УДК 911.3(09)(477).19 Ярослав Олійник, Сергій Шевчук

Територіальні аспекти розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні протягом ХХ століття

   У статті на основі аналізу суспільно-географічної літератури висвітлено підходи до класифікації територіальних наукових шкіл. Запропоновано нову модель класифікації регіональних центрів розвитку суспільно-географічної думки в Україні на основі дослідження розвитку в них методологічних основ науки. В межах виділених регіональних наукових шкіл (наукових центрів) проаналізовано становлення методологічних засад української суспільної географії.
   Yaroslav Oliynyk, Serhiy Shevchuk. Territorial aspects of the development of methodological fundamentals of social geography in 20th century Ukraine. On the basis of analysis of social geography literature in the 20th century Ukraine, various approaches to the classification of territorial scientific schools are examined. A new model of classification of regional centers of development of social-geographic thought is proposed, based on the development of their methodologies. Within the range of the selected regional scientific schools (scientific centers), the formation of methodological principles of Ukrainian social geography is analyzed.

   Постановка наукової проблеми дослідження. Основним продуктом суспільно-географічної науки є нові фундаментальні методологічні знання (теоретичні системи, наукові концепції об’єкта та предмета науки, закони, закономірності, категорії). Саме ці знання забезпечують подальше функціонування нашої науки. Зважаючи на складність продукування систематизованої наукової інформації, добування методологічних знань, такі дослідження концентруються у територіальних наукових школах чи наукових напрямках. В історії розвитку української суспільної географії функціонували та нині продовжують дослідження регіональні наукові центри, у межах яких формувалися наукові школи. Проблема категорії “наукова школа” та її змісту в географії перебуває на стадії формування, багато питань носить дискусійний характер, але чим більше буде напрацювань із цієї проблеми, тим швидше можна буде виробити загальні підходи, критерії у вивченні зазначеного питання.
   Аналіз попередніх досліджень та публікацій. Проблема просторової організації суспільної географії в Україні розглядається сучасними вченими. Зокрема, М. Пістун [8] провідними територіально-організаційними формами суспільно-географічної науки називає Відділ суспільно-географічних досліджень Інституту географії НАН України та кафедри економічної і соціальної географії вищих навчальних заходів (ВНЗ), а також виділяє регіональні центри розташування установ з економічної та соціальної географії: Київський, Львівський, Чернівецький, Одеський, Харківський. Поряд з тим, М. Пістун відзначає існування нових центрів, які перебувають на стадії свого формування (Сімферопольський, Волинський, Тернопільський, Східноукраїнський, Сумський, Мелітопольський, Вінницький, Ніжинський, Криворізький, Херсонський).
   А. Голиков, Я. Олійник, А. Степаненко [1] зазначають, що в процесі розвитку суспільної географії в Україні виникли провідні наукові центри (Київ, Львів, Одеса, Харків, Чернівці, Дніпропетровськ, Сімферополь). Вони також виділяють Київський науковий центр який є найпотужнішим серед них. Наступною формою територіальної організації суспільно-географічних досліджень, на думку вчених, є центри, де діють окремі спеціалізовані кафедри ВНЗ та НДІ (Донецьк, Луганськ, Луцьк, Тернопіль та ін.).
   Сучасну організаційну структуру української географії розглядав також Я. Жупанський [2]. Координуючим центром географічної науки в Україні він вважає Інститут географії НАН України, певну роль в організації географічних досліджень відіграють Рада з вивчення продуктивних сил України НАН України, інші НДІ. Серед провідних ВНЗ, у яких сформувалися теоретичні та прикладні географічні центри на базі факультетів класичних університетів, Я. Жупанський називає університети Києва, Харкова, Львова, Одеси, Чернівців, Сімферополя та Луцька. До наступної групи вчений виділив центри географічної науки, що сформувалися на базі педагогічних університетів Києва, Тернополя, Вінниці, Ніжина, Луганська, Мелітополя, Кривого Рогу, Кіровограду, Полтави, Сум, Кам’янця-Подільського, Умані, Харкова. Окремо Я. Жупанський називає територіальні центри географічної науки в Україні, в яких дослідження здійснюють ВНЗ чи факультети екологічного, міжнародного та економічного профілів. У контексті висвітлення територіальної організації сучасної географії вчений також розкриває функціонування регіональних відділів Українського географічного товариства (УГТ).
   Аспектам територіальної організації сучасної української географії присвячена праця Я. Олійника та Н. Краснопольської “Географічна наука в Україні” [6]. Зокрема, вони провели “ієрархію” наукових центрів географічної науки та освіти України на основі кількості установ та фахівців вищої кваліфікації, що в них працюють, а саме: 1) головний науковий центр географічної науки України – Київ. Тут зосереджені академічні наукові організації (Інститут географії НАН України, географічні осередки інших НДІ НАН України), спеціалізовані галузеві організації (УкрНДІ гідрометеорології, Київський інститут будівництва), класичний Київський національний університет імені Тараса Шевченка та Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. За період з 1990 по 2005 роки кількість докторів географічних наук нараховує не менше 20 фахівців; 2) великі регіональні центри – наукові центри з числом докторів наук не менше п’яти, регіон дослідження яких обіймає територію України загалом або декілька регіонів України: Львівський, Сімферопольський, Севастопольський, Одеський, Харківський, Чернівецький; 3) регіональні центри з числом докторів наук від 1 до 5, регіон дослідження яких обмежується, як правило, одним регіоном і лише окремі дослідження виходять за його межі: Волинський (Луцьк), Дніпропетровський, Тернопільський, Рівненський, Вінницький, Кіровоградський, Керченський, Сумський; 4) локальні спеціалізовані центри, які мають географічні наукові або освітні заклади: Ніжинський, Уманський, Криворізький, Луганський, Мелітопольський, Кам`янець-Подільський, Івано-Франківський, Полтавський, Херсонський; 5) локальні центри Українського географічного товариства: Житомирський, Білоцерківський, Чернігівський, Новгород-Сіверський, Бердянський, Миколаївський, Закарпатський (Ужгородський), Черкаський, Ялтинський, Запорізький [6, с. 75].
   Історико-географічні особливості розвитку географічної науки в межах окремих територіальних наукових центрів розглядаються в працях Я. Жупанського та В. Руденка (Чернівецька школа) [3], О. Маринича та Л. Руденка (географічна школа Академії Наук) [5], Я. Олійника та М. Пістуна (Київська школа) [7], О. Топчієва та О. Полоси (Одеська школа) [10], О. Шаблія (Львівська школа) [11, 12, 13] та ін.
   Виклад основного матеріалу дослідження. Виходячи з предмету нашого дослідження, пропонуємо модель територіальної організації розвитку методологічних засад суспільної географії. В основу такої класифікації регіональних центрів покладено: 1) функціонування організаційних структур, на базі яких проводились або ж нині відбуваються розробки методологічних основ суспільної географії в Україні (НДІ, ВНЗ, громадські організації); 2) діяльність наукових шкіл та внесок її окремих представників у методологію української суспільної географії (наявність регіональної наукової школи, теоретико-методологічні напрямки її діяльності та відповідно фахівці з цих напрямків; результативність функціонування).
   1. Провідний центр у розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні – м. Київ. Впродовж всього ХХ століття тут були зосереджені основні організаційні структури, що проводили теоретичні дослідження. Нині працює Інститут географії НАН України, Рада з вивчення продуктивних сил України НАН України, географічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, знаходиться центр Українського географічного товариства. У Києві сформувалися і розвинулись суспільно-географічні наукові школи К. Воблого, М. Паламарчука, О. Діброви, а зараз вже діють школи їх учнів – М. Пістуна, С. Іщука, Я. Олійника.
   2. Наукові центри, де протягом ХХ ст. існували окремі НДІ чи громадські організації, а зараз теоретико-методологічні дослідження сконцентровані на кафедрах університетів. До них належать Львівський і Харківський центри. У Львівському центрі з кінця ХІХ ст. до 40-х рр. ХХ ст. діяло НТШ, понад століття розвивається суспільна географія в університеті. На сучасному етапі методологічні дослідження зосереджені на кафедрі економічної та соціальної географії Львівського національного університету імені Івана Франка. Тут почалося формування наукової школи С. Рудницького, сформувалася наукова школа О. Ващенка, а його учень О. Шаблій започаткував свою наукову школу. У Львові також проводяться суспільно-географічні дослідження науковцями Інституту регіональних досліджень НАН України. У Харківському центрі з 1927 до 1934 рр. діяв Інститут географії та картографії, зараз функціонує кафедра соціально-економічної географії та регіонознавства Харківського національного університету імені Василя Каразіна. У Харкові при НДІ географії та картографії пройшла етап свого становлення наукова школа С. Рудницького – була відкрита аспірантура, але цей процес був перерваний відомими подіями. Сьогодні в Харкові працюють учні переважно Київської та Московської наукових шкіл. Розробкою методологічних онов географії займаються А. Голіков, Л. Нємець та К. Нємець.
   3. Наукові центри, які сформувалися переважно у другій половині ХХ ст., функціонують на базі університетських кафедр, там й зосереджені теоретико-методологічні дослідження у сфері суспільної географії: Одеський центр (функціонує кафедра економічної та соціальної географії Одеського національного університету імені Іллі Мечникова, методологічні дослідження проводяться завідувачем кафедри О. Топчієвим; також в Одесі активні суспільно-географічні дослідження здійснюються в межах Інституту проблем ринку й економіко-екологічних досліджень); Чернівецький центр (працює кафедра економічної географії та екологічного менеджменту Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, тут сформувалася наукова школа М. Ігнатенка, методологічні розробки здійснював Я. Жупанський, зараз над цим працюють В. Руденко, В. Джаман); Сімферопольський центр (діє кафедра економічної та соціальної географії Таврійського національного університету імені Володимира Вернадського, сформувалася наукова школа І. Твердохлєбова, методологічні дослідження проводяться М. Багровим).
   4. Наукові суспільно-географічні центри, що функціонують на базі відповідних університетських кафедр. У них теоретико-методологічні дослідження упродовж ХХ ст. проводились несистематично, а зараз ці центри перебувають на етапі становлення таких досліджень. Це Луцький центр (кафедра суспільної географії Волинського державного університету імені Лесі Українки. Дослідження теоретичного змісту проводились П. Луцишиним та О. Краснопольським) і Тернопільський центр (раніше діяла кафедра економічної географії Тернопільського фінансово-економічного інституту, а нині кафедра економічної та соціальної географії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, методологічний характер мають дослідження завідувача кафедри географії України даного ВНЗ О. Заставецької). Започаткування теоретико-методологічних досліджень у сфері суспільної географії відбулося протягом 90-х рр. ХХ ст. також у Вінницькому (Л. Масловська, В. Захарченко), Криворізькому (С. Сонько), Луганському (Ю. Кисельов) центрах.
   5. Наукові центри, де функціонують відповідні профільні кафедри державних чи педагогічних університетів, але методологічні проблеми суспільної географії досліджуються на рівні навчальних дисциплін: Дніпропетровський, Полтавський, Ніжинський, Мелітопольський, Ужгородський, Херсонський, Сумський, Кіровоградський, Кам’янець-Подільський, Уманський.
   6. Регіональні наукові центри, у яких теоретико-методологічні дослідження у сфері суспільної географії не проводяться: Донецьк, Запоріжжя, Чернігів, Житомир, Рівне, Миколаїв, Черкаси, Хмельницький, Івано-Франківськ.
   Детальніше розглянемо функціонування наукових центрів перших трьох груп.
   Київський центр є найбільшим осередком розробки методологічних основ суспільно-географічної науки, розвиток якого розпочався ще у ХІХ ст., а на межі ХІХ та ХХ століть тут відбулося становлення економіко-географічної науки – діяв Південно-Західний відділ Географічного товариства, своє становлення набули етногеографічний та комерційно-географічний напрямки науки; відомі лекції В. Антоновича, які він читав таємно. У роки Української національної революції 1918 – 1921 рр. у Києві працювали такі відомі економіко-географи, як: К. Воблий, А. Синявський, В. Садовський, С. Остапенко, Я. Пілецький та ін., яким належать перші в історії української науки підручники з економічної географії, що висвітлювали теоретико-методологічні основи науки [14].
   Впродовж 20-х років ХХ ст. економіко-географічні дослідження тут проводилися під керівництвом К. Воблого. Це був період формування української галузево-статистичної наукової школи. Проблему становлення української економіко-географічної школи розглядає М. Пістун [9], який зокрема визначає зовнішні передумови, внутрішні чинники, теоретико-методологічні та освітні основи як головні складові концепції формування української економіко-географічної школи.
   У 1933 р. К. Воблий заснував у Київському університеті першу в Україні кафедру економічної географії, де до початку Другої світової війни працювали також І. Мукомель, К. Пяртлі, В. Поданчук.
   Після розгрому в 1934 р. Науково-дослідного інституту географії та картографії в Харкові, окремим структурним підрозділом він був переведений до складу геолого-географічного факультету Київського університету. Відділ економічної географії очолив І. Маєргойз [4].
   У післявоєнні роки Київ остаточно утверджується як провідний науковий та методологічний центр української економічної географії. Продовжила роботу кафедра економічної географії Київського університету (завідувачі: К. Воблий (до 1947 р), К. Пяртлі (1947–1958 рр.), О. Діброва (1959–1973 рр.), С. Мохначук (1973–1974 рр.), В. Юрківський (1975 р.), М. Пістун (1976–1998 рр.), Я. Олійник (з 1998 р.). У різний час на кафедрі працювали такі відомі економіко-географи, як М. Паламарчук, Д. Богорад, Л. Корецький, П. Волобой, В. Поповкін, Г. Балабанов, А. Степаненко, Д. Стеченко та ін. З 70-х рр. на кафедрі викладає С. Іщук.
   У 1964 р. М. Паламарчук заснував Сектор географії, функціонування якого впродовж майже 30 років сприяло створенню Інституту географії НАН України. Теоретико-методологічні проблеми тут розроблялися М. Паламарчуком, І. Горленко, Г. Балабановим, В. Нагірною та ін. У межах Академії наук УРСР ще в 1934 р. була створена Рада з вивчення продуктивних сил. У цій організації теоретико-методологічні студії свого часу проводились М. Паламарчуком, Ф. Заставним, а зараз їх здійснюють А. Степаненко, А. Доценко, О. Паламарчук та ін.
   Отже, саме в Київському науковому центрі сформувався найпотужніший осередок розвитку методології суспільної географії. Тут функціонують Відділ суспільно-географічних досліджень Інституту географії НАН України, кафедра економічної та соціальної географії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Рада з вивчення продуктивних сил України НАН України, Українське географічне товариство. У Києві пройшли своє становлення та розвинулись наукові школи К. Воблого (М. Паламарчук, Л. Градов, Л. Корецький, І. Кугукало та ін.), О. Діброви (Ю. Пітюренко, М. Пістун та ін.), М. Паламарчука (Ф. Заставний, Я. Жупанський, С. Іщук, Я. Олійник, Д. Стеченко, В. Нагірна, П. Масляк, І. Горленко, Г. Балабанов, Р. Язиніна, М. Фащевський та ін); сформувалися сучасні суспільно-географічні школи М. Пістуна (І. Дудник, П. Луцишин), С. Іщука (В. Джаман, О. Любіцева, І. Смирнов), Я. Олійника (М. Дністрянський, К. Мезенцев, Л. Нємець, К. Нємець).
   Основні теоретико-методологічні дослідження на сучасному етапі належать М. Пістуну, Я. Олійнику, Л. Руденку, А. Степаненку, В. Нагірній, С. Іщуку, А. Доценку, М. Фащевському, К. Мезенцеву.
   Львівський центр. Становлення Львівського суспільно-географічного центру розпочалося ще наприкінці ХІХ ст. У 1882 р. почало свою роботу Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ), яке діяло до 1942 р. У Львові з 1892 р. існувала кафедра географії, заснована А. Реманом. На їх основі протягом ХІХ – на початку ХХ ст. розвинулись два осередки суспільно-географічних досліджень. Свого часу тут працював С. Рудницький, який розпочав формування наукової школи української антропогеографії. Його учнем став М. Дольницький, а ідеї були розвинені В. Огоновським та О. Степанів. Вони, працюючи в межах антропогеографічного напрямку брали участь у розробці теоретико-методологічних основ української суспільної географії. До Львова на початку 20-х рр. емігрували вчені з УРСР, серед них В. Ґеринович та основоположник районного напрямку в українській економічній географії – В. Садовський [14].
   Після Другої світової війни у Львові економіко-географічні дослідження теоретико-методологічного змісту проводились на кафедрі економічної (згодом економічної та соціальної) географії Львівського університету. У цьому напрямку провідна роль у 60- 80-х рр. ХХ ст. належала завідувачу кафедри О. Ващенку, який сформував власну наукову школу (Ф. Заставний, О. Шаблій та ін.).
   На сучасному етапі Львівський центр є одним з основних наукових осередків розвитку методологічних основ української суспільної географії. Тут існує кафедра економічної і соціальної географії Львівського національного університету імені Івана Франка, знову діє НТШ (відроджене у 1989 р.), зокрема його Географічна комісія. Кафедру і комісію очолює О. Шаблій, якому належать розробки у сфері методології сучасної суспільної географії на засадах українознавства. На кафедрі працюють також такі відомі економіко-географи, як С. Кузик, І. Ровенчак, Л. Шевчук та ін. Формується й наукова школа О. Шаблія (докторську дисертацію захистила О. Заставецька). Активно проводяться дослідження у сфері методології історії української географії (О. Шаблій, М. Дністрянський, О. Вісьтак, П. Штойко).
   Харківський центр. Організація Харківського наукового центру та інтенсивні економіко-географічні теоретико-методологічні розробки, пов’язані з розвитком української національної науки у 20-х рр. минулого століття. Оскільки Харків був столицею тодішньої УСРР, основні адміністративні й академічні установи перебували саме тут. Так, у 1927 р. при Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН) та Наркоматі освіти було створено Український Науково-дослідний інститут географії та картографії (УНДІГК), який очолив С. Рудницький. Його методологічні студії стосовно географії, що були сформульовані ще на початку ХХ століття у Львові, послужили розвитку антропогеографічного напрямку економічної географії, але вже у Харкові.
   С. Рудницький продовжив у Харкові підготовку своїх учнів та послідовників. З цією метою при УНДІГК було організовано аспірантуру (аспіранти – О. Діброва, О. Ващенко та ін.), проте сформувати наукову школу С. Рудницькому в Харкові не вдалося, бо вже у 1934 р. Інститут було закрито, а його провідних науковців разом з С. Рудницьким репресовано.
   Поряд з тим у Харкові розвивався районний напрямок економіко-географічних досліджень, про що свідчать теоретико-методологічні напрацювання К. Дубняка та Ф. Матвієнка-Гарнаги. К. Дубняк у ряді праць обґрунтував теоретичні засади краєзнавчого напрямку, а предметом досліджень Ф.Матвієнка-Гарнаги були комплексні методологічні основи економіко-географічної науки.
   Після ліквідації Інституту основним осередком економіко-географічних досліджень взагалі та методологічних розробок, зокрема, стає Харківський університет. У 1934 р. тут була організована кафедра економічної географії. Тривалий час на кафедрі не було висококваліфікованих працівників. Першим доктором наук тут став А. Голиков, якому належать праці з методологічних проблем економічної та соціальної географії.
   На сучасному етапі в Харкові ще не сформувалася власна наукова школа, проте Харківський науковий центр є досить перспективним у галузі теорії географії.
   Чернівецький центр. Економіко-географічні дослідження в Чернівецькому науковому центрі були започатковані в 40-х рр. минулого століття А. Синявським, вони активізувалися в 50 – 60-х рр. ХХ ст., це було пов’язано з творчою діяльністю В. Оникієнка та М. Ігнатенка на кафедрі економічної географії Чернівецького університету. М. Ігнатенко досліджував предметну область економіко-географічної науки, а також був засновником Чернівецької наукової школи. На сучасному етапі суспільно-географічних досліджень в Чернівецькому центрі добре відомі такі економіко-географи як Я. Жупанський (помер у 2009 р.) та В. Руденко. Я. Жупанський на початку 90-х рр. відновив історико-географічні дослідження, обґрунтував теоретичні засади історії української географії як науки. В. Руденко (завідувач кафедри економічної географії та екологічного менеджменту) розробив теоретико-методологічні засади оцінки природно-ресурсного потенціалу. Серед сучасних вчених – економіко-географів Чернівецького центру відомі також дослідження в галузі географії населення та розселення В. Джамана.
   Одеський центр. Власної сучасної наукової суспільно-географічної школи в Одесі не створено, однак ще у 20-х рр. ХХ ст. в Одесі працював відомий економіко-географ О. Сухов. Він видав один з перших підручників з економічної географії України, у якому висвітлив свої погляди на предметну сутність науки. О. Сухов заснував тоді свою наукову школу, його учнем і послідовником став І. Мукомель (у 70-х рр. завідував кафедрою економічної географії Одеського університету, активно проводив економіко-географічні дослідження України).
   Як центр розвитку методології суспільної географії Одеса відома з 80-х рр. ХХ ст. Ці дослідження пов’язані безпосередньо з функціонуванням в Одеському університеті кафедри економічної географії та діяльністю відомих економіко-географів В. Дергачова (представника Московської економіко-географічної школи, учня Ю. Саушкіна) та О. Топчієва (завідувача кафедри), які мають вагомий внесок у розробку теоретико-методологічних основ сучасної української суспільної географії.
   Сімферопольський центр. Економіко-географічні дослідження в Сімферополі були зосереджені спочатку на кафедрі економічної географії Кримського педагогічного інституту, а продовжились у Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського. Власну наукову школу тут репрезентував економіко-географ І. Твердохлєбов. Зараз теоретико-методологічними дослідження географічної науки тут займається його учень – ректор університету М. Багров.
   Висновок. Із сказаного вище виходить, що розвиток теоретико-методологічних основ української суспільної географії має свою територіальну організацію та відповідну спрямованість. Провідним регіональним центром є Київ, де функціонує найбільша кількість наукових осередків, вчені яких проводили у ХХ столітті активні розробки методологічних засад суспільно-географічної науки, тут сформувалося найбільше персональних наукових шкіл. Другу групу складають Львівський та Харківський центри, в яких працювали відомі економіко-географи, що створили власні наукові школи та розробили засадничі основи суспільної географії. Третя група включає в себе Чернівецький, Одеський та Сімферопольський центри, що мають значні теоретико-методологічні напрацювання у сфері географічної науки. Перспективними, окрім вищеназваних, у контексті подальшого розвитку теоретико-методологічних засад є наукові центри, віднесені нами до четвертої групи (Тернопіль, Луцьк, Вінниця, Луганськ, Кривий Ріг, Ніжин), розвивати такі дослідження повинні й центри п’ятої групи (Мелітопольський, Полтавський, Дніпропетровський, Сумський, Херсонський, Ужгородський, Кам’янець-Подільський, Уманський, Кіровоградський). Що ж стосується центрів шостої групи (Донецьк, Запоріжжя, Житомир, Рівне, Чернігів, Миколаїв, Хмельницький, Черкаси, Івано-Франківськ), то суспільно-географічні дослідження тут мають бути започатковані в першу чергу на базі університетів, в них географія перебуває на стадії свого формування.

Література та джерела

1. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник / А.П. Голиков, Я.Б. Олійник, А.В. Степаненко. – К.: Либідь, 1996. – 320 с.
2. Жупанський Я.І. Історія географії в Україні: Посіб. Вид. друге, доповнене – К., 2006. – 273 с.
3. Жупанський Я.І., Руденко В.П. Розвиток наукових та освітніх географічних напрямів і шкіл у Чернівецькому університеті // Український географічний журнал. – 2004. – № 3. – С. 117-123.
4. Іщук С.І., Олійник Я.Б., Матвієнко В.М. Суспільно-географічні дослідження в першій половині ХХ століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Географія. – 1999. –Вип. 45. – С. 11-14.
5. Маринич О.М., Руденко Л.Г. Основні напрями географічних досліджень в Академії Наук України (1918 – 2002 рр.) // Український географічний журнал. – 2003. – № 4. – С. 4-10.
6. Олійник Я., Краснопольська Н. Географічна наука в Україні: становлення і розвиток. – К.: Ніка-Центр, 2007. – 148 с.
7. Олійник Я.Б., Пістун М.Д., Гуцал В.О. Економіко-географічні дослідження в Київському університеті: зародження, становлення, розвиток // Економічна та соціальна географія. – К., 2001. – Вип. 51. – С. 10-15.
8. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. – К.: Вища школа, 1996. – 230 с.
9. Пістун М.Д. Передумови та аргументи формування української економіко-географічної школи в 20-х роках ХХ століття // Український географічний журнал. – 2004. – № 3. – С. 68-74.
10. Топчієв О.Г., Полоса О.І. Становлення і розвиток суспільно-географічних досліджень в Одесі та Українському Причорномор’ї // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Географія. – 1998. – Вип. 43. – С. 30-34.
11. Шаблій О. Наукові проблеми і напрями розвитку суспільної географії у Львівському університеті (1882 – 2003) // Історія української географії. Всеукраїнський часопис. – Тернопіль, 2003. – Вип. 8. – С. 6-12.
12. Шаблій О.І. Львівська суспільно-географічна школа. – Л.: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – 167 с.
13. Шаблій О. Львівська школа суспільної географії: здобутки і проблеми (до 60-річчя кафедри економічної і соціальної географії Львівського університету) // Історія української географії. Всеукраїнський часопис. – Тернопіль, 2004. – Вип. 10. – С. 18-26.
14. Шевчук С.М. Розвиток методології суспільної географії в Україні у першій половині ХХ століття // Економічна та соціальна географія: Наук. зб. / Ред. кол.: С.І. Іщук (відп. ред.) та ін. – К., 2005. – Вип. 56. – С. 27-37.

Опубліковано: Олійник Я.Б., Шевчук С.М. Територіальні аспекти розвитку методологічних основ суспільної географії в Україні протягом ХХ століття// Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - Випуск 1 (19). - С.25-29.  

головна Історія української географії