Присвячується 180-літньому ювілею нашої Alma Mater¹

УДК 911.3 Олександр Гладкий

Зародження і становлення Київського університету та географічних досліджень у ньому

   Розкрито історичні передумови виникнення та становлення Київського університету. Показано місце географічних досліджень у перших наукових розробках викладачів і професорів університету. Висвітлено науковий доробок з географії провідних фахівців університету від часу його заснування до Першої світової війни. Проаналізовано науковий доробок в галузі географії перших ректорів університету (М. О. Максимовича, В. Ф. Федорова, Р. Е. Траутфеттера, К. М. Феофілактова, М. В. Бобрецького) та інших видатних науковців (М. П. Авенаріуса, Й. Й. Косоногова, М. Ф. Хандрикова, М. Х. Бунге, І. В. Вернадського).
   Ключові слова: Київський університет, географічні дослідження, персоналії Університету, історія географії, київська наукова школа.
   Oleksandr Hladkyi. The origin and establishment of Kyiv University and its geographical studies. In this article the historical background of the origin and establishment of Kyiv University is disclosed. The preconditions for the university’s foundation and development are analyzed. The role of geographic investigations in scientific research of its first teachers and professors is explored. The first geographic investigations at Kyiv University were connected with physical sciences: chemistry, biology, botany, geology and gemology. Initially, complex geographic investigations at Kyiv University did not exist. Scientific contributions of leading experts in geography at Kyiv University since its foundation to the First World War were connected with the sub-disciplines of climatology, meteorology, biology, geology and mineralogy. However, several scientists (M. Bunge, I. Vernads’kyi etc.) already worked on specific economic-geographical problems such as regionalization, distribution of productive forces, and transport infrastructure development. The scientific works in geography of the first rectors of Kyiv University are explored. These include: M. Maksymovych, V. Fedorov, R. Trautvetter, K. Feofilaktov and M. Bobretskyi. Also analyzed are the scientific investigations of the leading Kyiv University’s scientists: M. Awenarius, Yo. Kosonogov, M. Khandrikov, M. Bunge, and I. Vernads’kyi. These works form the foundations for further research in geography at Kyiv University. They continue to grow and transform into leading scientific fields of the current geographic faculty, now organized into several departments and scientific laboratories. These are the departments of Physical Geography and Geo-ecology, Earth Science and Geomorphology, Meteorology and Climatology, Hydrology and Hydro-Ecology, Geodesy and Cartography, as well as Economic and Social Geography, and Country Studies and Tourism.
   Key words: Kyiv University, geographical investigations, personalities, history of Geography, Kyiv scientific school.

    Вступ. Постановка проблеми. Формування історичного погляду на становлення і розвиток наукових досліджень різних осередків освіти і науки завжди дає важливі гносеологічні результати. Адже встановлення першоджерел, витоків наукових спостережень, аналітичної та прикладної роботи в науковому чи навчальному закладі завжди сприятиме усвідомленню місця певної наукової школи в системі дослідницької діяльності окремої країни чи регіону, сприятиме визначенню елементів своєрідного “наукового почерку”, послідовності і спадковості у формуванні наукового світогляду вчених. Саме тому дослідження особливостей зародження і становлення наукових досліджень в Київському університеті та місця в них географії характеризуються особливою актуальністю з огляду на широкомасштабну інтеграцію вітчизняних наукових розробок до європейського науково- освітнього простору.
   Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історії Київського університету присвячено багато наукових досліджень. Слід звернути особливу увагу на розробки представників історичного факультету університету, зокрема на праці В. А. Короткого, В. І. Ульяновського, А. Г. Слюсаренко, В. І. Андрейцева та ін. Важливе історичне значення мають наукові праці власне професорів та викладачів університету, які працювати у ньому, починаючи від дня заснування. Серед них слід особливо виділити наукові роботи проф. В. І. Іконнікова: “Историко- статистические записки об учебных и учебно- вспомогательных учреждениях Императорского университета Св. Владимира (1834 – 1884)” та “Биографический словар профессоров и преподавателей Императорского университета Св. Владимира (1834 – 1884)”. Однак вивчення наукового доробку географів Київського університету з днів його заснування тільки розпочинається. З цієї тематики, особливої уваги заслуговують праці Я. Б. Олійника, С. Ю. Бортника, М. Д. Гродзинського та В. О. Гуцала.
   Формулювання цілей статті. Постановка завдання. Саме тому метою даного дослідження є висвітлення особливостей зародження і становлення Київського університету та географічних досліджень у ньому. Основними завданнями дослідження є окреслення історичних передумов виникнення та становлення Київського університету, визначення місця географічних досліджень у перших наукових розробках викладачів і професорів Університету та аналіз наукового доробку з географії провідних фахівців Університету від часу його заснування до Першої світової війни.
   Виклад основного матеріалу. Київський університет імені Тараса Шевченка розпочав свою діяльність у 1834 році, коли на основі злиття декількох навчальних закладів було утворено Університет Св. Володимира. Саме тоді землі Київщини, Волині і Поділля підпали під могутній вплив Польщі, католицької церкви й уніатських настроїв. Для послаблення такого впливу, укріплення православ’я і зменшення “різкого політичного розбрату за допомогою миротворчої сили науки” гр. С. С. Уваровим (міністром освіти при імператорі Миколі І) було задумало створити навчальних заклад з підготовки кваліфікованих кадрів для системи вищої і середньої освіти краю, розвитку науки і мистецтв [5].
   Проте на початку 1832 – 1833 рр. уряд ще остаточно не визначився, яким має бути цей заклад. Пропонувалось перенести Волинський ліцей з Кременця до Житомира, а в Києві заснувати лише юридичний інститут імені Св. Володимира. Надалі, взамін закритого Віленського університету пропонувалось відкрити ліцей на північному заході – в Орші. І лише в кінці 1833 року прийшли до остаточного рішення: перевести Волинський ліцей до Києва, з’єднавши його із передбачуваним юридичним ліцеєм Св. Володимира, а кошти, відпущені на створення ліцею в Орші, спрямувати на розвиток нового університетського закладу в Києві [8].
   8 (21²) листопада 1833 року було видано Наказ імператора Миколи І Сенату: “…звертаючи неперервну увагу Нашу на успіхи істинно народного виховання в державі, визнали Ми як благо, перевести Волинський ліцей з Кременця до Києва, перетворити його на вищий навчальний заклад з необхідним розповсюдженням і на твердих основах переважно для жителів Київської, Волинської і Подільської губерній, яких спадкова старанність на користь Просвіти закріпила і на майбутні часи благоустрій освітніх закладів цього краю вивела. Таким чином, обравши місто Київ, яке з давніх років для створення Університету було призначено, рівно дорогоцінне для усієї Росії, колиска Св. віри наших предків і разом перший свідок їх громадянської самобутності, Ми наказали заснувати в ньому Університет під особливим наглядом і в пам’ять великого просвітника Богом дорученої нам країни” [5].
   Основні положення цього Наказу були покладені в Статут Університету Св. Володимира, що був затверджений 25 грудня того ж року. Згідно зі Статутом, Київський Університет був тісно пов’язаний із управлінськими структурами Києва та губернії, що значно сприяло активізації будівництва нового приміщення, розбудові різноманітних кабінетів (метеорологічного, мінералогічного, фізичного), бібліотеки, обсерваторії та ін. Якщо з дня свого заснування Університет знаходився в декількох приміщеннях (які орендував перший опікун Є. Ф. фон-Брадке), розкиданих по Печерську і на Липках, то 31 липня 1837 р. розпочалось будівництво Червоного корпусу на вул. Володимирській (архітектор Вікентій Беретті) [7].
   28 серпня 1834 року Київський університет прийняв перших 62-х студентів. Початково діяв лише один філософський факультет з двома відділеннями – історико-філологічним та фізико- математичним. 1835 року відкрився юридичний факультет, а 1847 року – медичний. Філософський згодом розділився на два самостійні факультети. З такою структурою університет працював до 1917 року [1; 2].
   Географічні дослідження в Київському університеті було започатковано переважно в рамках окремих природничих відділень філософського факультету (зокрема, з моменту заснування Університету в його межах діяла кафедра фізичної географії при фізико-математичному відділенні) та цілої низки кабінетів (мінералогічного, метеорологічного, зоологічного і ботанічного). Окремі дослідження економіко-географічного спрямування проводились і в рамках діяльності історико-статистичних підрозділів філософського факультету [3].
   Із початку засування в Університеті викладалася низка дисциплін, які були тісно пов’язані з географічними дослідженнями. Переважно географічні знання поширювали такі відомі вчені: математик Д. О. Граве (найбільш цитована праця: “Про основні завдання математичної теорії побудови географічних карт”, 1896 р.), фізики П. І. Броунов, Й. Й. Косогонов, М. П. Авенаріус, Е. А. Кнорр, астрономи В. Ф. Федоров, В. Фабриціус, Р. Фоґель, М. Ф. Хендриков, зоологи М. В. Бобрецький, О. О. Коротнєв, ботанік Р. Е. Траутфеттер, історики і філософи М. О. Максимович (перший ректор), М. В. Довнар-Запольський, економісти С. Й. Богородський, М. Х. Бунге, І. В. Вернадський (батько першого президента АН України, академіка В. І. Вернадського), хімік М. А. Бунге, геологи К. М. Феофілактов, М. І. Андрусов. Частина з них були випускниками Університету.
   Наукова і навчальна діяльність цих учених розвивалась переважно в царині тих наук, представниками яких вони були в Університеті. Світового значення набули історико-етнографічні твори М. Максимовича, унікальні дослідження з експериментальної фізики М. Авенаріуса, унікальні гербарії рослин та опудала тварин, зібраних під час тривалих мандрівок і подорожей біологів М. Бобрецького та О. Коротнєва, колекція мінералів і викопних залишків К. Феофілактова та ін. Однак в працях цих учених формувались й суто географічні знання про світ, його будову, способи відображення на картах, про флору і фауну різних куточків планети, формування погодних умов і клімату, дослідження економічного життя окремих регіонів і територій світу, етнічного складу та культурно- історичних особливостей розвитку різних народів.
   У працях фізиків та астрономів Університету (П. І. Броунов, Й. Й. Косогонов, М. П. Авенаріус, Е. А. Кнорр, В. Ф. Федоров, В. Фабриціус, Р. Фоґель, М. Ф. Хендриков) було закладено ґрунтовні уявлення про будову Всесвіту та Сонячної системи, визначення на їх основі географічних координат місцевості, про “фігуру Землі”, положення планети в космічному просторі, причини виникнення і характер поширення різних метеорологічних та природно-кліматичних явищ, магнітне поле Землі, поширення сонячної радіації та ін. Роботи математиків (Д. О. Граве) були присвячені розробці формалізованих даних про географічний світ, побудові картографічних проекцій, формуванню максимально чітких та повноцінно правдоподібних даних геометричного опису земної кулі. В працях зоологів та ботаніків (М. В. Бобрецький, О. О. Коротнєв, Р. Е. Траутфеттер) розкривались особливості флори та фауни різних куточків нашої планети, надавались детальні шляхові нотатки та описи різних країв; ці вчені поповнювали колекції Зоологічного музею та Ботанічного саду Університету, численні гербарії та колекції викопних тварин. Окремі дослідження ботаніків Університету (Р. Е. Траутфеттер) мали суто прикладе значення і були присвячені підвищенню врожайності сільськогосподарських насаджень, розробці нових сортів зернових і технічних (зокрема, просапних) культур, дослідженню впливу рельєфу та ґрунтово- кліматичних умов на аграрний сектор господарства (в рамках агрономічного кабінету). Історики, філософи та економісти (М. О. Максимович, М. В. Довнар-Запольський, С. Й. Богородський, М. Х. Бунге, І. В. Вернадський) займались переважно дослідженнями етнографії та історіографії різних країв та народів Російської Імперії, питаннями систематизації наукових досліджень, пошуку теоретико-методологічних підвалин фізико- та економіко-географічного знання, а також більш конкретним статистичним описом та аналізом різних країв і губерній Російської Імперії та зарубіжжя, впорядкуванням економічної системи регіонів Імперії на основі оптимізації грошового обігу та бюджету окремих країв і регіонів, займались реорганізацією системи торгівлі та формуванням концепції цілісного розвитку регіонів на основі пріоритетності промислового і транспортного освоєння земель. Дослідження представників геологічних наук (К. М. Феофілактов, М. І. Андрусов) сприяли формуванню більш детальних знань про світ мінералів (в рамках створеного в Університеті Мінералогічного кабінету), будову Землі, причини виникнення різних геофізичних явищ. Саме в Університеті з’явились класичні праці із стратиграфії, палеонтології, палеографії, палеоекології, океанології, які стали основою для подальшого розвитку геології та фізичної географії [5].
   Зупинимось детальніше на наукових доробках видатних професорів Університету в царині географії [3; 4; 6]. Вже в працях першого ректора університету Михайла Олександровича Максимовича (3 (15) вересня 1804 р. – 10 (22) листопада 1873 р.) ми бачимо закладені не лише основи сучасної історії, філології, етнографії, але й ботаніки, зоології, географії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х – на початку 1830-х рр., не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї методологічні шляхи. Зокрема, це роботи “Главные основания зоологии”, “Систематика растений”, “Ботаника” (1830 – 1850 рр.), “Про системы растительного царства” (1827), “Основы ботаники”, тт. 1-2 (1828 – 1831), “Размышления о природе” (1831), які дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки та біогеографії. Михайло Максимович часто подорожував Російською Імперією, був у відрядженнях в Підмосков’ї та в інших частинах Європейської Росії. Під час своїх поїздок він виконував детальні описи природи і рослинного світу краю, збирав гербарії (частина з яких увійшла до колекцій Університету), подавав детальні характеристики ландшафтів.
   Михайло Олександрович працював також у царині археології і етнографії. Ці дослідження дозволили йому, застосувавши історичний метод, підготувати праці, присвячені історико-географічним особливостям розвитку земель Південно- Західного краю Російської Імперії, а також аналізу через історіографію сучасних особливостей їх формування і розвитку та взаємодії з центральними частинами країни. Найвідомішою серед подібних робіт Максимовича є промова: “Об участии и значении Киева в общей жизни России” (1837), а також низка статей в журналі “Киевлянин”, які видавались в різні роки за його редакторством.
   Наукова діяльність Михайла Максимовича була надзвичайно плідною. Завдяки своєму розуму і працелюбності він завжди міг опанувати предмет дослідження повністю, віднестись до нього самостійно та подивитись з різних боків. Ось тому, чи працював він над ботанікою і природознавством, чи збирав народні пісні і старожитності, чи проводив історико-географічні дослідження – він постійно був оригінальним у своїх працях. Сучасники високо цінили його роботи з опису природних ландшафтів і систематики рослин, поняття і терміни, які запровадив учений в галузі ботаніки та зоології, використовуються й дотепер. Праці Максимовича, присвячені історії Києва і дослідженню його місця серед інших стародавніх міст Імперії, окрім унікальної джерельної бази, містили глибокі аналітичні висновки й філософські міркування. За природничо-географічні експедиції і дослідження М. О. Максимовича було обрано дійсним членом Імператорського Московського товариства дослідників природи (1829 р.), Імператорського товариства шанувальників природознавства, антропології і етнографії (1870 р.), Київської спілки натуралістів (1871 р.), а за праці в галузі історіографії – почесним членом Полтавського губернського статистичного комітету (1869 р.). В 1875 році Російське географічне товариство взяло на себе видання багатотомного зібрання праць Михайла Максимовича, куди увійшли майже всі його роботи з етнографії, історіографії, деякі природознавчі публікації. Найвідомішими роботами географічного спрямування є: “Очерк Киева” (1847), “Топографические заметки Киевлянина” (1841), “О Киевском урочище Копырев-конец” (1871), “О горе Щекавице” (1881), “Об употреблении названий России и Малоросии в западной Руси” (1868), “О десяти городах и некоторых селах Украины” (1868), “О Звенигороде, бывшем под Киевом” (1859), “Путевое воспоминание о Полтаве” (1859), “Воспоминание о Золотоноше” (1859), “О городе Степане” (1850), “Воспоминание о городах Пересопнице и Дубровицах” (1840), “О системе растительного царства” (1823), “Отрывки из путешественных записок о Московской губернии, в отношении к преимущественно естественным ее произведениям” (1825), “Нечто о системе растительного царства” (1835), “Путевые записки” (1826), “О разделении естествознания на ветви или особые науки” (1827), “Классификация растительного и животного царства” (1827), “Размышления о природе” (1833) та ін. [6].
   У працях ректора університету Василя Федоровича Федорова (1802 р. – 24 березня (5 квітня) 1855 р.) закладено основи сучасної геодезії та картографії як прикладних напрямів географічних досліджень. Василь Федорович був учнем відомого геодезиста В. Я. Струве³ . В 1829 р. разом із проф. Ф. Р. Парротом, він здійснив сходження на г. Арарат, де займався гіпсометричними та геодезичними дослідженнями. А в 1832 р. здійснив унікальну подорож у Південно-Західний Сибір на чотири роки, де займався визначенням тріангуляційних точок між 50 і 60 градусами північної широти, на що царський уряд виділив 21 950 рублів асигнаціями. Через 10 років після закінчення навчання в університеті, після повернення з відрядження до Сибіру, у 1837 р. указом міністром народної освіти Російської Імперії Василь Федорович був призначений виконуючим обов’язки професора астрономії на вакантну кафедру Університету Св. Володимира.
   Після захисту дисертації “О точном определении географического положення пунктов, видимых из значительной дали” Василь Федорович здобув ступінь доктора математичних наук (1839 р.) і був затверджений ординарним професором астрономії. Найбільш відомими тезами його дисертації стали такі твердження, що лягли в основу геодезії і топографії: “1. Найбільш вигідний і правильний спосіб визначення географічної довготи місця надають місячні кульмінації. 2. Найбільшим джерелом похибки у визначенні відносної висоти гір триангулярними методами є надземне переломлення променя”.
   Упродовж 1840 – 1842 рр. Василь Федоров обіймав посаду декана фізико-математичного відділення філософського факультету, у 1841 – 1843 рр. був проректором, а з березня 1843 р. (затверджений наказом міністра народної освіти від 4 травня) по травень 1847 р. – ректором Університету.
   В університеті В. Ф. Федоров викладав усі розділи астрономії та геодезію, зокрема “Плоску та сферичну тригонометрію з її додатками”, “Загальні основи науки астрономії”, “Теоретичну і практичну астрономію”, “Геодезію” та ін. Крім того, особисто керував практичними заняттями в Астрономічній обсерваторії, яка, власне, була організована під його керівництвом. Після прибуття до Києва, у квітні 1838 р., він подав Раді університету доповідну записку “О потребностях астрономической обсерватории”, де зазначив місце розташування майбутньої будівлі та кількість необхідного обладнання. Будівництво обсерваторії (за проектом О. В. Беретті) тривало з 1842 до 1845 року. Консультації з організації та обладнання обсерваторії надавав В. Я. Струве. Тимчасову обсерваторію та астрономічний кабінет (відкрито в 1838 р.), які знаходились у приватних будинках на Печерську, В. Ф. Федоров забезпечив придбаним у Німеччині інструментарієм та великою бібліотекою.
   Загальні відгуки сучасників про В. Ф. Федорова сходяться у тому, що він був людиною обдарованою та неймовірно щирою і доброю. На вибори його на посаду ректора дивились як на реакцію супротиву приходу на цю посаду проф. Неволіна. Василь Федорович був прекрасним товаришем, відвертим і чуйним. Він був придатним до формального і суворого виконання своїх обов’язків, здійснював керівництво мудро та справедливо [6].
   У працях ректора університету Ернеста Рудольфа Ернестовича Траутфеттера (8 (20) лютого 1809 р. – 15 (27) січня 1889 р.), були закладені основи наукових досліджень у галузі ботаніки, природознавства, біогеографії. Рудольф Ернестович народився у м. Мітава (тепер Єлгава, Латвія) у дворянській родині. Після закінчення у 1831 р. із золотою медаллю і ступенем кандидата ботаніки Дерптського (тепер Тартуський, Естонія) університету був призначений помічником директора Ботанічного саду Дерптського університету. У січні 1838 р. Ернест Рудольф Ернестович був призначений виконуючим обов’язки ординарного професора кафедри ботаніки університету Св. Володимира й водночас завідуючим Кременецьким ботанічним садом та охоронцем гербарію університету. В той самий час Траутфеттер був призначений віце- президентом Комісії з опису губерній Київського навчального округу (1851 – 1859 рр.), завідував агрономічним (1839 – 1843 рр.) і мінералогічним (1842 – 1846 рр.) кабінетами.
   Проф. Траутфеттер часто здійснював науково- ботанічні й природознавчі екскурсії та подорожі південно-західним краєм Російської Імперії. Він подорожував по Криму (1837 р.), територією Київської, Подільської і Херсонської губерній (1853 р.), Подільської губернії та Бессарабської області (1856 р.), а в 1840 р. був відряджений від Університету як депутат до Олександрівського університету з нагоди його 200-річчя.
   Рудольф Ернестович викладав загальну ботаніку, ботанічну термінологію, мінералогію, геогнозію (геологію), кристалографію та інші природничі дисципліни. На читання своїх лекцій Рудольф Ернестович витрачав 8-10 годин кожного дня.
   За ректорства Р. Е. Траутфеттера у 1850 році філософський факультет було реорганізовано у два факультети: історико-філологічний та фізико-математичний. Останній своєю чергою розділявся на два відділи – природничих і математичних наук. У 1853 р. відкрито Анатомічний театр, а через три роки – Метеорологічну обсерваторію.
   Р. Е. Траутфеттер був дійсним членом Регенсбурзького ботанічного товариства (з 1839 р.), Російського географічного товариства (з 1852 р.), Дерптського товариства дослідників природи (з 1853 р.), Комітету акліматизації рослин при Московському товаристві сільського господарства (з 1857 р.), Російського товариства садівництва в Санкт-Петербурзі (з 1859 р.), Курляндського товариства мистецтв та літератури (з 1838 р.). 18 листопада 1859 р. удостоєний звання почесного члена університету Св. Володимира, а 24 жовтня 1870 р. – Київського товариства дослідників природи. 1837 року обраний членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук за розрядом ботаніки відділення природничих наук, а 1884 р. нагороджений медаллю академіка Бера.
   Ще з часу навчання в Дерптському університеті, Рудольф Ернестович залишався вірним обраній спеціальності. Його основні праці присвячені ботаніці (улюблене заняття після подорожі Ліфляндською губернією коштом університету) та ботаніко-географічним дослідженням. Траутфеттер головним чином займався дослідженням флори трьох регіонів Імперії: Київської губернії, Кавказького краю та арктичної частини Сибіру. Численні наукові праці Р. Е. Траутфеттера зробили його широко відомим ученим, як в Російській Імперії, так і за кордоном. Найбільш відомими географічними працями ученого стали: “О растительно-географических округах Европейской России” (1851), “Обозрение естественных семейств, входящих в состав флоры губерний Киевского учебного округа” (1853), “Ueber die Ulmen des Kiewschen Goverments und der an das selbegrenzenden Gegenden” (1857)⁴ [4; 6].
   Відомі напрацювання з геології та геоморфології здійснив ректор Київського університету Костянтин Матвійович Феофілактов (20 жовтня (1 листопада) 1818 р. – 21 січня (3 лютого) 1901 р.) Він народився у Санкт-Петербурзі, походив з міщан. Початкову освіту здобув у Володимирському повітовому училищі Санкт-Петербурга. 1832 року вступив на підготовче відділення при Головному педагогічному інституті (фізико-математичний факультет). Повний курс закінчив у грудні 1841 р. зі срібною медаллю. 13 лютого 1842 року Костянтина Матвійовича залишили при педагогічному Петербурзькому інституті для більш глибоких спеціальних занять з геології та мінералогії. Тоді ж він від’їжджає у свою першу геологічну експедицію на Урал.
   У 1843 р. Костянтин Матвійович надовго залишає батьківщину і їде за кордон, подорожуючи країнами Європи з науковою та навчальною метою. Він слухав лекції Вейсса, Густава і Генріха Розе, Байріха і Жирара в Берліні, займався в лабораторії Раммельсберга, перебував у Парижі, де відвідував заняття Елі-де-Бомона, Дювренуа, Прево, Корд’є. В його геологічних розвідках територією Німеччини брали активну участь вчені Гейнітц (Дрезден), Котта, Брейтгаунт (Фрейберг), Квенштедт, Леонгардт (Тюбінген), Бішоф, Гольдфусс (Бонн) та ін. На зворотньому шляху до Петербурга, К. Феофілактов відвідує Стокгольм, де знайомиться з шведськими професорами-геологами, подорожує по Фінляндії, відвідує Ревель (зараз Таллінн).
   Після повернення із закордонного відрядження, в 1845 р. Костянтин Матвійович був призначений виконуючим обов’язки ад’юнкта кафедри мінералогії та геології (геогнозії) університету Св. Володимира.
   Після захисту дисертації “О юрских и меловых осадках Киевской губернии” (1849) отримав ступінь магістра мінералогії та геології. У грудні 1851 р. захистив дисертацію “О кристаллических породах губерній Киевской, Волынской и Подольской” на ступінь доктора природничих наук, а з 26 березня 1852 р. затверджений екстраординарним професором кафедри мінералогії та геології. З грудня 1853 р. – ординарний, а з листопада 1871 р. – заслужений ординарний професор цієї кафедри.
   Майже 46 років (до 1891 р.) К. М. Феофілактов викладав в університеті курси мінералогії та геології на природничому відділенні фізико-математичного факультету та на медичному факультеті й завідував кабінетом мінералогії та геології. 1872 року підготував геологічну карту Київської губернії (масштаб 10 верст в одному дюймі), 1874 р. – докладнішу геологічну карту Києва (масштаб 200 сажнів в одному дюймі). Зазначені карти 1876 року були удостоєні першої премії Мінералогічного товариства Санкт-Петербурга. К. М. Феофілактов заклав основи вітчизняного картографування.
   Наукова діяльність К. М. Феофілактова з геологічного опису губерній південно-західного краю Російської Імперії розпочалась в 1846 році щорічними екскурсіями та походами в межах Київського навчального округу. Вчена рада Університету з великим зацікавленням спостерігала за такими екскурсіями та фінансувала їх зі свого бюджету. Феофілактов одним із перших проводив інженерно-геологічні дослідження околиць Києва, зокрема вивчав зсуви правого берега Дніпра, вказав на можливість артезіанського водопостачання міста. Своїми геологічними розвідками він передбачив існування Дніпровсько-Донецького прогину, що нині є основним нафтогазовим джерелом у нашій державі.
   Геологічні колекції, зібрані К. М. Феофілактовим, перейшли у власність університету. За його участі поповнилися цінними експонатами мінералогічний кабінет (більше як на 3000 одиниць) та створена ним мінералогічна лабораторія з великою бібліотекою спеціальної літератури. К. М. Феофілактова справедливо вважають засновником київської школи геологів та петрографів.
   К. М. Феофілактов був дійсним членом наукових товариств дослідників природи в Москві (з 1870 р.), Харкові та Санкт-Петербурзі (з 1875 р.), Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті (з 1855 р.), почесним членом Товариства дослідників природи (з 1875 р.) та Мінералогічного товариства (з 1876 р.) Санкт-Петербурга, Київського товариства дослідників природи (з 1885 р.), а також університетів: Московського (з 1869 р.), Санкт-Петербурзького, Св. Володимира (з 1893 р.) та ін. Серед його наукових праць чільне місце займають такі роботи: “Отчет о результатах геологической экскурсии в Киевской губернии” (1849), “Отчет о юрско-меловых осадках Киевской губернии (1851), “О кристаллических породах губерний: Киевской, Волынской и Подольской” (1851), “Краткие сообщения о геологии Киевской губернии” (1868 – 1869), “Геогностическая карта Киевской губернии” (1872), “Геологическая карта Киева” (1874), “Некоторые данные о дилювиальных отложениях в Лубенском уезде Полтавской губернии” (1875), “О дилювиальных образованиях в Киевской и Полтавской губерниях” (1876), “О местонахождении марганца и перегнойныхвеществ в породах г. Киева” (1863), “Разбор геогностических карт Казанской и Симбирской губерний (1864), а також численні звіти з геології Києва, Чернігова, Житомира, Радомишля та їх губерній.
   Крім цього, Костянтин Матвійович Феофілактов займався економіко-статистичним напрямом географічних досліджень. З 1862 по 1867 р. він обіймав посаду заступника голови Київського статистичного комітету. За час його діяльності у цьому комітеті було проаналізовано цілий ряд економіко-географічних показників розвитку Києва та Київської губернії. Комітет опублікував: “Сборник статистических сведений о Киевской губернии” (1864), “Перепись жителей г. Киева” (1864), карту м. Києва в масштабі 50 верст в англ. дюймі (1866) [4; 6].
   Відомим ученим-зоологом, мандрівником, природознавцем був ректор Університету Микола Васильович Бобрецький (20 травня (1 червня) 1843 р. – 11 (24) вересня 1907 р.). Він народився в с. Троянка Балтського повіту Подільської губернії (тепер Голованівський район Кіровоградської обл.) у родині сільського священика. Після закінчення природничого відділення фізико-математичного факультету університету Св. Володимира у 1876 р. Микола Васильович був затверджений приват- доцентом університету Св. Володимира, а у 1877 р. – екстраординарним професором. Наступного року він очолив Агрономічний кабінет. Протягом кількох років Микола Васильович був куратором професорського лекторію, членом правління Київської публічної бібліотеки. В 1898 р. під його керівництвом було організовано перший в історії університету студентський науковий гурток любителів природознавства. В рамках наукових досліджень Київського товариства любителів природи, Микола Васильович подорожував Кримом, де зібрав унікальні відомості про тваринний світ півострова. За результатами цієї експедиції було опубліковано цілий ряд статей в Записках Київського товариства любителів природи (найбільш відомою є праця про чорноморські аннеліди). У 1871 р. університет виділив М. Бобрецькому 700 рублів річного утримування на поїздку за кордон, де учений досліджував багату й різноманітну фауну Середземного моря й Атлантичного океану, особливо поблизу Марселя, Мессіни, Сен-Мало, Неаполя (де він працював на всесвітньовідомій зоологічній станції доктора Дорна). Микола Васильович опублікував ряд праць про фауну Чорного й Середземного морів, серед яких можна виділити “Звіт про зоологічні дослідження, проведені на узбережжі Чорного моря влітку 1869 року” (1870) та “Матеріали для фауни Чорного моря” (1870) [4; 6].
   Всесвітньовідомий математик, засновник вітчизняної математичної школи Дмитро Олександрович Граве (25 серпня (6 вересня) 1863 р. – 19 грудня 1939 р.) працював у Київському університеті з 1899 року до кінця свого життя. Його праці в царині географії стосувались переважно розробки математичних методів побудови географічних карт, проекцій, пошуку оптимізації картографічних зображень з мінімальними спотвореннями території.
   Всесвітньовідомий фізик, метеоролог і кліматолог, член-кореспондент Петербурзької АН Михайло Петрович Авенаріус (7 (19) вересня 1835 р. – 4 (16) вересня 1895 р.) працював у Київському університеті з 1865 по 1891 рік. Він активно займався науковими дослідженнями з метеорології і кліматології, керував фізичною лабораторією університету, завідував Метеорологічною обсерваторією, вів підготовку наукових кадрів. Викладав експериментальну фізику, метеорологію, фізичну географію, спеціальні курси з механічної теорії тепла (термодинаміки), теорії електрики та магнетизму (досліджував магнітне поле Землі), оптики.
   Михайло Петрович значно зміцнив матеріальну базу університетської обсерваторії, розширив обсяги метеорологічних спостережень, створив школу метеорологів. Тривалий час він вивчав клімат Києва, розробляв методики проведення та опрацювання метеорологічних спостережень. Проф. Авенаріус є ініціатором вивчення сонячної радіації та атмосферної електрики в Києві. Під його патронатом було створено Товариство дослідників природи при Київському університеті. Найбільш відомими стали такі його метеорологічні праці: “Про сонячні плями” (1866), “Зміна вологості у висхідних атмосферних течіях” (1866), “Вологість суміші двох мас повітря, що мають різну температуру й вологість” (1878), “Деякі з результатів 12- річних спостережень в університетській метеорологічній обсерваторії” (1868), “Хід метеорологічних елементів у Києві” (у співавторстві з проф. Клоссовським, 1875), “Щорічний метеорологічний звіт за 1874 р.” (у співавторстві з доц. Баловецьким, 1875) [3; 4].
   Фізичні, геофізичні й метеорологічні дослідження в Університеті активно розвивав також Йосип Йосипович Косоногов (31 березня 1866 р., станиця Кам’янська – 22 березня 1922 р.), ординарний професор, а згодом й академік ВУАН. У 1895 – 1902 роках він керував Метеорологічною обсерваторією Університету та Придніпровською метеорологічною мережею. У 1903 – 1922 роках працював в Університеті Святого Володимира на посаді професора, завідувача кафедри фізичної географії. Завідував кабінетом фізичної географії, викладав курси метеорології, фізичної географії. У 1914 – 1916 роках викладав фізичну географію на курсах підвищення кваліфікації учителів-географів Києва. Йосип Йосипович тривалий час видавав сільськогосподарський бюлетень Метеорологічної обсерваторії, а також окреме видання про стан цукробурякових плантацій [3; 4].
   Відомий астроном і геодезист Митрофан Федорович Хандриков (1 (13) січня 1837, Москва – 25 липня (7 серпня) 1915), професор Київського університету (з 1869 р.) і директор Київської астрономічної обсерваторії, розпочав систематичні спостереження на меридіанному колі та організував видання “Анналів обсерваторії”. Серед географічних дослідників найбільш відомими працями Митрофана Федоровича стала монографія “Теорія фігури Землі” (1900) та стаття в журналі “Университетские Известия” під назвою “Замечания об учебнике математической и физической географи” (1880), а також ряд наукових робіт, присвячених земному сфероїду [3; 4].
   Географічні дослідження видатного зоолога, мандрівника, дослідника різних природних ландшафтів Олексія Олексійовича Коротнєва (15 (27) лютого 1854 р., Москва – 27 (15) червня 1915 р., Одеса) присвячені переважно характеристиці біорізноманітності та ландшафтів далеких екзотичних країн. Проф. Коротнєв у 1885 та 1890 – 1891 роках здійснив тривалі подорожі на острови Індійського (зокрема, острів Ява) та Тихого океанів. У 1886 році він організував російську біологічну станцію на узбережжі Середземного моря, у Вільфранші. Був у науковій експедиції на Шпіцбергені, де зібрав разом із Ю. Н. Семенкевичем велику ботанічну та зоологічну колекції. У 1900 – 1902 роках Олексій Олексійович вивчав фауну озера Байкал. У 1900 – 1901 роках разом з В. П. Гаряєвим і Ю. Н. Семенкевичем вони проводили берегові дослідження Байкалу та брали проби з неглибоких місць. Вивчали острів Ольхон, Мале море, Баргузинську та Чивиркуйську затоки, умови проживання байкальської нерпи. В 1902 р. експедиція отримала ґрунтовнішу матеріальну базу, почала проводити глибинні обстеження, за сезон досліджень було зібрано близько 300 видів бокоплавів (гаммарид).
    Серед праць Олексія Коротнєва слід виділити “Подорож на Шпіцберген” (1898), “Звіт по дослідженню озера Байкал влітку 1901 року”, “Рибний промисел на Ангарі – вилови, побут промислових артілей, динаміка вилову омуля в 1894 – 1900 рр.” (1901), “Зоогеографічні дослідження на Байкалі (з картою та малюнком)” (1902), “Звіт міністерству землеробства та земельної власності про діяльність зоологічної експедиції на Байкалі влітку 1902 року”, “Comephoridae Байкалу. Монографічне есе”, Київ – Берлін, 1905 [3; 4].
   Геологічні та палеоекологічні проблеми розкриваються в працях Миколи Івановича Андрусова (19 грудня 1861 р, Одеса – 27 квітня 1924 р., Прага), видатного дослідника Чорноморського басейну. Микола Іванович – автор великої кількості праць зі стратиграфії і палеонтології неогену і антропогену Кримсько-Кавказької та Закаспійської областей. Дані фауни і палеогеографії М. І. Андрусов використав при розробці детальної стратиграфічної схеми неогену Понтокаспійської області. Він склав палеогеографічні карти Чорноморського басейну неогенового та антропогенового періодів, досліджував природу Причорномор’я, а 1890 року взяв участь в експедиції на Чорному морі, основні результати якої стосувалися фізичної географії басейну – температури, густини, солоності води тощо. Тоді ж було відкрито зараженість глибинних вод Чорного моря сірководнем.
   Праці М. І. Андрусова складають епоху в стратиграфії, палеонтології, палеографії, палеоекології, океанології. Вони дали змогу розробити детальну стратиграфію неогенових відкладень Понтокаспійської області, яка й досі є неперевершеним зразком чіткості та точності підрозділів. Подальші роботи лише деталізували закладену в цих схемах раціональну основу. Наукові розробки М. І. Андрусова вплинули і на практику відкриття родовищ нафти на нових територіях [3; 4].
    Петро Іванович Броунов (21 грудня 1852 (2 січня 1853) р. – 24 квітня 1927 р.) – видатний географ і метеоролог Київського університету, доктор фізичної географії, ординарний професор Університету, член-кореспондент Петербурзької та Російської академій наук, член-кореспондент АН СРСР.
   Петро Іванович тривалий час (1877 – 1880 рр.) працював у службі погоди Головної фізичної обсерваторії (тепер Головна геофізична обсерваторія імені О. І. Воєйкова). Після захисту магістерської дисертації “Поступальний рух циклонів та антициклонів в Європі і особливо в Росії” у 1882 році став приват-доцентом Санкт-Петербурзького університету, а з 1890 року став ординарним професором Університету Святого Володимира в Києві. Він викладав фізичну географію, земний магнетизм та обіймав посаду директора Метеорологічної обсерваторії. У 1892 році Петро Іванович організував Придніпровську мережу метеорологічних станцій, перед якою поставив широку програму агрометеорологічних спостережень і всебічного вивчення клімату.
   Петро Іванович – один із засновників агрометеорології. Його найважливіші наукові праці стосуються метеорології та фізичної географії. Значну увагу він приділяв питанням будови і загального вигляду Земної кулі. Увів поняття “зовнішньої” (географічної) оболонки Землі в 1910 році, яка становить предмет фізичної географії як науки. Запропонував методи передбачення руху циклонів за зміною тиску та положенням ізотерм на синоптичній карті в 1878 році, обґрунтував утворення і рух циклонів. Виявив у житті культурних рослин “критичні періоди”, коли вони дуже чутливі до нестачі вологи або тепла. В 1925 р. підготував атлас ізокліматичних зон Землі. [3; 4].
   Фізико-географ, метеоролог і фізик Венедикт Павлович Чехович (1804 р., Волинська губернія – 1862 р., Київ) тривалий час викладав фізику і фізичну географію в Університеті (з 1837 по 1846 рік), а згодом і в Інституті шляхетних дівчат. Залишилися метеорологічні спостереження, зроблені ним в 1842 – 1844 і 1852 – 1854 рр., але вони грішать науковою неточністю.
   Ернест Августович Кнорр (23 листопада 1805 р. – дата смерті не встановлена) був видатним фізиком, астрономом та фізико-географом Університету. У 1836 – 1840 рр. він багато подорожував з магнітними та метеорологічними спостереженнями в межах Казанського навчального округу, а у 1840 р. їде за кордон (до Швейцарії, Німеччини, Англії та Франції) для навчання та закупівлі дорогих метеорологічних приладів (частина з яких була передана заснованій ним у 1854 р. Метеорологічній обсерваторії). У 1846 – 1858 рр. Ернест Августович працював на кафедрі фізики Київського університету на посаді ординарного професора, де викладав основи фізичної географії. За часів його головування у Метеорологічній обсерваторії (1854 – 1858 рр.) розпочалися метеорологічні спостереження над тиском атмосфери, температурою та вологістю повітря, напрямом та силою вітру, кількістю опадів [3; 4].
   Видатним метеорологом та географом Київського університету був Олександр Вікентійович Клоссовський (1846 р. – 31 березня (13 квітня) 1917 р.). Він закінчив курс фізико-математичного факультету Університету Св. Володимира в 1868 р. З 1876 р. працював приват-доцентом того ж університету за предметом фізичної географії, а в 1884 р. отримав ступінь доктора фізичної географії на основі захисту дисертації “Грози в Росії” (робота ця удостоєна золотої медалі Імператорського Російського географічного товариства і золотої медалі графа Толстого від Імператорської академії наук). Олександр Вікентійович викладав метеорологію, займався організацією метеорологічних станцій так званої “Мережі південно-західної Росії” (Бессарабська, Херсонська, Таврійська губернії, південна частина Київської та Подільської губерній). Спостерігав за дощами, зливами, висотою снігу та вів докладний і короткий сільськогосподарський щоденник. На основі цих досліджень видав 6-томну працю “Метеорологічний огляд. Праці метеорологічної мережі південно-західній Росії”, де розміщувались як первинні дані спостережень, так і їх обробка. Серед основних його праць слід відзначити такі: “Некоторые данные для климатологии Киева. (Записки Юго-западного отдела Императорского русского географического общества) (1873), “Ход метеорологических элементов в Киеве” (1875), “Одновременная система наблюдений и предсказания погоды” (1882), “Климатологические особенности Одессы” (1883) [3; 4].
   Видатний геолог-петрограф Петро Якович Армашевський (1 (13) січня 1851 р. – 22 травня 1919 р.) з березня 1873 р. працював хранителем мінералогічного кабінету Університету. Отримав ступінь доктора мінералогії та геогнозії (1903 р.), був членом Ради геологічних компаній, членом Київського товариства дослідників природи та Французького мінералогічного товариства.
   Упродовж 1873 – 1882 рр. Петро Якович постійно їздив у наукові відрядження в Чернігівську, Полтавську, Волинську, Херсонську й Таврійську губернії, де проводив геологічні спостереження. Результатом цих досліджень стала дисертація “Геологічний нарис Чернігівської губернії”, за яку у 1883 р. фізико-математичний факультет Київського університету надав Армашевському ступінь магістра мінералогії та геології. У листопаді 1883 р. його затвердили доцентом, а 1 лютого 1885 р. екстраординарним професором кафедри мінералогії та геології.
   28 березня 1903 р. після публічного захисту дисертації “Геологічні дослідження в області басейнів Дніпра та Дону” на фізико-математичному факультеті Московського університету, вчена рада затвердила Армашевського доктором мінералогії та геології. Після цього він став ординарним професором Київського університету, а згодом і деканом фізико-математичного факультету (1905 – 1909 рр.).
   Петро Якович був знавцем геологічних нашарувань, на яких розміщений Київ. Армашевський – член комісій із питань артезіанського водопостачання Києва та запобігання зсувам нагірних його частин уздовж берега Дніпра. Він розробив для Києва мережу артезіанських колодязів, яка давала змогу замінити дніпровську воду артезіанською, запровадив і здійснив постійне інспектування системи штолень, що забезпечили припинення зсувів на Володимирській гірці та в інших місцях Києва. Серед його праць чільне місце посідають “Предварительное сообщение о геологических отложениях в Черниговской губернии” (1874, 1875), “О следах свайных построек на Днепре” (1876), “Геологический очерк Черниговской губернии” (1877), “Предварительный отчет о геологических исследованиях в Полтавской губернии” (1882), “О геологических исследованиях в Подольской губернии” (1881), “О геологических исследованиях по северному берегу Черного моря” (1882) та ін.
   Окрім широкого кола професорів, що були пов’язані з розвитком фізичної географії, геології та математики, в Київському університеті працювали видатні вчені економісти та економіко-географи, які заклали основи вчення про раціональне розміщення господарства, організацію території, пошук оптимальних шляхів сполучення та функціональної взаємодії підприємств регіону. Такими ученими були М. Х. Бунге, Г. М. Цехановецький, І. В. Вернадський та ін. [3; 4].
   Зокрема, в працях голови Кабінету міністрів Російської імперії та міністра фінансів Миколи Християновича Бунге (1 (23) листопада 1823 р. – 3 (15) червня 1895 р.) розглядались територіальні аспекти реорганізації системи зовнішньої торгівлі, в рамках яких активно відстоювались класичні, по- суті, економіко-географічні позиції цілісного розвитку регіонів на основі пріоритетності промислового та транспортного освоєння земель. Як державний діяч, М. Бунге сприяв селянській реформі в Росії, яка відмінила кріпосне право. Він дбав про розвиток російської промисловості. Його особливою увагою став розвиток залізниць Росії у зв’язку із зростанням хлібного експорту через порти Одеси та Бердянська.
   Фактично М. Бунге сприяв піднесенню Уральського промислового регіону в Російській Імперії. Підтримка М. Бунге розвитку індустрії та активне залучення іноземних інвестицій подвоїли видобуток вугілля в Донбасі та сприяли розвитку залізорудної промисловості Криворіжжя. Серед економіко- географічних праць Миколи Християновича слід відзначити такі: “Сборник статистических сведений о России” (1854), “Исследование о железной промышленности в губерниях Киевского учебного округа (Труды комиссии Высочайше учрежденной для описания губерний Киевского учебного округа, 1885), “Значение промышленных товариществ и условия их распространения” (1855), “Промышленность и ее ограничения в нынешней торговле” (1857), “Об изменении сословного состава населения России в промежутках между 7 и 8, 8 и 9 ревизиями” (1857), “Железные дороги земного шара” (1858), “Гармония хозяйственных отношений” (1860), “Акционерные земледельческие предприятия” (1858), “Общий оборот внешней торговли, торговый баланс и таможенные пошлины первостепенных держав в ХІХ столетии” (1868), “О восстановлении металлического движения в России” (1877).
   Григорій Матвійович Цехановецький (1833 – 1898 рр.) – видатний економіст та економіко- географ, працював професором політичної економії і статистики спочатку в Київському, потім у Харківському університетах. Закінчив курс в університеті Святого Володимира на історико-філологічному факультеті та захистив магістерську дисертацію про значення праць Адама Сміта (1859 р.) і докторську – про роль залізниці в державі (1869 р.). У ній він одним з перших обґрунтував необхідність комплексного державного підходу до розвитку залізничних мереж і висвітлив їх роль у формуванні господарства певних територій. У 1862 році Григорій Матвійович був у науковому відрядженні в країнах Європи, де й ознайомився з ключовими положеннями теорії статистики та політичної економії. Крім дисертацій, надрукував в “Київських Університетських Відомостях” у 1866 р. “Короткий огляд політичної економії”. Григорій Матвійович писав дуже мало, але серед професорів користувався великою повагою як людина величезної ерудиції, різнобічно освічена, гуманна і чуйна, учитель- наставник юнацтва в кращому, найвищому значенні слова, який не допускав компромісів. Найбільш важливою економіко-географічною працею ученого стала надрукована в 1869 році частина його дисертації “Железные дороги и государство. Опыт исследования о важнейших предметах экономии и политики железных дорог”.
   Батько академіка Володимира Вернадського та дід історика Георгія Вернадського Іван Васильович Вернадський (24 травня (5 червня) 1821 р. – 27 березня (8 квітня) 1884 р.) працював в Університеті екстраординарним професором кафедри політичної економії та статистики. Він перейшов до Університету з 2-ї Київської гімназії, де почав займатися статистикою та статистичним описом територій. З цією метою Іван Васильович здійснив тривалу трирічну подорож за кордон – до Німеччини, Франції, Англії, Бельгії та Голландії, де ознайомився з методами викладання статистики німецьких професорів Риделя, Дитериці, Гельвінга, Ріттера, Рауемера, а також гейдельбергських учених Рау, Шлоссерля, Цепфля та ін. Саме зустріч з проф. Карлом Ріттером сприяла становленню в Івана Васильовича економіко-географічного бачення статистичного опису земель і територій.
   У наукових дослідженнях Іван Васильович займався переважно статистичним (по суті, економіко-географічним) описом та аналізом різних губерній і країв Російської Імперії. Широко відома його діяльність в Комісії з опису губерній Київського навчального округу (1851 – 1864 рр). У статистичних дослідженнях І. Вернадський не обмежувався однією лише територією. Він виводив статистичні закони на основі взаємодії різних компонентів середовища, до яких відносив господарство, склад населення, його побут і працю, що взаємодіють на основі тісних взаємозв’язків. Саме цю пов’язаність природних, господарських та трудових компонентів І. Вернадський вважав основою для наукового статистичного аналізу різних земель і територій. Отже, в його працях вже наприкінці ХІХ ст. було закладено вчення про комплексність, цілісність географічного середовища. Окрім чисто господарської та демографічної статистики, І. Вернадський виділяв так звану “моральну (етичну) статистику”, до якої відносив статистику доброчинності й благодійності, а також організацій, що відповідали за безпеку й збереженість народного майна. Разом зі статистикою освіченості попередньо виділені компоненти і складали, на думку ученого, основне коло статистичної науки. Таким чином, Іван Васильович вперше приділяє увагу розвитку галузей соціального комплексу території, а також формуванню духовної компоненти життя суспільства.
   Іван Вернадський брав діяльну участь у роботі Російського географічного товариства (був його дійсним членом від 3(15) грудня 1847 року), працював у Вільному економічному товаристві. 1860 року він був делегатом Міжнародного статистичного конгресу в Лондоні. Серед його наукових праць найбільш вагоме значення мають: “План статистического описания губерний Киевского учебного округа” (1853), “О хозяйственно-статистическом атласе России” (1854), “О производительных силах России” (1854 – 1858) та ін. [4].
   Висновки. Розвиток географічної думки в Київському університеті в перші десятиліття його заснування був розрізненим і несистемним. Він відбувався переважно в рамках суміжних фізичних, хімічних, біологічних, політико-економічних наук. Проте, вже тоді були закладені фундаментальні основи вчення про геологічну будову і клімат Землі, розпочато регулярні метеорологічні спостереження, запроваджено наукові екскурсії та природничі й статистичні описи різних земель і країв. Ціла низка наукових розробок професорів та викладачів Київського університету отримали подальший науковий розвиток і були покладені в основу багатьох географічних вчень, шкіл і течій. Виокремлення перших основ формування наукових напрямів географічних досліджень є основним завданням для подальших наукових розвідок у даному напрямі.

******

¹ Букв. “Мати-годувальниця, благодійна мати”, старовинна неформальна назва університетських навчальних закладів (лат.)
² За новим стилем.
3 Всесвітньо відомою стала так звана геодезична “Дуга Струве” – мережа з 265-ти тріангуляційних вимірювальних пунктів, які утворювали 258 тріангуляційних трикутників, а також 60-ти додаткових пунктів. Вона проходила територією Російської Імперії (у т. ч. землями України), Швеції і Норвегії та слугувала для визначення параметрів Землі, її форми та розмірів.
⁴ Про рослинність Київського навчального округу та суміжних його частин на прикладі популяції в’язів (нім).

******

Література та джерела

1.Almamater. Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції 1917 – 1920: матеріали, документи, спогади: [у 3 кн.] / КНУТШ, НБ ім. М. Максимовича; Ін-т рукопису НБУВ; ЦДІАУК; ЦДАВОВ; ДАК; упорядники В. А. Короткий, В. І. Ульяновський; ред. кол.: Скопенко В. В., Слюсаренко А. Г., Андрейцев В. І. та ін. – Київ : Прайм. – (Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників). – Кн. 1 : Університет св. Володимира між двома революціями. – 2000 – 697 c.
2. Almamater. Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917 – 1920: матеріали, документи, спогади: [у 3 кн.] / КНУТШ, НБ ім. М. Максимовича; Ін-т рукопису НБУВ; ЦДІАУК; ЦДАВОВ; ДАК; упорядники В. А. Короткий, В. І. Ульяновський; ред. кол.: Скопенко В. В., Слюсаренко А. Г., Андрейцев В. І. та ін. – Київ : Прайм. – (Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників). – Кн. 2 : Університет св. Володимира за доби Української Центральної Ради та Гетьманату Павла Скоропадського. – 2001 – 697 c.
3. Географи Київського університету: [довідник]: 70 річчю географічного факультету присвячується / [Я. Б. Олійник, С. Ю. Бортник, М. Д. Гродзинський, В. О. Гуцал та ін.] ; КНУТШ. – Київ : Обрії, 2003. – 172 с.
4.Иконников В. С. Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского университета Св. Владимира (1834 – 1884) / составлен и издан под ред. В. С. Иконникова. – Киев: В типогр. Имп. ун-та Св. Владимира, 1884. – XXXVI, 816, ІІ, [4] с.
5. Историко-статистические записки об учебных и учебно-вспомогательных учреждениях Императорского университета Св. Владимира (1834 – 1884). Под. ред. проф. В. С. Иконникова. – К. : Типография Императорского университет Св. Владимира, 1884. – 416 с.
6. Ректори Київського університету [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.univ.kiev.ua/ua/geninf/history-rectors/
7. Нариси з історії університету Святого Володимира / В. Ф. Колесник, Г. М. Казакевич, Л. П. Підмогильний, О. М. Надтока, А. О. Рукас, О. Г. Сокирко, Ю. М. Шемета. – К.: Видавничо- поліграфічний центр “Київський університет”, 2009. – 224 с.
8. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. – М.: Типолитография Ефрона, 1895.

Опубліковано: Гладкий О.В. Зародження і становлення Київського університету та географічних досліджень у ньому // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2014. - Випуск 1-2 (29-30). - С.42-52.  

головна Історія української географії