УДК 911.3(477).001 Юрій Кисельов

Національний рівень організації людського географічного простору

   Відзначаються особливості національного рівня організації людського географічного простору в загальному контексті ієрархічного ряду „глобальний – регіональний – локальний”. Обґрунтовується вплив „ландшафтно-етнічного” чинника на організацію українського національного геопростору. З геософічних позицій аналізується духовна складова ландшафтів кожного природного реґіону України; висвітлюється її роль у формуванні етнічної мозаїчності українців.
    Yuriy Kyselyov. National level of organization of human geographical space. The particularities of the national level of the organization of human geographical space in the general context of “global – regional – local” hierarchy are identified. The influence of “landscape-ethnic” factor on the organization of the Ukrainian national geographical space is substantiated. The spiritual component of the landscapes of each natural region of Ukraine is analyzed; its role in shaping ethnic mosaicity of Ukrainians is revealed.

    Людський географічний простір має кілька рівнів організації, включаючи глобальний, регіональний та локальний (місцевий), які утворюють ієрархічний ряд. Втім, поняття „реґіон” і „локус” („місце”) є, на нашу думку, недостатньо конкретизованими, а, отже, в них може вкладатися різний зміст. Зокрема, під „реґіонами” можуть розумітися й ПТК рангу фізико-географічних країн і навіть субконтинентів, і території міждержавних об’єднань, окремих держав та їх адміністративно-територіальних одиниць.
   Особливим проявом реґіонального рівня організації геопростору є національний, пов’язаний із територією, зайнятою тією чи іншою нацією. Його своєрідність полягає в певній двоїстості, пов’язаній з імовірністю незбігу території державної та етнічної. Вважаємо, що саме етнічну територію доцільніше розглядати під геософічним кутом зору, адже при фокусуванні уваги на державній території суб’єктивно порушується ієрархія рівнів організації геопростору, що зумовлено нерідко штучним, „неготовим” (у розумінні С. Рудницького [11, c. 116]) характером державних кордонів. Останні, на відміну від етнічних меж, які зазвичай приурочені до орографічних, гідрографічних або ландшафтних бар’єрів, є результатом дії не природних, а суспільно-історичних і воєнно-політичних чинників.
   Невідповідність державних кордонів етнічним межам у Європі більшою мірою притаманна центральній і східній, аніж західній та південній, частинам субконтиненту. На наш погляд, це пов’язано з тим, що в Західній та Південній Європі значніші площі займають гори, й державні кордони часто проходять по гірських хребтах (Альпи, Піренеї, Рудні гори та ін.); тут густіша річкова мережа (зокрема, водними кордонами на певних ділянках течії є Дунай, Одер (Одра), Рейн, Тиса тощо). Проте в переважно рівнинній Центрально-Східній Європі ситуація інша: природний характер мають хіба що українсько-польський і білорусько-польський кордони, що пролягають по Західному Бугу. Решта міждержавних меж і сьогодні, як і за часів С. Рудницького, є „неготовими”.
   Етнонаціональні аспекти організації геопростору ми розглядаємо саме на прикладі України, зокрема тому, що територія нашої держави виразно відзначається поєднанням „відносно протилежних” (рівнинних і гірських, лісових та степових) ландшафтних комплексів. Водночас значна диференціація природних умов України зумовила відмінності в духові її ландшафтів. Оскільки з духом ландшафтів ми пов’язуємо еманацію духу народів, то вважаємо, що саме ландшафтне різноманіття передусім спричинило складну структуру українського етносу, наявність у ньому кількох субетносів, що відрізняються певними особливостями духу, ментальності, культури.
   Поступовий характер переходу від лісової смуги до зони відносно протилежних їй степових ландшафтів забезпечується наявністю перехідної зони між ними – лісостепу. В самому існуванні та досить значному простяганні останнього ми вбачаємо передумову формування особливого „лісостепового” духу геопростору, з яким пов’язане виникнення феномену „українського ландшафту як середовища життя етносу” [7, с. 66]. Визнаючи провідну роль у духовному наповненні людського геопростору чинника, званого нами „ландшафтно-етнічним” (дія його базується на явищі своєрідного „вростання” етносу в ландшафт), ми констатуємо український етнічний характер середньої смуги України при зростанні іноетнічних впливів у міру наближення до її кордонів [8]. У той же час український „ландшафтно-етнічний” чинник знаходить прояв поза межами державної території на українських етнічних і суміжних землях – Кубані, Північній Слобожанщині, Ставропільщині та ін., а також в ареалах компактного мешкання української діаспори (Зелений Клин на Далекому Сході Євразії, окремі території у внутрішніх районах Північної та Південної Америки тощо).
   Усі українські землі зберігають внутрішню єдність, зумовлену поширенням у всіх фізико-географічних зонах єдиного етносу, що увібрав у себе певні риси кочових степових народів і водночас виявив додатну компліментарність (у розумінні Л. Ґумільова) щодо своїх північно-західних сусідів у лісовій смузі. Діалектична єдність і боротьба протилежностей, які властиві українським ландшафтам, що у своєму поєднанні споконвіку становили живильне середовище для етноґенези, зумовили формування українського національного геопростору в межах української національної (державної разом із найближчими суміжними етнічними землями) території. BR>   На нашу думку, визначальним в організації будь-якого фрагменту людського геопростору є „ландшафтно-етнічний” чинник. Головною рисою організації українського геопростору є поєднання лісових і степових ландшафтів у розташованій майже посередині етнічної території широкій перехідній лісостеповій смузі. Її значення для етноґенези українців підсилюється тим, що ця смуга на території нашої Батьківщини була одним із перших у світі осередків землеробства, яке ще для скіфів-орачів стало не лише практичною справою, але й сакральним заняттям [10].
   Лісостепова смуга зосереджує всі найтиповіші ментально-поведінкові (а також мовні й культурологічні) риси, властиві українській нації. Лісостеповий українець (наддніпрянець, полтавець) поєднує в собі вдачу власника – господаря на землі (притаманну волинянам, галичанам, подолянам) та козака-воїна, готового до ведення напівкочового способу життя. Ця готовність проявлялася, зокрема, за козацької доби в постійних міґраціях козаків із Гетьманщини до Запорожжя, із Запорожжя до Слобожанщини тощо. Така подвійна вдача корінного мешканця Центральної України, на нашу думку, робила його й морально сильнішим, і національно свідомішим, адже концентрувала риси всього етносу.
   Поряд із тим, вплив „ландшафтно-етнічного” чинника на формування людського геопростору в різних фізико-географічних зонах України проявляється неоднаково. Викликані зазначеним чинником відмінності знаходять віддзеркалення в ментально-поведінкових рисах субетносів. Так, мешканці Полісся (литвини, поліщуки, севрюки) своєю спокійною та мовчазною вдачею зобов’язані природним особливостям лісової смуги, а саме: наявності в минулому густих, непрохідних лісів та значній заболоченості території. Звісно, за таких умов вельми ускладнювалося сполучення між населеними пунктами, що в давні часи відігравало величезну роль. Це і стало причиною прояву чітко вираженого консерватизму як субетнічної риси поліщуків, що проявляється, зокрема, у прив’язаності до рідних місць (яскравим свідченням тому в новітній час можуть бути численні факти відмови літніх мешканців територій, постраждалих від аварії на ЧАЕС, від переселення на екологічно чисті землі). Навіть за сучасної доби інформаційного суспільства процеси модернізації слабко відчутні на Поліссі – одному з депресивних аграрних реґіонів України, в багатьох селах якого переважають особи пенсійного віку [1; 2].
   Доволі суворі ландшафти зони мішаних лісів, на нашу думку, позначилися й на духовності поліських етнографічних груп і поліського субетносу в цілому. Підтвердженням цієї тези може бути свідчення П. Чубинського про те, що поліщуки ще в ХІХ ст. жили в курних хатах, у яких майже не було ікон [12, с. 61].
   Отже, роль „ландшафтно-етнічного” чинника в організації поліського геопростору полягає, на наш погляд, у формуванні особливого субетносу українців із консервативною вдачею й деякими архаїчними ментально-поведінковими рисами.
   Істотно відрізняються від поліських ландшафти зони широколистих лісів України. Менша, ніж на Поліссі, лісистість території, її незначна заболоченість разом з атлантичними рисами клімату й поширенням набагато родючіших (порівняно з дерново-підзолистими) сірих лісових ґрунтів створюють вельми сприятливі умови для життєдіяльності людини. Зазначений фрагмент українського геопростору ще понад тисячу років тому, а особливо – в ХІІІ ст., був інтеґрований у центральноєвропейський культурно-цивілізаційний контекст. Важливе значення для розвитку антропосфери широколисто-лісової смуги України мали помітно кращі, ніж у зоні мішаних лісів комунікаційні можливості території. На нашу думку, вони істотно зросли після заснування в 1256 р. міста Львова, який, будучи розташованим на Головному Європейському вододілі, досить швидко став одним із найвизначніших економічних і культурних центрів на межі Центральної та Східної Європи.
   Дуже сприятливе географічне положення зони широколистих лісів України впродовж багатьох сторіч зумовлювало перетворення її на арену зіткнення інтересів етносів, головним чином, українського та польського. Проте не можна не зауважити, що поляками (а також і євреями) населялися переважно міста, тоді як села майже скрізь і завжди залишалися українськими [11, с. 227–228].
   Важливою ментально-поведінковою рисою населення характеризованої природної смуги є виплекане міцним зв’язком із землею почуття приватного власника. На нашу думку, воно не в останню чергу зумовило особливо волелюбну вдачу волинян і галичан, яка знаходила прояв у різних війнах, включно з національно-визвольною боротьбою УПА.
   З огляду на вищевідзначений сукупний вплив „ландшафтно-етнічного” та історичного чинників, ми вважаємо цілком закономірним те, що українці, які мешкають у широколисто-лісовій зоні (а також Карпатському реґіоні), сьогодні найбільш послідовно підтримують суспільно-політичні сили, що виборюють українську національну державність і євроатлантичний геополітичний вектор. Організація людського геопростору природними чинниками, що мають приатлантичні риси, проявилася й у формуванні деяких особливостей духу галицького субетносу українців, у якому найяскравіше виражені загально-європейські ментально-поведінкові риси (такі, як, наприклад, прагнення особистої свободи).
   Лісостеп, як ми вже відзначали, віддавна був ареною формування праукраїнців, споріднених – як кровно, так і через ландшафт – із сучасним українським (козацьким [6]) етносом. Як зазначає Л. Ґумільов [5], зони контакту різних типів ландшафтів загалом є продуктивними щодо етноґенези; особливості ландшафтної структури українського лісостепу підтверджують цю закономірність на прикладах трипільців, скіфів-орачів (сколотів), русичів та козаків. Залежно від того, які конкретно народи в різні часи були причетними до процесів етноґенези українців, останні ставали схильними до міґрацій на північ (завдяки варягам-норманам за княжої доби) або південь (через половецькі впливи напередодні козацьких часів). При цьому лісостеп завжди залишався центром, „череном” (С. Рудницький [11]) української території.
   Найважливішою особливістю природних умов лісостепової смуги є наявність у ній, переважно на Лівобережжі Дніпра, чорноземів типових – найродючіших ґрунтів помірного поясу. Поширення найкращих чорноземів і зумовило формування хліборобської вдачі в автохтонів середньої смуги України. Взагалі, українська духовність наскрізь просякнута хліборобським началом, що, на нашу думку, свідчить про сакральне, символічне для українців значення хліба як головної поживи та землеробства як роду занять. Щодо Українського Степу, то характер його ландшафтів впродовж багатьох сторіч не сприяв заселенню його осілим населенням. Ці терени України тривалий час слугували коридором, через який іранські й тюркські кочові орди здійснювали набіги на центральні українські землі. Частина кочовиків (зокрема половці), згодом перейшовши до осілого способу життя й, зайнявшись землеробством, споріднилася з русичами [9]. Непряме підтвердження тому ми вбачаємо в антропологічних даних щодо українців різних смуг (північної, середньої, південної) станом на кінець ХІХ – початок ХХ ст. [4, с. 12–15].
   Надзвичайно важливу роль у розвиткові етносфери Степу відіграла козацька доба, адже запорожці, пристосувавшись до життя серед вільних безлісих просторів й увібравши деякі тюркські риси, опанували Степ, зукраїнізувавши його. Так було до ХVІІІ ст. – часу захоплення запорозьких земель Росією та зруйнування Січі. У Новий час саме в межах степової смуги було знайдено значні поклади корисних копалин (кам’яне вугілля, залізні та марганцеві руди тощо). Розвиток промисловості на Донбасі й у Придніпров’ї зумовив інтенсивне заселення території вихідцями з усієї Російської імперії. Кочовий, навіть „анархічний”, дух степових ландшафтів продовжував впливати на етносферу Степу і в ХХ ст. Хоча він і тоді проявлявся в прямий спосіб (Махновщина), головним наслідком дії степового духу стало формування нового етно-соціального феномену – „духовного кочівництва” [5].
   Особливе місце серед етнічних ландшафтів Українського Степу посідає південностепова (сухо-степова) підзона, куди запорожці лише епізодично проникали, й тому козацьке освоєння території було слабко виражене. Панування тюркських етносів у таврійських степах тривало аж до кінця ХVІІІ ст., коли йому було покладено край російським державно-адміністративним чинником.
   Відкритий характер степових просторів, семі-аридний клімат, довготривале домінування кочовиків стали головними чинниками людської організації цього природного реґіону, антропосфера якого розвивалася шляхом взаємодії українського й тюркського етнічних начал при провідній ролі українського (на півночі) та тюркського (на півдні).
   Гірські території зосереджені в периферійних фрагментах українського геопростору, що зумовило одночасний вплив як українського, так і сусідніх йому етносів на формування духу їх ландшафтів. При цьому, на нашу думку, в Українських Карпатах переважають українські впливи, тоді як у Кримських горах ландшафт має здебільшого тюркський етнічний характер. Зазначені особливості суттєво наближають Карпатський реґіон до Західноукраїнського рівнинного (широколисто-лісового), а Гірський Крим – до Причорноморської низовини та Степового Криму.
   Українські Карпати у зв’язку з особливостями рельєфу, а також значною лісистістю території здавна відзначалися слабко розвинутими комунікаціями. Наслідком цього стало довготривале відокремлене існування етнографічних груп українців – бойків, гуцулів і лемків. Цілком закономірно, що ці спільноти сформували свої говірки, які поступово увійшли в український мовний простір.
   Вплив іншоетнічних чинників в Українських Карпатах проявляється, зокрема, в топонімії деяких гірських масивів. Наприклад, у Чорногорі переважають румунські (Бребенескул, П’єтрос, Туркул тощо), а також угорські (Гутин-Томнатик) географічні назви. До кінця нез’ясованим залишається походження ороніму Говерла.
   Карпатські українці – бойки, гуцули, лемки – належать до галицького субетносу, утворюючи в ньому окремі групи. Однією з характерних особливостей їх є чітко виражений консерватизм, зумовлений тими ж причинами, що й в українців Полісся (яскравим його проявом було те, що гуцули одними з останніх в українському етносі прийняли християнство, а в наш секуляризований час чи не найбільш ревно сповідують Христову віру). Слід відзначити й іншу ментально-поведінкову рису, притаманну гірським етносам і субетносам чи не в усьому світі – надзвичайну волелюбність, що повсякчасно знаходить вираження в готовності безкомпромісно захищати свій дім і свою Батьківщину. Так було в Карпатах за часів Данила Галицького, Олекси Довбуша, Романа Шухевича. Ще однією властивою рисою горян є їхня призвичаєність до напівкочового способу життя, пов’язаного з веденням ними традиційного сезонно-пасовищного господарства.
   Зазначені ментально-поведінкові особливості карпатських етнографічних груп українців зумовлені такими рисами організації людського геопростору, як гірський (лісовий і субальпійський) ландшафт, малопростірність, територіальна ізольованість відносно невеликих людських спільнот, а також досить потужною дією сакральної сфери, вираженою в неодноразових з’явленнях Богородиці (Гошів, Грушів та ін.), наявності багатьох старовинних церков та інших проявах.
   Кримські гори є фрагментом геопростору, в якому знайшли поєднання українські й тюркські риси ландшафтів при переважанні останніх. Територія приурочена до південної частини Кримського півострова й, попри суттєві фізико-географічні відмінності, в етнічній площині являє собою органічне продовження Степового Криму. Стародавнє населення Криму (таври та ін.) навіть у Середні віки, а тим більше – в Новий час, виявилося практично не причетним до формування духу геопростору. На думку сучасного геоісторика О. Борисової, це пояснюється наслідками проявів канібалізму на півострові за доби раннього Середньовіччя – явища, що призводить до втрати певним реґіоном сакральної ролі [3]. Саме тому сучасна організація кримського людського геопростору бере початок лише з епохи класичного Середньовіччя – часу утвердження на півдні України кримських татар. Українська присутність у реґіоні проявлялася, в основному, завдяки рейдам козацьких чайок у Чорне море й не була значною.
   На сучасному етапі розвитку етносфери Гірського Криму, ознаменованому поверненням кримських татар зі сталінського вигнання, відбувається стрімке зростання їх чисельності на тлі демографічної кризи у слов’яномовного населення (етнічних українців і росіян). Швидка реадаптація татар до життя на землі предків та суттєве посилення їхніх позицій в етнічному просторі півострова підтверджують нашу думку про переважання тюркського впливу на формування духу гірськокримських ландшафтів. Відтак, конче необхідним є пасіонарний вибух українства (що зазвичай супроводжується вибухом демографічним), який один, на нашу думку, виявиться здатним утримати слов’янську (і взагалі індоєвропейську) присутність на території Криму.
   Зважаючи на виявлені нами особливості геопросторової диференціації духу ландшафтів України, ми пропонуємо виділяти на її території чотири геософічні краї – поліський, що охоплює північну частину, зайняту відповідним природним реґіоном; західноукраїнський, або карпатсько-подільський (займає зону широколистих лісів та Українські Карпати); центрально-східний, або чорноземний (об’єднує лісостеп і північностепову підзону); та причорноморсько-кримський. У свою чергу, геософічні краї поділяються нами на геософічні райони.

Література та джерела

1. Барановський М. Суспільно-географічне вивчення депресивних агарних територій України (на прикладі Чернігівської області) / Микола Барановський // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. – 2005. – № 2. – С. 142–146.
2. Барановський М.О. Проблеми реформування адміністративно-територіального устрою депресивних аграрних територій / М.О. Барановський // Конструктивна географія: становлення, сучасні досягнення та перспективи розвитку: Збірник тезів доповідей. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2006. – 211 с.
3. Борисова О. „Готські Клімати” / Ольга Борисова // Бахмутський шлях. – 2002. – № 3–4. – С. 161–181.
4. Вовк Хв. К. Студії з української етнографії та антропології / Професор Хведір Вовк. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.
5. Гумилёв Л. Конец и вновь начало / Лев Гумилёв. – СПб. – Москва, 2002. – 415 с.
6. Каганець І. Нація золотих комірців. Психоінформаційна концепція України / Ігор Каганець. – Тернопіль: Мандрівець, 2005. – 208 с.
7. Кисельов Ю.О. Геософічні аспекти етносферних процесів в Україні в контексті Помаранчевої революції / Ю.О. Кисельов // Фізична географія і геоморфологія. – Вип. 48. – К., 2005. – С. 66–70.
8. Кисельов Ю.О. Про геософічне положення України / Ю.О. Кисельов // Наукова молодь: досягнення та перспективи. – Т. ІІ. Соціально-гуманітарні науки. Природничо-географічні, математичні та технічні науки. – Луганськ: Знання, 2006. – С. 148–151.
9. Лаврів П. Історія Південно-Східної України / Петро Лаврів. – К.: Вид. ім. О. Теліги, 1996. – 192 с.
10. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури / Євген Маланюк. – К.: АТ „Обереги”, 1992. – 80 с.
11. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? / Степан Рудницький [Упоряд., передмова О.І. Шаблія]. – Львів: Світ, 1994. – 416 с.
12. Чубинскій П. Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край / Павло Чубинський [Упоряд.: Н. Муніч, В. Серебрій]. – К.: Ред. загальнопед. газ., 2004. – 128 с.

Опубліковано: Кисельов Ю.О. Національний рівень організації людського географічного простору // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - Випуск 1 (19). - С.69-72.  

головна Історія української географії