У сучасних умовах розбудови незалежної української держави важливе значення надається розвитку освіти, в т.ч. географічної. Для визначення сучасних напрямів її перебудови важливо знати процес її трансформації впродовж тривалого часу, особливо у ХХ ст. У цьому процесі важлива роль відводиться науковим розробкам з питань географічної освіти Степана Рудницького, який вважається її фундатором в Україні.
Географічна освіта – це тільки один із напрямків багатогранної діяльності вченого-енциклопедиста, засновника української наукової географії, академіка С.Рудницького. Працюючи приват-доцентом у Львівському університеті (1908-1914) чи деканом філософського факультету Українського Вільного Університету (Прага, 1921-1926 рр.), організатором Українського науково-дослідного Інституту географії і картографії (1927-1933 рр.), вчений постійно приділяв увагу підготовці географів, він розробив дидактичні основи вивчення географії у школах, видав ряд шкільних посібників, карт.
Велика увага вченого до питань географічної освіти пояснювалась тим, що її стан на початку ХХ ст. був, на думку вченого, найгіршим серед всіх наук. Причини цього “лежать у наших школах та у нашій системі самообразованя” [6, с.166]. С.Рудницький всебічно аналізує шкільні навчальні підручники з географії і стан викладання цієї науки у народних школах. У статті “Нинішня географія” (1905 р.) він відзначає їх головні хиби, зокрема: відсутність описів країв, що вивчаються (особливо України, яка нібито нічого географічно цікавого не має); брак майже всякої генетики, тобто причин існування того чи іншого явища. “Се чого вчать у наших школах під назвою географії є лише жалкою мішаниною зі статистичних дат, з вичислюванням гір, рік, з немногих якби з воздуха взятих відомостей про клімат і плоди, з кількох етнографічних заміток, а вкінці з великанської кількості назв міст і містечок, або й сіл” [6, с.167]. Разом з тим вчений розумів, що географія, розширюючи знання людей про рідний край, свою батьківщину, сприятиме вихованню українського патріотизму, саме ця наука розширює кругозір людей, сприяє формуванню їх світогляду та політичної культури, поширенню здорового способу життя. Тому впродовж свого життя С.Рудницький прагнув зробити географію всенародною наукою, визначаючи її велику освітню функцію.
Ще однією причиною “сумного стану в географії” С.Рудницький вважав також і те, що географія у тодішній шкільній системі нерідко поєднувалася з історією і викладалася істориками. При цьому знань географічних, пов’язаних з астрономією, фізикою, метеорологією, геологією та ін., історики у більшості не мають і тому не можуть прищепити їх своїм учням. Виходячи з цього, а також вивчивши історію розвитку географічних знань, вчений дає визначення об’єкту і предмету вивчення географії. При цьому він зазначає, що “одна між науками географія бере Землю як цілісність, яко саму для себе, своєрідну одиницю у світовому просторі і старається її всесторонньо дослідити та представити з всім, що на ній виходить” [6, с.177], тому, на думку вченого, “спеціальну увагу треба звернути на поверхню Землі, як простір, в якому суть розміщені явища; Земля як цілісність, а спеціально її поверхня – се предмет географії [6, с.177].
С.Рудницький розкриває структуру географії, виділивши в ній фізичну, математичну географію, антропогеографію (географію людини), історичну географію. Визначаючи географію як самостійну науку, С.Рудницький пропонує змінити стан її викладання у школах. Зокрема, у початкових школах головним має бути краєзнавчий принцип: навчання має опиратись на “пізнання окружаючої природи і найважніших географічних явищ та предметів найближчої околиці і рідного краю” [6, С.189]. А вже з четвертого класу, на думку вченого, можна вивчати чужі краї. Відводячи географії світоглядну роль, С.Рудницький пропонує вивчати її у всіх класах школи, хоча би по одній годині на тиждень. На його думку, спочатку необхідно вивчати основи загальної географії та географії України (перший – третій класи), європейські країни (третій клас), інші країни і океани (четвертий клас), а вже у старших класах – ще раз загальну географію, яка підсумовувала те, чого навчились учні у попередніх класах. Реалізація принципу “від близького до далекого” мала зробити географію доступнішою, цікавою, дозволити перейти від вивчення конкретних фактів чи об’єктів до теоретичних узагальнень, розширити в учнів географічний кругозір та формувати географічне мислення.
Особливий акцент С.Рудницький приділив національному вихованню учнів у процесі вивчення географії. У всіх класах він пропонує при вивченні будь-якого географічного явища, об’єкту чи процесу проектувати знання про нього на територію України чи рідного краю, тобто, говорячи сучасною мовою, використовувати українознавчий підхід. Цей підхід пронизує всю наукову творчість вченого, особливо його книги, написані для дітей і вчителів. Він пише: “Якщо пізнання мови і літератури свого народу, його історії, побуту і звичаїв є загальновизнано важливим, то не менше, на мою думку, важливим і потрібним є пізнання рідного краю, на котрім сей народ виріс і розвивається. І обов’язком кожного, хто почувається до крихітки патріотизму, учитися пізнавати рідний край не лише словами, а душею” [6, с.192].
Ідеї С.Рудницького про викладання географії висловлені ним на початку ХХ ст., знайшли своє відображення у навчальних посібниках для учнів “Початкова географія України” (1919), “Коротка географія України” (1910, 1914), “Основи землезнання України” (1924).
Кожна з цих книг починається пристрасним описом України, в якому відчувається велика любов автора до своєї батьківщини, її він прагне передати читачам і переконати їх у необхідності любити і пізнати рідну землю. Так, у “Початковій географії України” С.Рудницький звертається до читачів: “Батьківщиною українського народу є Україна. Велика це і чудова країна – там жили наші прадіди, діди і батьки, які боронили її від ворогів і проливали за неї свою кров, щоб вона була вільна і незалежна. І тепер там живе український нарід, наші брати і сестри, молодші і старші. Вони мають ту саму мову, ту саму релігію, ті самі звичаї, національні традиції і ті самі бажання – жити вільно і ні від кого незалежно на своїй землі і бути єдиними господарями” [1, с.3]. Ця книга витримала три видання за кордоном і була навчальним посібником для українських дітей впродовж першої половини ХХ ст. Вона може бути зразком побудови шкільного підручника з географії України завдяки таким рисам:
1) науковості, весь матеріал базується на нових на той час теоретичних і методичних положеннях географічної науки. Це досягається внаслідок того, що вчений мав широкі погляди на фізико- і антропогеографічні явища, був безпосереднім дослідником багатьох з них, мав європейську географічну освіту;
2) побудова матеріалу, починаючи від аналізу простих явищ до складних. Спочатку він розглядає сутність географічних термінів чи понять, дає характеристику фізико-географічних об’єктів, населення, його історії і культури, занять, здійснює опис окремих земель та великих міст;
3) послідовність вивчення об’єктів і явищ – всі явища і об’єкти представлені від простого до складного, а також у тісному взаємозв’язку. Автор розкриває причинно-наслідкові зв’язки, відходить від простого опису явищ і об’єктів до розуміння їх сутності;
4) значна насиченість картографічним матеріалом: карти наочно відображають розміщення явищ природи, галузей господарства, адміністративний поділ України;
5) цікавість і доступність матеріалу; текст параграфів написаний легко, доступно, виразною мовою. Він насичений цікавими фактами, фотографіями, рисунками, які вдало його доповнюють і допомагають запам’ятати матеріал.
Ці риси характерні і для інших навчальних посібників, зазначених вище.
У “Початковій географії” автор формує в учнів основні поняття, на них він наголошує окремо в кінці кожного параграфа. Для кращого запам’ятовування матеріалу, учням пропонується відповісти на запитання.
У цій та інших книжках для дітей, С.Рудницький підкреслює багатство української мови, доводить, що “ми, українці, маємо все своє питоме” [8, с.55]. Він вживає тільки суто українські терміни і поняття, доводячи, що українській мові не має потреби шукати в інших мовах потрібних слів через їх недостачу. Такі терміни, як рівник (екватор), рівнобіжники (паралелі), південники (меридіани), бігуни (полюси), мірило (масштаб), підсоння (клімат), тепломір (термометр) та ін. були значно зрозумілішими для учнів, ніж слова, запозичені з чужих мов.
Здійснюючи свою наукову діяльність, С.Рудницький ніколи не залишав поза увагою питання географічної освіти, особливо це виявилося у т. з. харківський період, коли основною була науково-організаторська діяльність вченого, С.Рудницький незважаючи на велику зайнятість, не полишає інтересу до питань викладання географії у школах і вузах, розуміючи її роль у формуванні наукового світогляду, національному вихованні молоді. У своїх статтях “Завдання української науки на українських землях” (1927) та “Завдання Українського географічного інституту” (1928) він наголошує на необхідності вивчення наукової географії, яка була би позбавлена ідеологічних догм (ідеї С.Рудницького щодо антропогеографії було визнано антирадянськими у 30-их роках ХХ ст.). Крім цього, як директор Українського Географічного інституту, С.Рудницький організовує випуск серії стінних і підручних карт, при цьому він наголошує на тому, що такі карти необхідні для військової справи, туристичної і мандрівничої справи, наукових досліджень, освіти. Він також ставить питання про видання навчальних атласів для учнів та студентів, комплексних атласів України.
Впродовж свого життя С.Рудницький створює великі стінні карти України (фізичну, політичну), малий шкільний географічний атлас, великий атлас України, карти Галичини, етнографічну оглядову карту України та ін., розробляє теорію математичної картографії [9, с.128] та ін.
Основним завданням вчений вважав “дати молоді шкільні атласи в руки, а добрі карти на стіну” [7, с.189]. На вирішення цього завдання була спрямована і діяльність С.Рудницького в Українському науково-дослідному інституті географії і картографії. Одним із найважливіших напрямів діяльності цього закладу було видання серії стінних фізичних та антропогеографічних карт для шкіл України, шкільних атласів і підручних карт, географічних моделей (глобусів), краєвидних альбомів.
Найперше необхідним для вчителів географії та науковців С.Рудницький вважає видання щомісячного географічного журналу, який би давав найдокладнішу інформацію про географічні відкриття, події, дослідження – поступи світової географічної науки. Такий журнал, а також “система географічного землезнання” мають бути головними для освіти вчителів і науковців, без них розвиток географії, на думку вченого, “міг би тільки клигати”[7, с.215].
Крім навчальних посібників і карт, велике значення для вивчення географії С.Рудницький відводив екскурсіям, але належно підготовленим і проведеним.
Вчений добре розуміє, що належна географічна освіта може бути досягнута тільки за умови підготовки “кількісно як найбільше, якісно як найкращих наукових працівників по географії” [7, с.211]. Тому одним з важливих завдань Українського науково-дослідного інституту географії (створений у 1927 р.), він визначає освітню діяльність. Навчання географії у цей час було поставлене таким чином, що основна увага приділялась економічній географії, що базувалась на економіко-статистичній основі. При цьому повністю ігнорувався вплив природного середовища на суспільні процеси, людина розглядалася лише як чинник розвитку продуктивних сил. Щоб поставити українську географію на належне місце, С.Рудницький пропонує “підготовити зміну шкільних планів, написати новий комплект новітнім духом навіяних підручників, видати потрібні стінні і підручні мапи й атласи і ... що найважніше, підховати пару десятків молодих наукових робітників, що могли б відразу зайняти катедри географї по вищих школах України й випустити з під своєї руки нових викладачів і вчителів та пере підготовлювати давніх” [7, с.212]. Він організовує при Інституті курси перепідготовки вчителів, на яких вони слухають курс загальної новітньої географії та географії українських земель, вчаться досліджувати природу рідного краю та проводити краєзнавчі екскурсії. Але ці курси не були тривалими, бо ідеї С.Рудницького, як представника антропогеографії, було оголошено ворожими, а його було репресовано і знищено (1937 р.).
У процесі сучасної географічної освіти важливим є не тільки використання навчальних посібників і карт, але й іншої наукової спадщини С.Рудницького. Це стосується таких його праць, які опубліковані в Україні, а саме: “Коротка географія України”, “Україна – наш рідний край” (1917), “Чому ми хочемо самостійної України?” (1915), “Українська справа зі становища політичної географії” (1923), “Огляд національної території України” (1905), а також книг О.Шаблія “Академік Степан Рудницький” (Львів-Мюнхен, 1993),та П.Штойка “Степан Рудницький” (Львів, 2000), статті про вченого цих же авторів, І.Ровенчака та ін.
Праці С.Рудницького – неоціненне джерело вивчення географії України. Важко знайти кращі слова про свою батьківщину, ніж у книжці “Україна – наш рідний край”, ось тільки уривок з неї: “Наш рідний край – це велика, багата, славна Україна... Любити свою землю – значить любити не лише свою рідну хату, своє рідне село чи місто, свою рідну околицю, а любити всю землю, весь простір, де люди говорять рідною мовою, ховають рідний звичай, живуть рідними споминами минувшини, леліють рідні надії на буддучину... Як далеко гомонить наша мова і пісня, так далеко наш народ живе, так далеко сягає Україна” [2, с.23]. Для того, щоб цей край любити, треба його пізнати. І саме у цьому найважливіша роль відводиться географії України, яка поруч з історією, українською етнологією і літературою дає людям відомості про їхню державу: “Географія, або землезнання, обіймає всі найважливіші відомості про землю і народ, що її заселює. Вона оповідає про сушу й море, про гори, горби, височини, низовини, про ріки, озера і багна, про підсоння, рослини і звірів, що живуть на Україні. Вона розказує нам про український народ, про його села, містечка, міста, про його хліборобство, ремесло й торгівлю. Вона дає, одним словом, образ життя-буття українського народу на його рідній землі”[2, с.25].
С.Рудницький детально характеризує географічне положення України у її етнічних межах, відзначає користь сусідства з іншими народами і країнами, особливості границь. Дуже цікаво і водночас науково зроблені ним описи форм рельєфу, водних об’єктів, рослинного і тваринного світу. Але центральне місце у книзі займає опис народу, що заселяє українську землю, зокрема особливості його походження, будови тіла, мови, господарської діяльності. У книзі “Україна – наш рідний край”, як і в багатьох інших творах, С.Рудницький підкреслює риси українців як самостійного народу, наголошуючи на його антропологічних відмінностях від сусідніх народів, зокрема поляків і росіян. Це зовсім не узгоджувалося з російськими і радянськими, а також польськими теоріями походження українців, і вченого звинувачували у націоналізмі як польська, так і радянська влада.
Аналізуючи природні багатства України, підкреслюючи працелюбність українців, вчений ставить собі питання: “чому ж український народ такий бідний і злиденний?” і сам собі відповідає: “головна причина отся: український народ жив споконвіку на землях, що були найбільше з усіх земель Європи виставлені на страшні набіги всіляких кочових, диких народів та при тім надили своїм багатством західних і східних сусідів” [2, с.53]. Господарське життя українців вчений описує не тільки в Україні загалом, але й по окремих її землях (Бойківщина, Лемківщина, Гуцульщина, Полісся, Поділля, Покуття, Гетьманщина та ін.), зазначаючи особливості життя і побуту українців у різних частинах України, звертаючи особливу увагу на матеріальну і духовну культуру населення, форми розселення людей та специфіку їх господарювання. Все це написано цікаво, з великою любов’ю до рідного народу, до своєї батьківщини.
Текст книжки вдало ілюструють фото з краєвидами та виглядом міст України. Ще більше відомостей про українські етнічні землі подає С.Рудницький у книзі “Огляд національної території України”, яку перекладено і видано в Україні у 1994 р. (упорядник О.Шаблій). Ці матеріали можуть використовувати і сучасні вчителі при вивченні етнічної території України. Для них також будуть цікавими і корисними думки С.Рудницького щодо географічного положення України, яке, на його думку є “найважливішим природописним елементом у політичному житті України від найдавніших часів” [10, с.135]. Для того, щоб показати розташування України в Європі, вчений проводить межу між Європою і Азією, відому нам всім: по східному схилу Уральських гір, річці Урал, Кумо-Маницькій западині, Чорному і Середземному морях. Він визначає, що положення України в Південно-Східній Європі, на перетині шляхів з північної Європи до Причорномор’я і Передньої Азії, мало значний вплив на її історичний розвиток та формування території. Вчений подає детальну характеристику історико-географічного процесу формування українських земель, ваємозв’язків України з сусідніми державами. Він доводить, що створення Української національної держави в етнографічних межах створить позитивний вплив на політико-географічне становище всіх європейських держав, дасть їм велику економічну користь, внаслідок розвитку транзитної торгівлі та шляхів сполучення. Крім цього, маючи величезні мінеральні багатства, родючі землі, значні запаси лісу та іншої сировини, Україна могла б експортувати свою продукцію у країни Європи, натомість забезпечити збут їхньої продукції в себе.
До думок С.Рудницького щодо побудови взаємовідносин між Україною і сусідніми державами, що викладені у книгах “Чому ми хочемо самостійної України” (1914 р.) та “Українська справа зі становища політичної географії” (1923 р.) варто прислухатись і сучасним українцям, особливо політикам, та й просто громадянам України. Вчителі географії, які значною мірою формують науковий та політичний світогляд молодих людей, можуть використовувати матеріал із названих праць для обґрунтування думки про те, що тільки незалежні держави можуть досягнути високого рівня суспільного розвитку, що руйнування імперій йде тільки на користь всім державам, в т. ч. і колишнім метрополіям. Тільки цивілізовані демократичні відносини між державами можуть привести до миру й безпеки народів, прогресу людської цивілізації. Тому вільна, незалежна і демократична Україна – це не лише внутрішня справа українського народу, а справа навколишніх держав, для яких, на думку С.Рудницького, “Україна буде найбільшою підпорою” [8, с.126].
Цікавими є також думки вченого і щодо відносин України із країнами, які не є безпосередніми її сусідами (Німеччиною, США, Канадою, Францією, Італією, Великобританією та ін.). Для всіх європейських держав, доводить С.Рудницький, є вигідним мати поблизу незалежну Україну, що має вихід до Чорного і Азовського морів, що шукатиме якнайтісніших економічних зв’язків з ними, вивозитиме до них сировину і купуватиме в них свою продукцію.
Розглядаючи кордони України, її місце серед європейських держав, С.Рудницький наголошує на їх високі комунікаційні функції. Сусідство з багатьма державами, рівнинна поверхня, легка прохідність кордонів сприятиме розвитку зовнішньоторговельних відносин на українській території. Водночас ці ж риси були негативними з точки зору оборонної функції. Вчений відзначає, що жодна з держав, які панували на території України, не піклувалися про її визволення, а тільки про розширення своїх границь. Він з сумом зауважує, що уряди молодої Української держави нехтують природні і етнографічні точки зору при визначенні як зовнішніх, так і внутрішніх границь України. Значною мірою погляди С.Рудницького на формування державних кордонів України є актуальними й зараз, коли недооцінка належного облаштування делімітації та демаркації східних і північних кордонів України обертається для неї багатьма негативними рисами: проникнення нелегальних мігрантів, контрабанда товарів, зброї, наркотиків та ін.
Актуальними й тепер є ідеї С.Рудницького щодо формування границь адміністративних одиниць. Аналізуючи внутрішні границі адміністративних формувань у Австрії і Росії (до них відносились українські землі на початку ХХ ст.), вчений наголошує на відсутності врахування фізико-географічної цілісності і етнографічних відносин. Ці ж ознаки він відзначає при створенні мережі адміністративних одиниць у Радянській Україні (1923 р.). На думку вченого, округи, які створені на місці колишніх губерній, нарізані штучно, вони не враховують антропогеографічну суцільність і географічний (природний) характер, побудовані згідно з т. з. енергетичним принципом (під кутом неминучої індустріалізації України). У сучасних умовах цей принцип називається виробничим, він покладений в основу схем економічного районування Ф.Заставного, М.Пістуна, які вивчаються у загальноосвітніх школах.
Всі недоліки адміністративного поділу, районізації України С.Рудницький пов’язує з відсутністю у людей географічного мислення, недоліками у вивченні тогочасної географії. Опираючись на слова Е.Канта, про те, що географія найкраще з усіх наук здатна “збудити людський розум”, вчений вважає, що вже 10-річних учнів треба навчати земле знання і продовжити науку аж до закінчення навчання у школі: “Українській молоді треба новітнього земле знання, що вчить досліджувати і пізнавати всю землю і кожний її клаптик як живий твір природи, а людину й її діла на землі як ділянку все земного життя” [5, с.48]. Географія потрібна, за словами С.Рудницького, кожному модерному громадянину, чи він учитель, чи інженер, адміністратор, чи крамар, вояк, чи дипломат. Тому така велика увага приділялася академіком С.Рудницьким географічній освіті, позбавленню її від сухого набору цифр і назв, непотрібного сміття, перетворенню її у науку живу, цікаву. Ідеї С.Рудницького щодо географічної освіти певним чином дістали свій розвиток у незалежній українській державі. Розширення краєзнавчого матеріалу, глибше вивчення своєї держави, підготовка нових підручників, карт і атласів – все це позитивні ознаки розвитку географічної освіти. Однак ліквідація шкільного курсу “Рідний край” (5 кл.) і заміна його еклектичним курсом “Природознавство”, знову призводить до того стану, який описав С.Рудницький на початку ХХ ст.: “Географія є наукою природничою, вона мусить опиратись на індукцію. Тимчасом наша шкільна географія опирається головно на дедукцію. Систематичну науку географію в середних школах зачинають у нас загальною географією, а не географією найближчої околиці і рідного краю, тим самим фактом індукція в шкільній географії є ілюзорична” [6, с.188].
Література:
1. Рудницький Степан Початкова географія України. – Філадельфія: Вид-во “Київ”, 1958. – 216 с.
2. Рудницький Степан. Україна – наш рідний край // Політична географія. – Львів, 1998. – С.22-130.
3. Рудницький Степан. Огляд національної території України // Чому ми хочемо самостійної України. – Львів: Світ, 1994. – С.210-272.
4. Рудницький Степан. Історичний розвиток та структура географічної науки. // Історія української географії. – Вип.1, 1999. – С. 31-46.
5. Рудницький Степан. Декілька заміток до справи районізації України // Історія української географії. – Вип.2, 2000.– С. 43-49.
6. Рудницький Степан. Нинішня географія // Академік Степан Рудницький. – Львів, 1993. – С.166-192.
7. Завдання Українського Географічного інституту та його видавництв // Академік Степан Рудницький. – Львів, 1993.–
8. С.193-217.
9. Рудницький С.Л. Чому ми хочемо самостійної України? / Упор., передмова О.І.Шаблія. – Львів: Світ, 1994. – 416 с.
10. Шаблій Олег. Академік Степан Рудницький. – Львів, 1999. – 223с.
11. Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії // Політична географія України. / Упор., передмова П.Штойка. – Львів, 1998. – С. 131-216.
 |
|
 |
|
 |
 |
