Роальд Амундсен народився 16 липня 1872 року на хуторі Томта, недалеко від містечка Борге (Норвегія). Сім'я Амундсен належала до старовинного роду мореплавців. Батько Руала був суднобудівником.
   З юних літ Амундсен цікавився морськими подорожами, особливо полярними. В дитинстві читання було улюбленим заняттям майбутнього мандрівника. Особливе враження на нього справила книга англійського полярного дослідника Джона Франкліна, в якій було описано експедицію до узбережжя Північної Америки між Гудзоновою затокою та річкою Маккензі. Книга Дж.Франкліна „Розповідь про подорож до берегів Полярного моря в 1819-1822 рр.” була насичена описом про труднощі, що підстерігали людину в Арктиці.
  Потай від матері Руаль почав готуватись до полярних подорожей. Він знав, що дослідники Землі були людьми сильної волі, сміливими, витривалими, з міцним здоров’ям. Він загартовується, обливаючись крижаною водою, у найлютіші морози спить з відчиненим вікном, узимку займається лижним спортом і незабаром стає одним з найкращих лижників Норвегії.
  Поступово, продовжуючи готувати себе до подорожей, Амундсен вивчає в університеті медицину, посилено вивчає німецьку, французьку і англійську мови. Але згодом помирає мати Роальда, і він покидає навчання.
  В той час Амундсену було 22 роки. Пройшовши обов’язкову військову службу, він почав навчатись штурманській справі. В літні сезони 1894-1896 рр., щоб набути морської практики, Роальд наймався матросом на вітрильні звіробійні шхуни, які полювали на тюленів.
  Саме в ці роки норвезьке судно „Фрам” здійснило свій знаменитий дрейф через Арктичний басейн, і Фрітьоф Нансен разом зі своїм супутником Ялмаром Йогансеном здійснили лижний похід до Північного полюса. До цілі вони не дійшли, але встановили рекорд пересування на північ. Нансен став найпопулярнішим полярним дослідником. Тріумфальна зустріч, яку влаштували йому у Норвегії, ще більше підігріло честолюбство молодого Амундсена.
  В 1897 році він довідався, що бельгієць де Жерлаш де Гомері формує експедицію до Антарктики. Амундсен поїхав в Антверпен і добився зустрічі з де Жерлашем. Бельгійський моряк швидко зрозумів, що норвежець саме та людина, яка йому потрібна: він був молодим, витривалим, мав досвід плавань у полярних водах. Крім того, Амундсен не вимагав високої зарплатні за роботу у експедиції і був згоден зробити висадку на берег льодового континенту і залишитись там на зимівлю. У двадцять п’ять років Амундсен став першим штурманом на судні „Бельгіка” (Бельгія).
  Метою бельгійської експедиції було відкриття Південного магнітного полюса – точки, де перетинаються магнітні силові лінії Землі. На той час було відомо лише одне – ця точка знаходиться десь на Антарктичному материку.
  Це була нелегка експедиція. Амундсен брав участь у тривалому поході на санях по материковому льоду. Тут на кожному кроці подорожніх підстерігали небезпеки: хуртовина запорошила снігом глибокі тріщини, мороз обпікав обличчя. Помилка керівника експедиції мало не згубила всієї справи. З настанням холодного періоду треба було відходити на північ. Незважаючи на попередження Амундсена, цього не зробили, і судно, продовжуючи рухатись на південь, потрапило у льодяну пастку. Довелось стати на зимівлю. Запас їжі і екіпіровка екіпажу не були розраховані на такий тривалий період. Зимівля була трагічною. Почався голод. Двоє матросів зійшло з розуму, більшість моряків захворіли на цингу. Тільки енергійні заходи Амундсена врятували всіх від загибелі. Він добував тюленів, м’ясо яких відновило сили вмираючої команди. Тринадцять місяців тривав вимушений дрейф. Оправившись від хвороби, учені експедиції відновили наукові спостереження. Лише в кінці березня 1899 року судно вирвалось із льодового полону. Через два роки після виходу в плавання експедиція повернулась до Європи.
  Тепер Амундсен, досвідчений полярний мандрівник, вже міг готуватись до самостійної експедиції. Він задумав пройти на кораблі уздовж північних берегів Америки із сходу на захід і відкрити так званий Північно-Західний морський шлях. Планом експедиції він поділився з Нансеном, який схвалив задум Амундсена.
  В 1901 році Роальд придбав невелике вітрильне судно „Йоа” з гасовим двигуном на 13.5 кінських сил. Спочатку він випробував мореплавні можливості судна, плаваючи між Шпіцбергеном та Гренландією.
  В 1903 році у компанії декількох товаришів Амундсен вийшов на цьому судні з Хрістіанії (нині Осло). Важкі випробування випали сміливцям, як тільки вони наблизились до берегів Гренландії. „Йоа” трохи не наскочило на скелю, помилково показану на карті в іншому місці. Шлях на захід проходив серед безлічі дрібних островів, тому просувались повільно, навпомацки, ведучи безперервні спостереження за глибиною моря.
  Одного разу в протоці налетів ураган, хвилі підхопили суденце і понесли його на скелі.
  Судно вдарилось об скелю, дуже пошкодивши собі кіль. Не встиг Амундсен прийняти будь-яке рішення, як яхта вдарилась об підводне каміння. Але диво та вдале лавірування вберегли судно від загибелі. А одного разу на „Йоа” сталась пожежа у машинному відділенні, яку вчасно вдалось загасити.
  Так, сповнені небезпек і найнесподіваніших пригод, минали дні за днями. Судно повільно пробиралось серед проток, які відокремлюють Канадський Арктичний архіпелаг від берегів Америки.
  У вересні почались морози, наближалась полярна ніч, і Амундсен вирішив зупинитися на зимівлю. Біля південного берега острова Кінг-Вільям було знайдено спокійну бухту, оточену пагорбами. Її назвали бухтою Йоа. На захід простягалася вузька протока Сімпсон, що відділяє острів Кінг-Вільям від Північноамериканського континенту. Протока була зовсім без криги, і судно могло просуватись далі на захід.
  Але стоянка несподівано затяглася: літо 1904 року видалося холодне, бухта і протока промерзли, лід не скресав, і довелось залишитись на другу зимівлю. Хоч які важкі були умови життя, віддаючи належне Амундсену, треба сказати, що ніхто з його супутників не захворів на цингу. Керівник експедиції уважно стежив за тим, щоб кожен її учасник мав роботу. Постійно велись метеорологічні та астрономічні спостереження. Амундсену вдалось визначити нове місцеположення магнітного полюса (магнітний полюс, як відомо, з часом змінює своє місцеположення). Це було одне з великих досягнень експедиції.
  В кінці жовтня до місця зимівлі прийшли ескімоси. Відносини з корінними жителями цих місць з самого початку склалися якнайкращі. Ескімоси навчили Амундсена і його товаришів будувати снігові хатини – іглу. У похідних умовах вони були більш зручними, ніж європейські палатки, - хоча би тому, що їх не треба було тягти за собою. Це було вкрай важливо, бо взимку при морозах, які досягали -60°С, мандрівники здійснювали тривалі походи, щоб точніше визначити місце магнітного полюса.
  13 серпня 1905 року судно „Йоа” вийшло з бухти у вузьку протоку Сімпсон. Подальший шлях на захід пролягав через лабіринт недосліджених проток. І нарешті, 26 серпня 1905 року норвежці побачили американське китобійне судно „Чарльз Ханссон”. Амундсен завершив тривалий період спроб багатьох поколінь відважних мандрівників пройти Північно-Західним проходом. Це було в затоці, яку згодом названо затокою Амундсена. Далі на захід простягалось море Бофорта, забите могутньою полярною кригою. Пробираючись вздовж берега на захід, 2 вересня „Йоа” застрягло у кризі північніше гирла річки Маккензі, і тут біля мису Кінг-Пойнт, залишилось на третю зимівлю. Поряд зимувало 12 американських китобійних суден. Як і в минулі зими, норвежці проводили на березі геомагнітні та метеорологічні спостереження. 
  

    У липні 1906 року крига скресла, і „Йоа”, обігнувши мис Барроу, вийшло у Чукотське море. 30 серпня судно залишило позаду Берігнову протоку, а в жовтні кинуло якір в порту Сан-Франциско. Амундсен подарував цьому місту своє маленьке судно на пам’ять про підкорення Північно-Західного проходу.
  Таким чином, перша самостійна експедиція Амундсена закінчилась блискучим успіхом. Тепер Амундсен здобув широку популярність як дослідник і сміливий мандрівник. Він почав готуватись до експедиції на Північний полюс, вирішивши на „Фрамі” Нансена повторити дрейф. Але перш, ніж Амундсен розпочав свою експедицію, було отримано повідомлення про відкриття північного полюса американцем Робертом Пірі. Ця новина була серйозним ударом для Амундсена. Проте відступати було пізно. Коли мандрівник вийшов в море, він змінив свій план і попрямував не на північ, як про це він заявляв офіційно, а на південь, щоб спробувати відкрити Південний полюс. Про своє рішення він оголосив команді несподівано, коли „Фрам” вже був в Атлантичному океані.
  „Фрам” дійшов до своєї останньої відправної бази у Китовій бухті на південно-західному узбережжі Африки 14 січня 1911 року. Поповнивши запаси, експедиція попрямувала на південний схід. Амундсен прагнув увійти в море Росса, яке найглибше серед інших врізається в континент Антарктиди.
  На березі Антарктиди Амундсен розбив табір і вирішив влаштуватись на зимівлю, відіславши „Фрам” у нижчі широти. Решта літа пішла на організацію трьох продовольчих складів по дорозі до полюса. По обидва боки від кожного складу мандрівники поставили високі жердини з прапорами, щоб зручніше їх було знайти, повертаючись назад. Довга полярна ніч пройшла благополучно, і весну мандрівники зустріли бадьорими і здоровими. Вони почали готуватись до походу на полюс.
  14 жовтня 1911 року, Амундсен разом з чотирма товаришами вирушили на нартах, запряжених собаками, до північного полюса. Погода сприяла мандрівникам. Собачі запряги рухались дуже швидко. По дорозі влаштовували нові продовольчі склади. На 85° північної широти дорогу заступили гори. Сходження на гори по зледенілих схилах дуже сповільнювало рух. Нарешті учасники експедиції опинились на великому льодовику, який згодом було названо льодовиком Акселя Хейберга – покровителя експедиції, який пожертвував велику суму для її організації. На висоті близько 3000 м над рівнем моря мандрівники вбили 24 собаки. Їх м’ясо повинно було служити їжею для людей та інших собак.
  Чим вище підіймались мандрівники, тим гіршою ставала погода. Коли вони досягли відмітки 5600 м і зупинились ночувати, здійнявся буран, що тривав декілька днів. Але з загальної згоди було вирішено не чекати закінчення бурану, а йти далі.
  Тільки недалеко від полюса закінчились пасма гір, і перед мандрівниками відкрилось досить рівне плоскогір’я.
  14 грудня 1911 року учасники експедиції досягли полюса. Він був, за вимірюванням Амундсена, на висоті близько 3000 м над рівнем океану. Зібравшись у коло, мандрівники привітали один одного з перемогою і встановили норвезький прапор. Але, щоб їх не звинуватили в тому, що вони не дібрались до самого полюса, двоє членів експедиції, Хансен і Бьоланд пройшли ще сім кілометрів.
  Три доби мандрівники пробули на полюсі, проводячи спостереження. Стояла гарна, сонячна погода. Збираючись назад, в палатці Амундсен залишив листа норвезькому королю Хокону VII з коротким звітом про похід і лаконічне послання своєму супернику – Роберту Скотту. Потім Амунсен та його супутники благополучно повернулись на свою базу, у бухту Китову, де їх вже чекав „Фрам”, щоб відвезти їх на батьківщину.
  Через місяць, 18 січня 1912 року , до норвезької палатки на Північному полюсі підійшла полюсна експедиція Роберта Скотта. На зворотному шляху Скотт і чотири його товариші загинули в льодовій пустелі від виснаження та холоду. Дехто говорить, що основною причиною загибелі Скотта і його товаришів був моральний упадок від того, що вони прийшли на Південний полюс не першими.
  У Норвегії Амундсену влаштували урочистий прийом як національному героєві.