Журнал "Історія української географії" Всі публікації журналу
Зміст номера
Довідка про автора публікації
Номери часопису: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
УДК 911:711.4
Дмитро Некрилов
Етапи формування поселенської мережі
Луганської області
Поселенська мережа на території Луганської області формувалася, головним чином, під впливом політичних, адміністративних та економічних чинників. В історії її формування виділено сім головних етапів.
Dmytro Nekrylov. The stages by formation of the settlement pattern in Lugansk region.
The set-tlement pattern in Lugansk region formed of the political, administrative and economical factors. Its history divided on the seven stages.
Територіальна організація розселення в Луганській області формувалася під впливом багатьох чинників. Використовуючи історичний метод дослідження, виділимо етапи її формування та з’ясуємо основні напрямки розвитку поселенської мережі у кожному з них.
Початок утворення поселенської мережі на території сучасної Луганської області припадає на XVII ст., коли внаслідок стихійного заселення виникла низка поселень вздовж річок Сіверський Донець, Айдар, Красна, Біла тощо. Заради укріплення південного кордону ще у середині XVII ст. з’явилося кілька невеличких поселень, найбільшими з яких були Осиновий
Острог, заснування якого відноситься до 1637 р., Новопсков, (1638 р.) та Білолуцьк на Айдарі (1643 р.), які є найдавнішими поселеннями та території Луганщини [8].
На початку XVIIІ ст. на лівобережжі Сіверського Донця вже існувало більше 10 поселень, чисельність населення яких не перевищувала 150 осіб. До найбільших належали Луганське (зараз – Станично-Луганське) із населенням 149 осіб, Боровське – 120 осіб та Краснянське – 115 осіб [9]. Інші поселення – Староайдарське, Теплинське, Трьохізбенське, Сухорєвське, Ново-Краснянський Юрт, Ново-Айдарське, Біленське, Закотинське, Обливи – мали людність менше 100 осіб.
Головним чинником, який відігравав провідну роль на першому етапі розселення, були природні умови, що визначали місця виникнення поселень. Формування поселенської мережі розпочалося з орієнтації на гідрографічну мережу регіону: річки Сіверський Донець та його ліві притоки Айдар, Красна, Тепла, Біла.
У 1707-1708 рр. процес формування поселенської мережі було порушено в результаті повстання Кіндрата Булавіна та карної експедиції російських військ, які зруйнували низку містечок, насамперед вздовж річки Айдар. Таким чином, первинну мережу поселень було зруйновано під впливом військово-політичного чинника, який і надалі відігравав не останню роль в процесі її формування.
Відтоді заселення території Луганщини відбувалося вже за царськими грамотами, у яких вказувалося якому воєводі (або військовому чину) віддаються у володіння ті чи інші землі. Загалом ця територія спочатку була підпорядкована Воронезькій губернії, потім частина її перейшла до складу новоутвореної Слобідсько-Української губернії.
Згідно з матеріалами перепису Слобідських полків, що його зробив у 1732 р. майор Хрущов, вздовж річки Красної вже існувало кілька слобід із населенням до 500 осіб і два містечка – Кабаньє та Сватова Лучка [9].
Матеріали перших трьох ревізій свідчать про те, що примусове поселення однодворців та військових було не досить ефективне: у переважній більшості таких поселень кількість населення не тільки не збільшувалася, а навіть зменшувалася.
Таблиця 1
Населення слобід Луганщини на території Бахмутської провінції за матеріалами 1-ї, 2-ї та 3-ї ревізій*
| Назва слободи | Чисельність населення у 1719 р. | Чисельність населення у 1737 р. | Чисельність населення у 1744 р. |
| Трьохізбенська | 533 | 539 | 350 |
| Староайдарська | 645 | 627 | 352 |
| Новоайдарська | 1176 | 1156 | 547 |
| Борова | 257 | 233 | 267 |
| Сухарівська | 179 | 172 | 116 |
| Краснянська | 586 | 582 | 308 |
| Борівська | 314 | 294 | 149 |
| Муратове | - | - | 11 |
| Капітонівка | - | - | 5 |
*Джерело: [7].
На людність слобід помітно вплинув також стихійний чинник – у 1719 р. та у 1738 р. на цій території була епідемія чуми.
До 1745 р. лівобережна частина Луганщини мала приурочену до річок мережу поселень, до яких належали укріплені містечка Старий Айдар, Новий Айдар, Краснянський та Боровський. На правобережній частині Луганщини існувало лише одне невеличке поселення – Данилів буєрак [1].
Отже, перший етап формування поселенської мережі у цьому регіоні відбувався під впливом двох чинників: природних умов та військово-політичного. Функції, що їх виконували поселення (аграрна та військова), свідчать про первинність цього етапу.
Другий етап заселення Луганщини розпочався у 1753 р., коли було підписано указ про відведення земель на правому березі річки Сіверський Донець двом сербським гусарським полкам під командуванням полковників Р. де Прерадовича та І.Шевича. Спочатку кожен з цих полків утворив по 10 ротних поселень. Роти Шевича були організовані вздовж правого берега р. Сіверський Донець, а Прерадовича – вздовж річок Бахмут та Лугань і мали свою нумерацію.
Загальна кількість поселенців, підпорядкованих де Прерадовичу, у 1757 р. складала 423 особи, а під-порядкових Шевичу – 631 особу. На кожне окреме поселення припадало в середньому 50 осіб [9].
Територія, заселена військовими сербськими поселенцями, одержала назву Слов’яносербія, центром якої було місто Бахмут. Хоча нові поселення значно розширили поселенську мережу, але були малолюдними, і провідну роль у регіоні на той час відігравали поселення лівобережжя Сіверського Донця, чий високий аграрний потенціал було спрямовано на задоволення військових потреб російської армії.
У 1764 р. полки Прерадовича та Шевича через малочисельність було об’єднано в один Бахмутський гусарський полк, з 20 поселень залишилося 15. Однак, окрім ротних поселень, розпочалося утворення хуторів, що належали військовим чинам цього полку (хутори Шевича, хутір Прерадовичів, хутір Рашковича тощо). В цей час Слов’яносербія втратила автономію і була включена до складу Новоросійської губернії.
У 1765 р. відбулися суттєві зміни на Лівобережжі: землі Біловодська, Євсуга та Макарівської слободи було передано конюшній канцелярії, яка утворила там кінні заводи [9]. Місто Біловодськ було призначено центром Біловодського кіннозаводського округу.
Землі більшої частини Луганщини у цей час було передано Азовській губернії. У 1784 р. у східній частині Бахмутської провінції утворено Донецький (Слов’яносербський) повіт, населення якого у 1789 р. складало близько 40 тисяч осіб. Втім, середня кількість мешканців поселення складала лише близько 200 осіб. У цей час було засновано п’ять слобід (Чорнухине, Фащівка, Городище, Орехове та Петропавлівка).
Незважаючи на те, що Донецьк виконував адміністративні функції, він не був найбільшим поселенням у регіоні (людність - 755 осіб). Більшими від нього були поселення Айдар, Петропавлівське, Новий (зараз Новий Айдар), Іванівка, Успенське, Муратове, Трьохізбенський, Безгиновки, Шульгинка, людність яких перевищувала 1000 осіб [9].
Таким чином, на цьому етапі у регіоні вперше з’явилися поселення, які виконували адміністративні функції, – Донецьк та Біловодськ. Головними функціями інших поселень залишалися військова та аграрна.
Найвагомішими чинниками, що діяли протягом другого етапу, були: адміністративний (утворення нових поселень, особливо тих, що виконували військові функції, відбувалося за вказівкою влади) та природні умови, які визначали найкращі місця для заселення.
Третій етап формування поселенської мережі Луганщини розпочався у 1795 р., коли за вказівкою російської імператриці Катерини ІІ було створено Луганський ливарний завод, до якого переведено майстрів з аналогічних підприємств Олонецького, Липець-кого та Херсонського заводів. У 1799 р. чисельність населення Луганського заводу (таку назву отримало поселення) складала 2004 осіб, тобто він належав до числа найбільших поселень Луганщини [9].
Водночас у 1795 р. у Лисичій Балці було розпочато видобуток вугілля, і виникло перше шахтарське поселення, кількість мешканців якого на початок ХІХ століття складала 556 осіб.
У 1797 р. зі складу Біловодського повіту виділено місто Старобільськ із наданням йому статусу повітового міста. Сам повіт тимчасово було повернено із Воронезької до Слобідсько-Української губернії, згодом відбувся зворотній процес. Таким чином, місто Старобільськ стало третім адміністративним центром Луганщини.
Водночас зазначимо, що Луганщина на початку ХІХ століття не розглядалася як єдиний регіон в адміністративному плані. Її територія належала Куп’янському повіту Харківської губернії, Бахмутському та Слов’яносербському повітам Катеринославської губернії, Валуйському та Старобільському повітам Воронезької губернії та Землі Війська Донського [2].
Отже, третій етап формування поселенської мережі регіону був пов’язаний із певними адміністративними змінами та появою промислових поселень.
Однак міське населення на третьому етапі ще не відігравало помітної ролі у регіоні. Так, за результатами 9-ї ревізії (1851 р.) загальна кількість населення Луганського гірничого округу складала 9,2 тис. осіб, у той час як населення Старобільського повіту становило 164,0 тис. осіб, Словяносербського – 76,1 тис. осіб [3].
Відповідно до цього і провідна функція переважної більшості поселень залишалася аграрною. Хоча слід зазначити, що розширення транспортної мережі призвело до того, що кілька поселень набули транспортної функції.
Головними чинниками розвитку поселенської мережі на цьому етапі були: економічний (створення промислових підприємств) та адміністративний (адміністративний розподіл та перерозподіл повноважень між містами).
Початком четвертого етапу формування поселенської мережі Луганщини слід вважати будівництво залізниці Дебальцеве – Луганськ у 1870-х роках. Це було наслідком переходу Російської імперії від феодального до капіталістичного виробництва, яке вимагало удосконалення територіальної організації продуктивних сил і в першу чергу будівництва транспортних магістралей між промисловими містами та регіонами.
Будівництво залізниці на Луганщині призвело до появи поселень, що виконували спочатку лише транспортні функції (Родакове, Алмазна, Попасна). Згодом, в результаті розгалуження транспортної мережі, значно підвищився обсяг видобутку вугілля в регіоні на рудниках та в копальнях, що пізніше перетворилися на шахти. Вивіз вугілля був рентабельним при наявності залізниці, а тому окремі гілки її проведено до кожного родовища.
У цей час виникають такі поселення, як Алчевськ, Боково-Антрацит, Криндачівка (Красний Луч), Шмидтівка (Лутугине), Гірськ. На місці деяких слобід також виникають рудники – Петромар’ївський рудник (Первомайськ), Голубівка (Кіровськ).
Таким чином, протягом четвертого етапу провідну роль у регіоні починають відігравати промислові та транспортні центри (Луганськ, Алчевськ, Попасна, Лисичанськ), поряд з аграрно-торговельними центрами лівобережжя Сіверського Донця (Старобільськ, Біловодськ, Білокуракине, Білолуцьк, Марківка, Мостки, Ново-Красне, Муратове, Осинове).
Саме у цей період Луганськ стає найпотужнішим економічним центром регіону, зростає чисельність його населення. Якщо у 1897 р. вона складала лише близько 20 тис. осіб, то у 1910 р. вже сягала більше 60 тис. осіб [4; 7].
Характерними рисами цього етапу також слід вважати перехід деяких поселень з розряду монофункціональних до поліфункціональних. Проте це було характерним лише для найбільших міст.
На цьому етапі розвитку провідними чинниками стали економічні (створення нових підприємств та утворення великих ринків) та соціальні (відкриття лікарень та шкіл).
П’ятий етап характеризувався значним впливом політичних чинників на територіальну організацію розселення у регіоні. Він тривав приблизно з 1917 по 1950 роки, коли індустріалізація та примусова колективізація призвели до стрімкого зростання кількості міського населення в області.
Важливо зазначити, що підірване внаслідок Першої світової та громадянської воєн господарство вимагало з економічної точки зору припливу в міста та селища міського типу великої кількості робочої сили.
Якщо на початку цього етапу статус міста офіційно мали лише Луганськ та Старобільськ, то впродовж вказаного часу його було надано 14 поселенням: 5 поселень – у період до 1934 р., 9 поселень – у 1938 р. (під час створення власне Луганської області). Це значно розширило мережу міських поселень Луганщини.
Відкриття значної кількості шахт та перетворення багатьох сіл на шахтарські селища заклали основи для подальшої урбанізації регіону (особливо його південної частини). Прикладом можуть слугувати такі поселення, як Краснодон, Енгельсове, Ізварине, Гірне тощо. Загалом, у цей час більше 50 поселень отримало статус селища міського типу [5].
Таким чином, мережа міських поселень протягом цього етапу збільшилася у кілька разів.
На п’ятому етапі також відбулася суттєва зміна адміністративної структури Луганщини – у 1938 році створено Луганську область, і місто Луганськ стало виконувати провідну адміністративну функцію в регіоні. Відповідно до цього була реорганізована вся адміністративна ланка, що склалася на Луганщині (райони, міські, селищні та сільські ради).
Набуло поширення таке явище, як моно-функціональність селищ міського типу, біля яких було побудовано шахти. Поліфункціональність стає прерогативою великих міст.
Головними чинниками цього етапу були політичні (серед них, перш за все, слід відзначити вплив Другої світової війни), адміністративні (утворення області з усіма адміністративними ланками) та економічні (утворення нових підприємств – переважно видобувної промисловості).
Період з 1950 до 1991 року можна визначити як шостий етап у формуванні поселенської мережі області. У цей період найбільш впливовими чинниками були політичні, економічні та соціальні.
Відбудова промисловості області та створення нових міст (наприклад, Сєверодонецьк) і підприємств призвели до подальшого розвитку великих міст. Великими поліфункціональними центрами стають Луганськ, Лисичанськ, Красний Луч.
Сільськогосподарська зона області – лівобережжя Сіверського Дінця - втратила значну кількість населення. Про це свідчать результати порівняння переписів 1926 та 1959 років, що наведені у таблиці 2.
Таблиця 2.
Динаміка чисельності населення у Луганській області*
| Назва території |
Чисельність населення |
Чисельність населення у 1959 р. до чисельності у 1926 р., % | |
| 1926 р., тис.осіб | 1959 р., тис.осіб | ||
| Область у цілому | 1439 | 2452 | 170,4 |
|
У тому числі: Лівобережна зона |
706 | 460 | 65,2 |
| Північна підзона | 384 | 205 | 53,3 |
| Придонецька підзона | 322 | 255 | 79,4 |
| Правобережна зона | 733 | 1992 | 271,7 |
*Складено
за матеріалами переписів 1926 р. і 1959 р.
До Північної підзони включено такі райони, як Троїцький, Білокуракинський, Новопсковський, Марківський, Міловський і Біловодський (у сучасних межах районів). Вона втратила найбільший відсоток населення – 46,7 %.
Придонецька підзона Лівобережної зони охоплює Кремінський, Сватівський, Новоайдарський, Старобільський і Станично-Луганський райони. У ній зменшення чисельності населення було не таким відчутним – 20,6 %.
Як бачимо, середнє зменшення чисельності населення у Лівобережній зоні склало 34,8 %, у той час, як чисельність населення Правобережної зони зросла майже на 172 %. При цьому загальна чисельність населення в Луганській області за цей період збільшилася з 1,44 млн. осіб у 1926 р. до 2,45 млн. осіб у 1959 р., тобто зросла на 70 %.
Впродовж цього етапу статус міст отримали 20 селищ міського типу та новостворених поселень. Найбільше міст утворилося впродовж 1960 – 1965 рр. – 16, до цього періоду – 1, після нього – 3. Ще більше поселень (51) отримали статус селищ міського типу, що збільшило мережу міських поселень більше, ніж вдвічі. Процес утворення селищ міського типу теж не був рівномірним: до 1959 р. цей статус отримали 26 поселень, у 1960 – 1970 рр. – 23 поселення, після 1970 р. – 2 села.
Таблиця 3.
Динаміка урбанізації Луганської області
| Рік | Чисельність населення області, тис.осіб | Міське населення області, тис.осіб | Питома вага міського населення в його загальній чисельності, % |
| 1939 | 1,84 | 1,21 | 65,8 |
| 1959 | 2,45 | 1,94 | 79,2 |
| 1970 | 2,75 | 2,27 | 82,7 |
| 1979 | 2,79 | 2,36 | 84,6 |
| 1989 | 2,86 | 2,47 | 86,4 |
| 1992 | 2,87 | 2,48 | 86,6 |
| 1994 | 2,86 | 2,47 | 86,4 |
| 2001 | 2,55 | 2,19 | 85,9 |
| 2003 | 2,51 | 2,16 | 86,1 |
| 2004 | 2,44 | 2,11 | 86,5 |
Впродовж цього етапу область досягла найвищого рівня урбанізації: за переписом населення 1989 р. питома вага міського населення 86,4 відсотка. Найвищого показника – 86,6 % - область досягла у 1992 р. За цим показником Луганщина належала до гіперурбанізованих регіонів світу.
Характерною рисою цього етапу стало надбання кількома містами поліфункціональності, але при цьому переважна більшість поселень залишилася монофункціональною, що відбивається на їх розвитку.
Сьомий етап триває з 1991 року до наших днів. Він характеризується процесом трансформації поселенської мережі, пов’язаним з переходом від економіки адміністративно-планового типу до ринкової та постіндустріальної. Для останньої характерним є те, що провідну роль починає відігравати соціальна сфера діяльності людини. Згідно з цим зростає роль міст як фінансових та торговельних центрів.
В умовах демографічної кризи та зниження обсягів промислового виробництва і закриття шахт виникла проблема „виживання” монофункціональних міст та міських селищ, людність яких помітно знижується [10].
Кількість міського населення Луганської області протягом 1993 – 2004 рр. зменшилася на 395 тис. осіб, або на 16 %, сільського – на 51 тис. осіб, або на 13 %. Це зумовлено економічними, соціальними та демографічними чинниками.
На сучасному етапі головними чинниками стають соціальні (необхідність створення нормальних умов для життя людей), економічні (необхідність створення нових робочих міст), демографічні, екологічні тощо.
Визначені нами етапи формування сучасної поселенської мережі Луганської області відображають складність, тривалість та різнофакторність її формування, що повинно враховуватися при розробці державної регіональної політики розселення та регулювання цього складного суспільно-географічного процесу.
Література
1. Атлас Российской. – С-Пб: Академия наук, 1745.
2. Географический атлас Российской империи, издаваемый Пядышевым. – С-Пб, 1827.
3. Девятая ревизия. Исследование о числе жителей в России в 1851 году Петра Кеппена. – С-Пб, 1857.
4. Екатеринославская губерния. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897.
5. Історія міст і сіл Української РСР. Луганська область. - К.: Головна редакція Радянської енциклопедії АН УРСР, 1968.
6. Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня року 1926. – Харків: Центральне статистичне управління УСРР, 1928.
7. Міські селища України. Збірник статистично-економічних відомостей. Рік перший. – Харків: Центральна статистична управа УСРР, 1929.
8. Пірко В.О. Заселення Донеччини у XVII – XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / Український культурологічний центр. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003.
9. Подов В.И., Курило В.С. История Донбасса в 3-х т. – Луганск: Альма-Матер, 2004.
10. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2005 року. – К.: Держкомстат України, 2005.
Опубліковано:
Некрилов Д. Етапи формування поселенської мережі
Луганської області // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний
часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. - Випуск 2 (14). С.41-45.
|
|
