / Texte et dessins par Leon Metchnikoff. – Geneve: Imprimerie Orientale de “l’Atsume Gusa”, 1878.
40. http://www.i-u.ru/biblio/archive/mechnikov_stati/

Опубліковано: Дітчук І.Л.

Лев Мечников та його роль у географічних дослідженнях: післяслово з нагоди ювілею // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - Випуск 1 (19). - С.12-24.  

головна Історія української географії