Журнал "Історія української географії" Всі публікації журналу
Зміст номера
Довідка про автора публікації
Номери часопису: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
УДК 39:31:338:001.02 (477)
Валентина
Нагірна, Василь Нагірний
Етнографо-статистичні дослідження Павла Чубинського з позицій суспільної географії
Проведено історико-географічний аналіз етнографо-статистичних досліджень українських земель Російської імперії, здійснених Павлом Чубинським у складі експедиції Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства у другій половині XIX століття. Показане значення цих робіт для усвідомлення своєрідності, регіональних відмінностей, єдиності і цілісності українського етносу; показана цінність їх для сучасних досліджень, спрямованих на виявлення та розв’язання господарських, екологічних, географічних проблем, вироблення напрямів охорони середовища проживання людей.
Valentyna Nahirna, Vasyl Nahirnyy. Ethnographic-statistical studies of Pavlo Chubynskyy: the standpoint of social geography
Historical-geographical analysis of ethnographical-statistical studies of Ukrainian lands in Russian Empire accomplished by Pavlo Chubynskyi during the second half the XX century is made. It is shown the importance of these works for the awareness of the Ukrainians in their identity, regional, diversity and integrity. The importance of these studies for the solvation of economic, environmental and geographical problems is shown.
Суцільні планові суспільно-географічні дослідження української території були започатковані у XIX ст. Географічним товариством і найтісніше пов’язані з іменем видатного вченого-етнографа, автора тексту Національного гімну України Павла Чубинського. До того часу було опубліковано чимало відомостей про Україну та українців, зокрема про географічні особливості території, рослинний і тваринний світ, побут, звичаї та вдачу народу, розвиток господарства, торгівлі, соціальні відносини тощо. Проте цей надзвичайно цінний матеріал був переважно описовим, несистематизованим, достовірність його залежала від обставин, часу, особи автора, його мети.
Статистико-економічні та демоетнічні описи, подорожні замітки, враження окремих людей, суспільно-економічний аналіз при відтворенні історичних обставин тощо мали здебільшого фрагментарний характер, стосувалися окремих регіонів України, не завжди мав місце детермінований підхід при висвітленні етнічних особливостей, господарського розвитку української нації та природного середовища.
Описові відомості та неповні уривкові фактологічні матеріали не давали уявлення про цілісність української території та українського народу, недостатньо висвітлювали його етнографічне та соціально-господарське розмаїття, не розкривали суті впливу природних та історичних чинників на формування різних типів українців, їх відмітні ознаки.
Переломний етап у дослідженні української території відбувся у XIX ст. На той час виникла потреба у фаховому плановому вивченні Південно-Західного краю (українських земель) в етнографічному і статистико-економічному аспектах. Це було зумовлено історичними і суспільно-політичними обставинами в тогочасній Російській імперії, з одного боку, та розвитком національного руху на українських теренах, зацікавленістю патріотичних сил у таких дослідженнях, з іншого.
Вади державної системи Російської імперії, постійні селянські заворушення спричинили проведення урядом низки реформ (скасування кріпаччини в 1861 р., реформування суду, запровадження місцевого самоврядування земств у Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях та ін.). У результаті в Україні значно посилився громадсько-культурний рух, стали видаватися та поширюватися українські книги, ставилося питання про українські школи. Повернулися із заслання члени Кирило-Мефодіївського братства, завирувало українське культурне життя в Петербурзі, де зосередилися тоді кращі українські сили (П. Куліш, М. Костомаров, О. Маркович, пізніше Т. Шевченко та багато інших). Під редакцією В. Білозерського почав виходити журнал “Основа”.
Громадсько-культурний рух охопив не тільки Лівобережну, але й Правобережну Україну, де в суспільній верхівці на той час переважала польська шляхта. Шляхта поставилась до українського руху зневажливо та вороже. Коли в 1863 р. почалося друге польське повстання, що поширилося також і на Правобережну Україну, українське населення не тільки не підтримало польську шляхту, але й у багатьох районах селяни самі розправлялися з повстанцями. Власне цей факт (як згодом зазначив у своїй праці П. Чубинський) став приводом до того, що на український народ звернули увагу — саме увагу як на союзника у боротьбі з поляками.
Придушивши повстання, російський уряд посилив боротьбу з польським впливом, використовуючи визвольні прагнення українського народу.
Однак і український громадсько-культурний рух викликав незадоволення в імперських колах та відповідні адміністративні заходи. У 1863 р. вийшов “валуєвський” циркуляр про заборону видавати книги, зокрема для освіти, українською мовою, були закриті недільні українські школи, проведені численні арешти української інтелігенції, багато з культурних діячів, серед них і Павло Чубинський, були вислані до північних губерній Росії.
Таким чином, суспільно-політична ситуація в Російській імперії після реформ 1861 і 1864 рр., пожвавлення українського громадсько-культурного руху спричинили необхідність проведення масштабних суспільно-економічних досліджень української території з метою вивчення наслідків реформування, вироблення стратегії протидії російської адміністрації національному громадському рухові, що міг перерости в ідею боротьби за економічне та політичне відродження України.
Головним виконавцем, якому було доручено дослідження, стало Імператорське Російське географічне товариство, де на той час були зосереджені значні наукові сили. У 1863 р. була створена Комісія, що визначила предмет, об’єкт вивчення та склад експедиції. Об’єктом дослідження був визначений Західно-Руський край, куди входили Україна, Білорусь та Литва. Основною метою дослідження, як зазначала Комісія, було вивчення племінних відмінностей у мові, правах, звичаях, виявлення чисельності племен, їх етнографічних меж, ступеня релігійної та моральної культури, дослідження господарства, побуту та матеріального становища.
Для вивчення етнографічних особливостей населення Південно-Західного краю (так називали тоді українську територію у складі Російської імперії) був запрошений Павло Чубинський, який на той час працював секретарем Архангельського губернського статистичного комітету. З великим бажанням, невтомною енергією, глибоким знанням справи, почуттям патріотизму до своєї землі та повагою до історії свого народу і рідного краю він проводив дослідження протягом 1869 — 1871 рр. Переважна більшість зібраних та опрацьованих ним матеріалів була повністю схвалена Комісією і в 1871 році почали публікуватись “Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край”, що вийшли в 7 томах. Велику працю щодо наукового редагування етнографічних та економічних матеріалів виконали М. І. Костомаров та П. О. Гільтебрант.
Маючи широку ерудицію в питаннях історії та демоетнографії України, Павло Чубинський поглибив та розширив програму досліджень, в основу якої поклав достеменне визначення етнічних меж поселення українців, вивчення їх побуту та економічного становища. Варто зазначити, що він скоригував попередньо окреслені Комісією адміністративні межі досліджуваного регіону, відносячи до Південно-Західного краю (тобто української території), крім означених Київської, Волинської та Подільської губерній, ще й південну частину Гродненської та Мінської, східні райони Люблінської та Сідлецької губерній, північно-західну частину Бессарабії. Згадана Комісія погодилася з цим і затвердила об’єкт досліджень саме в таких межах.
До Павла Чубинського в Російській імперії по суті не проводилися в повному обсязі всебічні етнографо-статистичні та економічні дослідження земель, заселених українцями. Збирачі та впорядники матеріалів здебільшого висвітлювали якийсь один аспект народного життя. Зовсім були відсутні етнографічні відомості, що характеризували б українців Холмської Русі, Підляшшя, Пінського та Мозирського повітів Мінської губернії, а про Волинь та Поділля неможливо було скласти повного уявлення, оскільки зібрані матеріали були незначними та неповними.
В економіко-статистичному підрозділі програми Павло Чубинський передбачав основну увагу зосередити на економічному становищі селян у пореформений період та ситуації, що склалася в промисловості. Для отримання відповідних матеріалів, статистичних даних були залучені губернські статистичні комітети та мирові посередники із селянських справ. Над програмою досліджень разом із Чубинським працювали такі видатні українські особистості як В. Ф. Симиренко, М. В. Лисенко, І. П. Новицький, А. Ф. Кістяківський, В. Б.Антонович та ін.
На основі вироблених принципів, підготовленої програми досліджень та обширного фактологічного матеріалу, зібраного за час трьох ґрунтовних експедицій, що охоплювали всі найважливіші регіони проживання українського етносу (від р. Прип’ять та Біловезької Пущі на півночі до т.зв. Новоросійського краю на півдні, від р. Прут та австрійського кордону, що тоді пролягав уздовж р. Збруч, на заході до Придніпров’я на сході та південному сході) була написана і опублікована протягом 1872–1876 рр. згадана фундаментальна праця “Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край”. У ній не тільки були узагальнені та систематизовані з наукових позицій матеріали, що характеризують населення та господарський розвиток українських територій, але й зроблений помітний поштовх в розвитку наукових географічних досліджень та ідей в Україні.
Основна наукова цінність цієї праці полягає в тому, що в ній вперше на основі повних і всебічних етнографічних та економіко-статистичних досліджень зроблений комплексний аналіз української людності в усіх її проявах — демографічному, суспільно-родинному, побутовому, духовному та економічному контексті розмаїття природних умов, географічного положення різних українських теренів, впливу інших народів. Павло Чубинський науково обґрунтував цілісність України та єдність українського народу як найсуттєвішу передумову української державності. В основу визначення меж українських земель були покладені етнічний та суспільно-географічний принципи. У результаті досліджень українського етносу (з урахуванням регіональних відмінностей), науково обґрунтованих висновків не тільки підтвердилася ідея суспільно-територіальної цілісності української нації, її здатність до державного самовизначення, але, по суті, була окреслена українська національна територія.
Одним із найважливіших об’єктів дослідження Павла Чубинського було населення. Він докладно, на високому фаховому рівні описав характерні особливості українського народу, його відмінності на різних теренах, стосунки з іншими народами. Хоча дослідження проводилися переважно в етнографічному плані (це, до речі, передбачалося програмою, і основна увага була звернена на звичаї, обряди, пісні, вірування, моральні якості, житло, будівлі, знаряддя праці, одяг, їжу, говірки тощо), проте головні наукові узагальнення були зроблені із врахуванням природних умов і топографічних особливостей різних місцевостей, впливу історичних чинників, сусідства з іншими народами.
У процесі дослідження повною мірою були задіяні основні географічні принципи, сформульовані дещо пізніше Степаном Рудницьким, такі, як морфографічний (зовнішній опис явищ і процесів), структурний (опис головних складників), динамічний (розвиток явищ у часі) та генетичний (розкриття причинних зв’язків між явищами і процесами).
Оригінальною є проведена Чубинським типізація малоросійського (українського) населення. В основу критеріїв типізації ним покладені фізичний тип людей, їх мовні відмінності, побут та ін. За цими ознаками були виділені три типи українців — власне український, поліський та подільсько-галицький, окреслені межі їх заселення, схарактеризовані головні риси людей кожного типу, показана причинна зумовленість їх відмінностей.
Український тип сформувався на території, що нині зайнята переважно Волинською, Рівненською, Київською, Чернігівською (без поліських їх районів) та Черкаською (без лівобережної частини) областями, північними районами Тернопільської та Хмельницької областей, а також північно-східними районами Вінницької області. Цей тип вважався найбільшою мірою автохтонним, основні фізичні риси людей — типово українські (брюнети з карими очима та чорними бровами), для них характерні (порівняно з іншими типами) більша самостійність, виражене почуття власної гідності, дух козацтва, що, на думку автора, зумовлено впливом історичних чинників. В основному сприятливі природні умови та родючі ґрунти цього краю відбилися на особливостях господарської забудови сільських жителів, обладнанні житла, знаряддях праці, характері занять населення тощо. Тут спостерігається висока культура будівництва, добре продумані і зручно розташовані господарські будівлі, переважають чисті білі хати, що потопають у садах, основним знаряддям обробітку землі є плуг, а головна тяглова сила — воли. За характером занять — це типові хлібороби, а щодо мови, то це “корінні” українці середньої смуги українських земель.
Поліський тип українців, зазначає П. Чубинський, сформувався на поліських ландшафтах, в оточенні суцільних лісів та боліт, що не могло не відбитися на способі життя, заняттях та характерних рисах їх мешканців. Цей тип поширений на територіях сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та Чернігівської областей (їх поліських районах). Сюди входить також т.зв. Підляшшя — частина Сідлецької та Гродненської областей тодішньої Білорусі. Своєрідний комплекс природних умов — низинний рельєф, надмірне зволоження, густа річкова мережа, дрімучі ліси та болота, що займали тоді в багатьох районах 60–80 % землі, — спричинили до певної замкненості цієї території, відсталості в побуті та господарському розвиткові її жителів.
У поліщуків переважали курні хати, основне знаряддя обробітку ґрунту — соха, а тяглова сила — лише коні. Головне заняття населення — лісообробка, одночасно люди з великим бажанням обробляли кожен клаптик землі. Клімат та особливості рельєфу, на думку дослідника, позначилися на фізіономії людей: поліщуки низькорослі, худорляві, переважно блондини; через несприятливі природні та побутові умови — хворобливі. Порівняно з іншими типами українців мова у них своєрідна, особливо великі відмінності у фонетиці.
До подільсько-галицького типу українців Чубинський відносив жителів, що населяли теперішні подільські області — Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку, крім крайніх північних районів, Галичину, західну Волинь та Холмську Русь. Це порівняно підвищена горбиста рівнина, покрита родючими ґрунтами, особливо на Поділлі, лісистість тут значно менша, ніж на Поліссі. Основне заняття населення — скотарство та землеробство, тяглова сила — воли, а також коні. Господарська забудова, обладнання житла, знаряддя праці мало відрізняються від власне українського типу. Щодо мови, то подільсько-галицький тип є своєрідним, виділяється як окреме наріччя, тут спостерігаються значні відмінності у граматиці, вживаються такі форми, яких немає в інших типах. Мешканці цього краю, зазначав дослідник, в історичному плані зазнали негативного впливу Заходу, тут сильним був гніт кріпосного права. Це відбилося на їх ментальності. Люди відчувають себе приниженими, низько кланяються, в них менше виражене відчуття власної гідностi, спостерігається великий вплив церкви — настільки великий, що замість національності в багатьох випадках народ називав свою релігійну приналежність. Це особливо було характерним для Холмської Русі та Західної Волині. Їх солідарність з іншими українцями була дуже мала.
Оцінюючи загалом із сучасних суспільно-географічних позицій типізацію українського населення, проведену П.Чубинським, слід зазначити як позитивне, що ним вперше були науково обґрунтовані територіальні відмінності історично сформованого цілісного українського етносу. В основу виділення типів були покладені: детермінованість етнічних особливостей населення та його соціально-економічного розвитку природними умовами, рівень адаптації людей до географічного середовища та вплив інших етносів. Дослідник показав величезне розмаїття українського народу, його духовне багатство, високу, як на той час, культуру побуту та особливості господарювання. Характерним для кожного з типів українців є високий рівень адаптації до природно-ландшафтного середовища, раціональне використання природно-географічних чинників у суспільно-господарському розвитку, причинна зумовленість і взаємозв’язок матеріальної та духовної культури.
Виявлення територіальних відмінностей українського етносу, його типізація не протиставлялися концепції автора щодо суспільно-територіальної та історичної цілісності українців, а, навпаки, стверджували її. У процесі регіональних досліджень активно, цілеспрямовано і послідовно відстоювалася позиція національного самовираження та самоутвердження української людності (хоча з певними специфічними рисами на різних теренах).
Достеменно відбиваючи та аналізуючи вплив природно-географічних чинників на формування українського етносу, П. Чубинський приходить до висновку про існування
“цілісної природної системи північного басейну Чорного та Азовського морів з помірним кліматом, переважаючими родючими ґрунтами, що сприяють землеробству” (с. 468), як певної географічної визначеності, що стала важливим підґрунтям для виокремлення України (за висловом Степана Рудницького) як геополітичної реальності, з чіткими природними, етнічними, культурними та економічними кордонами. Це послужило і має служити надалі основою для досліджень України та українства в історичному, географічному, економічному та інших аспектах, наукового обґрунтування побудови фундаменту національної держави.
Дослідження територіально-етнічних та суспільно-господарських відмінностей українців має велику науково-методичну та практичну цінність з огляду на сучасні проблеми суспільно-географічного та економічного районування України, вироблення виваженої регіональної політики в державі. Процес районування, зокрема суспільно-географічного, є надто складним, він пов’язаний з аналізом численних чинників, визначенням принципів, розробкою критеріїв та найважливіших показників структуризації суспільної діяльності людей.
Щоб забезпечити об’єктивність, всебічний підхід, комплексність та практичну спрямованість виділених районів, крім численних природних та соціально-економічних чинників, важливо враховувати спадкоємність розвитку етносу, відмінності в характері освоєння різних територій, менталітеті їх мешканців. Аналізуючи сучасний рівень географічного поділу праці, розвиток та розміщення матеріального виробництва і розселення як основу районування, слід брати до уваги наявність певних специфічних рис даних процесів, що склалися здавна в різних регіонах України. Ці відмінності зумовлені як природно-географічними чинниками, так і суспільно-історичними обставинами, які впродовж тривалого періоду впливали на господарський розвиток та функціональну значимість тих чи інших територій.
У зв’язку з цим можуть бути використані методичні підходи та конкретні розробки Павла Чубинського щодо типізації українського населення за етнічними особливостями, рівнем суспільно-господарського розвитку різних українських земель. Виявлені ним принципи типізації населення, закономірності розміщення основних типів, їх докладна характеристика та окреслені межі проживання є не тільки важливими чинниками районоутворення, але й суттєвим науковим інструментарієм при виділенні мережі сучасних суспільно-географічних районів.
Ідея Павла Чубинського про детермінованість відмінностей етнічних рис українського населення, способів його господарювання, рівнів матеріальної та духовної культури природними умовами, топографічними особливостями різних місцевостей, характером пристосування до середовища є вагомим підґрунтям дальшого розвитку одного з важливих напрямів суспільно-географічних досліджень — еколого-географічного.
При виявленні закономірностей формування екологічної ситуації, аналізі її сучасного стану в тих чи інших регіонах України, розробці напрямів раціонального природокористування, особливо у сфері сільськогосподарського виробництва, охорони навколишнього середовища, має бути використаний багатий традиційний досвід українців щодо взаємин людини з природою, високої культури землеробства, освоєння природних багатств, уміння зберегти своєрідність ландшафтів.
Для кожної етнічної території України, зокрема Волині, Слобідської України, Галичини, Поділля, Буковини, Запоріжжя тощо, були притаманні специфічне, найбільш доцільне використання природно-географічних даних у розселенні та господарській діяльності людей, розвитку та розміщенні об’єктів виробництва, громадських та культурних споруд, високий рівень пристосування до навколишнього середовища. Гармонія стосунків людини з природою, постійна екологізація виробництва, умов життя та поведінки людей забезпечували гомеостаз освоєних земель, збереження їх неповторності, своєрідну господарсько-функціональну роль по відношенню до інших регіонів.
Зібрані та описані Чубинським матеріали, що характеризують виняткову спостережливість українців щодо небесних світил, атмосферних явищ, глибокі знання рослинного і тваринного світу, звичаї та обряди, народний світогляд, де тісно пов’язуються з природою побут, суспільно-родинне життя, господарська діяльність людей, є неоціненним науковим доробком, в якому синтезуються вироблені віками способи та форми природокористування, чисельні пристосувальні механізми та господарські заходи, що забезпечували стабільність і підтримку якості навколишнього середовища, відтворення природних ресурсів, — підвищення родючості ґрунтів, відновлення рибних запасів, продуктивності лісів тощо. Усе це може бути використане при вирішенні сучасних еколого-географічних проблем, виробленні напрямів охорони середовища проживання людей, збереження просторової цілісності природних систем у процесі їх господарського використання.
Розроблена Павлом Чубинським типізація українського населення та характеристика основних його типів становить велику наукову цінність в контексті розвитку важливого складника суспільної географії — медичної географії. Це особливо виразно простежується на прикладі аналізу поліського типу українців. Автор наголошує, що через несприятливі природні умови, зокрема надмірне зволоження, високу лісистість та велику заболоченість поліських ландшафтів, мешканці цього краю низькорослі, худорляві, переважно блондини, порівняно з іншими типами українців — хворобливі. Не абсолютизуючи наведені риси поліщуків, не переносячи їх характерні ознаки, виділені дослідником, на мешканців інших заліснених територій, варто зазначити, що автор загалом об’єктивно оцінив вплив природного середовища та географічного положення місцевості на формування особистості людини, її фізіологію та стан здоров’я. Зібраний ним багатий аналітичний матеріал може бути використаний у наш час для виявлення факторів, що впливають на санітарно-епідемічний стан у різних регіонах України та здоров’я населення, і, навпаки, визначення характерних рис природного та соціально-економічного середовища, що зумовлюють їх медичне використання.
Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що етнографо-статистичні дослідження української території, проведені Павлом Чубинським або за його безпосередньою участю, свідчать, що його заслуги в розвитку суспільної географії, географічному українознавстві незаперечні. Цілеспрямований, багатогранний доскіпливий дослідник, енциклопедист у сфері етнографії українського народу, він зумів з наукових позицій залучити географічні аспекти у вивченні населення та господарського розвитку українських територій. Він довів, що український етнос, незважаючи на його певні територіальні відмінності, сформувався у межах єдиної національної території, обґрунтувавши таким чином етнографо-географічні позиції української державності.
Література
1. Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України. — К.: Наукова думка. — 1994.
2. Пістун М. Д. Основи теорії суспільної географії. — К.: Вища школа, 1996.
3. Поповкін В. А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. — К.: Наукова думка, 1993.
4. Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императорским русским географическом обществом. Юго-Западный отдел // Материалы и исследования, собранные действительным членом П. П. Чубинским, в 7 томах. — Т. 1. — СПб. — 1872; Т. 7, вып. 2. — СПб., 1877.
5. Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький — фундатор української географії. — Львів–Мюнхен, Львівський державний університет ім. І.Франка, 1993.
Опубліковано:
Нагірна В., Нагірний В. Етнографо-статистичні дослідження Павла Чубинського з позицій суспільної географії // Історія української географії.
Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники,
2000. - Випуск 1. - С.19-26.
