УДК 631.445.9 (09) Микола Пшевлоцький

З історії вивчення ґенези і географії сірих лісових ґрунтів

   У статті в історичному аспекті розглянуто питання ґенези і географії сірих лісових ґрунтів. Проаналізовано розвиток теоретичних розробок щодо утворення, складу, властивостей, агрогенної еволюції сірих лісових ґрунтів. Охарактеризовано закономірності культурного процесу ґрунтотворення в сірих лісових ґрунтах і їх загальні особливості.
    Mykola Pshevlots’kyi. From the history of studies of the genesis and geography of the grey forest soils. This article is devoted to the history of studies of the genesis and geography of grey forest soils. The development of theoretical approaches for the formation, content, properties and agrogenic evolution of grey forest soils is analyzed. The tendencies of cultural processes in the grey forest soil formation and their common properties are described.

    В історії питання про ґенезу сірих лісових ґрунтів найбільш характерну особливість складає певна невідповідність між здобутими наукою фактичними періодами і тими гіпотезами, які намагалися вирішити питання про походження цих ґрунтів. У літературі в питанні ґенези сірих лісових ґрунтів акцентується увага на впливі різних чинників ґрунтотворення, а в останні роки на домінуванні тих чи інших процесів ґрунтотворення.
   Перші згадки про сірі лісові ґрунти пов’язані з початковими кроками щодо картографування ґрунтового покриву. Так, на карті В.І. Чаславського, складеній на Європейську частину Росії в масштабі 60 верст в англійському дюймі (приблизно 1 : 2 500 000) і опублікованій у 1879 році, вже були показані сірі лісові землі (перехід до чорнозему). Подальше вивчення сірих лісових ґрунтів пов’язане з дослідженнями В.В. Докучаєва і М.М. Сибірцева. Вже у своїй класифікації 1886 року В.В. Докучаєв виділив сірі перехідні (лісові) ґрунти як самостійний тип ґрунту. На ґрунтовій карті Європейської Росії масштабу 1 : 4 200 000, складеній 1900 року за ініціативою і планом В.В. Докучаєва, проф. М.М. Сибірцевим, Г.І. Танфільєвим і А.Р. Ферхміним виділяються темно-сірі лісові і сірі лісові ґрунти, а також ясно-сірі ґрунти північної частини Росії.
   В основу поділу “ясно-сірих північних ґрунтів” і “сірих перехідних (лісових) ґрунтів” В.В. Докучаєв (1886 р.) поклав ідею про різноманітний вплив різних типів рослинності на процес ґрунтотворення. На його думку, хвойні ліси сприяють формуванню підзолистих ґрунтів, широколистяні (діброви) – утворенню типових сірих лісових (горіхових) ґрунтів.
   Досліджуючи ґрунти Бессарабії В.В. Докучаєв виділяє типово лісові (дубові і букові) ґрунти. Відкриття такого феномену, як сірі лісові ґрунти дуже цікавило В.В. Докучаєва. Досліджуючи ґрунти в Хотинському повіті, а також в Кодрах В.В. Докучаєв прагне вияснити екологічні особливості бука, граба і дуба, і вже виходячи із цього, визначити їх ґрунтотворну роль. Він приходить до висновку, що світлолюбні дубові ліси і теплолюбні букові і грабові ліси дають два зовсім різні типи лісових ґрунтів: ґрунти сірі дубові і ґрунти “білові” (попели) буково-грабові. “Дубові ґрунти”, які В.В. Докучаєв називав під час Полтавської експедиції “сірими землями”, а не ґрунтами, знову привернули його пильну увагу. Він проводить їх морфологічний опис і зауважує, що, як і в Полтавській губернії, так і тут незаймані дубові ліси, зафарбовані в досить густий темно-сірий колір, надходячи в культуру, очевидно дуже швидко (на противагу чорнозему) втрачають і свій гумус, і свою структуру, і своє темне забарвлення, стаючи сірими і навіть світло-сірими. Очевидно, значна частина лісового перегною не зв’язана хімічно з мінеральною речовиною ґрунту [8].
   З іншого боку, відомий вчений ботанік С.І. Коржинський, який проводив свої дослідження в Передураллі і Заволжжі в межах північної границі чорноземів, прийшов до висновку, що сірі лісові ґрунти, які знаходяться під широколистяними лісами (дібровами) в чорноземному степу, являють собою змінений лісом деградований чорнозем. Він передбачав, що весь ряд ґрунтів від чорноземних до підзолистих є лише стадіями послідовного процесу деградації чорноземів [13].
   Протилежна точка зору на утворення сірих лісових ґрунтів була висловлена В.І. Талієвим, який вважав, що широколистяні ліси раніше займали великі простори і розташовувалися великими масивами. Острівний характер сучасних дібров є явище вторинне, обумовлене діяльністю людини. На місцях вирубування широколистяного лісу поселилася лучно-степова рослинність, або ж ці місця були зайняті під культурну рослинність. Під впливом трав’янистої рослинності сірі лісові ґрунти колишніх дібров зазнали процесу проградації, і перетворились у чорноземи [24].
   Роботами Н.П. Ремезова, С.В. Зонна, В.Н. Міни, І.М. Розанової та інших було показано, що широколистяні деревні породи не тільки не викликають процесів опідзолення ґрунту, а скоріше сприяють розвиткові дернового процесу, гумусонакопиченню і збагаченню гумусового акумулятивного горизонту основами і азотом.
   Найбільш повне узагальнення всіх матеріалів з питання про ґенезу сірих лісових ґрунтів було зроблене в роботі Б.П. Ахтирцева “Сірі лісові ґрунти Центральної Росії”. Автор розглядав питання про формування сірих лісових ґрунтів з позиції прояву основних елементарних ґрунтових процесів. На його думку, сірі лісові ґрунти сформувалися під впливом таких процесів: надходження органічних залишків в ґрунт, гумусонакопичення і пов’язана з ним біологічна акумуляція зольних речовин, вилуговування карбонатів і легкорозчинних солей, міграція гумусових речовин і продуктів розпаду мінералів у формі металоорганічних і оксидних сполук, лесиваж і оглинювання. Формування елювіального та ілювіального горизонтів сірих лісових ґрунтів найбільшою мірою пов’язане з процесом лесиважу. Ступінь вираження його неоднакова в різних умовах, а сам процес відбувається в комплексі з іншими явищами, зокрема з оглинюванням [2].
   Таким чином, щодо питання про ґенезу сірих лісових ґрунтів на даний час склалися два погляди. Один з них, висловлений В.В. Докучаєвим, визначає за сірими лісовими ґрунтами первісну самостійність походження (під впливом широколистяного лісу), другий розглядає сірі лісові ґрунти як різні перехідні стадії розвитку або чорноземних ґрунтів в дерново-підзолисті, або дерново-підзолистих у чорноземи.
   Теорію проградації розвивали В.І. Талієв [24] і П.Н. Крилов [15], які передбачали, що сірі лісові ґрунти виникли із дерново-підзолистих при зміні тайгово-лісової рослинності на широколистяні ліси і лучно-степову рослинність. Близькими до цього погляду є положення, розвинуті В.Р. Вільямсом. Він розглядав сірі лісові ґрунти як результат природного поєднання дернового і підзолистого процесів.
   Підзолистий процес у лісостеповій зоні проходить у більш слабкій формі, ніж в тайгово-лісовій, а для дернового процесу створюються кращі умови. Ці особливості в розвитку підзолистого і дернового процесів зв’язані в першу чергу з помітною відмінністю характеру біологічного колообігу речовин і умовами гуміфікації на фоні послабленого поживного режиму.
   В широколистяних лісах з добре розвинутим підліском і трав’яним покривом щорічно надходить в ґрунт і на його поверхню велика маса опаду (70 – 90 ц/га), який багатий на азот (50 – 90 кг/га) і основи, зокрема на кальцій (70 – 100 кг/га і більше).
   Відсутність або слабкий прояв сезонного анаеробіозу і кращий тепловий режим посилюють розкладення багатої на основи й азот відмерлої рослинності. Утворюються більш складні гумусові речовини з великим вмістом гумінових кислот. Значна частина цих кислот нейтралізується основами опаду, тому процеси руйнування ґрунтових мінералів виражені слабше, ніж у тайгово-лісовій зоні [4].
   Зазначені особливості біологічного колообігу речовин і гуміфікації сприяють накопиченню в ґрунтах гумусу.
   У формуванні профілю сірих лісових ґрунтів беруть участь процеси лесиважу і внутрішньо-грунтового вивітрювання.
   Друга група авторів констатує, що лісові ґрунти виникли з чорноземів внаслідок поселення на них листяного лісу. Як зазначає Г. Махов, у зв’язку з тим, що на Україні ліси зростали в різних місцях протягом неоднакового часу, захопивши одні райони у прастарі періоди, а інші – у значно пізніші і, навіть, розселюючись і тепер (наприклад, на території Донецького кряжу), ми маємо змогу спостерігати процес деградації, тобто зміни чорноземів під впливом лісу, в усіх його стадіях. Процес, що призводить до перетворення гумусного та глибокого чорнозему на ясно-сірий опідзолений ґрунт із зовсім іншим морфологічно-хімічним профілем, звичайно, може бути лише затяжним, віковим процесом. Так як ґрунтовий комплекс лісостепу дуже різноманітний, а місцями навіть мозаїчний, то тут відзначається постійна зміна одних відмін деградованих ґрунтів на інші. Ця різноманітність стає зрозумілою, якщо ми візьмемо до уваги повільність поширення лісових масивів у межах степу, часткову зміну лісової рослинності на степові асоціації (після пожежі, вирубування лісу тощо) і нове заселення цих ділянок лісом. Різноманітність лісових ґрунтів збільшується ще від того, що різний характер та склад лісових насаджень теж впливає на ґрунт, і ми можемо говорити, як про окремі варіанти, про, “грабові”, “дубові” та інші лісові ґрунти. Характерною рисою деградації чорнозему під впливом лісу є різка диференціація профілю ґрунту на низку морфологічно та хімічно перехідних горизонтів, утворення потужного ілювіального горизонту на місці перехідного гумусового горизонту, скупчення у верхніх горизонтах кремнеземистої присипки та різке відокремлення карбонатного ілювію. Однак, тільки вікове перебування лісу може сформувати колись в чорноземному ґрунті ці характерні горизонти. Процеси деградації, що розвиваються надзвичайно повільно безперечно мають і свої первісні стадії, коли чорноземний ґрунт, потрапивши в нові умови зволоження (під лісом), відчуває певні фізико-хімічні зміни [16].
   Перші стадії процесу деградації можна спостерігати на ґрунтах під штучними насадженнями захисних лісових смуг. Такі спостереження зробили: Г. Тумін (у лісових смугах Кам’яно-Степової станції, [25]), К. Горшенін (в посадках на чорноземах Західного Сибіру, [6]) і Г. Махов (у Маріупольському та Володимирівському лісництвах на захисних смугах 27-30 річного віку, [16]).
   За спостереженнями К. Горшеніна, 23-річна березово-соснова посадка на чорноземі спричинила порівняно із сусідньою цілинно-степовою ділянкою такі зміни: помітне зменшення відсотку гумусу, особливо в горизонті 20-25 см, появу кислотності в залісненому ґрунті та вимивання вбирного кальцію. Морфологічно відзначено первинне збільшення (у зв’язку з винесенням гумусу із верхніх горизонтів) потужності гумусових горизонтів, а потім (у пізніших посадках) зменшення їх та втрату виразності зернистої структури гумусового горизонту. Спостереження Г. Туміна стосувалися глинистих чорноземних ґрунтів у квадратах між лісовими смугами. У квадратах відбувся прояв першої стадії деградації, що полягає в проходженні рухомого гумусу на більшу глибину, а зменшення потужності чорнозему в смузі пов’язане вже з подальшою деградацією, зменшенням вмісту гумусу в ґрунті та формуванням на глибині 67-90 см безгумусового, безкарбонатого горизонту.
   Дослідження Г. Махова ґрунтів захисних смуг в Україні показали, що під насадженнями, як і поблизу них ми маємо прояв в чорноземах початкової стадії деградації, яка полягає насамперед у зміні зернистої структури чорнозему. Зернисті окремості втрачають різкість своїх окреслень, ніби бубнявіють, зливаються у щільнішу, невиразно-зернисту масу, і гумусові горизонти (до лінії закипання) набувають деякої (слабкої) ущільненості. Це явище яскравіше виявив і відзначив раніше С. Яковлєв для західної частини Північного Кавказу, де на південний захід від степової зони нормальних чорноземів, ближче до вологих передгір’їв, він натрапив на злиті чорноземи. Явище злитої структури виразно спостерігається лише у глинистих ґрунтах. Ознаками ж слабкої деградації в легких горизонтах північно-західного степу (південь Волині, середня частина Київщини, південь Чернігівщини) є грудкуватість структури (явище того самого порядку, що і злитість), зниження лінії закипання та поява безгумусного, безкарбонатного горизонту [17].
   Враховуючи складну історію розвитку сірих лісових ґрунтів, які зазнали на собі як зміну природних чинників, так і вплив багатовікової господарської діяльності людини, в даний час учені не заперечують жодного з названих поглядів і визнають, що сірі лісові ґрунти в різних частинах території поширення можуть мати різне походження. Однак переважаюче значення в утворенні сірих лісових ґрунтів надається сучасним ґрунтотворним процесам під пологом листяних, переважно дубових лісів, які в основному визначають головні генетичні особливості сірих лісових ґрунтів.
   Як показали дослідження Б.П. Ахтирцева, суттєвий розвиток під складною дібровою має процес біологічної акумуляції. Широколистяні ліси синтезують масу органічної речовини і споживають азоту і зольних елементів у декілька разів більше в порівнянні з хвойним лісом. Особливо велика різниця в споживанні кальцію. Завдяки насиченості опаду основами розкладення рослинних залишків супроводжується більш повною нейтралізацією утворюючих органічних кислот порівняно з хвойним лісом. Масштаби міграції органічних речовин під широколистяними лісами Середньоруського лісостепу вдвоє менші, ніж під лісами південної тайги. В результаті закріплення менш рухомих гумусових речовин під підстилкою формується горизонт, збагачений м’яким перегноєм, азотом, фосфором, кальцієм та іншими елементами мінерального живлення. Однак для повного усереднення і коагуляції гумусових кислот кальцію у верхньому горизонті не вистачає, тому частина неусереднених гумінових кислот, а також рухомі фульвокислоти вимиваються в горизонти, які залягають нижче і, взаємодіючи з мінеральними компонентами ґрунту, викликають диференціацію профілю. Основними складовими ґрунтотворного процесу під широколистяними лісами є біологічна акумуляція органічної речовини і зольних елементів, руйнування мінеральної частини під впливом органічних речовин і винесення продуктів розпаду у вигляді металоорганічних комплексів (опідзолення), лесиваж [2].
   Аналізуючи особливості хімічних і фізико-хімічних властивостей сірих лісових ґрунтів, О.М. Генадієв і М.А. Глазовська констатують, що в їх профілі поєднуються ознаки значної акумуляції гумусових речовин, елювіально-ілювіальної диференціації профілю і вилуговування карбонатів. Внаслідок підвищеного вмісту зольних елементів і азоту, малого вмісту восків і смол в опаді трав і дерев’янистих листяних породах створюються сприятливі передумови для глибокого перетворення рослинних залишків. Цьому сприяють гідротермічні умови – відносно високі температури ґрунту і достатня їх зволоженість в весняно-літній і осінній періоди.
   У таких умовах відбувається інтенсивна гуміфікація органічної речовини під впливом різних мікроорганізмів, чисельних комах і дощових черв’яків. Продукується гумус з відносно підвищеним вмістом гумінових кислот, переважно типу мулль. Часто гумінові і фульвокислоти, що утворюються, усереднюються вже на місці свого утворення у верхній частині профілю за рахунок основ, які вивільняються при розкладанні рослинного опаду. Однак для повної нейтралізації гумусових речовин цих основ не вистачає, оскільки значна їх частка вилуговується із ризосфери в періоди посиленого промивного режиму (весною і восени). Залишені неусередженні гумати кальцію і фульвати півтора-оксидів вимиваються вниз по профілю. У міру насиченості основами вони випадають в осад у середній частині профілю. При цьому основна зона вмивання гуматів кальцію, як менш рухомих сполук, виявляється в горизонті Bth, тоді як фульвати заліза і алюмінію проникають глибше – до глибини 100 см і більше. Власне з цією обставиною зв’язане розширення відношення Cгк і Сфк у горизонті Bth і його звуження у більш глибоких горизонтах. Результати взаємодії гумусових кислот з мінеральною частиною ґрунтів проявляються в морфологічній зовнішності останніх. Найбільш верхній горизонт набуває пов’язаного з гумусово-акумулятивними явищами темно-сірого забарвлення. В частині профілю, яка залягає під цим горизонтом, через яку мігрують неусереднені гумусові речовини, відбувається освітління поверхонь структурних агрегатів. Це обумовлено тим, що гумусові кислоти розчиняють зафарбовані плівки гідрооксидів заліза на зернах світлозафарбованих мінералів (кварц, польові шпати). Виникає ефект білуватої присипки, яка покриває грудочки ґрунту. В горизонтах, які залягають нижче, де осідають вимиті органо-мінеральні сполуки, навпаки, на структурних окремостях з’являються плівки ілювіювання, надаючи поверхням агрегатів більш темного зафарбування, ніж їхня внутрішня маса. Винесення під час вологих періодів неусереджених гуматів кальцію і зв’язаних з фульвокислотами гідрооксидів заліза і алюмінію приводить до послаблення міцності структурних агрегатів, диспергації мінеральних колоїдів і вимивання їх з низхідними токами вологи в більш глибокі горизонти ( особливо в горизонт Bth). У сірих лісових ґрунтах процес лесиважу виражений слабкіше, ніж в підзолистих суглинкових ґрунтах, але тим не менше текстурна диференціація профілю в них помітна досить виразно. Крім вмивання мулистих часток, поважання горизонту Bth певною мірою зв’язане також з внутрішньоґрунтовим вивітрюванням, при якому вторинні глинисті мінерали накопичуються на місці свого утворення.
   Текстурна диференціація профілю обумовлює вплив на особливості водного і окисно-відновного режимів сірих лісових ґрунтів. У багатьох з них на межі гумусово-акумулятивного і ілювіального горизонтів присутні дрібні залізисті конкреції, які свідчать, очевидно, про деякий застій вологи під час вологих періодів року над оглиненною частиною і розвиток анаеробного стану.
   Власне до нижньої частини гумусового профілю часто приурочений максимум білуватої присипки, що зумовлено періодичним виникненням тут відновних умов, які сприяють переходу окисних форм заліза в розчинні закисні і більш високій рухомості органо-мінеральних сполук.
   На ґенезу сірих лісових ґрунтів справляє помітний вплив дуже інтенсивний біологічний колообіг, характерний для трав’янистих лісових фітоценозів (особливо для широколистяних лісів). У приповерхневих горизонтах цих ґрунтів відбувається біогенна акумуляція кальцію, магнію та інших зольних елементів. Однак цей процес не компенсує повністю кліматогенного (пов’язаного з просочуванням атмосферних опадів) винесення основ і тому ґрунти мають у верхньому горизонті слабокислу реакцію і глибоко вилугований від карбонатів профіль. Вивчення ґрунтотворення на різновікових датованих смугах показує, що для формування більш або менш зрілого профілю сірих лісових ґрунтів необхідний час не менше 3 000 років [5].
   Аналізуючи хімічні і фізико-хімічні властивості сірих лісових ґрунтів Г.В. Добровольський і І.С. Урусевская констатують, що за сукупністю властивостей світло-сірі лісові ґрунти ближчі до дерново-підзолистих ґрунтів, а темно-сірі лісові – до чорноземів. Така двійчастість виражається не тільки у властивостях, але й у географії сірих лісових ґрунтів. Світло-сірі лісові ґрунти тяжіють до більш вологих кліматичних умов північного лісостепу, яка в доагрокультурний період була покрита широколистяними лісами західноєвропейського типу, а темно-сірі – до південного лісостепу, де на фоні лучно-степової рослинності росли байрачні діброви. Власне сірі лісові ґрунти зустрічаються як в північному, так в південному лісостепу, але більш південні їх варіанти відрізняються від північних меншою опідзоленістю і вилугованістю, посиленням процесів біологічної акумуляції, що відображається в морфології і хімічних властивостях. В ґрунтовому покриві північного і південного лісостепу названі ґрунти утворюють різні поєднання як у плакорних умовах, так і по елементах рельєфу.[7].
   У північному лісостепу загальною закономірністю в розподілі ґрунтів за елементами рельєфу є зменшення опідзоленості вниз по схилу. Вододіли звичайно зайняті світло-сірими лісовими ґрунтами, інколи у поєднанні з дерново-підзолистими, до схилів приурочені світло-сірі і сірі лісові ґрунти, а у найнижчих частинах схилів поширені напів-гідроморфні сірі лісові глеєві ґрунти. На днищах балок, улоговин і западин в умовах близького залягання ґрунтових вод формуються дерново-глеєві і перегнійно-глеєві ґрунти під лучною і лучно-чагарниковою рослинністю. В південному лісостепу темно-сірі лісові ґрунти виходять на вододіли і тільки серед опідзолених і вилугованих чорноземів вони місцями займають схили. У напівгідроморфному ряді розвиваються лучно-чорноземні і чорноземно-лучні,а в гігроморфному – лучні.[7]
   Дослідження, що проведені на території Молдови показали, що сірі лісові ґрунти приурочені в основному до підвищених елементів рельєфу. Вони змінюються в залежності від висоти місцевості, експозиції схилів і особливо літології порід і дерев’янистої рослинності. На короткому просторовому інтервалі можна простежити еволюцію ґрунтів. Світло-сірі лісові ґрунти легкого грануло-метричного складу Центральних Кодр поряд з бурими лісовими займають підвищенні елементи рельєфу. Це найбільш давні ґрунти. На периферії Кодр переважають сірі і темно-сірі лісові ґрунти. У південних Кодрах світло-сірі і сірі лісові ґрунти невеликими плямами зустрічаються на височинах серед переважаючих темно-сірих лісових в чорноземному оточенні. Роль літологічного фактору і типів лісу особливо зростає в умовах Центральних Кодр і в значній мірі визначає процеси опідзолення і оглеєння.
   Сірі лісові ґрунти, які трактують у літературі як сіро-бурі, відповідають більше ґрунтам, ящо утворилися на мергелеподібних породах. Вони належать до гігроморфних ґрунтів і характеризуються більш вираженими процесами оглинювання. Серед них значне місце займають глеєві і глеюваті ґрунти, які сформувалися в умовах підвищеного сезонного перезволоження. За сукупністю морфологічних ознак і аналітичних властивостей вони близькі до дерново-підзолистих ґрунтів і можуть еволюціонувати в темно зафарбовані злиті. Ясно-сірі ґрунти також за габітусом і властивостями подібні з дерново-підзолистими ґрунтами. При залученні в ріллю легкосуглинкові різновиди еволюціонують в сірі лісові. В сірих лісових важкосуглинкових ґрунтах на карбонатних суглинках при окультуренні значно покращуються фізико-хімічні властивості, і вони наближаються до темно-сірих [14].
   Аналізуючи ґрунтовий покрив лісостепової зони України, Н.Б. Вернандер зазначає, що поряд з чорноземами тут широко поширені сірі лісові ґрунти. Деякий (невеликий) розрив у морфології і властивостях спостерігається лише між сірими і темно-сірими ґрунтами. Також поступово відбувається заміна темно-сірих ґрунтів опідзоленими чорноземами. Ясно-сірі лісові ґрунти, що розвиваються в лісостеповій зоні під широколистими лісами на лесоподібних породах, є найбільш давніми з початку післяльодовикового періоду. За зовнішнім виглядом (морфології) вони близькі до дерново-підзолистих ґрунтів мішаних лісів. У даний час світло-сірі лісові ґрунти частіше всього зустрічаються під дубово-грабовими або грабовими лісами, які змінили дубняки. На крайньому заході зони в складі лісів зустрічається і бук. Як правило трав’яний покрив слабо розвинутий. При розкладенні лісової підстилки утворюється дрібно-роздрібненний, кислий гумус типу фульвокислот, тільки частково нейтралізований основами. У ґрунті відбувається підзолистий процес ґрунтотворення. Однак він виражений не в такій різкій формі, як в ґрунтах мішаних або хвойних лісів. Причина цього – карбонатна ґрунтотворна порода, а звідси і відносне багатство підстилки на основи. На карбонатних породах при підзолистому процесі відкладення колоїдів у середній частині ґрунтового профілю є більш повним і сприє утворенню горіхуватої і призматичної структури. Тоді як в умовах безкарбонатної породи частина колоїдних розчинів повністю вимивалася за межі ґрунтового профілю, надходячи у ґрунтові води [3].
   Сірі лісові ґрунти мають найбільше поширення в лісостеповій зоні порівняно з іншими підтипами сірих лісових ґрунтів. Це також первинні лісові ґрунти, які сформувалися під широколистяними лісами з початку післяльодовикового періоду. Вони покривають верхні і середні частини схилів долин річок і балок. На лівобережжі Дніпра сірими лісовими ґрунтами покриті і плоскі високі праві береги рік [3].
   Узагальнюючи теоретичні розробки з ґенези утворення сірих лісових ґрунтів, Г.О. Андрущенко пояснює, що в умовах, де підзолистий процес сильно переважає над дерновим, формуються ясно-сірі лісові ґрунти, в умовах, де підзолистий процес проходить з такою самою інтенсивністю, як і дерновий, утворюються сірі опідзолені ґрунти, а там, де дерновий процес сильно переважає над підзолистим, утворюються темно-сірі опідзолені ґрунти.
   Сірі лісові ґрунти у Волинському лісостепу мають свої особливості профілю залежно від рельєфу їх залягання. Особливістю ясно-сірих лісових ґрунтів у західній частині Волинської височини є неглибокий профіль, сильна опідзоленість, поверхнева і глибока глеюватість.
   У Середньому лісостепу ясно-сірі лісові ґрунти залягають на найбільш підвищених елементах рельєфу – на вододілах і у верхніх частинах схилів. Сірі лісові залягають на середніх третинах схилів, а темно-сірі – на нижніх третинах схилах в комплексі з опідзоленими чорноземами.
   У західній частині підвищеного поясу лісостепу, зокрема на Розточчі та Опіллі, сірі лісові ґрунти приурочені до підвищених форм рельєфу, а також до рівнинних плато. У південно-східній частині підвищеного лісостепу, яка є найбільш еродованою між річками Серет і Збруч, найбільше поширені ясно-сірі, сірі лісові і темно-сірі опідзолені ґрунти [1].
   Виявлені відмінності властивостей і географії сірих лісових ґрунтів, які зумовлені їх перехідним положенням, спричиняють різні підходи до їх класифікації і районування.
   У класифікації М.М. Сибірцева лісостепові ґрунти були виділені в самостійний тип чорнолісових ґрунтів (лісові землі) з поділом на 2 підтипи – темно-коричневих і коричнево-сірих ґрунтів [23]. Згодом класифікація М.М. Сибірцева була деталізована І.К. Фрейбергом, К.Д. Глінкою, С.А. Захаровим, А.А. Завалішиним, І.В. Тюріном та іншими вченими.
   На особливості північних варіантів сірих лісових ґрунтів звернули увагу ще І.К. Фрейберг [28] і І.В. Тюрін [26], які при класифікації виділили їх в особливі групи. На картах ґрунтово-географічного районування [12] і ґрунтово-екологічного районування Східно-Європейської рівнини [11] сірі лісові ґрунти північного лісостепу виділені як самостійна листяно-лісова зона сірих лісових ґрунтів.
   Серед сірих лісових ґрунтів на ділянках з підвищеним зволоженням у пониженнях рельєфу, а місцями на плоских слабодренованих вододілах, розвиваються напівгідроморфні сірі лісові глейові ґрунти. Під такою назвою ці ґрунти як самостійний тип введені у класифікацію Є.М. Івановою [9]. У “Класифікації і діагностиці ґрунтів СРСР” [10] в залежності від додаткового зволоження вони поділені на підтипи поверхнево- і ґрунтово-глеюватих (глеєвих).
   У класифікації ґрунтів України (1988) сірі лісові ґрунти виділяються на рівні типу з поділом на підтипи – ясно-сірі лісові, ясно-сірі вологі, сірі вологі, сірі лісові і сірі гірські. Темно-сірі опідзолені як підтип ґрунту віднесено до типу опідзолених ґрунтів [20]. У світовій реферативній базі ґрунтових ресурсів (WBB, 1998) сірі лісові ґрунти відносять до Albeluvisoils Umbric.
   Сільськогосподарське освоєння сірих лісових ґрунтів призвело до зміни їх властивостей і розвитку деградаційних процесів. Ще в 1898 році В.В. Докучаєв писав, що “орні сірі лісові ґрунти мають дуже погані фізичні властивості: вони сильно твердіють у сухий період року, на ріллі утворюються брили і, навпаки, під впливом дощу робляться дуже в’язкими, запливають, надходження повітря в ґрунт утруднюється, і, отже все мінеральне життя в ньому сильно послаблюється” [8, с. 361]. Тут В.В. Докучаєв без сумніву мав на увазі сповільнення процесів вивітрювання і вивільнення елементів живлення рослин. Про те, що анаеробні умови радикально змінюють склад і активність ґрунтової мікрофлори, тоді ще не було відомо. Але в цілому спостереження В.В. Докучаєва про швидку деградацію лісових ґрунтів при переведенні їх у ріллю абсолютно справедливе і має велике агрономічне значення.
   Великий внесок у дослідження впливу людини на природний ґрунтотворний процес зробив І.В. Тюрін, який прийшов до висновку, що слабоопідзолені ґрунти при поселенні степової рослинності мають всі умови змінитися на вилуговані чорноземи [27].
   У 30-ті роки ХХ століття з’явилися перші роботи, де описано зміни сірих лісових ґрунтів під впливом сільськогосподарського освоєння. Це знайшло своє відображення в працях О.К. Контаренко, І.І. Канівця, С.Ф. Королюка, П.І. Шавригіна, А.А. Завалішина, К.А. Кузнецова, С.В. Зонна, В.К. Міни та інших.
   Пізніше накопичення фактичного матеріалу про зміни складу та властивостей сірих лісових ґрунтів у результаті сільськогосподарського використання не привело до одностайної думки про розвиток ґрунтотворного процесу. Одні дослідники вважають, що в орних сірих лісових ґрунтах відбувається природний зональний процес ґрунтотворення, який принципово не відрізняється від ґрунтотворного процесу під природною рослинністю, інші, навпаки, констатують про глибокі, корінні зміни у природному процесі ґрунтотворення [19]. Тому, очевидно, не безпідставно висловлено думку про те, що “серед основної маси ґрунтознавців … до останнього часу не було осмислено глибини і масштабності антропогенного перетворення ґрунтів і ґрунтового покриву” [21].
   За останні десятиріччя вивченню аерогенної еволюції ґрунтів різних типів присвячені праці багатьох вчених-ґрунтознавців. Тривале сільськогосподарське використання сірих лісових ґрунтів призвело до зміни їх просторового поширення, викликало трансформацію морфологічних ознак, фізичних і фізико-хімічних властивостей. Зміна сірих лісових ґрунтів у процесі сільськогосподарського освоєння і використання є новим етапом еволюції ґрунтів – культурним етапом процесу ґрунтотворення. Розвиток культурного (природно-антропогенного) ґрунтотворного процесу залежно від господарської діяльності людини може відбуватися по різному і неоднаково впливати на стан і властивості ґрунту [22].
   Цим важливим питанням аерогенної еволюції сірих лісових ґрунтів присвячені праці В.Д. Мухи, Ю.Г. Чендєва, Б.П. Ахтирцева, А.С. Щетиніної, Н.М. Бреус, Н.Б. Вернандер, А.І. Гуменюка, Г.О. Андрущенка, Н.Г. Іовенка, Д.І. Ковалишин, М.М. Вислободської, М.І. Пшевлоцького, В.Г. Гаськевича, Г.С. Підвальної, С.П. Позняка, О.В. Гаськевич, Т.С. Ямелинця, М.Г. Кота та інших.

Література та джерела

1. Андрущенко Г.О. Ґрунти західних областей УРСР. Львів – Дубляни, 1970. – 181 с.
2. Ахтырцев Б.П. Серые лесные почвы Центральной России. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1979. – 232 с.
3. Вернандер Н.Б. Почвы лесостепной зоны // Природа Украинской ССР. Почвы. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 94-95.
4. Вильямс В.Р. Почвоведение. – М.: Сельхозгиз, 1938. – 447 с.
5. Геннадиев А.Н., Глазовская М.А. География почв с основами почвоведения. – М.: Высшая школа, 2005. – С. 279-284.
6. Горшенин К.П. Влияние лесных посадок на химико-морфологическое строение чернозема // Почвоведение. – 1924. – № 3-4.
7. Добровольский Г.В., Урусевская И.С. География почв. – М.: Изд-во Московского университета “Колос С”, 2004. – С. 295-301.
8. Докучаев В.В. Сочинения. – Т. VІ. – 1951. – С. 361.
9. Иванова Е.Н. Опыт общей классификации почв // Почвоведение. – 1956. – № 6.
10. Классификация и диагностика почв СССР. – М.: Колос, 1977. – С. 234.
11. Карта почвенно-экологического районирования Восточно-Европейской равнины // Под ред. Г.В. Добро-вольского, И.С. Урусевской. – Москва, 1997.
12. Карта почвенно-географического районирования // Под ред. Е.Н. Ивановой, Н.Н. Розанова, Д.М. Шашко. – Москва, 1962.
13. Коржинский С.И. Предварительный отчет о почвенных и геоботанических исследованиях 1886 г. Тр. общ. естествоисп. (лес или степь) // Лесной журнал. – 1904. – № 34.
14. Крупеников И.А. Почвы Молдавии. Т.1. – Кишинев: Штиинца, 1984. – 352 с.
15. Крылов П.Н. К вопросу о колебании границы между лесной и степной областями // Тр. Ботан. музея Акад. наук СССР. – 14. – 1915.
16. Махов Г.Г. Питання ґенези та еволюції лесових ґрунтів України. – Харків, 1924.
17. Махов Г.Г. Ґрунти України. Радянський селянин. – Харків, 1930. – 330 с.
18. Мировая коррелятивная база почвенных ресурсов: основа для международной классификации и корреляции почв. – Москва: Товарищество научных изданий КМК, 2007. – 280 с.
19. Плодородие почв и устойчивость земледелия (агроэкологические аспекты) / И.П. Макаров, В.Д. Муха, И.С. Кочетов и др. / Под ред. И.П. Макарова и В.Д. Мухи. – М.: Колос, 1995. – 288 с.
20. Полупан Н.И. Классификация почв // Почвы Украины и повышение их плодородия. – Т. 1. – К: Урожай, 1988. – С. 116.
21. Почвы Украины и повышение их плодородия. – Т. 1. – К: Урожай, 1988. – 296 с.
22. Пшевлоцький М.І., Гаськевич В.Г. Ґрунти Сокальського пасма і їх агротехногенна трансформація. – Львів: Видав. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2002. – 180 с.
23. Сибирцев Н.М. Почвоведение. Изб. сочинения. – Т. 1. – Москва: Сельхозгиз, 1951.
24. Талиев В.И. Нерешенная проблема русской ботанической географии (лес или степь) // Лесной журнал. – 1904. – № 34.
25. Тумин Г.М. Каменно-степная опытная станция и ее достижения по борьбе с засухой при помощи лесных полос. – Воронеж, 1926.
26. Тюрин И.В. Почвы лесостепи // Почвы СССР / Под ред. Л.И. Прасолова. – Т. 1., 1939. – С. 187-223.
27. Тюрин И.В. Вопросы генезиса и плодородия почв. Сборник статей. – 2-е изд. – М.: Наука, 1966. – 288 с.
28. Фрейберг И.К. Почвы водосбора верхнего течения р. Оки. – 1908.

Опубліковано: Пшевлоцький М.І. З історії вивчення ґенези і географії сірих лісових ґрунтів // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - Випуск 1 (19). - С.57-63.  

головна Історія української географії