Журнал "Історія української географії" Всі публікації журналу
Зміст номера
Довідка про автора публікації
Номери часопису: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
УДК 911.3:312 (477)
Іван Ровенчак
Українська географія релігії: історія формування та предмет дослідження
Відзначається становлення (відродження) в Україні з початку 1900-х років географії релігії. Розглядаються підходи низки українських учених-географів до визначення предмету географії релігії і пропонується своє трактування географії релігії.
Ivan Rovenchak. Ukrainian geography of religion: History of formation and object.
Establishment of geography of religion m Ukraine during 1990s is marked out. The views of Ukrainian researchers on the object of geography of religion are analysed and a personal interpretation of the subject of geography of religion is given.
З початку 1990-х років в Україні відбувається становлення (відродження) географії релігії. Появилися перші роботи з даної проблематики, зокрема А. Ковальчука, О. Любіцевої, В. Патійчука, О. Шаблія та ін.
В українській науці перші елементи географії релігії були присутні уже в “Літописі руському”, який охоплює події від 852 р. до 1292 р. З прийняттям Україною у 988 р. християнства починається паломництво до Святої Землі - Палестини. Першим відомим українцем, що здійснив у 1062 р. подорож до Святої Землі був ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам. До 1099 р. паломництво на Святу Землю було утруднене, тому, що вона перебувала в руках арабів-мусульман. З 1099 р. приблизно сто років Палестиною володіли хрестоносці, які, очевидно, більше сприяли християнському паломництву. В 1112–1113 рр. у Святій Землі перебував ігумен “руської землі” Данило. За результатами паломництва він залишив нам свій твір “Ходіння Данила Паломника”, найдавніший список якого відомий з XV ст. Родом Данило Паломник був з Чернігівщини, з басейну р. Снов притоки Десни. Маршрут його подорожі пролягав морем до Константинополя, далі через Ефес (Мала Азія) і о. Кіпр у Палестину. Починаючи з Константинополя він вів “щоденник”. У Святій Землі пробув 16-ть місяців. Перебував в Єрусалимі у монастирі св. Сави. У щоденнику Данила Паломника є географічні описи Палестини, особливо її природи. Він зокрема писав: “І цей (місцевий мудрець — І. Р.) показав мені добре всі місця святі, що є в Єрусалимі й по всій цій землі провів мене добре й до Тиверіядського моря, й до Тавора, й до Назарету й до Вифлеєму" [5, с. 2]. Можна припустити, що зачинателем української географії релігії був Василь Григорович-Барський (1701-1747 рр.).
В. Григорович-Барський здійснив у 1723–1747 рр. подорож за маршрутом: Київ - Львів - Буда - Відень - Венеція - о. Корфу - Салоніки - о. Кіпр - Палестина - о. Кіпр - о. Патмос (о?ви Пд. Споради) - Константинополь (Стамбул) - Бухарест - Ясси - Могилів - Київ. З Венеції він відвідав Рим, з Палестини — Єгипет та Сирію, два рази був на Афоні (рис. 1). Свої враження від подорожі Григорович-Барський виклав у праці “Странствования Василья Григоровича-Барского по святьім местам Востока с 1723 по 1747 г.”. Вона вперше, в скороченому варіанті, була видана у 1778 р. У 1885-1887 рр. вийшло чотиритомне фундаментальне видання цієї праці [2]. В Україні подорож пролягала з Києва на Остріг-Почаїв-Броди-Львів-Рудки-Самбір-Спас (Спаський монастир-резиденція Перемиського єпископа) — Лаврів (Лаврівський монастир) — Балигород (суч. Польща). Зі Львова Барський здійснив подорож до Жовкви і Крехова (Крехівський греко-католицький монастир). У цьому монастирі він взяв “патент” на подорож до Риму, другий патент був отриманий ним у Лаврівському греко-католицькому монастирі.
Автор згадує, що у Крехівському і Лаврівському монастирях він отримав добрий прийом від монахів, а у Спаському - поганий. У Львові один семестр навчався в єзуїтській академії (університеті).
Василь Григорович-Барський значну увагу у своєму творі приділяє географії релігії. Відвідавши з Палестини Єгипет він, зокрема, так його описує: “В Єгипті знаходяться люди різного роду, різної віри і різної мови...” [2, ч. І]. Далі він пише, що тут є араби єдиної віри як з турками (мусульмани), так і з греками (православні християни Александрійського патріархату). Живуть також римляни (французи, венеціанці, іспанці), англійці, багато вірмен, жиди. Є дуже багато коптів, які не визнають Александрійського православного (грецького) патріарха і хочуть його підім’яти. Про сучасну південно-західну Сирію і Ліван Барський пише: “Відомо тобі буде, ретельний читачу, що в країні тій, в Сидоні, Бейруті і всюди навколо Дамаска, багато Маронітів знаходяться;..." [2, ч. II, с. 50].
Зупиняється Барський і на конфесійно-територіальному устрою християнства у східному Середземномор’ї. Так він пише: “Місто Сайда (суч. Ліван — І. Р.) або як в святому письмі називається Сидон, (...) І тут починається навіть до Анатолії, (...) простягання престолу святійшого патріарха Антіохійського, на південь же Єрусалимського і Александрійського, тобто Палестини і Єгипту” [2, ч. II, с. 45]. І далі він говорить, що в районі північно-східного Середземномор’я (суч. середньо-південна Туреччина) між містами Фарсіс (суч. Тарсус) і містом на схід від нього Баяс (суч. Паяс) проходить у напрямі на північ границя між Константинопольським і Антіохійським патріархатами [2, ч. II, с. 131].
У другій половині XIX ст. українська географія релігії отримує новий імпульс розвитку. Павло Чубинський (1839–1884) - діловий керівник та заступник голови Південно-західного відділу Россійського географічного товариства (1873–1876) публікує “Карту католиков, а в том числе и поляков юго-западного края”. Вона була поміщена в 7?му томі “Трудов энографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский край” (1872 р.). Питання географії релігії розглядає у своїй праці — “География Европейской России” В. Маркозов, виданій у Києві в 1882 р. .
Галицький український географ Роман Заклинський (1852–1931) у своєму творі “Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська” (1887 р.) виділяє окремий розділ під назвою “Віра і обряд” [4, с. 111–112]. Він зазначає, що русини (українці — І. Р.) галицькі й угорські є греко-католиками (уніатами), а буковинські православними. На Галичині є три греко-католицькі єпархії — львівська архиєпархія, перемиська і станіславська (суч. Івано-Франківськ) єпархії. Вони поділяються на деканати. У Львівській є 29, в Перемиській — 39 і у Станіславській 20 деканатів. На Буковині у Чернівцях знаходиться православний митрополит, причому єдиний для українців і румунів. На Угорській Русі (Закарпатті) існують дві греко-католицькі єпархії - Мукачівська і Пряшівська. Перша поділяється на 379, а друга на 187 парафій. У Пряшівській єпархії з 187, — 155 парафій є руськими (українськими), а 32 — українсько-мадярськими (угорськими). Р. Заклинський виділяє також на Закарпатті, в основному у західних жупах, значну кількість українців римо-католиків і протестантів.
Основоположник української національної географії Степан Рудницький (1877–1937) розпочинав у 1896–1899 рр. свою наукову діяльність як історик. До 1897 р. відноситься його висловлювання про значення Берестейської унї 1596 р. і греко-католицької церкви для української культури. Воно цікаве і оригінальне: “Чи унія була добром чи лихом, остане ся все спірним, доки католики католиками, а православні православними. Кождий повинен зайняти супроти неї становище, що єму наказує його сумлінє. Се вільно в історії” [13, с. 20]. С.Рудницький з 1903 р. почав займатись переважно географією, тому це його судження є особливо цінне.
З початку ХХ-го ст. українська географія релігії продовжує розвиватись. Георелігійним проблемам приділяє, зокрема, увагу український географ В. Кістяківський у праці “Российская империя” (1916 р.).
Окремої уваги заслуговує внесок в географію релігії відомого українського картографа Миколи Кулицького (1903–1970). Ним опубліковано ряд карт на релігійну тематику. Проаналізуємо дві із них. Перша, розроблена разом з визначним українським географом Володимиром Кубійовичем — “Адміністративна карта Галичини зі спеціальним узглядненням адміністративного поділу греко-католицьких єпархій” (1934 р.). Це досить велика середньомасштабна карта — М 1:600 000. Під Галичиною на мапі розуміється територія в межах тодішніх Львівського, Станіславського (суч. Івано-Франківськ) та Тернопільського воєводств. На карті значками показані центри греко-католицьких парафій, підкреслено осідки єпископів (Львів, Перемишль, Станіслав) та деканатів. Лініями показано границі воєводств і повітів, єпархій та деканатів [9]. Друга, видана у 1935 р. “Карта греко-католицької Львівської архиєпархії” [10]. Це також середньомасштабна карта — М 1:300 000. Її оригінальність підсилюється ще й тим, що на ній, крім поділу на деканати, виділені у складі архиєпархії протопресвитерати. Протопресвитерат - проміжна, між єпархією і деканатами, одиниця адміністративно-територіального устрою. Він включає, як правило, декілька деканатів. У складі Львівської архиєпархії виділяються п’ять протопресвитератів — Львівський, Золочівський, Стрийський, Галицький і Тернопільський. Мапу доповнюють дві карти-врізки: “Греко-католики у трьох галицьких єпархіях (1900 р.)” та “Львів”.
Значний внесок в українську географію релігії вніс визначний український церковний та громадський діяч, вчений і мислитель верховний архиєпископ Йосип кардинал Сліпий (1892–1984), що прийняв у 1975 р. титул патріарха. Серед його численних творів є п’ять, які повністю можна віднести до релігійно-географічних праць. Перша з них: “Погляд на з’єдинені й нез’єдинені церкви Сходу і догматичні різниці між ними” (1937 р.), яка є, на нашу думку, найважливішою географічно-релігійною працею Й. Сліпого. У ній він відмічає: “Жива лучність зі східними обрядами Церков може нас зберегти перед похибками” [15, с. 135].
Наступні георелігійні твори Й. Сліпого присвячені опису його подорожей (паломництва) до Палестини, Англії та Сицилії. У 1934 р. християнський світ відзначав 1900?річчя хресної Смерті Христа Спасителя. Тоді ж, разом із іншими прочанами, відвідав Палестину і Сліпий. Подорож описана ним у книзі: “Паломництво до Святої Землі. Вражіння з подорожі” (1935 р.). Серед іншого подає Й. Сліпий конфесійну структуру населення Палестини: “По новочасній статистиці, нез’єдинених християн візантійського обряду (православних — І. Р.) є у Св. Землі ок. 35 000, Вірмен 3 000, Яковитів-Сирійців 1 000, а Коптів (потомків давніх Єгиптян) і Ависинців 400; протестантів 3 500, нез’єдинених (православних — І. Р.) греків ок. 8 000” [14, с. 95–96]. В 1935 р. Йосип Сліпий через Німеччину та Бельгію здійснив подорож до Англії та Ірландії. Враження від мандрівки описані ним у книзі: “Подорож до Англії” (1936 р.). Сицилію Й. Сліпий відвідав у 1937 р. Через два роки він видав книжку, присвячену цій мандрівці: “Сицилія. Жмут споминів з подорожі” (1939 р.). У перших двох творах — “Паломництво до Святої Землі. Вражіння з подорожі” та “Подорож до Англії” поміщені карти. В першому — “Орієнтаційна карта Св. Землі”, в другому — “Мапка Великої Британії”.
Остання — п’ята праця кардинала опублікована у львівському часописі “Нива” (1938 р.) є найменшою і має назву “Кілька вражінь з Лемківщини”. В 1920?х рр. на Лемківщині почало ширитись православ’я (воно тут мало виразно антиукраїнський характер). Аналізуючи чинники, які до цього привели, Й. Сліпий вважає, зокрема, що: “Вина лежить в великій части в тім, що лемківські парохії занимали підряд кілька священичих родів та переходили з батька на сина” [15, с. 368].
Внаслідок антирелігійного терору (на центрально- та східно-українських землях з 1920?х рр., на західно-українських — з другої половини 1940?х рр.) українська географія релігії тимчасово перестала існувати як наука. Повноцінне релігійне життя продовжувалось в діаспорі. Ситуація в діаспорних церквах була і залишається складною. Визначний український географ Володимир Кубійович писав з цього приводу у 1964 р.: “Укр. Кат. Церква в ЗДА (США — І. Р.) не є продовженням славних традицій нашої Східної Церкви, традицій синтези східного і західного християнства. (...) Українська Католицька Церква не становить єдности, немає одного проводу” [8, с. 18]. В діаспорі вийшли близькі до географії релігії роботи. Це, зокрема, дослідження М. Ваврика “Нарис розвитку і стану Василіянського чина XVII–XX ст.” (1979 р.). У праці проаналізовано розвиток української “Святопокровської” провінції Василіянського ордену у 1743–1839 рр. Окремо подається, у тому числі і територіальна, характеристика “Святоспасительської” галицької провінції Василіян за 1780–1946 рр. Розкривається процес зміни назви Василіянської провінції “Святоспасительська” на “Галицька” у XIX ст. До роботи додається карта В. Кубійовича та А. Жуковського — “Василіянські монастирі на території України і Білорусії” [1]. У 1986 р. з’являється праця Ю. Джуджара “Католицька церква візантійсько-слов’янського обряду в Югославії“ [3]. Робота присвячена характеристиці поліетнічної (хорвати, серби, українці) Крижевецької греко-католицької єпархії, заснованої у 1777 р. в Крижевцях (Хорватія). У 1962 р. центр єпархії перенесено до Загреба. Детально аналізується територіальний устрій Крижевецької єпархії. З 1978 р. вона стала поділятись на чотири вікаріати: Жумберський (Хорватія); Боснійсько-Славонський (Боснія та Хорватія); Войводинський (Сербія); Македонський. Українці греко-католики належать до Боснійсько-Славонського та Войводинського вікаріатів Сербо-Хорватії. У праці поміщено цілий ряд дрібномасштабних географічних карт. Через рік виходить робота Олега Іванусіва “Церква в руїні. Загибель українських церков Перемиської єпархії” (1987 р.). Ця книга вийшла в м. Сент Кетеринс (Онтаріо, Канада). В ній характеризуються українські церкви (парафії) Перемиської єпархії, що опинились після 1945 р. на території Польщі (близько половини єпархії з Перемишлем).
З початку 90?х рр. ХХ ст. географія релігії в Україні починає відроджуватись. Виходить цілий ряд робіт. Першою значною працею була “Географія релігії” Олега Шаблія поміщена в “Соціально-економічній географії України” (1994 р., друге вид. 1995 р.). У 1998 р., як продовження дослідження О. Іванусіва, у Львові виходить велика праця Василя Слободяна “Церкви України. Перемиська єпархія”. Вона охоплює ті церкви (парафіії), які після 1945 р. залишились у складі України. Накінець, у цьому ж 1998 р. в Києві виходить фундаментальний навчальний посібник Ольги Любіцевої, Костянтина Мезенцева та Сергія Павлова “Географія релігій”.
В соціально-економічній (суспільній) географії існує різне трактування предмету географії релігії. Німецький філософ Іммануїл Кант —“батько географії релігій”, вважав, що предметом її вивчення повинне бути просторове поширення окремих релігій. На думку одного із творців “нової географії”, німецького географа Карла Ріттера (1779–1859) географія релігій повинна вивчати особливості функціонування різних релігій, чи конфесійних груп в окремих регіонах. Російський географ Олексій Кріндач (1992 р.) вважає, що: “Предметом географії релігії, її центральною проблемою є діалектичний (неперервний, цілеспрямований і необоротний в своєму розвитку) процес взаємодії між релігією і навколишнім (природним і соціально-економічним) середовищем, що обумовлює в кожен момент часу стан динамічної рівноваги між ними” [7, с. 64].
У сучасній українській соціально-економічній географії проблемі визначення предмету географії релігій присвячені праці О. Шаблія, О. Любіцевої та ін. Так, на думку Олега Шаблія (1994 р.): “Предметом сакральної (релігійної — І. Р.) географії є територіальна організація релігійного життя і діяльності, а загалом— релігійної сфери. Конкретними реальними об’єктами дослідження є геопросторі форми цієї організації, зокрема їх морфологія, зміст, генезис, динаміка, фактори і закони формування й функціонування” [16, с. 424]. Львівський дослідник в галузі географії релігій Андрій Ковальчук вважає, що її об’єктом є релігійна сфера, організована на певній території (1998 р.). Саму географію релігії він включає до складу географії суспільства [6, с. 24]. Такої науки, як відомо, поки що не існує, мова зараз йде про формування суспільної географії. Луцький вчений-географ Віктор Патійчук відносить релігійну сферу до сфери обслуговування населення (1998 р.). Цим самим він, на нашу думку, занадто звужує релігійну сферу [12, с. 1]. Ольга Любіцева вважає, що: “Об’єктом географії релігій є духовна складова ноосфери, предметом — закономірності територіальної організації релігії в просторі й часі в певних природних і соціально-економічних умовах” [11, с. 18].
На нашу думку, предметом географії релігії є геопросторові форми функціонування релігії, що виникають в процесі її взаємодії з суспільним і природним середовищем. Виникає також питання про відношення географії релігій до інших галузей суспільної географії — економічної, політичної і, особливо, до соціальної і культурної. На наш погляд, географія релігій входить до складу географії культури. У складі останньої географія релігії займає центральне (основне) місце.
Література
1. Ваврик М. Нарис розвитку і стану Василіянського чина XVII–XX ст. // Записки ЧСВВ.— Рим, 1979.— Сек. І.— Т. XL.— XXIII + 217 с. + кар.
2. Григорович-Барский В. Странствования по святьім местам Востока с 1723 по 1747 г.—- Санкт-Петербург, 1885–1887.— чч. I—IV.
3. Джуджар Ю. Католицька церква візантійсько-слов’янського обряду в Югославії // Записки ЧСВВ.—Рим, 1986.— Сек. І.— Т. XLIV.— 200 с.
4. Заклинський Р. Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська.— Львів: Просвіта, 1887.— 150 с. + кар.
5. Ковалів С. Українець на Великодні в Єрусалимі у 1113 році // Надсянська земля.— Перемишль, 1939.— ч. 6.— С. 2–3.
6. Ковальчук А. Структура географії релігії // Український географічний журнал.— Київ, 1998.— № 1.— С. 24–26.
7. Криндач А. Д. География религии как научное направление // Известия РАН. Серия географическая.— Москва, 1992.— № 3.— С. 63–69.
8. Кубійович В. Ще раз про церковні справи // Листи до приятелів.— Ньюарк, 1964.— кн. 7–8.— С. 13–20.
9. Кубійович В., Кулицький М. Адміністративна карта Галичини зі спеціальним узглядненням адміністративного поділу греко-католицьких єпархій. М 1:600 000.— Львів, 1934.
10. Кулицький М. Карта греко-католицької Львівської архієпархії. М 1:300 000.— Львів, 1935.
11. Любіцева О., Мезенцев К., Павлов С. Географія релігій. — Київ: Артек, 1998.— 504 с.
12. Патійчук В. Територіальна організація релігійної сфери адміністративної області (на прикладі Волинської області): Автореф. дис. ... канд. геогр. наук.— Київ, 1998.— 17 с.
13. Рудницький С. Рец. на: “Ks. biskup Edward Likowski sufragan poznanski — Unia brzeska (r. 1596), Познань, 1896, стор. XX + 424” // Записки НТШ.— Львів, 1897.— Т. XIX.— С. 14–23.
14. Сліпий Й. Паломництво до Святої Землі. Вражіння з подорожі.— Львів, 1935.— 200 с.
15. Твори кир Йосифа верховного архиєпископа і кардинала.— Рим: УКУ, 1971.— 416 с.
16. Шаблій О. Географія релігії // Соціально-економічна географія України / За ред. О. Шаблія.— Львів: Світ,1994.—С. 423–440.
Опубліковано:
Іван Ровенчак. Українська географія релігії: історія формування та предмет дослідження // Історія української географії. Всеукраїнський
науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. - Випуск
2 (8).
|
|
