УДК 911.3:379.3 Дарина Литвин

Суспільно-географічні основи дослідження рекреаційної сфери

   У статті розглянуто історичні аспекти становлення рекреаційної географії як порівняно молодої науки, висвітлено деякі підходи зарубіжних та українських вчених до змісту цієї науки та її місця в системі суспільно-географічних наук. Запропоновано визначення терміну „рекреація” різними вченими, подано деякі класифікації рекреаційних занять.
   Daryna Lytvyn. Social-geographic fundamentals of investigations of recreation sphere. The historical aspects of becoming Recreational Geography science as comparatively young science are considered. Some approaches of foreign scientists and modern Ukrainian scholars are reflected near maintenance of this science and its place in the system of Human Geography sciences. Determinations of “recreation” by different scientists and also different classifications of recreational employments are proposed.

    Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку суспільства швидкими темпами розвивається сфера рекреації. Проте досі немає єдиних загальноприйнятих теоретичних засад дослідження цієї сфери. Тому важливим постає питання узагальнення наукових підходів її дослідження, визначення самого поняття “рекреація”, визначення передумов участі людей у цій діяльності, класифікації видів рекреаційної діяльності тощо. Це сприятиме подальшому вдосконаленню методів дослідження сфери рекреації і розробки єдиного плану дій щодо структурних змін у сфері відпочинку населення.
    Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасній науковій літературі останнім часом різко збільшилась кількість публікацій з рекреаційної тематики. Більшість вітчизняних науковців узагальнюють попередній досвід досліджень, зокрема, концепцію територіальної рекреаційної системи, розроблену В. Преображенським та Й. Веденіним, проте з’являються і нові підходи у дослідженні рекреаційної сфери. Наукові доробки з даної проблематики представлені в роботах американських вчених К.А. Кордес та Г. Ібрагіма, польських вчених Б. Писарської, Й. Вижиковського, С. Точека-Вернера, А. Яцковського та ін., українських вчених В. Руденка, О. Бейдика, В. Павлова, Л. Черчик, С. Сюткіна, Г. Леонтьєвої, Д. Ніколаєнко, О. Любіцевої та багатьох інших. Чимало вчених приділяє увагу комплексному дослідженню сфери рекреації, інші – вивченню окремих аспектів рекреації.
    Постановка завдання. З метою досягнення економічного добробуту нашої держави важливим питанням постає розвиток сфери рекреації. Для цього необхідно визначити пріоритети і напрямки рекреаційної діяльності. Важливим завданням є також вивчення теоретичних засад як українських, так і зарубіжних вчених і на їх базі розробка сучасних суспільно-географічних підходів дослідження рекреаційної сфери.
    Виклад основного матеріалу дослідження. Перші дослідження сфери рекреації (сфери відпочинку людини) припадає на кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Саме тоді активізуються туристичні подорожі людей і у зв’язку з цим видається довідкова література, присвячена туристичним походам і поїздкам, описуються найкращі курорти світу. На той час рекреаційної географії як науки ще не було, а сам термін „рекреація” виник після Другої світової війни у США. Натомість туристична тематика висвітлювалася в межах антропогеографії, з якої згодом почали відділятись окремі науки.
   Незважаючи на те, що у деяких європейських країнах та у США на поч. ХХ ст. була досить значна кількість праць з туристичної тематики, її місце в системі географічних наук до Першої світової війни не було визначене. Наприклад, німецький вчений А. Грюнталь [27] відносив туристичну проблематику до сфери досліджень географії комунікацій, вважаючи, що туристичний рух – це частина особистісної комунікації. Інші вчені відводили їй місце у межах політичної географії, загальної економічної географії чи навіть географії культури. Більшість географів схилялась до думки, що місце дисципліни “географія туризму” – саме серед галузей економічної географії.
   Після Другої світової війни, у 50-х роках ХХ ст. , наукові дослідження з цієї проблематики зосереджуються у декількох країнах, насамперед у ФРН і США, а згодом у Франції та Канаді. Тоді ж з’являється нове поняття – географія рекреації. Європейські географи перейняли його (geographie de la recreation) з американської літератури (Recreational Geography, Geography of Recreation). Поряд з цим починає застосовуватись інше поняття – географія відпочинку, яке є синонімом до географії туризму чи географії рекреації. Теоретичні основи рекреаційної географії були викладені у праці К. Мак Мюррея і С. Девіса „Рекреаційна географія” (1954). У ній автори звернули увагу саме на роль рекреаційної географії у плануванні територій відпочинку [29].
   Наприкінці 1950-х років в американській літературі з’явилось нове поняття – “рекреація на свіжому повітрі” (outdoor recreation), якому було присвячено багато праць. Це поняття було впроваджене М. Клавсоном [20]. Він трактував його як відпочинок під відкритим небом, зазвичай поза межами міст.
   Сфера досліджень географії рекреації на той час не дуже відрізнялась від географії туризму. Географія рекреації була покликана вивчати просторові процеси, пов’язані із відпочинком, а також туристичні міграції, центри туристичного попиту, туристичне облаштування території, економічні аспекти туризму тощо [16].
   На відміну від США, у Німеччині та Франції туристична тематика та тематика відпочинку залишались сферою досліджень географії туризму як науки. У 1950 р. був організований Німецький економічний інститут туризму при Мюнхенському університеті, а в 1952 р. – Інститут туризму при Університеті Франкфурта-на-Майні.
   Заслуговують на увагу праці таких відомих на той час німецьких учених, як Р. Кльопер та А. Кох. Останній, зокрема, багато досліджень присвятив вивченню туристичних міграцій.
   У Франції у 50-х рр. ХХ ст. основною проблемою було дослідження масового відпочинку мешканців міст у вихідні дні. Цікаво, що вже у цих дослідженнях використовувалось анкетне опитування. З’являються дослідження у сфері міжнародного туризму, економічних функцій туризму (вчені Р. Балсенте та П. Деферт). Особливо великий доробок французького вченого П. Деферта, який застосував теорію географії туризму у практиці туристичного планування. Більшість праць французьких вчених того часу було присвячено регіональній тематиці і, зокрема, дослідженню ролі туризму в активізації економіки Альп та облаштування французького узбережжя, в основному середземноморського [24, 33].
   Дещо згодом, у 60-70-х рр. ХХ ст., відбувся значний розвиток досліджень туризму і відпочинку не лише у тих країнах, які мали певні традиції у цій сфері, але й в інших. На цей період припадає „туристична революція”, яка, подібно до промислової, швидкими темпами розвиває економіку гірських та морських територій. Саме у ці роки набуває поширення терміни “географія рекреації” і “географія відпочинку”, які у деяких країнах витісняють поняття “географія туризму”. Часто вони вживаються як синоніми. У німецькій літературі з’являється поняття географії вільного часу (Geographie des Freizetverhaltens).
   Проте не всі схилялися до думки, що географія туризму і географія рекреації – це одна і та ж наука. Наприклад, французький учений П. Жорж у праці “Географія та її проблеми” (1972) чітко розрізняв сфери досліджень обох наук. Він стверджував, що географія відпочинку повинна досліджувати відпочинок населення міст у межах території їхнього проживання чи в безпосередній близькості з нею, а географія туризму повинна досліджувати подорожі та відпочинок під час відпустки.
   У 70-ті роки ХХ ст. при Французькому національному географічному комітеті було створено комісію географії туризму і рекреації, яка об’єднала 65 географів Франції (Г. Хабот, Б. Барб’єр, Р. Баретьє, Ф. Крібер, П. Деферт та інші). Основною тематикою їхніх робіт було дослідження економічних аспектів туризму [14], розвитку географії туризму у Франції [19], туристичної міграції мешканців міст [23], теоретичних основ географії туризму [24], хоча поняття “географія рекреації” також використовувалось окремими вченими [22].
   У США з 1960 р. у зв’язку із деградацією природного середовища територій відпочинку широкого розвитку набуває дослідження просторового планування цих територій. Одночасно запроваджується системне анкетне дослідження туристичного руху. Постає багато прикладних досліджень з рекреаційного планування територій із застосуванням методів інформатики, обчислювальної техніки, математичних моделей аналогів і гравітації, в результаті яких створюються моделі просторових відпочинкових структур. Серед американських вчених цього напряму відомими були Р. Вольф, Р. Лукас та ін. На противагу теоретичним основам пріоритет надається прикладним дослідженням. Провідним напрямом у США стає тематика контакту людини із природним середовищем, первинним ландшафтом (environmental perception). Американський вчений Х.А. Стенсфілд на противагу поняття „мегаполіс” впроваджує поняття „відпочинкополіс” (leisureopolis), або „курортополіс”.
   Тематика рекреаційного планування території набуває все більшої актуальності серед дослідників з різних держав. В Німеччині такі праці продукувались в основному в Інституті географії Університету імені А. Гумбольдта в Берліні та інших закладах і стосувалися також оцінки рекреаційних територій у межах Берлінської агломерації і деяких великих міст. Німецький вчений К. Руперт розвинув теоретичні основи „географії вільного часу” [32]. Широкомасштабні дослідження з подібної тематики розвивалися також в таких державах, як колишня Югославія, Болгарія, Велика Британія, колишня Чехословаччина, Італія, Австрія, скандинавські країни.
   У колишній Югославії найбільш значним центром був бєлградський центр, а саме Інститут географії місцевого університету, а найвідомішим географом – Ж. Йовічіч, спеціаліст у галузі туризму, який висунув тезу, що саме туризм є головним чинником активізації економіки слаборозвинених територій і тому саме туризм може бути джерелом економічного розвитку країн „третього світу”. Іншими центрами були Загреб (Інститут географії, вчені Й. Рогіліч, З. Пепернік), Любляна (М. Загар), Скоп’є (М. Панов, А. Стоймілов, Г. Мілеський).
   У Болгарії відомими вченими в галузі туризму в 60-70-і роки ХХ ст. були Л. Дінєв та М. Бочваров, наукові доробки яких стосувались туристичної регіоналізації та теоретичних проблем географії туризму, її місця в системі географічних наук. У колишній Чехословаччині проводились дослідження туристичного руху при різних наукових установах. Питаннями оцінки ресурсів природного середовища для туристичних потреб, економічної оцінки туризму і його впливу на структуру господарства, туристичної регіоналізації і питаннями міжнародного туризму займались П. Маріот, С. Спрінцова та К. Странський.
   Щораз частіше у міжнародній літературі з’являються праці італійських, британських та австрійських учених. Такі італійські вчені, як Б. Ніце, Ц. Кавако, С. Делла Вале свої дослідження присвятили теоретичним основам географії туризму, географічним методам у дослідженні туристичних явищ, туристичній міграції тощо [25, 18, 30]. Натомість британські географи перейняли досвід американських дослідників. Так як у США і Канаді, у Великій Британії домінують праці, пов’язані з відпочинком мешканців міст (outdoor recreation) [20], а також дослідження місця рекреації в загальній структурі планування держави (land use) [15]. До відомих британських учених того часу можна віднести М. Блексела, Й. Петмора, Х. Роджерса, Й. Гіттінса та ін.
   У 1974 р. Інститут географії Яґеллонського університету (Краків, Польща) організував наукову конференцію Робочої групи географії туризму Міжнародного географічного союзу, яка була присвячена основам термінології географії туризму. До складу комісії ввійшли польські географи (А. Вжосек, Я. Варшинська, А. Яцковський), радянський (В. Преображенський), болгарський (Л. Дінєв), чехословацький (С. Спрінцова), французький (Б. Барб’єр) та ін. У матеріалах цієї конференції є цікава думка болгарського вченого Маріна Бочварова, який, посилаючись на польські, радянські та американські дослідження (зокрема Мак Мюррея), вважає, що “рекреація була б більш географічним терміном, ніж туризм ... і більш підходящим визначенням є географія рекреації і туризму” [34, c. 16].
   З погляду дослідження сфери рекреації українсько-польського прикордоння актуальним постає питання теоретичного доробку українських і польських географів. Польські географи Я. Варшинська та А. Яцковський у праці “Основи географії туризму” (1978 р.) вважали, що термін географія туризму “є дещо кращим визначенням, ніж географія рекреації”, а саму науку географія туризму, з її завданням і предметом досліджень наукою “міждисциплінарною і синтетичною, розміщеною на пограниччі природничих, економічних і суспільних наук і це дає підстави трактувати її як окрему географічну дисципліну” [28, с. 33].
   Практика сьогодення, а саме перетворення туризму на одну із найприбутковіших галузей у світі, виникнення величезної кількості досліджень у цій галузі і становлення окремих інституцій цієї науки доводять право на самостійне існування дисципліни географії туризму та інших туристичних напрямків (менеджмент туризму, економіка туризму тощо), які у системі наук знаходяться на пограниччі економічної, соціальної, медичної наук.
   Натомість рекреаційна географія – це теж окрема дисципліна, проте один з можливих об’єктів її дослідження частково співпадає із об’єктом дослідження географії туризму. З-поміж усіх аспектів туризму, географія рекреації досліджує рекреаційний туризм, тобто туризм, здійснюваний з метою відпочинку. Такі види туризму, як діловий або з метою здобуття освіти, навряд чи можуть служити предметом дослідження рекреаційної географії і це, на наш погляд, є важливою відмінністю її від географії туризму. На нашу думку, рекреаційна географія і географія туризму повинні бути взаємодоповнюючими науками у сенсі обміну фактичним матеріалом, методикою дослідження і навіть деякими теоріями і концепціями.
   Поняття рекреаційної географії, починаючи із 1970-х років також розвивали радянські вчені – В.С. Преображенський, Й.А. Веденін та інші. Вони визначили її як галузь географічної науки, предметом дослідження якої було утворення, функціонування і розміщення територіальних рекреаційних систем (комплексів). Географія рекреації у такому випадку окреслювала засади взаємозв’язку між відпочинком і природним середовищем, здійснювала прогнози і методичні дослідження, які забезпечували територіальну та функціональну організацію територіальних рекреаційних комплексів, їх взаємозв’язок між собою та іншими типами систем [8].
   Системний підхід був підтриманий московськими географами М.С. Мироненком та І.Т. Твердохлєбовим, які вважали рекреаційні системи предметом дослідження рекреаційної географії. Під територіальною рекреаційною системою (ТРС) автори розуміли соціальну географічну систему, яка складається із взаємопов’язаних підсистем: природних і культурних комплексів, інженерних споруд і обслуговуючого персоналу, органу управління та, нарешті, відпочиваючих (рекреантів) і характеризується функціональною та територіальною цілісністю [4].
   В.І. Павлов та Л.М. Черчик [6], також взявши за основу своїх досліджень ТРС В.Преображенського, запропонували її модель, де елементами є рекреаційні ресурси та умови (РРіУ), матеріально-технічна база (МТБ), рекреаційна інфраструктура (РІ), рекреанти (Р), обслуговуючий персонал (ОП), управлінські системи (УС), що пов’язані прямими і зворотніми зв’язками (рис. 1).
   Звичайно, системний підхід у географічних дослідженнях має велике практичне значення, оскільки полегшує власне дослідження, систематизує матеріал, дає можливість всебічного підходу до об’єкту дослідження.
   Московський учений Д.В. Ніколаєнко вважає, що у визначенні предмету дослідження рекреаційної географії “важливо відмовитися від вузької орієнтації на ТРС” [5, с. 22]. Автор вважає, що предметом дослідження рекреаційної географії стало вивчення просторових закономірностей і особливостей поведінки людей у процесі рекреаційної діяльності і розміщення рекреаційних об’єктів [5]. На наш погляд, таке визначення дещо спрощує предмет дослідження і не враховує таких явищ, як дослідження управління рекреаційною діяльністю, фактору підготовки фахівців для рекреаційної сфери, різноманітних передумов участі людей у рекреації та багатьох інших аспектів.

Рис. 1. Модель територіальної рекреаційної системи за В.І. Павловим та Л.М. Черчик

   Сьогодні у вивченні сфери рекреації перспективним напрямком стає кластерний аналіз, який вже широко застосовується в економічній науці. Цьому питанню присвятили свої роботи такі вчені, як В.В. Свешников, Ю.С. Путрик, Н.В. Чорненька, В. Семенов, В. Мозгальова та багато інших. Кластер – це географічна група взаємозалежних компаній та асоційованих інститутів у певній галузі, які пов’язані спільними цілями і доповнюють один одного. Мета створення кластера – підвищення конкурентоспроможності продукції чи послуг членів кластеру на ринках різних рівнів. [12, с. 21]. Очевидно, такий важливий аспект як збагачення регіону, а значить і держави, за рахунок ефективної економіки рекреаційної діяльності, також повинен бути провідним у дослідженні рекреаційної сфери.
   Щодо місця географії рекреації в системі наук, то в українській географічній науці існує деяка неодностайність поглядів. Наприклад, А.Я. Бовсуновська, посилаючись на М.П. Крачила, місце рекреаційної географії у системі географічних наук визначає так: рекреаційна географія є окремою дисципліною географії поряд із фізичною географією та соціальною і економічною географією, від якої відгалужуються такі дисципліни, як географія туризму, географія альпінізму, географія курортів та географія масового відпочинку [1, с. 9].
   В одному із останніх посібників “Рекреаційна географія” (2007) С.І. Сюткіна та М.Т. Леонтьєв поділяють думку, висунуту ще В. Преображенським, що предметом дослідження рекреаційної географії є дослідження територіальних рекреаційних систем. А в системі географічних наук ця дисципліна належить до “сімейства суспільно-географічних наук, в якій... цільова функція об’єкту та предмету дослідження може бути визначена як “соціальна” [ 10, с. 6].
   О.Г. Топчієв вважає, що рекреаційна географія – це нова географічна дисципліна і “недостатньо розробленими лишаються теорія і методологія рекреаційно-географічних або туристично-географічних досліджень” [11, с. 557]. У системі наук учений відносить рекреаційну географію до соціальної географії, яка є частиною економічної і соціальної географії. Подібний погляд на місце рекреаційної географії і в М.Д. Пістуна [7].
   А. Голіков, Я. Олійник та А. Степаненко, згідно поділу економічної і соціальної географії на галузеві, комплексні, галузево-комплексні та регіональні науки, відводять рекреаційній географії місце серед галузевих наук, таких, як географія населення, географія господарства, географія природних ресурсів і умов тощо [3].
   Для нас базовою є класифікація професора О.І. Шаблія, за якою рекреаційна географія відноситься до соціальної географії, що входить до основного блоку наук суспільної географії. До соціальної географії, окрім рекреаційної географії, відносяться географія сфери послуг, географія споживання, географія способу життя та ін. [13]. Щоб краще зрозуміти предмет дослідження рекреаційної географії, необхідно визначити, що ж таке рекреація. Сучасний словник іншомовних слів подає таке визначення: рекреація (від лат. recreation – відновлення) - це відпочинок, відновлення сили людини, яка була втрачена у процесі праці [9, c. 589].
   Проте зацікавленість науковцями питаннями відпочинку людини існувала давно. Одним і з перших, хто здійснив спробу зрозуміти природу відпочинку, був Аристотель. Він запропонував парадигму, за якою відпочинок можна класифікувати на три види: 1) споглядання (або роздуми), 2) рекреація, 3) розваги. Під спогляданням філософ розумів дослідження предмету чи явища, роздуми над ним і саме це Аристотель вважав найвищою формою відпочинку. Рекреація, на думку філософа, – це активний, діяльнісний аспект відпочинку, який може позитивно впливати на людину. Проте, розваги, якими було пасивне споглядання якогось дійства, філософ засуджував. Приблизно шість століть тому арабський історик Ібн Кальдун стверджував, що відпочинок є одним із п’яти основних людських потреб. Якщо розмістити усі потреби людини у вигляді піраміди, то в основі піраміди будуть тілесні потреби, вище – потреба у безпеці, ще вище потреба у приналежності (комусь, наприклад, певному суспільству), далі йшли потреба у перевазі над кимсь і на вершині піраміди – потреба у відпочинку [21].
   У ХХ ст. деякі вчені ототожнювали відпочинок та вільний час. Зокрема, американський учений Джордж Батлер у книзі “Вступ у суспільну рекреацію” (1940) пояснював рекреацію як відпочинок у вільний час. За Батлером, якщо людина працювала 12-14 годин на день протягом шести днів на тиждень, проблема рекреаційного використання часу не існувала [17].
   Француз Гофре Дюмазедьєр констатував, що люди відпочивають з власної волі і це пов’язано із отриманням задоволення, навчанням чи покращенням особистих навиків [26].
   Одна з фундаментальних сучасних праць з рекреації написана американськими авторами К. Кордесом та Г. Ібрагімом, яка називається “Проблеми рекреації та відпочинку: сучасність та майбутнє” (1999). У ній розглядаються питання сутності відпочинку, історичних аспектів розвитку рекреації і передумови участі людей у ній. У цьому дослідженні розкрито фізичні, психологічні, емоційні та соціальні аспекти відпочинку, обґрунтовано вікові особливості участі у рекреації, сформульовано основні вимоги і можливості сфери рекреації як професії. Тут рекреація виступає як елемент більш широкого поняття відпочинку. Рекреація - це “добровільна участь у відпочинкових заняттях, яка є значимою та приносить задоволення особі, яка її здійснює”[21, с. 7]. Відпочинок автори трактують як “можливість отримувати задоволення, брати участь у діяльності за власним вибором і можливість відмовитись від неї за власним бажанням”. Відпочинок може бути активним (спорт, фізичні навантаження), пасивним (наприклад, приймання сонячних ванн чи дрімання у гамаку) та хобі (колекціонування монет чи марок тощо).
   Одним з найкращих визначень, на нашу думку, може бути визначення рекреації польського автора Т. Волянської: це добровільні, різного роду заняття у вільний час, для приємних вражень, самовираження особистості, відновлення і примноження психо-фізичних сил. На те, чи діяльність є рекреаційною, вказують такі аспекти, як: чи виправдовує рекреація очікування і сподівання, якими є мотиви даної діяльності, чи впливає позитивно та розвиваюче на особистість. Отже, рекреація – це визначений спосіб організації вільного часу [31, с. 26].
   За визначенням російських учених М. Мироненка та І. Твердохлєбова рекреація – це сукупність явищ і відношень, які виникають у процесі використання вільного часу для оздоровчої, пізнавальної, спортивної і культурно-розважальної діяльності людей на спеціалізованих територіях, які знаходяться за межами населеного пункту, в якому проживає людина [4, с. 11]. Таке визначення, очевидно не може повністю задовольняти сучасне бачення рекреації, оскільки рекреація може здійснюватись не лише на спеціально відведених територіях, але й безпосередньо вдома, або не на пристосованій для цього місцевості.
   Для кращого розуміння поняття рекреації постає питання чіткого розмежування видів рекреаційної діяльності, тобто їх класифікації. Питаннями класифікації рекреаційної діяльності займалось багато вчених, зокрема, М. Мироненко, І. Твердохлєбов, В. Павлов, Л. Черчик, Д. Ніколаєнко, О. Бейдик та ін. Наприклад, за мотивами рекреаційної діяльності М. Мироненко та І. Твердохлєбов виділяли лікувальну, оздоровчу та пізнавальну рекреацію, які, в свою чергу, поділялись на підвиди за характером використання природних ресурсів (наприклад, лікувальна рекреація поділялась на кліматолікувальну, бальнеологічну і грязелікувальну) [4].
   Подібну класифікацію рекреаційних занять запропонували В. Павлов та Л. Черчик, які виділяють такі напрямки рекреації, як лікувальна, оздоровчо-спортивна та пізнавальна. Проте вони розширили види занять за основними напрямками [6].
   Географ з Одеси китайського походження Ван Ціншен у своїй монографії, аналізуючи попередній досвід українських та російських вчених, створив власну класифікацію рекреаційних занять за типами, видами і підвидами, мотивацією та періодичністю [2]. За типами автор виділяє організований відпочинок, неорганізований відпочинок, туризм. Організований відпочинок він поділяє також на курортно-лікувальний, курортно-оздоровчий та спортивно-оздоровчий, неорганізований відпочинок поділяє на індивідуальний та сімейний, груповий, масовий, а туризм – на види та підвиди.
   Польська дослідниця Барбара Писарська, аналізуючи праці Й. Вижиковського, С. Точека-Вернера, А. Яцковського, В. Алейзяка та ін., створила власну класифікацію рекреаційних занять [31]. Ця класифікація виділяє рекреаційні заняття за ступенем особистої участі, місцем проведення, частотою реалізації, характером організації та видами занять.
   Отже, за ступенем особистої участі:
1) надання рекреаційних послуг;
2) споживання рекреаційних послуг.
   За місцем реалізації в широкому значенні:
1) дім (помешкання, кімната):
• за місцем проживання;
• за межами місця проживання (наприклад, власний літній будинок, орендована кімната чи готельний номер);
2) за межами дому:
• у безпосередній близькості;
• у місцевості проживання;
• за межами місцевості проживання (туризм).
   За частотою реалізації певного виду занять:
• а) поодинокі;
• б) систематичні;
• в) безперервні.
   За характером організації:
1) індивідуальні;
2) у парі;
3) у групі 3-5 осіб;
4) у великій групі.
   Класифікація основних категорій рекреаційних занять за видами охоплює найзагальніші категорії і види занять, які можуть бути реалізовані щоденно, у свята і вікенди, під час канікул і відпусток, в місцевості проживання і поза нею. Частота і характер організації занять окреслюються наступним чином: поодинокі, систематичні, безперервні; індивідуальні, в парі, в групі 3-5 людей і в групі більше 5.
   Б. Писарська виділяє такі види рекреаційних занять:
І. Пасивні (за руховою активністю) заняття вдома:
1) вибір актуальних програм з медіа (радіо, телебачення, преса, Інтернет);
2) вибір культурних програм з медіа;
3) вибір відтворювальних занять (магнітофон, відео, комп’ютер);
4) читання книг і часописів;
5) інше.
ІІ. Пасивні заняття поза домом:
1) відвідування музичних концертів та театральних вистав (опера, фестивалі тощо);
2) відвідування кіно;
3) відвідування музеїв, галерей (контакт з художнім мистецтвом);
4) відвідування бібліотек (шкільних, місцевих, наукових ін.);
5) товариські зустрічі (у кав’ярнях, клубах, у знайомих);
6) відвідування спортивних змагань (вболівання);
7) відвідування святинь та інших місць релігійного культу;
8) відвідування магазинів, здійснення не першочергових покупок;
9) інше.
ІІІ. Активні заняття вдома:
1) приємне виконання домашніх справ – догляд за дітьми, рослинами і хатніми тваринами, куховарство, впорядкування книжок, альбомів;
2) гімнастичні заняття, йога, аеробіка, танці;
3) ігри і товариські заняття, наприклад, карти, шахи;
4) гра на музичному інструменті, малювання, різьбярство;
5) написання віршів, щоденників, листів, мемуарів;
6) ткацтво, в’язання, шиття та інша ручна робота;
7) колекціонування предметів духовного вжитку (родинні пам’ятки, патріотичні пам’ятки) та матеріального вжитку;
8) інше.
IV. Активні заняття поза домом:
1) приємна робота на присадибній ділянці;
2) спортивні заняття без спорядження: біг, стрибки, гімнастика, плавання, у т. ч.:
• на природі (город, парк, ліс, вигін, стадіон, природні і штучні водні поверхні): + прогулянки, збирання дарів лісу;
• під накриттям (спортивні зали, басейни);
3) спортивні заняття зі спорядженням: теніс, ролики, лижі...
• на природі: + санки, велосипед, каяк, човен...
• під накриттям: + силові знаряддя тощо;
4) комплексний аматорський спорт (тренінги в сталих групах): волейбол, баскетбол, хокей...
• на природі;
• під накриттям;
5) танці (дискотеки, данс-клуби);
6) аматорські заняття і артистичні виступи: музичні, театральні тощо;
7) зустрічі у пізнавальних гуртках, у тому числі у релігійних спільнотах;
8) суспільна діяльність: духовно-етична, краєзнавчо-туристична, спортивна тощо;
9) заняття формами туризму без спеціального обладнання (піший туризм, краєзнавчі подорожі);
10) заняття формами туризму з допомогою транспорту чи спеціальним спорядженням (велосипедний туризм, сплав по річках);
11) інше.
   Отже, виходячи із класифікації видів рекреаційної діяльності або рекреаційних занять, а також визначення поняття рекреації різних авторів, на наш погляд, рекреація – це добровільна участь людини в обраному виді відпочинку, активному чи пасивному, у межах території проживання і поза нею (туризм), у закритому приміщенні чи на природі (включаючи землю і простір під землею, водну поверхню і водні глибини, а також повітряний простір), яка приносить задоволення і (або) виконує функції відновлення сил, сприяє самопізнанню, самовдосконаленню, самоствердженню людини і виправдовує очікування від здійснення цієї діяльності.
   Таке широке визначення рекреації дає підстави для розширення існуючих методів дослідження цієї сфери, а створення єдиної класифікації рекреаційних занять сприятиме ефективному дослідженню сфери рекреації – комплексному і покомпонентному.

Література та джерела

1. Бовсуновская А.Я. География туризма: Учебное пособие / Донецький институт туристического бизнеса. – Донецк, 2002. – 410 с.
2. Ван Ціншен. Основи територіальної організації рекреаційного господарства (сучасний підхід до рекреаційної географії): Монографія. – Одеса: Астропринт, 2003. – 124 с.
3. Голиков А.П. та ін. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник. – К.: Либідь, 1996. – 320 с.
4. Мироненко Н.С., Твердохлєбов И.Т. Рекреационная география. – М.: Изд-во МГУ, 1981 – 208 с.
5. Николаенко Д.В. Рекреационная география: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 288 с.
6. Павлов В.І., Черчик Л.М. Рекреаційний комплекс Волині: Теорія, практика, перспективи / НАН України, Ін-т регіон. досліджень; Луцьк. держ. техн. ун-т. – Луцьк: Надстир’я, 1998. – 124 с.
7. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. – К.: Вища школа, 1994. – 156 с.
8. Преображенский В.С., Веденин Ю.А. Уроки развития теории рекреационной географии // Изв. АН СССР, Сер. Геогр. – 1988. – № 2.
9. Сучасний словник іншомовних слів / Уклали: О.І. Скопненко, Т.В. Цимбалюк. – К.: Довіра, 2006. – 789 с.
10. Сюткін С.І., Леонтьєва Г.Г. Рекреаційна географія. – Суми: Сум ДПУ, 2007. – 64 с.
11. Топчієв О.Г. Суспільно-географічні дослідження: методологія, методи, методики / Одес. нац. ун-т ім. І.І. Мечникова. – Одеса: Астропринт, 2005. – 631 с.
12. Чорненька Н.В. Організація туристичної індустрії: Навчальний посібник. 3-тє вид., допов. і перероб. – К.: Атіка, 2008. – 392 с.
13. Шаблій О.І. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії. – Львів: ЛНУ імені І.Франка, 2001. – 744 с.
14. Baretje R., Defert P. Aspects Economiques du tourisme. – Paris, 1972.
15. Blacksell M. Recreation and land use – a study in the Dartmore National Park [W:] Exeter essays in geography in honor of Arthur Davies. – Exeter, 1971.
16. Brockman F.C. Recreational use of wild lands. – New York, 1959.
17. Butler George. Introduction to Community Recreation. – New York: McGraw Hill, 1940.
18. Cavaco C. Geografia e turismo: exemplos, problemas e reflexes. – Finisterra, 1970.
19. Chabot G. La geographie du tourisme en France. Extrait du Volume jubilaire M.A.Lefevre, 1964
20. Clawson M. Methods of Measuring the Demand for and Value of Outdoor Recreation, reprint Nr 10. Resources for the Future. Inc. – Washington, 1959.
21. Cordes Kathleen A. Applications in recreation and leisure: for today and the future / Kathleen A. Cordes, Hilmi M. Ibrahim. – 2-nd ed. – New York: McGraw-Hill, 1998. – 349 p.
22. Cribier F. La geographie de la recreation en Amerique anglosaxonne // Annales de Geographie. – R. 80. – 1971. – Nr 442.
23. Cribier F. La grande migration d’ete des citadins en France. – Paris, 1969.
24. Defert P.Introduction a une geographie touristique et thermale de l’Europe // Acta Geographica. – Paris, 1960. – Nr. 36.
25. Della Valle C. Geografia del turismo // Un sessantennio di ricerca geografica Italiana, Mem. Soc. Geogr. Ital. – Vol. 26. – Roma, 1964.
26. Dumazedier Joffre. Toward a Society of Leisure. – New York: Free Press, 1967.
27. Grunthal A. Allgemeine Geographie der Kurorte // Archiv fur den Fremdenverkehr. – Jg. 5. – 1934/35. – Nr. 1.
28. Warszynska Jadwiga, Jackowski Antoni. Podstawy geografii turyzmu. – Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1978. – 324 s.
29. Mac Murry K.C., Davis C.M. Recreational Geography // American Geography, Inventory and Prospects, Syracuse University Press, 1954.
30. Nice B. Geografia a studi turistici // Rivista Geografica Italiana/ – R. 72/ – 1965.
31. Pisarska B. Propozycja klasyfikacji wybranyh czynnikow uczestnictws w recreacji na tle literatury przedmiotu // Problemy rozwoju turystyki na Wilenszczyznie, Mazowszu, Podlasiu, Wolyniu i Podolu / Pod red. Z.J. Przychodzenia. – Warzsawa-Lwow-Zytomierz: Wydawnictwo WSTiJO I wydawnictwo SGGW, 2006 – S. 26.
32. Ruppert K. Zur Geographie des Freizeitverhaltens // Studies in the Geography of Tourism/ – Frankfurt/M, 1974.
33. Veyret-Verner G. La deuxieme revolution demographique et economique des Alpes du Nord: les sports d’hiver // Revue de Geographie Alpin. – 1959.
34. Zagadnienia terminologii w geografii turyzmu: Materialy miedzynarodowego sympozjum (7-10 listopada 1974 r.) / Redak.: A. Wrzosek. – Krakow, 1974. – 117 s.

Опубліковано: Литвин Д. В. Суспільно-географічні основи дослідження рекреаційної сфери // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - Випуск 1 (19). - С.99-106.  

головна Історія української географії