УДК 911.3 В’ячеслав Тодоров

Загальні суспільно-географічні чинники формування болгарcького етносу

   Проаналізовано вплив деяких суспільно-географічних чинників на етнічні процеси в період великого переселення народів та подальшу їх роль в процесі етногенезу болгар. Виявлені основні точки біфуркації у формуванні сучасного болгарського етносу. В перші століття нової ери, незважаючи на значні відстані між ареалами формування основних сучасних суперетносів, між ними відбувалися контакти. Це призвело, зокрема, до появи в індоарійських племен елементів культури тюрків і навпаки. Історико-географічна траєкторія, що була пройдена болгарами, характеризується значною полілінійністю. Визначальними чинниками в долі різних груп протоболгар аж до створення на Балканському півострові незалежної держави були військова сила та релігія.
   Ключові слова: булгари, болгари, Велика Булгарія, Волзько-Камська Булгарія, етногенез.
   Vyacheslav Todorov. General socio-geographical factors in the formation of the Bulgarian ethnos. The influence of some socio-geographical factors on ethnic processes during the great migration of peoples and their subsequent role in the ethnogenesis of the Bulgarians are analyzed. The basic points of bifurcation in the formation of modern Bulgarian ethnic group are revealed. In the first century AD, despite the long distances between areas where major contemporary superethnoses were formed, there were contacts between them. This led, in particular, to the appearance among the Indo-Aryan tribes some cultural elements of the Turks and vice versa. The historical-geographical trajectory that the Bulgarians took was characterized by multi-linearity. It was as follows: Central Asia – Caspian – Volga-Kama interfluve – most of modern Ukraine (up to the Carpathians) – and the Balkans south of lower Danube (another significant group returned to the Volga-Kama inerfluve). By the early 1990s the dominant historic theory posited that the ancestors of Bulgarians had a Turkic origin, but since then the concept of Iranian origin gained prominence. The key socio-geographical processes among the pre-Bulgarians occurred in the 6th -7 th centuries. This was the period when, formed in specific landscapes of the Caspian region and the North Caucasus, the community migrated west onto the territory of present-day Ukraine where the state “Great Bulgaria” emerged. Further, under the influence of internal and external factors, the tribes that were part of this formation, under the leadership of Khan Kubrat’s five sons, dispersed. Most numerous were the groups that formed the Danube Bulgaria and the Volga-Kama Bulgaria. Only with the understanding of the processes that took place then can one provide adequate representation of socio-geographical research on the ethnogenesis of Bulgarians. The determining factors in the fate of various groups of proto-Bulgarians until the establishment of their independent country in the Balkan Peninsula were military power and religion. The combination of the two factors was the main prerequisite for consolidating around the horde of Khan Asparuh and of his descendants forming the Slavic tribes of the Balkans. The Bulgarians were the first monotheistic community, worshipping their supreme god Tangra (Tengri). But a question emerges, which might be answered by subsequent research - which transformational factors led to the fact that the then powerful community changed into a hard-working nation.
   Key words: Bulgars, Bulgarians, Great Bulgaria, Volga-Kama Bulgaria, ethnogenesis.

    Актуальність теми дослідження. Розширення предметної області суспільної географії необхідно розглядати як своєрідний виклик географічній науці. Існують проблеми репрезентативного застосування методико-методологічного апарату та джерельної бази суміжних наук. Не є винятком й етнічна географія. Для повноцінного аналізу сучасного розвитку етнічних спільнот вже недостатньо розглядати особливості розселення етнічних груп у різні часові періоди. Зараз, на нашу думку, в етногеографічних дослідженнях доцільно було б аналізувати не тільки власне процес зміни ареалу розселення, але й динаміку компонентів ландшафтної оболонки впродовж всього періоду існування етносу (або впродовж визначеного періоду). Вирішенню цієї проблеми може допомогти вивчення особливостей етногенезу. Кожна етнічна група проходить власну історико-географічну траєкторію (етногенез), яка залежить від множини чинників у кожній її точці. Ці чинники обумовлюють актуальність теми публікації.
   Науки, які до цього часу досліджували етногенез спільнот, аналізували процес їх розвитку без урахування територіального чинника. Фактично етноси розглядалися як відокремлені від навколишнього світу спільноти зі своєю матеріальною та духовною культурою, лінгвістичними особливостями тощо. Якщо спільнота на етапі зародження отримала специфічні етнічні характеристики, то вона мала їх зберегти аж до свого зникнення. Аналіз територіальної взаємодії етнічних спільнот дозволить обґрунтувати деякі положення етногенезу, незрозумілі для представників інших наукових дисциплін. Так, до цього часу продовжуються дискусії щодо приналежності етнічних груп, які вирізнялися елементами культури, властивими для тюркських та іранських спільнот. Наприклад, для булгар було характерне поєднання тюркської мови і релігійних вірувань дозарастрійського типу.
    Стан вивчення питання. Етногенез болгар (булгар) достатньо добре вивчений насамперед вченими Болгарії (Д. Ангелов, Д. Димитров, П. Добрєв, П. Константинов, Г. Казанджієв тощо) та країн колишнього Радянського Союзу (В. Седов, В. Каховський; Ш. Мінгазов, Р. Барієв, М. Закієв, Н. Фаттахов та ін.). Четверо останніх згаданих вчених представляють сучасний Татарстан [1-3]. У республіці, яка входить до складу Російської Федерації, останнім часом проводяться фундаментальні дослідження, метою яких є наукове обґрунтування того, що її давнє населення є не татарами (як і практично всі спільноти з аналогічним етнонімом, що мешкають між масивом Добруджа та Сибіром), а булгарами. Назва "татари" пов’язана з перебуванням цієї території у складі держави Уліс Джучи та російського називання ординського населення татарами. Всі теорії такого трактування етногенезу татар базуються навколо геодемографічного чинника. Монголо-татари здійснювали регулярні військові походи, але після перемог поверталися у Східну Азію. Кількість татар, які залишалися на захоплених землях, була явно недостатньою для асиміляції місцевого населення. В цьому ж напрямі свої дослідження проводять учені ще однієї республіки Поволжжя – Чувашії. Вчені центрально- азійських держав, серед яких виділяються туркмени, акцентували свою увагу на перетині історико- географічних траєкторій власних етнічних спільнот та болгар.
    Метою статті є виявлення суспільно- географічних чинників формування болгарського етносу.
    Виклад основного матеріалу. Життєдіяльність етнічних спільнот залежить від багатьох чинників, що мають внутрішню або зовнішню природу. Обидві групи дуже взаємопов’язані. В умовах інтенсивних контактів неможливо точно ідентифікувати природно-географічні, соціально- економічні та суспільно-політичні чинники, які впливають на спільноту виключно зсередини, а які виключно із зовні. Такий поділ матиме більшу репрезентативність при аналізі процесів етнічного розвитку приблизно до першої промислової революції. Саме до цього часу визначальний вплив на формування матеріальної та духовної культури мало навколишнє природне середовище. Пізніше постійна інтенсифікація контактів між населенням призвела до розмивання меж між цими двома групами чинників. Такий підхід проаналізуємо на прикладі чинників формування болгарського етносу.
   Спільнота, модифікований етнонім якої мають сучасні болгари, зародилася, скоріш за все, в Південно-Східній Азії. Її міграція на територію Балкан, кульмінація якої прийшлася на період Великого переселення народів, супроводжувалася інтенсивними етнічними процесами.
   Перед тим, як аналізувати етногенез народів, необхідно розглянути головні риси, що відбувалися у Великому степу на початку нової ери. Основними його мешканцями були племена, які займалися виключно кочовим скотарством. За умов сибірського та центральноазійського клімату, який був значно м’якший ніж тепер, необхідно було забезпечити можливість цілорічного випасу тварин. Непоодинокими були випадки, коли влітку плем’я мешкало в Прибайкаллі, а взимку – у степу Центральної Азії. Тому некоректно, на нашу думку, базуючись на археологічних свідченнях наявності стоянок кочівників, відображати всю цю територію як ареал розселення конкретної спільноти.
   У цей період формуються тюркомовні та іраномовні народи. Ареал формування першої групи спільнот локалізується на території від передгір’я Тянь-Шаню до району злиття Іртиша з р. Об. Другий з них формувався значно південніше, на території Тохарістану (сучасні Узбекистан, Киргизія, Таджикистан, Туркменістан і Іран). Зі збільшенням кількості тварин та появою нових родоплемінних об’єднань загострилася боротьба за пасовища.
   Необхідно зазначити, що у період Великого переселення народів рух населення здійснювався не тільки зі сходу на захід. Часто спостерігалися міграції людських спільнот і у зворотному напрямку.
   Причинами цього могли бути поразки у військових сутичках або свідоме знищення (геноцид) етнічної спільноти. Серед етносів, які внаслідок військової поразки вимушені мігрувати на схід, були гуни. Після поразки у "итві народів" (451 рік, Каталуанські поля) вони розселилися в степу Північного Причорномор’я та були асимільовані місцевими племенами.
   Болгарський етнос, національна держава якого знаходиться на Балканському півострові, відрізняється одним із найтриваліших процесів етногенезу серед сучасних етнічних спільнот. Його етнічна історія охоплює понад 2000 років. За цей час спільнота, яка була біля витоків болгарського етносу, встигла декілька разів змінити як форму, так і склад.
   Згідно з концепцією, що домінувала до початку 1990-х років, булгари належали до тюркської мовної групи алтайської мовної сім’ї. Їх прабатьківщиною була долина Іртиша. В І – ІІ століттях вони почали рух у напрямку Європи, з часом вони зупинилися в прикаспійському степу та Північному Кавказі. Перші достовірні відомості про булгар датовані серединою – другою половиною ІV ст. Вони тоді вже мешкали на Північному Кавказі.
   Також слід відзначити, що в давнину в різних хронографах під одним етнонімом розуміли різні племена. Так, в латинських і візантійських джерелах під етнонімом "гуни" розуміли тюрків-булгар, та і власне гунів до початку останнього двадцятиліття ХІХ століття називали "мутани".
   Є різні версії походження етноніму "болгари". Деякі пов’язують його з ім’ям Волга (Болга), інші – з тюркським дієсловом "булг" (змішую, розмішую), в сенсі "змішаний", "неоднорідний", треті – з албанським словом "білгерон", тобто "окраїнні". Можливо слово "болгарин" з’явилось ще, коли протоболгари мешкали в Центральній Азії. Воно походить від слова "болгар" – назви тварини схожої на білку, які номадські племена розводили задля дорогоцінної шкіри [4].
   У другій половині ІІІ ст. до н. е. в степу Центральної Азії було сформовано перше державне об’єднання – "Держава хуну". Ця держава за своєю структурою була поліетнічною та складалася з тюркомовних, монгольських та маньчжурських племен. Дещо пізніше вони підпорядкували собі іраномовні, угро-фінські та інші племена. У її складі з кінця ІІІ – початку ІІ століття до н. е. письмові джерела згадують племена "пулу, бугур, пулей", які мешкали на північних схилах Тянь-Шаню та верхів’ях Іртишу. Деякі вчені (В. Ф. Каховський та ін.) вважають, що з цієї етнічної спільноти вийшли огуро-оногуро-праболгарські племена.
   На початку І ст. н. е. огуро-праболгарські племена покинули ареал формування тюркських племен і, мігруючи, скоріш за все, зигзагоподібно за схемою "південь – північ", просувалися у напрямку Східноєвропейської рівнини. Ймовірно десь у районі Приаралля вони зустрілися зі східними ірано- мовними племенами (саками, месагетами та ін.). Найбільший вплив на формування протоболгарської спільноти здійснили племена усуней. Ця спільнота зберегла тюркську мову, а в усьому іншому домінуюче становище отримав іранський компонент.
   Зокрема, почав переважати східноіранський, паміро- ферганський антропологічний тип, характерний для середньоазійського межиріччя, розвинувся релігійний тип до зарастрійського типу. Доказом значного впливу іранських племен на формування нового етносу може розглядатися "штучна деформація черепа". Вона була притаманна виключно іранським племенам та характерна для протоболгар, починаюси з центральноазійського періоду їх історії.
   Серед гунських племен, що вийшли у ІІ столітті до узбережжя Каспійського моря, основну частину складали огурсько-протоболгарські племена. Вони розселялися на території західної частини Північного Кавказу та Приазов’я. Тут вони мешкали поруч з сарматськими, аланськими племенами, уграми та антами, які також залишили свій слід в етногенезі болгар. Спочатку всі мешканці цього регіону увійшли до складу гунського союзу племен. Гуни почали війну з остготами, та у 400 році дійшли до Константинополя. Через декілька років імператор Феодосій завдав їм поразки, що спричинило розпад союзу.
   Відправною точкою початку репрезентативного наукового аналізу процесу етногенезу має стати перше згадування про спільноту. Для болгар (булгар) це ІІІ століття. В "Історії Вірменії" Мойсея Хоренського наведені посилання на працю сирійського історика Мар-Абас-Котіни. Останньому добре був відомий етнонім "болгари". Вони переселилися на вірменські землі задовго до нього та мешкали там і в його час [5, с. 62]. У західно- європейських джерелах перше згадування про болгар датоване 354 р. (Анонімний хронограф) [6, с. 57]. У Візантійських джерелах етнонім "болгари" відомий з V століття. Всі ці джерела свідчать про розселення булгар в Західному Прикаспії та відносять їх до тюркомовних груп.
   Тюркське походження болгар ставиться під сумнів деякими вченими. Серед них і фундатор вчення про етносферу Л. М. Гумільов. Власну точку зору він аргументує схожістю хазарської та болгарської мов [7, с. 47].
   На цьому етапі етногенезу візантійські та арабські джерела вирізняють у складі праболгар 3 племені (роди, частини): берсил (берсул), есегел, болгар (болга). Плем’я берсилів тогочасні джерела чітко локалізують у межах історичної області Берсилія (територія сучасного Дагестану). Населення розселялося навколо міста Беленджер (за різними авторами сучасне місто Приморське або навколо села Чир-Юрт на річці Сулак), який був узятий арабами під час війни з хазарами в першій половині VIII століття. Сарматське походження берсилів є прийнятним в історичній науці.
   Одночасно в дельті Волги, в умовах відносної природної захищеності, розвивалися хазари. Під їх впливом болгари вимушені були мігрувати на захід. Відзначимо, що на думку С. А. Плетньової, болгари та хазари були етнічно близькими спільнотами. В конфедерацію хазарських родів входили і численні болгарські роди, відіграючи при цьому значну роль в життєдіяльності державного об’єднання та на різних історичних етапах конкуруючи за ханський престол. Конфлікти виникали переважно через те, що державною релігією Хазарії став юдаїзм.
   На початку 30-х років VII ст. протоболгари (булгури) об’єдналися навколо вождя племені оногондур – Кубрата, який став засновником великого військово-політичного союзу, знаного під назвою Велика Булгарія, який проіснував близько 30 років. Столицею Великої Булгарії було місто Фанагорія на Таманському півострові. Після смерті в 60-х рр. хана Кубрата створена ним держава розпалася на дві частини, які очолили його сини. Бат Баю (Батбаяну) дісталася східна частина (Кара Булгарія – Чорна Булгарія), Аспаруху – західна частина (місто Башту – сучасний Київ). Скориставшись міжусобними конфліктами у Великий Булгарії хазари захопили володіння Бат Бая. Кара Булгарія почала сплачувати Хазарському каганату данину. Аспарух, не бажаючи підкорятися хазарам, разом зі значною частиною оногурів покинув землю свого батька та заселив територію, яку самі болгари називали "Онъгл" (в перекладі – кут) – сучасне Прутсько-Дністровське межиріччя. Ставка хана знаходилася на території сучасної Молдови.
   Після смерті хана Кубрата у 663 році на територію Великої Булгарії нахлинули хазари. Булгарія розпалася на п’ять частин, за кількістю синів Кубрата. Батбаян на чолі частини болгар залишився на старому місці та підкорився хазарам. Друга частина болгар на чолі з ханом Котрагом з плем’ям катраги вийшов до середньої течії Волги. Ця група болгар відіграла значну роль в етногенезі чувашів і татар. Там заснували державу Волзька Булгарія. Вони прийняли іслам (922 – 925 рр.).
   Держава проіснувала до середини ХІІІ ст. Її столицею було місто Булгар. У 1237 р. Чингізхан підкорює Волзьку Булгарію, та вона стає самоврядною областю Золотої орди. В 1552 р. Іван Грозний остаточно знищує цю країну і руйнує її столицю. Волзька Булгарія була першим державним утворенням у Середньому Поволжжі. Інтегрування болгарських племен проходило на тлі боротьби з хазарським господарюванням.
   Третя частина болгар на чолі з ханом Алцеком дійшла до Італії, інша на чолі з ханом Кубером – до Пононії, а потім розселилася в Македонії. Наймолодший син Кубрата хан Аспарух (з Кубером) на чолі племені оногондур зупинився на території між Прутом, гирлом Дунаю, Чорним морем і витоком Дністра. Звідси аспарухові болгари почали постійно долати Дунай і нападати на візантійські міста. Відзначимо, що ім’я Аспарух (Іспіріх) має іранське походження.
   Відзначимо, що в селі Мале Перещепине Новосанжарського району Полтавської області на місці поховання встановлений пам’ятник хану Кубрату. Німець Йоахим Вернер довів, що саме тут знаходиться могила засновника та керівника Великої Булгарії. Це місце може бути об’єктом етнографічного туризму.
   У 680 році на території сучасної Південної Бессарабії сталася битва між військами візантійського імператора Костянтина IV та хана Аспаруха, яка завершилася переконливою перемогою останнього. Болгари перейшли Дунай та уклали договір про утворення булгаро-слов’янської федерації з місцевими слов’янськими князями. В наступному році після ще однієї поразки візантійської армії від болгар Візантія визнала новостворену державу та зобов’язувалася платити їй данину. Кордонами створеної болгарської держави були: на півдні – Стара Планина, на заході – річка Тимок, на півночі – Карпати і на сході – річка Дніпро. Столицею держави стало місто Плиска. Хан Аспарух став главою держави та командувачем об’єднаної слов’яно-булгарської армії. Одним з головних складників нового державного утворення були фракійці. Формування фракійської етнокультурної спільноти більшість дослідників відносять до початку раннього залізного віку. Вони прийшли з території сучасної Західної України та Молдови.
   Прихильники концепції іранського походження болгар (у такому випадку про булгар (прото- болгар, праболгар) не йдеться зовсім) як один з доказів наводять назву півострова та гірської системи, що знаходиться на ньому – Балканський півострів, Балканські гори. Виникає обґрунтоване питання: якщо болгар (булгір) було значно менше від місцевого слов’янського населення і вони були асимільовані та передали новому об’єднанню свій модифікований етнонім, то чому півострів – ні фракійський, ні грецький? Фракійці та греки мешкають тут значно довше болгар.
   Так розійшлися історичні долі різних складових частин булгарського народу. Держава, яка при безпосередній участі булгар була утворена на Балканах, першою в Східній Європі прийняла православ’я. З представниками цієї спільноти пов’язано створення глаголиці (кирилиці), яка і до цього часу обумовлює розвиток слов’янського суперетносу. Булгари на Камі створили свого часу одну з найбільш високорозвинених держав Азії, прийняли іслам і двадцять три роки успішно стримували атаки монголо-татар. Про потужність Волзько-Камської Болгарії свідчить той факт, що саме ця держава завдала монголо-татарам єдиної поразки в їхній історії.
   Болгарія в середині ХVІ століття була захоплена Туреччиною. Жорстокість загарбників дала поштовх для масової міграції болгар. Зараз одна з найбільших болгарських діаспор розселена в Україні (Одеська, Запорізька, Миколаївська, Кіровоградська області та АРК). У першій половині ХІХ століття, в період колонізації межиріччя Дунаю та Дністра, болгари розселилися, як у моноетнічних болгарських поселеннях, так і в поліетнічних поселеннях задунайських переселенців, а також у молдавських поселеннях, що вже існували на той час. Тільки після завершення Другої світової війни з’являється значний болгарський складник у структурі населення поселень центральної частини регіону. Вони спорожніли після міграції німців.
   Скоріше розселення болгар у поліетнічних населених пунктах могло мати негативний влив на їх життєдіяльність. На поселення, які знаходились за межами ареалу компактного розселення болгар, не розповсюджувалися законодавчо закріплені привілеї, отримані задунайськими колоністами.
    Висновки. Враховуючи наведений вище огляд, можемо зробити такі висновки. В останні століття до народження та перші століття після народження Христа у Великому степу відбувалися інтенсивні міжетнічні контакти. Міксація призводила до взаємопроникнення елементів матеріальної та духовної культури населення. Іншим чинником, що не дозволяє проводити репрезентативні дослідження процесу формування та розвитку етносів до моменту їх виокремлення, є хронографи різних народів та авторів.
   Визначальними чинниками у долі різних груп протоболгар аж до створення на Балканському півострові незалежної держави були військова сила та релігія. Поєднання двох чинників стало головною передумовою консолідації навколо орди хана Аспаруха та його нащадків слов’янських племен Балканського півострова. Болгари першими стали монотеїстичною спільнотою, верховним богом яких був Тангра (Тенгра). Однак виникає питання, відповідь на яке мають дати наступні дослідження: які трансформаційні чинники призвели до того, що могутня за тогочасними мірками спільнота перетворились на працьовиту націю?

Література та джерела

1. Фаттахов Н. С. Родословная: историко-лингвистические исследования / Н. С. Фаттахов. – Казань, 1990 (на тат. яз.).
2. Бариев Р. Х. Волжские булгары. История и культура / Р. Х. Бариев. – Санкт-Петербург, 2005.
3. Закиев М. З. Происхождение тюрков и татар / М. З. Закиев. – Москва: Инсан, 2002.
4. Константинов П. История на България с некои премълчвани досега исторически факти 681 – 1996 / П. Константинов. – София, 1997.
5. Моисей Хоренский. История Армении / Русский пер. Н. О. Эмина. – М., 1893. –C. 62.
6. Гадло А. В. Этническая история Северного Кавказа IV – X вв. – Л., 1979. – C. 57.
7. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь / Л. Н. Гумилев. – М., 1989. – С. 47.

Опубліковано: Тодоров В. І. Загальні суспільно-географічні чинники формування болгарcького етносу // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2014. - Випуск 1-2 (29-30). - С.152-156.  

головна Історія української географії