УДК 911.2: 574.9 Лілія Юрків

Роль творчої спадщини Є. М. Лавренка в пізнанні природних закономірностей

   Проаналізовано науковий шлях українського геоботаніка, академіка АН СРСР, 73-го президента Всесоюзного ботанічного товариства (1963 – 1973 рр.), професора Харківського сільськогосподарського інституту, Харківського державного університету та Санкт- Петербурзького державного університету Євгена Михайловича Лавренка як, насамперед, ботаніко-географа,систематика живої природи, відчайдушного захисника природи та ініціатора створення низки заповідників. Висвітлено його внесок у розвиток ботанічної науки і становлення геоботаніки. Розкрито його теоретичні підходи до розуміння виду та міграції видів, виокремлення рослинних рефугіумів, ботаніко-географічного районування та понять “екобіоморфа” і “фітогеосфера”.
   Ключові слова: політипічна концепція виду, ботаніко-географічне районування, рефугіуми, широколистяні ліси.
   Liliya Yurkiv. The role of Ye. M. Lavrenko’s creative legacy in the recognition of natural regularities. Yevhen Mykhaylovych Lavrenko, a noted geobotanist and member of the Academy of Science of the USSR, was born in Kharkiv region and graduated from Kharkiv University. His teachers included the professors of Botany, V. Taliyev and V. Arnoldi. Lavrenko’s talent became apparent quite early. As a first year student, he published his first scientific work on the flora of Kharkiv district and took an active part in editing the fundamental reference “Flora of the USSR”. He participated in many expeditions to research soils and flora of the Donbas, the Oleshky sands and the Dnipro flood meadows, and the Starobil’s’k steppe. He explored the mountains of Central Asia, Mongolia and China. He developed the first classification of Ukrainian steppes and plant-geography regionalization of the steppes of Eurasia, and of the deserts of Eurasia and North Africa. Lavrenko maintained contacts with many botanists. He was interested in various themes, used different methods of research. He elaborated on V. Vernadskyi’s biosphere concept and V. Sukachev’s concept of geocenosis (biogeocenosis). He introduced the concept of “phytogeosphere” – the part of the biosphere most densely populated with organisms. In his own work, Lavrenko always provided vivid examples to illustrate his scientific theories. Between the Carpathians and the Altay mountains, Lavrenko identified 6 “relict” centers, where Pliocene forest refuges were preserved in status quo, all of which were connected with post-glacial rebound. Not all postglacial species expanded onto wide areas; some did not expand or even reduced their range. Lavrenko directed the production of the vegetation maps of the USSR. Along with other scientists, Lavrenko developed the network of conservation areas of the Soviet Union.
   Key words: concept of species, plant geography regionalization, refuge, deciduous forests

    Постановка проблеми. Будь-яка наука немислима без усвідомлення її історії, яка складається з творчих здобутків вчених, їхніх досягнень і відкриттів. Вивчення спадщини персоналій є одним із сучасних напрямів у розвитку історії науки. Висвітлення основних віх життя і діяльності видатного академіка Євгена Михайловича Лавренка дозволить нам повною мірою використовувати надбання вченого та продовжувати, поглиблювати і збагачувати його дослідження. Занурення у сферу наукових пошуків науковця також надасть нам змогу отримати опосередковані знання про тенденції в науці певного періоду.
   Мета статті – висвітлити наукові ідеї та сучасне значення найвизначніших праць Є. М. Лавренка, показати роль ученого як організатора наукових конференцій, численних польових експедицій, розробника нових навчальних дисциплін, автора посібників для проведення польових робіт, підготовки молодих кадрів, розкрити внесок ученого у розробку теорії та методології геоботаніки, дослідження історії цієї науки в Україні, а також охорону природи.
   Виклад основного матеріалу. Лавренка Євгена Михайловича аж ніяк не можна назвати кабінетним вченим, його наукові теорії та концепції обов’язково ґрунтувалися на натурних спостереженнях. Спостереження в природі давали йому натхнення. Він був науковцем зі світовим ім’ям, ідеї якого й досі є актуальними, хоча за його життя не всі підтримувалися вченою спільнотою того часу. Здобувши освіту на фізико-математичному факультеті Харківського університету Є. М. Лавренко продовжив свою подальшу наукову діяльність як природоохоронець (ще навчаючись в університеті працював консерватором гербарію) і ботанік. Але Євгеній Михайлович не був суто ботаніком. Як ботаніко-географ, він виразив себе доволі широко: застосовував у своїх публікаціях географічну інтерпретацію результатів досліджень; завжди велику увагу приділяв географії та екології рослин, місцевому досвіду їх використання тощо. Таким чином, Є. М. Лавренко мав потужний науковий потенціал, який втілював у розв’язання існуючих проблем як в галузі ботаніки, так і всіх суміжних наук.
   Першим наставником Євгена Михайловича був його батько, який навчив його любити природу та відчувати красу і гармонію, яка панує в ній. Цю батьківську любов та турботу можна відчути в ряді листівок, які він адресував сину в 1916 р. У листах відчувається трепетна наполегливість, з якою батько наставляв сина на навчання, глибокий інтелектуальний зв’язок між ними: “Я тебе ответил в прошлой открытке, но не на все вопросы: озер здесь нет, есть ручейки, местность болотистая, почва глиниста” (листівка № 12 від 13.01.1916); “Желал бы еще, чтобы ты лучше использовал бы золотое время и наперёд на два-три дня делал распределение труда и занятий по часам – тогда бы у тебя лучше использовалось бы время и хватало на самообразование, и на сад, и на огород, и на помощь мамочке во всем, и на калиграфию, а то у тебя почерк плохой – хотя вообще у ученых такой плохой вообще почерк” (листівка № 97 від 11.04.1916); “Я тебе второй Licopod послал, как разновидность, а больше не встречал. Проверь свои редкие экземпляры растений, о которых ты писал, у проф. Талиева” (листівка № 197 від 15.09.1916) [24]. Батько покладав великі надії на сина і всіляко заохочував його до навчання, давав слушні поради.
   Під час навчання в університеті Є. М. Лавренко вступає у Харківську спілку любителів природи, де “головним природоохоронцем” був Валерій Іванович Талієв. Це відіграло велику роль у становленні поглядів молодого науковця, оскільки, безсумнівно, великі вчителі дарують натхнення своїм учням до праці, якою самі горять. В. І. Талієв сприяв публікації першої статті 17-річного Євгена Михайловича (1918 р.), давав із своєї бібліотеки книги, провів з ним кілька екскурсій на крейдяні відслонення, привернув увагу юного дослідника до визначення гербарних зборів. Згодом у своїх статтях Є. М. Лавренко не раз згадуватиме ім’я цього вченого.
   Вже в 30-х роках ХХ ст. Євгеній Михайлович був одним з авторитетних учених-ботаніків України, чудовим знавцем її флори та рослинності [22]. Він підтримував принцип В. І. Вернадського щодо спеціалізації “не за науками, а за проблемами”, який передбачає синтез знань та методологічних підходів різних наукових дисциплін. Оскільки традиційні методи дослідження тієї чи іншої науки недостатньо відображають регіональну специфіку певних проблем, є необхідність використання нових міждисциплінарних методів і підходів.
   Бібліографія наукових праць Євгена Михайловича (з 1918 до 1973 року) налічує всього 609 позицій [23]. Науковець займався вивченням флори і рослинності аридних і субаридних країн, теоретичними питаннями ботаніко-географічного районування, картографуванням рослинності та її класифікації, цікавився історією флори та рослинності, вивчав і описував структуру рослинного покриву, розробляв вчення про біосферу і фітосферу, а також примножував знання ряду інших розділів ботанічних наук [3, с. 9]. Є. М. Лавренко висував багато оригінальних та принципово нових ідей, що є актуальними і сьогодні. Деякі з них спробуємо детальніше розглянути.
   Особливості поширення та структура рослинного покриву, поняття “виду”. Загальні особливості поширення рослинності добре вивчені на сьогодні, а основні роботи з даної проблематики видатних вчених – В. М. Сукачова, А. М. Криштофовича, Є. М. Лавренка, Ю. Д. Клеопова та ін. – є загальновідомими у наукових колах і не тільки. Одним з основних методів ботаніко-географічних досліджень Євгена Михайловича було вивчення сучасного географічного поширення рослин і встановлення каузальних зв’язків із генезисом флор і ландшафтів з метою обґрунтування геоботанічного районування [3, c. 15].
   Вивчення загальної (біологічної) продуктивності наземного рослинного покриву має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Не можна розробляти раціональну систему використання рослинного покриву, не знаючи загальних закономірностей накопичення, динаміки, хімічного складу, просторового поширення рослинної маси в наземному рослинному покрові [13, с. 345]. За Є. М. Лавренком, рослинний покрив – це деяке складне ціле і його синонімами є фітострома Г. М. Висоцького (1925) і фітосфера В. Б. Сочави (1944).

Таблиця 1. Основні дати з біографії Є. М. Лавренка  

 
    Є. М. Лавренко – автор низки робіт із систематики рослин. Він описував нові таксони (є автором найменувань ряду ботанічних таксонів, які в ботанічній (бінарній) номенклатурі доповнюються скороченням “Lavrenko”), виявив систематичне походження видів, займався уточненням ареалів, питаннями класифікації рослинності, вивченням структури рослинного покриву, досліджував особливості видів-едифікаторів, їх взаємодію з іншими компонентами фітоценозу, що дозволяють їм бути домінантами. Євген Михайлович брав участь у створенні 12-томної “Флори України” (1936 – 1965), а потім і “Флори СРСР”.
   Особливої уваги заслуговують його теоретичні погляди, які базувалися на тому, що вид – не монотип і не “гербарний тип”, а складна система гомогенних і гетерогенних популяцій [20, c. 371]. Саме ця гетерогенність, в одному випадку, виражає можливість зміни виду, перетворення в інший, а з іншого боку, – адаптацію, яка зберігає вид у визначених і часто різноманітних умовах існування. Його точка зору, яку науковець відстоював у ряді своїх праць, базувалася не на вивченні музейних експонатів та матеріалів, а на спостереженнях у природі.
   Є. М. Лавренко був прихильником політипічної концепції виду, за якою вид далі розпадається на аллопатричні одиниці – географічні та локальні екологічні раси (підвиди та екотони) [20, с. 382]. Однак він не відкидав і не оспорював думки інших науковців щодо “гербарного типу” виду (або внутрішньовидової одиниці). Натомість вважав, що це основний інструмент, з допомогою якого можна розібратися в синоніміці і, взагалі, в номенклатурних питаннях.
   Науковець наголошував на тому, що якщо вид зустрічається в різних асоціаціях, то структура місць ценопопуляцій у них буде неоднакова. Можливість фітоценозу впливати на своє середовище існування складає основу для встановлення зворотних зв’язків у системі фітоценоз – середовище, зв’язків, які діють з виходу на вхід системи [1]. Сусідні фітоценози здійснюють середовищеформувальний вплив один на одного. Процеси мікро- і макроміграції видів рослин часто захоплюють великі території, хоча цей процес відбувається в більшості випадків поступово. Внаслідок цих міграцій, які також є наслідком “тиску життя розмноженням”, з часом виникають на великих територіях у межах тих чи інших ботаніко- географічних областей “наскрізні” синузії, які розвиваються в різноманітних формаціях (наприклад, мохові, лишайникові і чагарникові синузії близького видового складу в різних формаціях тайгових лісів, ефемерні синузії близького видового складу в різних формаціях південних пустель Турану тощо) [14, с. 43]. Всі схожі явища параґенезу рослинного покриву потребують особливого вивчення їх сучасної статистики і динаміки історичного розвитку.
   Численні польові дослідження та спостереження за рослинністю аридних районів дали змогу написати серію статей, які присвячені вивченню явищ комплексності та мозаїчності в рослинному покрові [11, 17, 18]. За Є. М. Лавренком, мозаїчність – це структура рослинного покриву, коли спостерігається постійна взаємодія (особливо у підземній частині) між рослинами, які складають різні сусідні мікрофітоценози (елементи мозаїки). Для комплексності характерний контакт між рослинами різних фітоценозів чи їх фрагментів тільки в межових ділянках, а більша частина компонентів сусідніх фітоценозів не стикаються та існують у межах різних місць існування.
   Питання районування. Пам’ятаючи про рослинний покрив як про деяке складне ціле, необхідно розробляти і його синтетичне ботаніко- географічне районування. Є. М. Лавренко наголошував на усебічному аналізі (географічному, екологічному, історичному і т. д.) флори, який не було зроблено в публікаціях 30-титомної “Флори СРСР” [14, с. 44].
   Ботаніко-географічне районування (синонім геоботанічного, оскільки геоботаніка – наука про рослинний світ) має бути синтетичним, тобто ґрунтуватися як на відомостях про флору, так і рослинність. Теорія ботаніко-географічного районування розвивалася Євгеном Михайловичем протягом 30 – 40-х рр. і була повністю втілена в “Геоботанічному районуванні СРСР” (1947) [4].
   Є. М. Лавренко у своїх наукових роботах давав не тільки визначення прийнятих одиниць ботаніко-географічного районування, а використовував нові підходи, мав інші погляди на загальні закономірності, наприклад, об’єднував суміжні лісостепові та степові провінції в регіональні блоки [15]. Він помічав тонкі екологічні закономірності – такі, наприклад, як: “екотон між Лісостепом і Степом є екологічним бар’єром, головні риси якого – наявність особливостей клімату та показників едафічних чинників, що є перехідними та створюють поступову зміну двох екологічно різних природних зон” [11].
   Стаття Є. М. Лавренка та Г. Д. Ріхтера “Лесостепь” [9] була однією з перших офіційних спроб виокремити північну частину лісостепової смуги як підзону широколистих лісів лісової зони; такі самі погляди мав і М. А. Солнцев. Спроби докорінно змінити сучасні межі лісостепової смуги України були зроблені ще не раз наприкінці XX ст., такі думки існують і сьогодні.
   Питання палеоландшафтів, історія флори і рослинності. У ряді статей [5, 7, 8] Є. М. Лавренко наводить не тільки свої припущення про існування третинних реліктів, а й демонструє карти ареалів і приходить до висновків, які формулюють більш- менш чітку картину рефугіумів лісових реліктів. Також у нього є серія робіт, присвячена генезису сфагнових боліт у межах степу, в них доводиться, що бореальна флора боліт – утворення не реліктове, а одне з молодих.
   Реконструкція палеоландшафтів, яка ґрунтувалася на матеріалах палеофауни, була основою для висновків Євгена Михайловича. Нерідко думки академіка йшли в розріз з пануючими уявленнями (С. І. Коржинський, М. Г. Попов) про те, що степова область Євразії належить до групи “північних чи арктобореальних флор”. Є. М. Лавренко вважав і довів (оскільки основні едифікатори степу Євразії належать до середземноморських елементів), що ця область має бути віднесена до флори південного типу. Ґрунтуючись на флористичному складі, можна припустити, що на широких просторах перигляціальних степів Євразії з багаторічною мерзлотою, як і в сучасних степах, переважали дернові злаки і частково осоки [19, с. 867]. Під час плейстоценових зледенінь, особливо в пізньому плейстоцені, високогірна рослинність спускалася в нижні пояси гір і на прилеглі підгірні рівнини та контактувала з перигляціальною тундровою і степовою рослинністю, що відобразилося на формуванні високогірної рослинності, в т. ч. входження ряду степових рослин в останню [16, c. 27].
   Геоботанічне картографування. Починаючи з 30-х років учений займався складанням карт рослинності, і його внесок у цю галузь значний (описував методику складання, писав пояснювальні тексти). Перший опис рослинності України він зробив у 1927 році, де навів таблицю із зональним розподілом рослинності, а вже в 1930 р. опублікував схему геоботанічного (ботаніко-географічного) районування країни. В 30-х роках над створенням геоботанічної карти разом з Є. М. Лавренком працювали Ю. Д. Клеопов, П. С. Погребняк і Ф. Я. Левіна, але тоді цю карту вони не змогли опублікувати. Також Євген Михайлович був одним з авторів карти рослинності України (1938), а в 1936 р. вийшла колективна ґрунтова карта УРСР за його авторства. Є. М. Лавренко та В. Б. Сочава видали геоботанічну карту СРСР (1954), яка була складена за принципом зв’язку ґрунтів і природних географічних умов.
   Вчення про фітогеосферу та поняття “екобіоморфа”. Є. М. Лавренко вирізняє 6 рівнів вивчення органічного, в тому числі й рослинного світу: молекулярний, клітинний, рівень організмів, видовий (популяційно-видовий), біоценотичний (мультипопуляційний), рівень всього “шару живої речовини” Землі. “Шар живої речовини”, або біострома в цілому, і його основна в енергетичному плані частина – рослинний покрив (фітострома) представляють собою найскладніший рівень організації живого (питання аналізу флори, ботаніко- географічного районування розглядаються на цьому рівні) [14]. Він зазначає, що про останні три рівні (видовий, біоценотичний та рівень “шару живої речовини”) дуже часто забувають, тому необхідно всесторонньо розглядати всі рівні вивчення органічного світу та вирішувати проблем для кожного з них.
   Фітогеосфера – особливий тип геосфери, в якій концентрується життя (“область концентрації життя”, за В. І. Вернадським). Під цим поняттям Євген Михайлович розумів не тільки сукупність живих організмів (рослин і тварин), але й середовище, яке насичене цим життям. Фітогеосфера поверхні суші ділиться на біогеоценози (поняття В. М. Сукачова), але Є. М. Лавренко трохи по- іншому розуміє визначення біоценозу – це біокосна система, яка за допомогою своїх живих компонентів здійснює запас і трансформує енергію; система, яка має в межах площі, яку вона займає більш чи менш гомогенну, або гомогенно-мозаїчну структуру як в неживій, так і живій (біоцентричній) частині.
   Поняття “екобіоморфи” є центральними поняттям всієї концепції Є. М. Лавренка (ґрунтується на фізіономічно-екологічному принципі). Для цілей пізнання рослинних угруповань велике значення має вивчення екобіоморф, тобто типів рослин, виділених не тільки на основі врахування їх структурних особливостей, а також їх еколого- фізіологічних якостей, які показують їх відношення до головних факторів середовища (1968). Найбільш цілісно Є. М. Лавренко розробив систему екобіоморф для степу.
   Охорона природи була важливим напрямом наукової роботи вченого вже із самого її початку. Євген Михайлович чітко аналізує заповідну мережу того часу, виділяє проблемні питання та пропонує створення нових об’єктів природно-заповідного фонду. Він був ініціатором створення не одного десятка заповідників і наголошував на збереженні не тільки цінних природних ландшафтів і рослинних угруповань, а й загалом флори країни, збереження генного фонду.
   Науковець був переконаний, що створення державних та місцевих заповідників остаточно не вирішує справи охорони незайманих ділянок як відповідних еталонів природи. Треба, щоб у кожному лісництві існували заповідні дільниці (хоча б окремі квартали), які репрезентували б найцікавіші з того чи іншого погляду та типові для кожного лісництва ділянки лісу [10, c. 28-29]. В 1957 р. Є. М. Лавренко брав участь у розробці плану географічної мережі заповідників СРСР.
   Вивчення рослинного покриву аридних та субаридних територій. Найвідомішою працею академіка була монографія “Степи СССР” (1940), яку можна назвати працею життя Євгена Михайовича. Ми в праві вважати його найкращим знавцем степу двадцятого століття. Він не розглядав степ відокремлено, а, навпаки, намагався дати найбільш повну характеристику через взаємодію з середовищем, з іншими угрупованнями. Ніколи не дивився на проблему однобічно, завжди старався застосовувати методи та підходи інших наук.
   Особливим зацікавленням науковця була степова область внутрішніх частин Євразії, яка простягається на більш, ніж 8 тисяч кілометрів із заходу на схід. У 1947 році ним була опублікована робота щодо поділу степової області Євразії в межах СРСР до рівня округів, а ще раніше (1942 р.) він здійснив поділ всієї території Євразійської степової області на провінції. Всі свої наукові праці Є. М. Лавренко писав, опираючись на багаторічні особисті спостереження, а також численні літературні джерела. Степову область Євразії класик дослідив у польових умовах від нижньої течії р. Південний Буг до середньої течії р. Сунгарі та околиць м. Ланьчжоу в Китаї [15, с. 609].
   Шляхом порівняння та класифікації численних поглядів Є. М. Лавренко [12] виділив сім основних груп теорій і гіпотез стосовно походження лісостепу, взаємодії між лісом і степом та безлісся степів. І дійшов висновку, що основна причина безлісся степів, очевидно, полягає в кліматі (нестача опадів в умовах збільшеного випаровування) [16].
   Хоча низка монографій вченого (“Основні риси ботанічної географії пустель Євразії та Північної Африки” (1962), “Степи СССР” (1940) та ін.) присвячені вивченню аридних та субаридних просторів, однак його цікавили також інші ландшафти України – болота, лимани, плавні, долини рік, ліси тощо. Також Є. М. Лавренко мав багато спільних думок із видатними вченими – В. В. Альохіним, Г. Вальтером, Ф. М. Мільковим – щодо питання вторинного походження сучасних лук та причин підтримання їх існування. Ідеї цих науковців він розвинув з часом [2].
   При вивченні питань, пов’язаних з історією заселення піщаних терас рік степової зони, Є. М. Лавренко використовував геоморфологічний метод для визначення віку псамоендемізму, оскільки долина річки – це динамічна система, і заселення піщаної тераси псамофітами, які не витримують підвищеної вологи, можливе лише після дії вертикальної ерозії, коли русло ріки достатньо заглибилося, понизився рівень ґрунтових вод, а ділянка тераси обсохла. Існує ймовірність того, що в цей момент в межах піщаної тераси більш високі піщані горби почали перевіюватися. Хоча пізніше виникли несприятливі умови для псамофітних міграцій у долинах рік, а саме – міграція з півночі кореальних видів (головним чином, соснових лісів), які потіснили псамофітні угруповання. А вже в ксеротермічному періоді (бронзовий вік за О. Д. Гожевим, Л. А. Лепікашем) знову настали сприятливі умови для псамофітної рослинності, внаслідок чого південні псамофіти проникли далеко на північ [6, c. 41]. Теперішні кліматичні умови знову змінилися в сприятливий бік для існування бореальних елементів в межах других терас. Взагалі піскові надлучні тераси річок служать провідниками численних північних видів далеко на південь, в лісостеп і степ [16, с. 35].
   Дослідження лісових масивів. У працях 1930 – 1938 рр. Є. М. Лавренко наводить результати флоро- генетичного та ценогенетичного аналізу видів широколистяних лісів Європи. Головним чином виходячи з поширення реліктів флори та мікро- палеоботанічних даних, він вказує на існування декількох районів – таких, як балканський, кавказька група та південноукраїнський – в яких збереглася флора широколистяних лісів в епохи Ліхвінського та Дніпровського зледенінь [16, 10]. Південну та східну межі ареалу граба на території України Є. М. Лавренко наводить у статті “Рослинність України” [16], використовуючи матеріали комісії зі складання визначника флори України, без детального аналізу. Лише у примітці автор відзначив, що східна межа цього виду проходить через Полтаву, та граб ізольовано зростає в каньйоні р. Міусу на Донецькій височині. Також він описував і фіксував граничні місця зростання граба біля Тростянця (Сумська область), в Маяцькому лісі на Донеччині (пізніше І. Х. Удра (2010) довів, що ця ділянка має лісокультурне походження [21]), на Донецькому кряжі тощо. Ареал граба не раз уточнювало багато дослідників, але його відображають переважно за Є. М. Лавренком та П. С. Погребняком [10] з невеликими доповненнями С. О. Іллічевського, Д. Д. Лавриненка, М. С. Двораковського.
   Є. М. Лавренко визначив такі центри “консервації” третинних (пліоценових) широколистяних лісів: Бессарабсько-Подільсько-Волинська височина, південна окраїна Середньо-Російської височини, Донецький кряж, Приволзька височина, Південний Урал, північне передгір’я Алтаю (район поширення липи) [8, с. 352]. Всі ці реліктові ділянки пов’язані з підвищенням рельєфу. Реліктову природу цих лісів Є. М. Лавренко доводив існуванням в їхньому складі цілої низки видів з розірваними ареалами [8, c. 356], а збереженню масивів широколистяних порід на таких ділянках сприяв сильно розчленований рельєф. На давність лісів Донецького кряжу вказують наявність численних південних та південно- середземноморських лісових видів (ізольовані ареали Silertrilobum Scop., Petasitesofficinalis Monch). Є. М. Лавренко (також Г. І. Танфільєв, І. К. Пачоський (1910), В. І. Талієв) вважали їх третинними (дольодовиковими) реліктами [7, с. 64-65]. Думку В. І. Талієва про те, що діброви на Донецькому кряжі в минулому поширювалися значно ширше, а потім їх ареал сильно зменшився у зв’язку з діяльністю людини, Є. М. Лавренко не підтверджує, навпаки, його дані щодо ґрунтового покриву чітко вказують на процеси зміни степової рослинності на лісову.
   Академік Є. М. Лавренко був чітко впевнений, що навіть на місці величезних лісових масивів у лісостеповій смузі України на лесовому підґрунті раніше існували степи з відповідною рослинністю та чорноземними ґрунтами. Ці прастарі степи простягалися, очевидно, до північної межі поширення лесу (Г. І. Танфільєв). З поселенням лісу на чорноземах зв’язана так звана деградація (опідзолювання) останніх; як наслідок цього виникають вторинні попільнякові ґрунти (перед заселенням їх лісом були вкриті переважно степовою рослинністю) – опідзолені чорноземні та лісові суглинки й супіски різних типів. Доведено, що в межах сучасного лісостепу України поховані в лесові ґрунти, синхронічні з міжльодовиковими періодами, мають характер не лише чорноземель, але часто-густо лісових попільнякових ґрунтів (О. Г. Набоких, Г. Г. Махів) [16, c. 34].
   Євген Михайлович у своїх роботах наводить приклади, які прекрасно демонструють, що ми не завжди можемо передбачати результати тих чи інших рішень. Кардинальний вплив людини на природу демонструють дубові ліси піскуватих площ лівобережжя р. Буг у Вінницькому та сусідніх лісництвах Поділля. Дубові ліси там заступили місце колишніх деревостанів з сосною у верхньому ярусі та дуба – в нижньому (субори). Назви сіл – Бортківка, Приборівка, Сосни, Сосонка та інші – вказують на поширення соснових лісів (адже назви, особливо місцеві, інколи є стійкішими за природні лісові масиви). Тепер природної сосни в цих місцях немає, і навіть досвідчені лісники почали сумніватися в тому, що вона може тут рости. Це показує, як сильно людство винищує природу і яка реальна шкода настає від цього [10, с. 22-23]. Промахи лісорозведення в степу, академік пояснює тим, що своєчасно не була проведена необхідна робота щодо вивчення видової структури дуба (Quercusrobur L.) і не були вивчені кліматотипи останнього. Внаслідок цього в степах розводили дуб, отримуючи насіннєвий матеріал із різноманітних частин його ареалу, в тому числі і від екотипів, які погано росли в умовах степового клімату.
   Наукова, експедиційна, викладацька і науково-організаційна діяльність вченого заслуговує на окрему увагу. Професору завжди вдавалося поєднувати активну наукову з не менш інтенсивною науково-організаційною роботою. Впродовж 14-ти років Євген Михайлович був головним редактором “Ботанічного журналу”, 10 років – президентом Ботанічного товариства СРСР. Одночасно він був науковцем Ботанічного інституту АН СССР, членом Бюро Біологічного відділу АН СССР, головою Наукової ради з проблем біогеоценологічного вивчення живої природи, а також виконував низку інших відповідальних наукових обов’язків. Був членом багатьох закордонних товариств та академій наук (Фінляндії, Болгарії, Швеції, Чехії, Монголії) [23]. Саме зібраність вченого та його відданість науці дозволили йому виконувати такий обсяг роботи.
   Розв’язання важливих геоботанічних проблем, а також систематичний друк статей, виступи в наукових колах зробили Є. М. Лавренка впливовим ученим у вітчизняній геоботаніці та інших суміжних науках. Він розумів геоботаніку доволі широко, оскільки вважав, що об’єктом її вивчення є рослинний покрив Землі у зв’язку з умовами середовища (із взаємозв’язками з іншими компонентами фізико-географічної оболонки Землі). Є. М. Лавренко не боявся визнавати свої помилкові судження, яких припустився в попередніх статтях, а навпаки, уточнював причину помилки і наводив нову інформацію.
   Масштаб особистості Є. М. Лавренка, його надзвичайна ерудиція вражали всіх, хто мав щастя з ним спілкуватися. Він мав величезні знання не тільки у своїй професійній галузі, але з літератури, музики, мистецтва. В бібліографії його друкованих праць можна знайти такі статті, як “Ландшафт в пейзажному мистецтві найстаріших московських художників” (1944) або “Ландшафти СРСР в пейзажах П. М. Староносова” (1943) [22]. Понад півстоліття він колекціонував роботи російської пейзажної графіки та картини санкт-петербурзьких художників, які зображували тему Петербурга (понад 3 200 картин були передані в Омський музей художнього мистецтва ім. М. О. Врубеля і зараз зберігаються там).
    Висновки. Отже, Є. М. Лавренко завжди виступав за прогрес, наголошував на необхідності змінювати підходи та методи дослідження. Він ніколи не розглядав рослинність відокремлено, а завжди у зв’язку з елементами ландшафту. Тому його постать займає вагоме місце не тільки серед відомих ботаніків, а й ботаніко-географів. Усі статті автора насичені фактичним матеріалом, який є актуальним і сьогодні. Більшість з його робіт стали класичними і постійно цитуються та використовуються ботаніками, а також спеціалістами суміжних наук. Його праці відкривають новий погляд на проблематику сучасної науки, цікаві не тільки ботанікам і біогеографам, а й геоморфологам, палеогеографам, ландшафтознавцям тощо. Дослідження Є. М. Лавренка сягали території практично всіх степових і лісостепових районів європейської частини СРСР, Кавказу, Казахстану, пустельних районів Середньої Азії, гірських систем середньоазіатських республік, Монголії, Китаю, він також здійснював поїздки в тропічну Західну Африку та східні Альпи, високогірні Татри та інші райони Польщі, Фінляндію. Адже вчений був переконаний, що тільки перебуваючи в природному середовищі, спостерігаючи за природою, можемо виявити певні її закономірності. Кожна, навіть невелика подорож була для нього своєрідним методом пізнання навколишнього середовища.
   Хоча основні праці Є. М. Лавренка присвячені рослинності степів і пустель СРСР, його теоретичні роботи, що стосуються загальних питань біогеоценології та ботаніко-географічних закономірностей поширення видів, насамперед, широколистяних лісів, також заслуговують на особливу увагу сучасних дослідників. Без сумніву, його наукові ідеї є вагомим здобутком сучасної науки. Подальшого дослідження потребують проблеми поширення широколистяних лісів, уточнення палеогеографічних даних, аналіз чинників, які впливають на розвиток ландшафтів цього типу, а також використання їх на практиці. Думка Є. М. Лавренка щодо відновлення лісів, які найбільше відповідатимуть природним лісам з деревами різних порід і різного віку, має бути пріоритетом для забезпечення принципів сталого розвитку. У справі охорони лісів, як і загалом у справі охорони природи, головними завданнями (у XХ і ХХІ ст.) є віднайдення нових пам’яток природи, вивчення вже відомого та нового, нагляд за охороною і т. ін.

Література та джерела

1. Геоботаника. Серия ІІІ. / [под ред. Е. М. Лавренко, А. А. Корчагина]. – М.-Л.: Изд. Акад. наук СССР, 1957. – С. 353-370.
2. Денисик Г. І. Лісополе України / Г. І. Денисик. – В.: ПП “Видавництво “Тезис”, 2001. – 284 с.
3. Євгеній Михайлович Лавренко / [ред. А. Н. Несмеянов]. – М.: Наука, 1974.– 112 с.
4. Лавренко Е. М. Европейско-Сибирская лесостепная область /Е. М. Лавренко // Геоботаническое районирование СССР. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1947. –C. 87-95.
5. Лавренко Е. М. История изучения генезиса флоры и растительности СССР в связи с проблемой реликтов /Е. М. Лавренко // Сов.бот. – 1938 – № 2 – С. 29-30.
6. Лавренко Е. М. К вопросу о возрасте псаммоэндемизма на юге европейской части СССР /Е. М. Лавренко// Известия государственного географического общества. – 1936. – Том 68, вып. 1. – С. 35-44.
7. Лавренко Е. М. Леса Донецкого кряжа/ Е. М. Лавренко// Почвоведение. – 1926. – № 3-4. – С. 49-67.
8. Лавренко Е. М. Лесные реликтовые (третичные) центры между Карпатами и Алтаем / Е. М. Лавренко // Журнал Русского ботанического общества. – 1930. – № 4. Т. 15. – С. 351-363.
9. Лавренко Е. М. Лесостепь / Е. М. Лавренко, Г. Д. Рихтер // Большая советская энциклопедия. – 2-е изд. – М., 1954. – Т. 25. – С. 28-30.
10. Лавренко Є. М. Лісові пам’ятки природи на Україні та їх охорона / Є. М. Лавренко, П. С. Погребняк // Краєзнавство. – 1929. – № 1-2. – С. 3-23.
11. Лавренко Є. М. Матеріали до детальної геоботанічної районізації України / Є. М. Лавренко, П. С. Погребняк // Вісн. прикл. ботаніки. – 1930. – № 5-6. – С. 83-99.
12. Лавренко Є. М. Нариси рослинності України /Є. М. Лавренко // ҐрунтиУкраїни. – Харків: Рад. селянин, 1930. – С. 58-112.
13. Лавренко Е. М. Об изучении продуктивности наземного растительного покрова / Е. М. Лавренко// Ботанический журнал. – М.-Л., 1955.– Том 40, № 3.– С. 339-346.
14. Лавренко Е. М. Об уровнях изучения органического мира в святи с познанием растительного покрова /Е. М. Лавренко// Известия Академии наук СССР. Серия биологическая. – М. :Изд. “Наука”, 1964. – № 1 – С. 32-46.
15. Лавренко Е. М. Провинциальное разделение Причерноморско-Казахстанской подобласти степной области Евразии/ Е. М. Лавренко// Ботанический журнал. – 1970. – № 5. – С. 609-619.
16. Лавренко Є. М. Рослинність України / Є. М. Лавренко // Вісник природознавства. – 1927. – № 1-2. – С. 3-41.
17. Лавренко Є. М. Рослинність цілини Михайлівського кінного заводу (кол. Капніста) Сумської округи / Є. М. Лавренко // Охорона пам’яток природи на Україні. – Харків, 1923. – Зб. II. – С. 23-36.
18. Лавренко Е. М. Степи / Е. М. Лавренко // Растительность Европейской части СССР. – Л.: Наука, 1980. – С. 203-272.
19. Лавренко Е. М. Флористический состав перигляциальных степей позднего вюрма в СССР /Е. М. Лавренко// Известия АН СССР. Серия биологическая. – 1981. – № 6. – С. 863-871.
20. Проблемы современной ботаники. Т. II. / [ред. Е. М. Лавренко].– М.-Л.: Наука, 1965. – 382 c.
21. Удра І. Х. Причини скорочення ареалу граба звичайного (CARPINUS BETULUS L.)та його міграційні можливості відновлення втрачених територій / І. Х. Удра. – Вісник Національного науково- природного музею. – 2010. – № 8. – С. 11-128.
22. Карамышева З. В. Евгению Михайловичу Лавренко 100 лет /З. В. Карамышева [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nsu.ru/community/nature/books/Step-6/19.HTM
23. Лавренко Евгений Михайлович (1900–1987) – ботаник, ботанико-географ, академик АН [Електронний ресурс]: / Информационная система “Архивы Российской академии наук”.– Режим доступу: http://isaran.ru/?q=ru/fund&guid=CA01F4BF-35D0-F660-9BEA-E6F21C0E3530&ida=2
24. Обгорелые письма. Лавренко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://trout.livejournal.com/141792.htm

Опубліковано: Юрків Л.Я. Роль творчої спадщини Є. М. Лавренка в пізнанні природних закономірностей // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2014. - Випуск 1-2 (29-30). - С.34-41.  

головна Історія української географії