Світ географії та туризму 

Журнал "Історія української географії"    Всі публікації журналу

Зміст номера   

Довідка про автора публікації

Номери часопису: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12  

УДК 91 (477) (09)                                                                                  Олег Шаблій, Олександра Вісьтак

        Розглядається сутність джерелознавства як окремої сфери дослідження будь-якої науки, в т.ч. географічної. Названо основні поняття і складові частини джерелознавства. Здійснено класифікацію писемних джерел, що використовуються для дослідження історії української суспільної географії. Стаття побудована переважно на матеріалах антропогеографії Галичини 20-30-х років XX ст.

The essence of information source studies as a separate research field, including geographical source studies, is considered. A classification is made for the literature sources that are used in the research on the history of Ukrainian human geography. The paper is mainly based on the material of the Halychian anthropogeography from the 30s of the 20^th century.

        У статті “Історичні виміри української географії” [7] представлено загальну структуру наукової дисципліни “Історія української суспільної географії”. У цій моделі на першому місці стоїть історико-географічне джерелознавство. Це пов'язано з тим, що жодна наука не може обійтись без дослідження джерельної бази, тобто носіїв інформації про її розвиток і зміни станів у минулому і в теперішній час. Будь-яке наукове дослідження базується на аналізі інформаційних джерел. Безумовно, це стосується передусім тих проблем, які вивчає історія української географії, в т.ч. суспільної.

        Загальні поняття про інформаційні джерела дає окрема наукова дисципліна "Джерелознавство". Найпростіше визначення джерелознавства таке: воно є науковою дисципліною, яка досліджує джерельну базу, представлену різними носіями інформації і розкриває шляхи її використання. Для цієї науки характерні дві основні проблеми: а) класифікація інформаційних джерел, які є об'єктом її дослідження; б) аспекти дослідження джерел.

        Для наук, що вивчають свою історію, важливим є поділ джерел на дві групи: залишки і традиції (5, с.206), або в іншому варіанті - на безпосередні і опосередковані [там само, с.207]. До джерел-залишків належать матеріально-речові фрагменти минулих епох (наприклад, в історії книгодрукування джерелами-залишками можна вважати друкарські верстати, фарби, папір і результати поліграфічної діяльності - книги). Для вивчення історії розвитку певної науки, в т.ч. географії, джерела-залишки не мають істотного значення (хоч їх не слід повністю ігнорувати).

Головними джерелами у дослідженні історичного процесу розвитку географічної науки є джерела—традиції (джерела), тобто переважно писемні носії інформації, які фіксують географічні особливості певної території у певний час або характеризують теоретичні, методологічні чи метатеоретичні, фундаментальні чи прикладні аспекти розвитку географії у певну епоху. Коли такі джерела (книги, статті, рукописи, державні акти, карти і т.д.) поставити у часові ряди, проаналізувати тенденції та етапи розвитку наукової інформації, зосередженої в них, то в результаті отримаємо характеристику історичного процесу розвитку, структури, функціонування географічної науки в цілому чи її окремих складових частин.

        В метатеорії джерелознавства визначається його компонентна структура - сукупність і взаємозв'язки його субдисциплін. Зокрема, називаються такі субдисципліни: евристика, палеографія, дипломатика, текстологія, історична критика, вивчення пам'яток матеріальної культури, археографія! [5]. Кожна з них має свій предмет дослідження і коло питань, які розв'язує.

        Наприклад, евристика - це частина інформатики, яка займається розробленням пошукових систем, пошукового апарату, тобто оглядом, описом, каталогізацією, бібліографією (її ще називають джерелознавством у вузькому розумінні слова). У свою чергу, палеографія вивчає графічні особливості знакових систем, в т.ч. письма і друку пам'яток різних епох. Сюди належить, зокрема, палеографічне дослідження географічних карт. Дипломатика вивчає формуляри історичних письмових (знакових, образно-значкових) пам'яток. Формуляр - це перелік складових частин тексту писемної пам'ятки: початкового і кінцевого протоколів, клаузул, тобто форм висловлювань, що виражені періодами, реченнями, зворотами, фразеологічними одиницями [5, с.222-223].

        Для дослідження історії географії особливе значення має такий підрозділ джерелознавства як текстологія, що займається дослідженням авторства джерела, часу і місця його створення, його (джерела) оригінальності, змісту, змін тощо. Важливою є також історична критика, що вивчає письмові джерела, в яких подаються оцінки інших джерел (наприклад, рецензії, критичні статті і т.д.), а також археографія, під якою розуміють галузь знання з підготовки і видання джерел, розв'язання у зв'язку з цим текстологічних завдань чи описання наявної у джерелі інформації [5, с.223].

        Безумовно, дослідник історії географії повинен орієнтуватися у джерелознавстві своєї науки, у першу чергу, в його евристичних і дипломатичних аспектах.

За своєю суттю історико-географічне дослідження є передусім дослідженням писемних джерел як пам'яток культури, що відображали географічні реалії або стан географічної науки певного часу. В свою чергу, і писемні джерела минулих епох є одними із надзвичайно цінних пам’яток культури певних народів чи місцевостей поряд із такими пам'ятками як речові, лінгвістичні, фольклорні, іконічні тощо. Зрозуміло, що чим ближче до нашого часу, тим більше зростає роль саме писемних, а не інших джерел.

        При вивченні писемних джерел особливу увагу слід передусім звернути на їх класифікацію, поділ на окремі види. Професор С.А. Макарчук виділяє такі види писемних джерел: літописи, законодавчі акти, ділова документація, приватні акти, статистичні джерела, періодична преса, документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії), літературні пам'ятки, публіцистика і політичні твори, наукові праці з певних історичних періодів тощо [3, c.10-l1]. Автор ще виділяє джерела, яким властиві ознаки кількох названих видів. До них він відносить економіко-статистичні, економіко-географічні чи військово-топографічні описи, що є одночасно і видами статистичних джерел, і науковими працями або й джерелами особистого походження [З, c.11]. Ця класифікація в основному відображає сукупність джерел, в яких відтворюються проблеми історії певного народу, держави, окремої суспільної сфери. Вони більше стосуються історичної географії, ніж історії географії. Так, наприклад, законодавчі акти є цікавим джерелом для історичної та історико-географічної реконструкції суспільних відносин того періоду, якого вони стосуються. У кращому разі в них може бути певна інформація про особливості географічного мислення автора (авторів), які складали ці акти. Отже, не всі писемні джерела, які мають навіть географічну номенклатуру, слід зараховувати до джерел, що використовуються в географо-історичних дослідженнях.

        Проте повністю відмовлятися від історичних та історико-географічних і навіть літературних писемних джерел недоцільно. Візьмемо для прикладу ті ж “економіко-географічні” описи новостворених після ліквідації царським урядом Гетьманської держави чи Запорізької Січі намісництв. Описи трьох намісництв — Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського здійснені під керівництвом губернатора “Малой России” Андрія Милорадовича. Це були типові для того часу статистично-галузеві характеристики регіонів: описи географічного положення, занять населення, головних промислів, торгівлі, сільського господарства, міст, фінансів, укріплень тощо. Тоді їх ще називали, топографічними, а по-суті, вони були економіко-географічними (в руслі “описового державознавства”) характеристиками територій, виділених у формі адміністративних одиниць. Ці описи робили аж ніяк не географи, а освічені у сфері державознавства чиновники. Структура описів, їх зміст відповідали рівню тогочасної ще мало поділеної науки. Тому їх можна віднести як до регіональної економіки, так і до економічної географії. І якщо їх розглядати як своєрідний етап у розвитку регіональної суспільної географії, то можна трактувати як писемне джерело історії нашої науки.

        Отже, можна зробити такий висновок: не так самі писемні джерела відносяться до вивчення їх історією географії чи історичною географією, як окремі аспекти їх змісту і структури. Справа ще й у тому, що коли певне писемне джерело появляється, то воно не характеризує собою ні історії науки, ні історичної географії. Воно є елементом наукової актуальності. Фактом історії воно стає значно пізніше, після проходження певного часу. Тоді воно само стає історичним фактом, історичним джерелом. А у його змісті і структурі відображені моменти історії розвитку науки.

        Здавалося б, яке відношення має товста папка “Криминальное дело Степана Рудницкого” , в якій зібрано матеріали слідства у справі інкримінованого вченому злочину участі в Українській Військовій Організації [6, с. 151-164], до історії географії. Насправді це безцінне джерело інформації про наукову діяльність вченого на відтинку 1914-1933 pp. Критичне порівняння зізнань вченого про свою наукову працю (протоколи слідства) з реальною діяльністю, зафіксованою в інших джерелах (книги, статті, листи, пресові повідомлення), дає дійсно повну картину розвитку української політичної географії у цей період.

        Розглянемо детальніше систему писемних джерел у цілому і їх значення для висвітлення і дослідження історії географії , зокрема суспільно-географічної науки (рис. 1)

        На нашу думку, усі писемні джерела можна розділити на три великі групи: фахові праці, праці із суміжних із суспільною географією наук, які стосуються територіального аспекту явищ, інші писемні праці.

        Фахові писемні суспільно-географічні джерела. Це велика група джерел, серед яких ми виділяємо три підгрупи: загально-суспільно-географічні, описово-суспільно-географічні та картографічні твори. Всі вони є результатом праці вчених чи практиків, які мали фахову освіту географа чи картографа (у минулому не було великої різниці між картографією і географією). Фахові дослідження не були рідкісним явищем навіть в умовах малоподіленої науки. Ніхто не може заперечити, що, наприклад, Г.Вареніус не був географом (написав книгу “Генеральна географія”), а Меркатор - картографом.

        Серед загально-суспільно-географічних праць слід, у першу чергу, виділити праці з теорії, історії та методики дослідження, а також з методики викладання. В історії української географії загалом, і особливо галицької, ця група поки що малочисельна. Зокрема, у міжвоєнний період була написана перша книга академіка С.Рудницького “Історія землезнання. Старі віки” (1925 p.), в якій відображено розвиток географії в цілому у стародавньому (грецькому, римському та ін.) світі. І це єдиний факт історії української географії в цілому. Подальші томи не були написані через арешт вченого органами ГПУ.

        У галицькій географії, в т.ч. антропогеографії міжвоєнного періоду, який ми найповніше вивчили, серед вчених, що досліджували проблеми теорії та історії, виділяються проф. В.Садовський (проблеми теорії реґіоналізації, в т.ч. історії реґіоналізації України), д-р В.Огоновський (проблеми реґіоналізації, взаємодії суспільства і природи), проф. В.Кубійович (теж проблеми реґіоналізації). Їхні твори - це переважно статті і підрозділи монографій, опубліковані на межі 20-30-х років, коли проблема реґіоналізації в теоретичному і прикладному планах гостро стояла на підрадянській Україні.

        Серед названих вчених передусім слід назвати проф. В.Садовського, який у трьох книгах - “Нариси економічної географії України” (1919, 1920 рр.), “Світове господарство” (1931-1933 рр.), “Нариси економіки українських земель” (1935 р.) [присвятив великі розділи загальним теоретичним питанням економічної географії]. Зокрема, це були питання об'єкта дослідження ЕГ, її місця у системі наукових дисциплін, поняття економічного району, класифікації економічних районів, ролі географічного середовища у розвитку і розміщенні виробництва.

        Окремі галицькі географи, як, наприклад, д-р В. Геринович і д-р М.Дольницький підняли актуальні тоді (1918-1920 pp.) і тепер теоретичні (а, по-суті, - метатеоретичні) проблеми об'єкта дослідження географічної науки в цілому і антропогеографії зокрема. Це було зроблено у статтях, опублікованих у "Записках природничо-математично-лікарської секції Наукового Товариства імені Шевченка" (Т. 18-19, 1919). Цікаво, що В. Ґеринович у своїй праці "Географія, її цілі і задачі" доказує, що загальної географії не існує, а є лише описова, регіональна географія. Але парадокс полягав у тому, що сама стаття В.Ґериновича належить до категорії загальногеографічних творів. Отже, все-таки існує загальна географія, в т.ч. і суспільна.

        На жаль, поки що не можемо назвати хоч би одну працю з методики суспільно-географічних досліджень чи викладання суспільної географії, що були написані у міжвоєнний період. Проте вже після війни ця прогалина була заповнена. Джерельна база тут надзвичайно велика. Серед праць, наприклад, з методики і методів економіко- і соціально-географічних дисциплін слід назвати публікації проф. О.Топчієва, проф. А.Голікова, проф. О.Шаблія та ін.

        Найбільшою групою фахових джерел є твори вчених, присвячені описово-географічним характеристикам, починаючи від описів світу в цілому (світове господарство) і закінчуючи описами окремих економічних центрів чи населених пунктів. Серединними ланками тут є описи окремих держав (країнознавство) і регіонів різних таксономічних рівнів (зон, районів, субрайонів тощо). Фахові характеристики відрізняються від нефахових (навіть зроблених фахівцями негеографами) логічною послідовністю (наприклад, на початку економіко-географічної характеристики розглядаються фактори розміщення виробництва, а вже потім - саме це розміщення, нарешті, форми геопросторової організації виробництва певного регіону чи країни), використанням науково-географічної термінології, акцентуванням уваги на просторові зв'язки тощо.

        Для галицької географії міжвоєнного періоду серед трьох аспектів описового землезнання найкраще представлене джерелами країнознавство, менше — регіоналістика і найменше — світознавство. Серед країнознавчих праць передусім виділяються монографії і підручники, присвячені Україні. Це, зокрема, праці В. Гериновича “Економічна географія України” (1920 p.), С.Рудницького “Основи землезнання України. Антропогеографія” (1926 p.), В.Садовського “Нариси економіки українських земель” (1935 p.), В.Кубійовича із співавторами “Географія українських і сумежних земель” (1938 р.).

        Щo ж стосується антропогеографічних характеристик країн світу, то кількість джерел надзвичайно мала. Вона обмежується переважно короткими нарисами про окремі країни в “Українській Загальній Енциклопедії”, виконані переважно д-ром В.Огоновським. Слід відзначити, що і в післявоєнний період література з цієї проблеми небагата. Загалом - це слабке місце в історії української описової суспільної географії. Окремо варто згадати збірник наукових праць за ред. В.Кубійовича, виданий у Кракові в 1930 p. українською мовою “Науковий збірник Географічної секції при українській студентській громаді у Кракові”.

        Нарешті, третя група фахових джерел - це картографічні твори: різного виду карти й атласи чи серії карт. В історії географії складання карти було переважно метою географічних досліджень. Сама карта служила засобом орієнтації на земній поверхні і носієм необхідної геопросторової інформації. Це вже у наш час вона стала важливим методом географічних досліджень, як носій і зберігач просторової інформації, яку можна зчитувати і трансформувати з метою одержання нової геопросторової інформації.

        В історії української географії загальновідомими є карти України, виконані у XVII ст. французом Гійомом Левассером Бопланом. Важливим джерелом геопросторової інформації на макрорівні є кадастрові карти Йосифінської (кінець XVIII ст.) і Францісканської (перша половина XIX ст.) метрик. Першою картою національної географії України була створена у 1896 р. доктором Григорієм Величком “Народописна карта українсько-руського народу”. А наукові основи національної картографії заклав акад. С.Рудницький. У 1919 р. у Відні вийшла його фундаментальна “Фізична карта України” масштабу 1:1000000 з декількома картами-врізками, в т.ч. етнічною картою.

        Серед найфундаментальніших картографічних джерел української географії міжвоєнного періоду був “Атлас України і сумежних країв”, який вийшов у Львові в 1937 р. за редакцією професора В.Кубійовича. Це - фундаментальна комплексна картографічна праця галицьких географів і вчених з інших наукових сфер, яка підвела риску під періодом становлення української наукової картографії. Дві третини карт створені В.Кубійовичем. Більшість карт були антропогеографічними. В основному їх сюжети стосувалися географії населення, особливо розселення українців, розміщення головного у 30-х роках сектора економіки - сільського господарства. Серед авторів окремих антропогеографічних карт Атласа слід назвати самого В.Кубійовича, В.Садовського, М.Кулицького, І.Крип'якевича, Р.Зубика та ін. Певний внесок у створення картографічних джерел зробила доктор географії Олена Степанів.

        При вивченні історії української географії слід брати до уваги наукові джерела, створені вченими суміжних наук - економічної, історичної, демографічної, етнографічної, соціологічної, політологічної та ін.

        Особливий інтерес представляють економічні та історичні джерела. Прикладом перших можуть бути ті ж таки праці В. Садовського, написані на грані економічної географії і регіональної економіки (наприклад, “Нарис економіки українських земель”) чи проф. В.Тимошенка - “Вчення про світове господарство” (1923 p.). Прикладом історичних джерел є праці проф. М.Грушевського, М.Кордуби, І, Крип'якевича, С.Томашівського з історії України, де в багатьох випадках характеризуються джерела минулих століть, які містять крім історичної також географічну інформацію. Незамінними джерелами з історії середньовічної української географії є літописи - “Повість временних літ”, “Галицько-Волинський літопис” та ін. Нерідко трапляються випадки, коли вчений мав одну фахову освіту, а проявив себе на ниві іншої. Класичним прикладом є Павло Чубинський - юрист за освітою. Але, пов'язавши свою долю з Російським Географічним Товариством і будучи одним з організаторів його Південно-Західного відділу, вчений видав сім томів “Записок Південно-Західного відділу Географічного товариства”, в яких представив карти розміщення українців, поляків і євреїв у підросійській Україні. Сьомий том його “Записок” - це неоціненне демо- і етнографічне джерело для пізнання історії української антропогеографії.

        Джерельна база української антропогеографії Галичини у 20-30-х роках XX ст. представлена багатьма працями демографів, етнографів, статистиків, істориків тощо. Крім вже названого В. Садовського, слід згадати Тиміша Олесіюка (сам волинянин), який написав серію демографічних праць, Іоанікія Шимоновича (“Галичина: економіко-географічний нарис”, “Зелений клин”, “Бессарабія”), Романа Зубика та ін.

        Суспільно-географічна тематика є у працях істориків М.Кордуби, І.Крип'якевича, історика і політолога В.Кучабського.

        Нарешті, велику групу джерел до історії суспільної географії становлять т.зв. “інші” джерела. Це, у першу чергу, мемуари і спогади вчених чи їх знайомих і родичів про розвиток ними (вченими) науки, про наукову ситуацію та стосунки між науковцями в той чи інший періоди їхньої біографії. Прикладом може бути книга В.Кубійовича “Мені 85”, у якій автор розглядає свою наукову творчість через призму прожитих літ, розповідає про свою участь у міжнародних географічних форумах, знайомство та спілкування з відомими географами Європи (Ї.Кралем, Л.Савіцьким, Й.Цвіїчем, А.Пенком, Ю.Вонсовичем та ін.), про розвиток польської географії у міжвоєнний період, історію підготовки і видання “Атласу України”, “Географії українських і сумежних земель” тощо.

        Неоціненне значення як джерел до історії науки має епістолярна спадщина вчених-географів. Як правило, вона розкидана по світу між адресатами чи їх родичами, а тому є вона дуже спорадична. Проте якась частина її зберігається в архівах. Так, наприклад, листи В.Кубійовича знаходяться у Державному архіві Канади в м.Оттаві, частково в архіві НТШ у Сарселі (біля Парижа). Його листи 30-х років до НТШ у Львові зберігаються в Державному Історичному архіві у Львові (тут є важлива інформація про підготовку “Атласа України”, виставки карт атласу), в архіві Д.Донцова у Варшаві, архіві А.Шептицького, у Науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України у Львові. Листи С.Рудницького, які частково розкривають процеси створення Інституту географії і картографії у Харкові, а також творчу лабораторію вченого, опубліковані д-ром М.Мушинкою у книзі “Листи Степана Рудницького до сестри Софії та Станіслава Дністрянських (1926-1932 рр.).- Едмонтон: Вид-во КІУС, 1991.

        Дуже часто архіви містять незавершені праці вчених або рукописи праць, що були видані чи з певних причин не побачили світу. Зокрема, у тому ж Львівському Історичному архіві знаходиться майже весь рукопис з редакторською правкою другого тому “Географії українських і сумежних земель” В.Кубійовича, що не був опублікований внаслідок окупації Західної України більшовиками у 1939 p.

        До “інших” джерел з історії географії і особливо історичної географії належать художні твори минулих століть, у яких зроблені описи природи, населення, поселень, господарства. Такими творами, зокрема, є поема польського та українського поета Себастьяна Кльоновича “Роксоланія”. Окрім опису клімату, рослинного і тваринного світу території України, автор подає поетичні характеристики багатьох українських міст: Львова, Києва, Луцька, Перемишля, Дрогобича, Буська, Сокаля та ін. Навіть “Слово о полку Ігоревім” містить велику історико-географічну інформацію, наприклад, про географічний кругозір тодішнього письменника (автора твору), про що недавно розповіла у своїй монографії “Студії над “Словом о полку Ігоревім”” львівська поетеса Ірина Калинець. Прикладів можна набрати більше. Наведена класифікація джерельної бази історико-географічного дослідження, зокрема дослідження галицької антропогеографії у міжвоєнний період (20-30-ті роки XX ст.) є, по суті, першою в нашій науці. З часом вона може бути удосконалена. Не виключені й інші підходи, наприклад, класифікації за місцем зберіганням писемних джерел (архіви, бібліотеки, приватні колекції), за характером інформації, що містяться в джерелах, за можливим способом використання цієї інформації, за окремими науковими дисциплінами тощо. Розроблення справді наукової, тобто об'єктивної і комплексної класифікації джерельної бази і ширше - наукового джерелознавства української історії географії ще попереду.

        З усього сказаного щодо джерельної бази антропогеографії Галичини у міжвоєнний період можна зробити такі висновки:

1. Ця джерельна база свідчить про досить високий рівень розвитку галицької антропогеографії на фоні всеукраїнської суспільно-географічної науки;

2. Всередині галицької географічної науки українські джерела антропогеографії були кількісно переважаючими над фізико-географічними, тоді як у галицькій польській географії переважали якраз останні;

3. Ці джерела представляли усі галузі тодішньої антропогеографії - географію населення, географію сільського господарства, географію промисловості та ін.;

4. Джерела писані різними мовами (українською, польською, німецькою, чеською, словацькою, румунською та ін.) при повній перевазі української. Їх авторами були переважно українці;

5. Незважаючи на вимушену еміграцію багатьох вчених -українців, головним духовним осередком , що стимулював розвиток антропогеографії і появу писемних джерел був Львів із його Науковим товариством ім.Шевченка.

1. Жупанський Я.І. Історія географії України.- Львів: Світ.- 1997.

2. Jedrzejczyk D. Antropogeografia polska XIX і XX wieku.- Warszawa.- 1997.

3. Макарчук С. Писемні джерела з історії України.- Львів: Світ.- 1999.

4. Онопрієнко B.I. Історія української науки ХІХ-ХХ століть.- К.: Либідь.- 1998.

5. Фарсобин B.B. Источниковедение и его метод.- Москва: Наука.- 1983.

6. Шаблій O.I. Степан Рудницький - фундатор української географії.- Львів- Мюнхен.- 1993.

7. Шаблій O.I. Історичні виміри української географії.- // Історія української географії. - Тернопіль.- 2000.- Випуск 1.- С. 7-15.