УДК 911. 3 Мирослава Влах

Вербальна наукова мова географії: історичний контекст

   Розкрито сутність наукової мови як особливої системи знаків, які виконують у процесі пізнання когнітивну, епістемологічну, комунікативну функції, забезпечують зв’язок між концептуальною і вербальною картинами Світу. Здійснено поділ наукової мови на об’єктну і метамову, вербальну і позавербальну. Встановлено необхідність поєднання синхронного і діахронного підходів до аналізу процесів розвитку вербальної наукової мови як основи для формування національних наукових мов. Висвітлено проблему узгодження національних і міжнародних номінацій у географічній науці. Розкрито значення топонімів як особливого виду вербальної географічної мови, висвітлено міжнародні впливи у географічній термінології і назовництві.
    Ключові слова: географія, наукова мова, об’єктна мова, метамова, вербальна мова, позавербальна мова, об’єктно-сутнісна мова, предметна мова, національна наукова мова, міжнародна наукова мова, термінологія, топоніміка.
    Myroslava Vlakh. Verbal Scientific Language of Geography: Historical Context. The article sets out to explore the importance of the scientific language as a special system of signs performing epistemological, cognitive and communicative functions. Due to scientific knowledge one can see the communication between the conceptual and verbal pictures of the World. The author singls out metalanguage as well as verbal and non-verbal languages. The need to combine synchronous and diachronic approaches to the analysis of the formation and development of the verbal scientific language of geography was installed. The article suggests different historical stages of the development of verbal communication and which languages were popular at different times. On the basis of the axiom of an inseparable, constant, interconnected connection of science and its scientific language, the historical stages of the development of verbal international communication were discovered. The following stages are distinguished: old times (Sumerian, Akkadian, Aramaic, Egyptian languages), ancient times (ancient Greek and Latin languages), middle ages (Arabic, Latin, ancient Greek languages), Renaissance (Latin language), New time (French, German, English languages), Newest time (English language). The Importance of grecisms and latinisms in the creation of national scientific languages were underlined. It was shown that the development of national scientific languages in Europe began in the XV ct. (Reformation epoch) with the establishment of strict rules for the use of the Latin language. In particular an international function was played by the French language (on XVIII ct.), German (XIX − beginning of the XX ct.), English language (after World War II). The problem of harmonization of national and international lexemes in geographic science was highlighted. The position of the founder of Ukrainian scientific geography S. Rudnyts’kyi concerning the use of national and borrowed terms was analyzed. International lexemes was priority for the inclusion of Ukrainian science to the pan-European cultural space. The significance of toponyms as a special type of verbal geographic language was considered, international effects in geographical nomination was highlighted.
    Key words: scientific language, geography, object language, meta-language, verbal language, non-verbal language, object-essential language, subject language, national scientific language, international scientific language, terminology, toponyms.

    Актуальність теми. Теоретизація географії, відповідно до сучасних парадигм наукового пізнання, перехід від описового до пояснювального і конструктивного імперативів потребує осмислення та переосмислення процесів розвитку її наукової мови. Актуальність теми дослідження посилюється в умовах глобалізаційних процесів, що зумовлює необхідність узгодження національної та інтернаціональної (міжнародної) наукових мов для посилення наукової комунікації. Окрім цього, культура наукової мови має важливе значення для формування професійної компетентності фахівців, їхньої здатності до критичного мислення, наукового пізнання.
   Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загалом, процеси розвитку мови географії у наукових публікаціях висвітлені недостатньо. Із суспільно-географічних термінологічних напрацювань відзначаємо Е. Алаєва [1]; карто-семіотичних – А. Асланікашвілі [2], А. М. Молочка і М. А. Молочка [8]. В Україні проблемами дослідження історії становлення і сучасного функціонування наукової мови географії займаються М. Влах [3, 4, 5, 6], В. Пащенко [10], О, Шаблій [15]. Загальні особливості розвитку наукової мови розкриті у дослідженнях спеціалістів-філологів [9, 13].
   Постановка завдання. Метою публікації є розкриття сутності і структури наукової мови, визначення історичних етапів розвитку вербальної наукової мови, аналіз підходів до узгодження національної і міжнародної наукової мови, висвітлення інтернаціональних впливів у географічній термінології і назовництві.
   Виклад основного матеріалу. Сутність наукової мови. Наукова мова є знаковим інструментарієм створення теоретичного знання, продуктом наукової діяльності та засобом наукового спілкування. Наукова мова як особлива система знаків виконує когнітивну, епістемологічну і комунікативну функції, забезпечує у процесі наукового пізнання зв’язок між концептуальною і вербальною картинами Світу.
   Для створення наукової мови важливі напрацювання семіотики – філософського напрямку, який досліджує роль та функцію знаків і знакових систем у процесі пізнання. Головними аспектами семіотичного аналізу є семантичний (вивчення знаків і знакових систем як засобу відображення значення і смислу), синтактичний (вивчення внутрішніх властивостей знаків і знакових систем та відношень між ними безвідносно до інтерпретацій), прагматичний (вивчення практичних аспектів використання знаків і знакових систем, їхньої корисності і вартості [15]. У картосеміотиці важливим є також сигнативний аспект (вивчення підпису, віднесеного до знаку, вираженого власною назвою − “десигнатою” знаку, що його означає) [8, с. 309].
   Загальні питання розвитку сучасної наукової мови (система, структура, інваріанти) досліджує метамова, завдання якої близькі до філософської програми Г. Ляйбніца (1648 – 1716) зі створення універсальної мови науки. Об’єктна мова – це мова конкретних наукових напрямків (наприклад, географії).
   Як відомо, у семіотиці знаки поділяють на вербальні (слова і висловлювання певної мови – живої, мертвої, або літературно-історичної (санскрит, давньогрецька, латинь, церковно-слов’янська та ін.), штучної – та позавербальні (знаки-копії, знаки-ознаки, знаки-символи). Предметом даного дослідження є вербальна наукова мова географії. Особливості створення і використання позавербальних географічних знаків (фотографії, рисунки, карти тощо) потребують окремого висвітлення. Загалом, на часі становлення і розвиток геосеміотики – наукового напрямку дескриптивної семіотики, що вивчає географічні знакові системи. У цьому контексті певні напрацювання є щодо поняттєво-термінологічних систем [1], картосеміотики [2, 8].
   Наукова вербальна мова географії еволюціонувала від неспеціалізованої природної мови, яка характеризується двовалентністю (здатністю виражати як абстрактний, так і конкретний зміст), до формалізованої мови, що відзначається логічністю, точністю (правильною орієнтацією, стислістю, позбавлена багатозначності, емоційності).
   Для становлення вербальної географічної мови особливе значення має метафоризація – важливий метод пізнання геореальності, що допомагає розкрити її глибинну сутність на основі порівняння, аналогії. Власне метафоризація забезпечує діалектичний розвиток слова-метафори у наївне поняття-метафору, логічне поняття-метафору [4].
   Вербальну наукову мову дослідники поділяють на об’єктно-сутнісну і предметну (знаннєву) [10]. Об’єктно-сутнісна вербальна наукова мова описує дійсність, що наявна поза свідомістю людини. Нею висловлюють змістове наповнення концепцій і теорій, а, отже, цій мові не характерні означення, що похідні від назви науки. Для прикладу, замість термінів географічний простір, географічний час, географічний часопростір, географічна оболонка коректніше використовувати терміни геопростір, геочас, геочасопростір, геосфера. Предметна (знаннєва) вербальна наукова мова стосується предметів – систем знання і пізнання, дослідницької та освітньої інформації. Для цієї мови властиві означення, що похідні від назви науки. Для прикладу, ландшафтознавча конференція, географічне дослідження тощо.
   Історія виникнення і розвитку вербальної наукової мови. Вербальна наукова мова географії формувалася протягом тривалого історичного періоду, адже розвиток науки та її мови – це нерозривний, постійний, взаємозумовлюваний процес. Історична лінґвістика передбачає аналіз мовних явищ в одночасовому (синхронія) і різночасовому вимірах розвитку науки (діахронія). Тільки поєднання цих двох підходів до дослідження наукової мови дає змогу сформувати цілісну картину її становлення і функціонування.
   Мова науки виникла одночасно із писемністю. У розвитку наукової мови нами виділено такі історичні етапи: давні часи, античні часи, епоха Відродження, Новий час, Новітній час. На кожному історичному етапі домінувала мова народу, найбільш розвиненого у культурному аспекті. Давні мови є величезним сховищем людських знань, що потребують сучасного осмислення.
   Найдавнішою писемною мовою людства є шумерська, спорідненість якої не встановлено зі жодною із нині відомих. У Межиріччі тривалий час вона була сакральною мовою – відповідником латини у Середньовіччі. З клинописних текстів XXIX – I ст. до Р. Х. світ дізнався про наукові і технічні досягнення шумерів, що створили оригінальну концепцію “Ме” – сукупність божественних законів, які “увібрали в себе всю мудрість, усі наукові знання Шумеру” [цит. за 9]. Зразки найдавнішої протошумерської писемності віднайдено й на теренах України. Петрогліфи Кам’яної Могили – світової пам’ятки давньої культури поблизу Мелітополя у Запорізькій області (у 2008 р. тут створено Національний історико-культурний заповідник) – розповідають про Бога-творця, про упорядкування Хаосу і започаткування світового порядку [7].
   Після підкорення Шумеру (2350 р. до Р. Х.) спільною для багатьох народів Месопотамії стала аккадська мова (мертва мова семітської сім’ї). Аккадці створили астрономічну, медичну, математичну термінологію. Нею написаний знаменитий кодекс законів Хаммурапі (бл. 1757 р. до Р. Х.).
   Аккадську наукову мову витіснила арамейська (група споріднених діалектів, що належали до семітської сім’ї, подібна до івриту). У VI – IV ст. до Р. Х. це була офіційна мова більшої частини Перської імперії. В епоху еллінізму й аж до арабського завоювання вона успішно конкурувала з давньогрецькою. Арамейська наукова література представлена передусім релігійними, філософськими та філологічними текстами. Це мова Ісуса Христа.
   До найдавніших належить також єгипетська писемність, що мала назву “медет нечер”, тобто божественна мова (давньогрецькою це звучить як ієрогліфи – священні знаки). Найдавніші єгипетські тексти датують 3200 р. до Р. Х. Єгипетська разом із коптською мовою, яка походить від неї, становлять окрему гілку афразійської сім’ї. Ця мова мала розвинену синоніміку, залишила багату лінґвістичну спадщину. Давньоєгипетське походження мають, для прикладу, терміни папірус, оазис, базальт, топоніми – Єгипет, Лівія, Асуан. У давньо-єгипетському джерелі другої половини XV ст. до Р. Х. уперше згадується територія Північного Надчорномор’я – країна варварів Ґага (В. Крисаченко, 1995).
   В античні часи упродовж майже п’ятиста років, що передували епосі християнства, міжнародні функції виконувала давньогрецька мова, що належить до грецької групи індоєвропейської сім’ї. Її домінування визначалось як можливостями самої мови щодо розкриття змісту, логіки, структури текстів, так і високими культурними досягненнями греків, що спонукало еліту інших народів до її вивчення та використання. У Давній Греції появилася проза як жанр наукового викладу на противагу поетичним творам, що полегшували сприйняття змісту. У Середньовіччі давньогрецька була зразком літературної мови Візантії, отримала статус класичної у Західній Європі в епоху Відродження.
   Початок новогрецького історичного періоду відлічують від падіння Візантійської імперії (1453). Тривалий час новогрецька мова розвивалася в умовах диглосії (існування народної форми – димотики та літературної – катаревуси). Її сучасний стандарт заснований на димотиці, зокрема койне – діалекті, який був у вжитку наприкінці доби античності в Афінах.
   Після завоювання Греції Римом туди проникла еллінська наука. За словами Горація,“Graecia capta ferum victorem cepit”, тобто “полонена Греція полонила свого дикого переможця”. Давньоримська наука була двомовною. Грецькі запозичення або зберігали своє первинне значення (як географія), або розвивалися чи конкретизувалися. Латинська мова належить до латинсько-фаліскської підгрупи італьських мов індоєвропейської сім’ї. На її основі сформувалися мови романської групи, що розділяється на чотири підгрупи (ґалло-романську, італо-романську, іберо-романську, східно-романську). Вона об’єднує понад 50 народів загальною кількістю до 650 млн осіб [14, с. 21].
   Розвиток класичної латинської мови відбувався одночасно з активною завойовницькою політикою Риму. До кінця ІІ ст. до Р. Х. нею розмовляли по всій території Італії. Вона стала офіційною мовою на Піренейському півострові та на півдні Франції. Латинська мова вплинула на мову кельтських і германських племен, які населяли Ґаллію (територія сучасних Франції, Люксембурґу, Бельґії, Швейцарії та Нідерландів), Британію та інші області Європи. Під впливом латини сформувалася й англійська мова. До її складу ввійшла майже чверть латинської лексики. Це відбулося безпосередньо від римських завойовників, а також через мову германських племен англів, саксів та ґотів, які вторглись у Британію у V – VI ст.
   Латинь як міжнародна мова суспільного життя (освіта, наука, релігія, дипломатичні відносини) використовувалась у Європі до XVIII ст. Існував навіть крилатий вислів “In via est scientia via sine lingua latina”, тобто “немає шляху в науці без латини”. Латиною написано багато наукових праць учених Середньовіччя і Відродження, у т. ч. й звіт про відкриття Нового Світу А. Веспуччі (1503), “Космографія” С. Мінстера (1544), “Роксоланія” С.-Ф. Кльоновича (1584), “Генеральна географія” Вареніуса (1650). У XVIII ст. К. Лінней започаткував єдині назви рослин і тварин латинською мовою. Зараз латинь у біології розглядають як самостійну наукову мову, що розвинулася з латинської мови доби Відродження, але збагатилася численними термінами, запозиченими із давньогрецької та інших мов. Багато слів латинської мови вживаються у біологічних текстах у новому, спеціальному значенні. Граматика латинської біологічної мови спрощена, алфавіт доповнено літерами “j”,“k”,“w”. Латинь разом із давньогрецькими запозиченнями є також основою медичної терміносистеми, що започаткована “батьком” медицини давньогрецьким ученим Гіппократом у V ст. до Р. Х. у праці “Corpus Gippocratum” ( “Збірник Гіппократа”).
   Латинською мовою послуговувалися й українські учені, письменники, громадські діячі: Ю.Дрогобич (бл. 1450 – 1494), П. Русин з Кросна (1722 – 1794), Т. Прокопович (1681 – 1736), Г.Сковорода (1722 – 1794). Латиною була написана “Конституція” П. Орлика (1710). Це мова викладання в Острозькій (1576 – 1636) і Києво-Могилянській академіях (1632 – 1817). Однак, на думку знаного дослідника руської (української мови) І. Фаріон, така практика стримувала об’єктивний процес розвитку національної наукової мови [13].
   В епоху Реформації, що супроводжувалася секуляризацією культурного життя, утворенням держав національного типу, було встановлено строгі норми вживання латинської мови, що й стало стимулом для розвитку науки національними мовами ( 2017 року світ відзначав 500-річчя “95 тез” М. Лютера; Президент П. Порошенко підписав відповідний указ про відзначення цієї дати в Україні).
   Зараз латинь є офіційною мовою Ватикану і Католицької Церкви. В останні роки в країнах Західної Європи і Південної Америки виник рух за відродження використання латинської мови як міжнародної мови науки. Відбулося кілька конґресів створеної для цієї мети міжнародної організації.
   Географічні грецизми і латинізми, а також вплив давньогрецької і латинської мов на топоніміку проаналізовано нами при розкритті античних витоків сучасної географії, становленні термінології, формуванні географічної карти світу [3, 5]. Окремо потрібно проаналізувати вплив портуґальської і іспанської мов (романська група, що виникла на основі латини) на розвиток географічної термінології та назовництво, беручи до уваги роль носіїв цих мов в епоху Великих географічних відкриттів, що підтверджує значна кількість агіотопонімів (назви священних місць) на карті Нового світу, а також виникнення і сучасне функціонування іспансько- і портуґальськомовного світу.
   Від VII ст. аж до епохи Відродження культурні здобутки античного світу та давніх східних цивілізацій освоювались арабами і передавалися в латинському перекладі Західній Європі, зокрема були перекладені праці Аристотеля, Гіппарха, Клавдія Птолемея. Арабська мова, що належить до семітської групи афразійської (семіто-хамітської) сім’ї, у межах ісламського світу набула міжнародного статусу як давньогрецька і латинська. Значна частина її лексики проникла до європейських мов і вживається як інтернаціональна. До арабізмів належать математичні терміни алгоритм, цифра, алгебра, географічні – азимут, зеніт, мусон, сель, самум, сірокко, ваді та ін. Відомі топоніми-арабізми у позаарабському світі (Гібралтар, Азов та ін.).
   В українську мову арабізми проникли через тюркські мови, зокрема кримсько-татарську та караїмську. На думку А. Кримського, перші арабізми у східнослов’янських мовах датуються IX – X ст. В арабських джерелах Середньовіччя знаходимо уривчасті відомості про Україну, зокрема племена, що її населяли (русь, славію, танію), міста (Куяб), торговельні шляхи (В. Січинський, 1992). Арабське походження, за однією із порівняльно-лінґвістичних версій, має етнонім, політонім Русь: від назви столиці Арабського Халіфату першої половини VIII ст., розміщеної поблизу сучасного Амману в Йорданії – Русайфи, що була трансформована у процесі міграції арабів (К. Тищенко, 2010). Науку і культуру європейського Середньовіччя представляла Візантія. Через неї антична грецькомовна культурна спадщина передавалася народам європейського Сходу і Заходу.
   Якщо історико-культурні традиції Візантії в українському науковому дискурсі висвітлені достатньо (видання Бібліотеки газети “День” “Повернення в Царгород”, 2015), то природничо-наукові потребують глибшого дослідження.
   Наука у сучасному розумінні, а отже й наукова мова, виникли в епоху Відродження і в Новий час. Її особливістю є світський характер, критичний дух, об’єктивна істинність, практична корисність. Давньогрецька і латинська мови стали підґрунтям для виникнення інтернаціоналізмів у лінґвальних системах Європи. У цей час появилася також національна термінологія.
   У XVIII ст. роль міжнародної наукової мови поряд із латиною стала виконувати французька мова. Після Великої французької революції (1789 – 1799) на нові мови було переведене університетське викладання. У поширенні ідей Просвітництва і французької наукової мови велику роль відіграла “Енциклопедія, або Тлумачний словник науки, мистецтва й ремесел” Д. Дідро та Ж.-Лерон д’Аламбера (1772). Французькою, наприклад, написана 36-томна “Природнича історія” Ж.-Л. Леклерка де Бюффона (1749 – 1804); “Подорож у рівноденні області Нового світу” А. Гумбольдта (1805 – 1834); “Опис країв Польського королівства” (1651), а також його розширений варіант “Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн, сіра де Боплана в Руані, у Жана Кайє, при королівському дворі” (1660, 1661). Текст опису 1601 року видання з’являвся латинською (1662), французькою (1663, 1667), голландською (1664) та іспанською (1665, 1672) мовами. Автором перших українськомовних перекладів “Опису…” Ґ. Левассера де Боплана є львівський дослідник Я. Кравець (1981, 1990).
   Загалом, франкізми збагатили суспільно-політичну термінологію (прем’єр, парламент, бюрократ, режим, раса, армія та ін). Відомі окремі приклади загально- і природничо-географічних термінів (пейзаж, район, містраль та ін). На французьку мову у 1880 р. припадало 28% обсягу наукової інформації, 1950 – 15%, 2005 р. – 1%.
   Міжнародною мовою у XIX ст. стала німецька (германська група індоєвропейської сім’ї), домінуючи у природничих і точних науках. Німецькомовний вплив особливо відчутний у природничо-географічній термінології (географічні германізми: карта, масштаб, ландшафт та ін.), а також у суспільно-географічній (штандорт, гінтерлянд та ін.). Німецькі вчені запропонували і активно послуговувалися термінами, створеними на античній основі (антропогеографія, політична географія та ін.). Німецькомовна “експансія” пояснюється здобутками німецької наукової школи XIX – початку XХ ст.: праці А. Гумбольдта (1769 – 1859), К. Ріттера (1779 – 1859), О. Пешеля (1826 – 1875), Ф. Ріхтгофена (1833 – 1905), Ф. Ратцеля (1844 – 1904), А. Геттнера ( 1859 – 1941) та інших учених.
   Під німецькомовним впливом перебувала й галицька географія початку XX ст. Цей вплив проаналізував С. Рудницький у праці “Начерк географічної термінольогії”, що за своєю структурою є німецько-українським словником (1908). “Зробив я так, – пише учений, – тому що: 1) німецька географічна термінологія є більш докладною, методичною і багатшою, ніж англійська чи французька; 2) географічна наука є найбільш систематично розвиненою саме у Німеччині” [11, с. 2].
   С. Рудницький вважав себе “рішучим приклонником міжнародних термінів”, відступати від яких потрібно лише там, “де навіть стримані німці наставили питомі терміни” [11, с. 3]. До одного німецького терміна він подає часто кілька українських, ставлячи, на його думку, найбільш відповідний термін на перше місце (при цьому таким терміном може бути і міжнародний).
   Це переконання С. Рудницький втілював у життя безпосередніми запозиченнями та калькулюванням українськими мовними засобами, наприклад геоморфологічної термінології В.-М.Девіса. Така позиція С. Рудницького мала методологічний характер і принципове значення для розвитку національної термінології загалом. У цей період деякі львівські учені (В. Левицький, І. Кандяк, І. Верхратський, Р. Цегельський) виступали за пріоритет національних елементів у терміно-системах. У міжвоєнний період тривала також наукова дискусія між НТШ, з одного боку, і Українською Господарською Академією в Подєбрадах та Всеукраїнською академією наук, з іншого, щодо шляхів подальшого розвитку української термінології, зокрема співвідношення національних та чужомовних терміноелементів.
   С. Рудницький розумів також усю важливість проблеми залучення у науковий обіг живої народної мови окремих реґіонів. Відкидаючи надмірний галицький патріотизм, він писав: “Справу наукової мови може вирішити тільки загальний з’їзд з усіх українських земель, а Галичина – це одна десята частина України, а в російській Україні не один десяток українців-природописців, не бачучи змогу працювати в українській мові – пішли на службу чужій науці” [12, с. 3]. Результатом цього стала мовна нерозвиненість багатьох національних поняттєво-термінологічних систем, виникла потреба звертатися до тих мов, у яких вони вже стабілізувались унаслідок концептуальності багатьох понять.
   На думку С. Рудницького, концептуальність творення термінологічних систем потребує, щоб термінологія була “легка і прозора”, щоб вона при відтворенні іншими мовами “кованини майже не вимагала” [12, с. 3].
   Спільні засади термінотворення для Галичини та Наддніпрянщини здатний координувати спільний центр, який сприяв би тому, “щоб термінологічні матеріали були найповажнішим науковим збором передискутовані, а праці термінологічних хоробрців не перетворювалися у сіфізовий труд” [11, с. 39].
   Словник термінів С. Рудницького, незважаючи на втрату реальних відповідників у сучасному мовленні, має незаперечну історико-географічну та лінґвістичну цінність. Окрім того, він став підґрунтям для подальшого розвитку географічної термінології.
   Німецькою мовою написані також деякі статті С. Рудницького (“Ukraina und die Ukrainier”, 1914; “Die Verbreitung der Ukrainier”, 1915; “Ukraina. Land und Volk”, 1916 та ін.), що ознайомлювали європейський світ із українською справою у 10–20-их роках ХХ ст.
   Унаслідок двох Світових воєн значення німецької мови у міжнародній науковій комунікації послабилось. Якщо 1880 року на німецьку мову припадало 24% обсягу наукової інформації, 1950 – 20%, то 2005 року – 1%. Натомість, обсяг наукової інформації, поданої англійською мовою, за період 1880 – 2005 рр. зріс з 36% до 93%. Англізація науки посилює комунікацію між ученими різних наукових шкіл і держав, полегшує наукове спілкування, порозуміння учених шляхом використання зрозумілих термінів, понять. Водночас вона зумовлює засилля англійської термінології у національних наукових мовах, що деструктивно впливає на їхній розвиток. Майже 85% наукових видань, які виходять сьогодні у світі, – англомовні. Англійська мова домінує в інформатиці, економіці, політиці, а через них і в суспільній географії (англіцизми: гартленд, римленд, коустленд, діджитальна економіка, габ, інжиніринг, Інтернет та ін.). Загалом, англомовні номінативні процеси є характерною особливістю мови науки ХХІ ст.
   Висновки. Мова географії – важливий, однак малодосліджений напрямок наукового пізнання. Діахронний метод, етимологічний аналіз дає змогу отримати емпіричний термінологічний і топонімічний матеріал для осмислення логіки створення, сучасного використання та шляхів подальшого розвитку вербальної наукової мови.
   Проведене дослідження процесів розвитку писемності та науки євроцентричне. Поза увагою – китайська та індійська цивілізації, хоч китайську протоієрогліфіку датують VІ тис. до Р. Х., індійську – ІІІ тис. до Р. Х. У філософських традиціях східних цивілізацій домінують настанови морально-етичного характеру, у т. ч. щодо використання позитивного досвіду попередніх поколінь (культ предків), пошуків минулого у майбутньому і майбутнього у минулому.
   У процесі історичного розвитку відбулося зміщення і просторове розширення зон впливу мови як засобу міжнародної наукової комунікації від Близько-Східного реґіону в давні часи (ХХІХ-VІІІ ст. до Р. Х.) через Середземномор’я в античності (VІІІ ст. до Р. Х.-V ст.), Арабський Світ у Середньовіччі (VІІ-ХV ст.), Європу
   Нового часу (ХVІ-ХХ ст.) до глобального рівня із сучасним домінуванням англійської мови. Часо-просторовий розвиток мовно-наукових процесів відображає цивілізаційний поступ людства. Дослідження нематеріальних “мовних слідів” як різновиду “цивілізаційних слідів” убезпечує від втрати певних знань і досвіду минулого та дає змогу відобразити тяглість географічного пізнання, створити повну концептуальну географічну картину сучасного Світу.
   При опрацюванні фахової української наукової мови слід опиратися на загальномовні здобутки, наприклад, “Етимологічний словник української мови”: у 7-и т. (1982 – 2012), “Атлас української мови” : в 3-х т. (1984, 1988, 2001), “Великий тлумачний словник сучасної української мови”: 7-е вид. (2009), “Загальнослов’янський лінґвістичний атлас” (міжнародний дослідницький проект із вивчення і лінґвістичного картографування фонетичних, лексичних, граматичних рис усіх слов’янських країн) тощо.

Література та джерела

1. Алаев Э. Б. Социально-экономическая география: понятийно-терминологический словарь / Э. Б. Алаев. – Москва: Мысль, 1983. – 350 с.
2. Асланикашвили А. Ф. Метакартография: Основные проблемы / А. Ф. Асланикашвили. – Тбилиси: Мецниереба, 1974. – 125 с.
3. Влах М. Античні витоки сучасної географії: концептуальний підхід / М. Влах // Історія української географії : всеукр. наук.-теор. часопис. – Тернопіль, 2017. – Вип. 35. – С. 56 – 63.
4. Влах М. Р. Географічні метафори: сутність і роль у науковому пізнанні / М. Р. Влах // Львівська суспільно- географічна школа: історія, теорія, українознавчі студії: матеріали Всеукр. наук. конф. з участю закордон. учених, присвяч. 70- річчю каф. екон. і соц. геогр. Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка (м. Львів, 19 – 20 листопада 2015 р.) /[відп. ред. : проф. О. І. Шаблій]. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. – С. 90 – 98.
5. Влах М. Історія географії: навч. посібник / М. Влах – Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2014. – 330 с.
6. Влах М. Степан Рудницький : розвиток української суспільно-географічної термінології / М. Влах // Історія української географії та картографії: матеріали Третьої міжнар. наук. конф., присвяч. 130-літньому ювілею акад. С. Рудницького. – Тернопіль, 2007. – С. 21-22.
7. Кифишин А. Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ – ІІІ тисячолетий до н. э. / А. Г. Кифишин. – Киев : Аратта, 2001. – 872 с.
8. Молочко А. М. Довершена наукознавча (мовна) концепція картосеміотики: загальна теорія сучасної картографії / А. М. Молочко, М. А. Молочко // Географія в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка: 85 років – досягнення та перспективи (GTSNU) : матеріали міжнар. наук.- практ. конф., присвяч. 85-річчю геогр. ф-ту Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка (м. Київ, 30-31 березня 2018 р.) [гол. ред. кол. Я. Б. Олійник ] – К. : Прінт-Сервіс, 2018. – С. 308 – 311.
9. Мотрук В. Міжнародна наукова мова в історичному розгляді / В. Мотрук // Наук. вісн. Ужгород. ун-ту. Сер.: Філологія. – Вип. 1 (35) – 2016. – С. 29-35.
10. Пащенко В. М. Смислові обґрунтування змістових виправлень текстів. Атрибутивне наукознавство: монографія / В. М. Пащенко. – Київ: Мапа, 2015. – 64 с.
11 . Рудницький С. Начерк географічної термінольогії / С. Рудницький // Зб. мат.-природопис. - лікар. секції НТШ. – Львів, 1908. – Т. 12. – 151 с.
12. Рудницький С. Причинки до географічної термінольогії. Вступ / С. Рудницький // Зб. мат. - природопис. - лікар. секції НТШ. – Львів, 1913. – Вип. 52.
13. Фаріон І. Д. Мова – краса і сила: Суспільно-креативна роль української мови XI – середини XIX ст. / І. Д. Фаріон. – Львів: Вид-во нац. ун-ту ’’Львівська політехніка” – 2011. – 212 с.
14. Цапок С. Етнодемографічна картина сучасного світу (енциклопедичне дослідження) / С. Цапок. – Львів : ІРД НАН України, 2007. – 418 с.
15. Шаблій О. Суспільна географія : у 2-х кн. / О. Шаблій. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. – Кн. 1. – 814 с.

Опубліковано: Влах М. Вербальна наукова мова географії: історичний контекст // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2017. - Випуск 2 (36). - С.74-80.  

головна Історія української географії