Журнал "Історія української географії" Всі публікації журналу
Зміст номера
Довідка про автора публікації
Номери часопису: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
УДК 911.3(477)(061)
Андрій Менделюк
Українська етнографічна границя та особливості її формування (за проф. В. О. Гериновичем)
У статті подано етнографічну границю України, окреслену В. О. Ґериновичем, а також коротко проаналізовані підходи до її визначення іншими вченими. Наведено головні змін етнографічної границі України та наведено чинники, котрі вплинули на її формування.
Andrij Mendeluk. Ukrainian Ethnographic Border and Peculiarities of Its Forming (by Prof. V. О. Gerynovych )Ethnographic border of Ukraine distinguished by V. O. Gerynovych has been characterized and approaches for its marking by other scientist have been analyzed in short. Main changes of Ukrainian ethnographic border have been represented and factors determining its forming have been given.
Актуальність теми. Із здобуттям Україною незалежності значно зріс інтерес до діяльності представників української інтелігенції. Досліджено чимало особистостей, їхніх праць та внесок у розвиток науки й розбудову нашої держави. Проте багато імен та діяльність учених ще залишаються малодослідженими. Одним із них є уродженець Львівщини, вчений, педагог, географ, краєзнавець, історик та борець за незалежність України Володимир Олександрович Ґеринович (1883–1949).
Володимир Олександрович був несправедливо засуджений російсько-большевицьким режимом, а його наукові праці залишалися довгий час невивченими, як і внесок у розвиток географії України С. Л. Рудницького та інших вітчизняних географів, котрі стояли на позиціях україноцентризму. Натомість представники тодішнього режиму намагались подавати, що українська географія розвивалася в руслі російської географії. Що це не так, видно з праць українських географів початку XX століття, в тому числі і Володимира Ґериновича.
Проф. В. О. Ґеринович працював в багатьох напрямках географії та залишив по собі великі наукові напрацювання. Одним із центральних питань в працях проф. В. О. Ґериновича є окреслення української етноґрафічної границі та визначення етнічної території. Воно актуальне і сьогодні, оскільки за словами С. Л. Рудницького «Ідеалом українців є вільна Україна в її етнографічних межах» [14] або, за словами самого Володимира Олександровича, це можна передати так: «Етнографічні межі мають бути політичними» [7]. Цього повинна прагнути кожна держава, в тому числі й Україна.
Дослідженням наукової спадщини проф. В. О. Ґериновича займалося і займаються багато вчених. Серед них слід виділити О. І.Вісьтак [1], О. М.Завальнюка [10, 11], В. М.Острового [12], М. Б.Петрова [10], Ю. В.Телячого [12], О. І.Шаблія [15, 16, 18], П. І.Штойка [17] та ін. Проте внесок В. О. Ґериновича у визначення української етнографічної границі іще не висвітлено.
Метою даного дослідження є висвітлити етнографічну границю України, окреслену проф. В. О. Ґериновичем та вказати головні риси, які вплинули на її формування. Для цього поставлено такі завдання: проаналізувати картографічні твори В. О. Ґериновича, його публікації і матеріали, присвячені етнографічним границям, ознайомитися з працями інших вчених з даної тематики.
Окресленням української етнографічної границі В. О. Ґеринович займався із самих початків своєї наукової діяльності. Про це можна судити з «Географічної карти земель, де живуть Українці» (див. рис. 2) [11], розміщеній в першій у світі книзі з географії України, в якій розглянуто всі українські землі, як єдине ціле [9], і в першій у світі книзі з географії України, написаної українським (а не закордонним!) автором С. Л. Рудницьким. Пізніше В. О. Ґеринович опублікував декілька статей, присвячених етнографічній границі: «Західна границя української етноґрафічної території» (1915), «Населення на захід від Буга» (1917), «До Западної української етноґрафічної границі» (1917), «Начерки української запарної етноґрафічної границі» (1918). У своїй фундаментальній праці «Нарис економічної географії України» [5] проф. В. О. Ґеринович присвятив цілий розділ, де характеризувалися українська етнографічна границя та чинники їх формування.
Щоб обґрунтувати українську етноґрафічну границю, проф. В. О. Ґеринович надзвичайно детально проаналізував дані про усі українські етнічні землі, їх формування, історію розвитку, національний склад та його кількісне співвідношення. Вивчив та розібрав до найменших деталей підходи до визначення української етноґрафічної границі таких вчених, як М. Грушевський, Г. Величко, В. Кото, І. Нечуй-Левицький, А. Ріттіх, С. Рудницький, М. Русова, Д. Фльоринський, В. Францев, П. Чубинський, М. Шафарик та ін. [7], а також матеріал, яким послуговувалися його попередники у цій справі, а особливо російську та польську статистику [2, 7]. Важливим також є те, що В. О. Ґеринович, будучи старшиною в австрійській армії під час Першої світової війни, мав змогу пройти майже по всьому відтинку українсько-польської етнографічної границі та на власні очі побачити стан речей [ 4, 7, 8].
Визначаючи українську етнографічну границю, В. О. Ґеринович керувався принципом етнічності, який базувався на визначенні процентного складу заселених територій, та історичності, за допомогою якого доказував їхню приналежність до України на підставі широкої історичної літератури та етнографічному матеріалові.
Відповідно до наведених вище принципів, В. О. Ґеринович виділяє метропольну етнографічну границю – це ті межі земель, приналежність яких до України не викликає в нікого сумнівів; етнографічну границю – окраїну метропольної етнографічної границі, за яку ведеться боротьба, і етнографічні острови, котрими український етнографічний організм приготував поле для свого поширення. Подібне ми бачимо і в С. Рудницького: він виділяє «черен» (головну територію) України – це Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія, Східна Галичина, Закарпаття та Північна Буковина. Особливістю «черенних» українських земель є різка перевага українського населення над усіма іншими національностями разом узятими [5].
Згідно з В. О. Ґериновичем, на формування української етнографічної границі вплинули такі фактори: історичне минуле, географічне положення (як фізико-географічне, так і політико-географічне), міра відпорності території та антропологічні, духовні, суспільні, політичні й економічні особливості етнографічних організмів нашої та сусідніх держав.
Кожний з цих факторів впливав по-різному, кожний з них важливий. Міру відпорності української метрополії В. О. Ґеринович обчисляв, як відношення етнографічної суходільної границі до числа метропольного народу. Для нас воно становить 1:5000. Коли порівняти згадану пропорцію з такою ж пропорцією інших країн світу, то виявиться, що українська належить до найневигідніших. Саме тому, український народ, взятий сам собою, не має відповідних сил для оборони.
«Ґеографічне положення України – це не пустий фразес, а велике антропогеографічне поняття. Воно мало в давнину, має нині й матиме на майбутнє велике значення для українського народу. З ним зв'язана нерозривно ціла його історія»,– писав В. Ґеринович. І дійсно. Сусідство з Грецією, країнами Європи мало позитивне антропогеографічне значення для нас. Передусім, йшла звідти культура, просвіта. Багатий тваринний і хлібний потенціал, вихід до Чорного та Азовського, а через них до Середземного морів, розташування на вигідних торгівельних перехрестях сприяли розвиткові і утвердженню Київської Руси. На той час вона стала наймогутнішою державою на Сході Європи та закріпила етнографічну межу з політичною майже всюди. Проте таке положення має і від’ємне антропогеографічне значення. Проявлялося і проявляється воно часто. Спочатку – це кочові орди, які знекровили Україну. Пізніше – це положення на шляху просування більш організованих націй на схід, передусім поляків.
Причин, чому Польща поширює свої кордони на схід, В. О. Ґеринович виділяв декілька. Передусім вони лежать в обставинах життя польського етнографічного організму, а також в численних зовнішніх обставинах. Польська етнографічна територія обмежена в просторі, через що не в змозі задовольнити потреби своїх жителів. І як висловлюється В. О. Ґеринович «…з огляду на це вона була віддавна, є зараз і мусить бути на майбутнє у великій залежності від земель своїх сусідів, головно-ж від багатої хлібом України» [5]. Залежність цю ми бачимо з польсько-українських відносин. Польща промислово розвиватися почала дуже пізно, порівняно з такими країни Європи, як Німеччина, Франці, Англія, Голландія та Чехія, через що не могла витримати конкуренції з ними. Якщо Франці, Англія, Голландія для скріплення своєї економічної сили та зрідження населення утворили колонії на інших материках та островах, то Німеччина з Чехією (оскільки вони не змогли сперечатись з ними на морі) поширили свої границі на схід ціною польського етнографічного організму. Неспроможність поляків дати відсіч німцям і чехам спричинила втрату своєї західної території, проте спрямувала їхній наступ на схід – на нас.
Натиск польського етнографічного й політичного організму на західну українську границю почався ще перед XI століттям. Він ішов вперто вперед і робив великі поступи. Раніше, українські поселення доходили до річки Вісли, про що зазначає В. О. Ґеринович основі даних з руських літописів: „А саме в записі княгині Ольги згадується, що руські землі простягаються далеко аж під Краків” [3]. Проте найяскравішим доказом приналежності правого берега річки Вісли до України В. О. Ґеринович вважає часті війни українських князів за західний кордон: „Впрочім, найкрасшим доказом великої западности української етноґрафічної лінії є змагання князів, аби і політичну лінію пересунути там, де була етноґрафічна” [2, 5]. З історії ми знаємо, що війни проходили із змінним успіхом: то пересувалася польська політична межа по Західний Буг, то знову до Вісли – українська. Крім руських літописів про знаходження польсько-української етнографічної лінії поблизу Вісли свідчать й інші документи, зокрема фундаційний документ 1505 року, силою якого польський король зносить польські й руські права місцевості Цмелів. На українське походження міста Люблін вказує православне братство, на конто якого робили записи місцеві, так і околишні українці.
Ще одним доказом вище є те, що у традиціях українського народу Вісла залишилася символом української етнографічної границі. Наприклад, це видно із слів Хмельницького, який вважав межу православної Руси по Люблін і Краків у проекті поділу Польщі в 1657 році, а також з угоди гетьмана Дорошенка з Туреччиною.
Польський наступ на українські землі, як зазначає В. О. Ґеринович, ішов трьома важливими антропогеографічними смугами: «…вздовж багатого копалинами Підкарпаття, старого торговельного шляху на Перемишль і Львів і шляхом врожайного ґрунту на Люблин і Волинь. Історичні відносини на протязі довгих віків так складалися, що скріплені на затишші Поляки могли виступити з великою політичною, економичною, культурною й національною перевагою й відтиснути український елемент далеко в глибину його орґанізму, увійти у нього далекими півостровами та нанизати його численними етноґрафічними островами» [2, 3].
В експансії Польщі на українські землі В. О. Ґеринович виділяє такі головні моменти:
· зайняття найважливіших адміністративних і торговельних центрів, земель з найродючішими ґрунтами, що створювало плацдарми для польського наступу;
· підтримка свого наступу політично, шляхом усунення українців від керівних посад, що спричинило упадок братств, закриття шкіл та ін;
· заручення підтримкою церкви, внаслідок чого католицизм став «тараном польскости на схід» [3];
· намагання змішати населення, що мало своїм наслідком спольщення.
Ці напрямки польського наступу спричинили до погіршення економічного, політичного і соціального становища українців на своїй рідній землі, через що говорити по-українськи, бути українцем, а тим більше православним, стало не престижним явищем. А хто розмовляв українською мовою чи був православним, зазнавав утисків. Під час війни на суміжних з Польщею землях українці боялися розмовляти рідною мовою, щоб їх не сприйняли за ворожий елемент. Ось так писав В. О. Ґеринович із власних спостережень: «…Наверх рідко почути тут українську мову. Чому? Війна. Польська мова стала якоюсь упривілійованішою, що в поняттю народа надає їй деяку святість. Тож говорив нею кожний, бо думав, що вона стане за талісман… … Українську мову стрічав нарід радо. Коли почули люде проповідь польового священника – плакали. „Та ж, ви так говорите боже слово, – як ми”. Раділи найбільше старі, оповідали, й то такою м’якенькою мовою, що раділо серце її слухати. Молоді – бояли ся. Думали, що вживається підступу. Тож говорили ломаною польщиною. Маю вражіннє, що рідну мову понижено, а в народ вмовлено, що вона є виразом зради» [4].
За приблизно 1000 літ посунувся польський етнографічний організм в глибину української етнографічної території пересічно на 109 кілометрів, опанував найважніші і найцінніші позиції на західних просторах України та увійшов глибокими затоками в український організм. На цьому не обмежився польський наступ у східному українському напрямі. Він нанизав своїми сильними островами Галичину, Холмщину, Волинь, Поділля, Буковину і незначними дійшов аж до самого Дніпра. Оці явища В. О. Ґеринович називав безумовними успіхами польського наступу.
Сучасну українсько-польську етнографічну границю В. О. Ґеринович подає так: «Українсько-польська етнографічна границя починається коло села Шляхтової, що лежить над Руським потоком. Воно (село) є найдальше до заходу висуненою українською місцевиною. Від Шляхтової йде згадана етноґрафічна межа до сходу приблизно лінією містечок: Північної, Грибова, Горлиць, Жмигорода, Дуклі, Риманова, Заршина і коло Сянока доходить до ріки Сяна. Ним іде вона до Дубецька, де його покидає і в напрямі північного сходу осягає Радимно над Сяном. Відси біжить на схід від лінії міст: Білгорая, Щебрешина, Замостя, Красностава, Любартова, Радина, Лукова, Дорогичина і Більська, коло якого на північно-східній стороні доходить до ріки Нарви» [7].
|
|
|
Рис.1. Західна українська границя за В.Гериновичем [4]. |
Основними показниками, якими користувався В. О. Ґеринович при визначенні українсько-польської етнографічної границі, є відсотковий склад населення, взятий з австрійських та російських переписів, релігійний стан населення та власні спостереження [4, 7, 8].
Слід звернути увагу на те, що В. О. Ґеринович повністю не довірився ні польській, ні російській статистиці, а аналізував етнічний склад населення у комплексі з релігійними та мовними ознаками.
Українсько-румунська етнографічна границя в своєму складі має численні острови, через що проф. В. О. Ґеринович провів лінію серединою них. Довжину українсько-румунської етнографічної межі на просторі від Ізмаїла до Полади В. О. Ґеринович визначив у 1500 кілометрів. Тягнеться українська етнографічна границя від Ізмаїла в напрямі північного сходу до міста Білгорода, дальше – до Новоселиці, що находиться на давньому російсько-австрійському кордоні, до устя Ревта, на Оргіїв і Більці та вододілом Дністра й Прута до Новоселиці. Від цієї останньої місцевості повертає вона до півдня – на Серет і Радівці, при цьому описує глибокий вигин, залишаючи з українського боку столицю Буковини Чернівці. Далі йде вона на південний захід через Сторожинець, Виків, Молдавицю, Кирлібабу на джерела Білого Черемоша вздовж Вишової і Тиси попри Мармароський Сигіт до Вишкова. Коло цієї останньої місцевості переходить українсько-румунська етнографічна границя на лівий берег Тиси, перебігає невеликий простір вздовж Гутинського хребта й осягає місцевість Полад над Турою. Ось тут закінчується українсько-румунська етнографічна границя і починається українсько-угорська.
Українсько-угорська етнографічна границя починається коло містечка Полада, від якого йде на Вуйлок, Берегсас (Берегове), Мукачів до Ужгорода. Довжина її становить приблизно 200 кілометрів. Біля Ужгорода вона переходить в українсько-словацьку етнографічну границю, яка біжить лінією міст Ужгород, Бардиїв, Сабінів, Кежмарк до містечка Любовлі. Українсько-словацьку границю складно провести точно, оскільки обидва зближені до себе фізично й духовно народи протягом довгих віків майже злилися на цій граничній смузі в одне ціле.
Найменшу дискусію серед усіх ділянок викликає білорусько-українська етнографічна границя. Її довжина становить приблизно 1700 кілометрів. Білорусько-українська етнографічна границя йде рікою Нарвою до її джерел, які лежать у біловезькому пралісі, звідки переходить на лінію Пружан, Ясьолди, Вигонівського озера та продовжуючись у південно-східному напрямі досягає ріки Прип’ять. Нею, за винятком незначного відхилення на південь коло Мозира, прямує до самого Дніпра. Цією рікою біжить до гирла Сожа, потім його течією – до місцевості Яримовичів на Нове Місто й Унечу до Молодькова, при якому починається вже українсько-московська етнографічна границя (див. рис. 2). Це та лінія, приналежність території на південь від якої, у В. О. Ґериновича не викликала сумнівів [5].
Інакше з сорока-кілометровою смугою вздовж неї, котра заселена і білорусами і українцями. Саме цей проміжок українського кордону найменше змінився протягом історії. Причини – надприп’ятські болота, котрі заважали рухові етнографічних границь як з української так і білоруської сторін.
При окресленні всіх інших етнографічних границь великих розбіжностей між думкою В. О. Ґериновича та інших фахівців даної галузі немає. Проте за відсутності достатньої кількості матеріалу цю границю розглянуто не так детально, як українсько-польську.
Українсько-російську етнографічну границю В. О. Ґеринович проводить коло Молодькова, звідки вона йде на Панаківку, Журавки, Новгородське, Рильськ і Букель. Від неї повертає на схід – до Малаївки, а від неї – на південний-схід – на Щоглик, на південь від Нового Оскола, потім – рікою Осколом до міста Старого Оскола, звідки прямує на Острогожськ і в східному напрямі захоплює Новохоперськ. Далі границя переходить від Хопра до Акишевської, не охоплючи Хопра і прямує в південно-західному напрямі майже до самого гирла Сіверського Дінця.
|
|
|
Рис.2. Українська етнографічна границя, за В.Гериновичем [13]. |
Українсько-російська етнографічна границя з усіх найдовша. Вона простягається на 2000 кілометрів та є результатом швидкої і хаотичної колонізації степових просторів. Особливою рисою українсько-російської етнографічної границі проф. В. О. Ґеринович вважає відсутність асиміляції українців з росіянами через вищий культурний щабель нашого розвитку: «…українець сильнійший культурою від свого північного сусіда. Він не піддається йому і залишається всюди собою. Це явище увійшло навіть у московську приказку: хохол вєздє хахол» [5].
Сусідство українського етнографічного елементу зі степовими народами – калмиками, татарами, киргизами і ноганцями – починається на Дону і тягнеться на Маницьке озеро, Винодільне, що над Калаусом, на Прасковею над Кумою, на Солдатську, Такталікун, Козачу, Гіркорічинськ і Тараканбугрівськ, що при Каспійському морі. Детально визначити її складно, тому що границя перебуває у стані формування. Українсько-степова егноґрафічна границя має в довжину приблизно коло 1000 км. Це найлегший відрізок із усіх, які мають на своєму довгому фронті українці. „Не стрічаючи на ньому майже ніякого опору, пересувають вони його і поширюють в цьому одинокому напрямі свою етнографічну територію” [5].
Кавказько-українська етнографічна границя біжить від гирла Терека південною околицею його долини на П’ятигорськ, Лабинськ над Лабою і Майкоп, звідки повертає на південь й доходить до місцевості Лазаревської, що над Чорним морем. Довжина відрізка становить 800 кілометрів. В. О. Ґеринович вважає, що в цьому напрямі піти далеко етнографічна границя не зможе: «На перешкоді її стає природа кавказького високого хребта, до якої Українцям, жителям низин і рівнин, тяжко пристосуватися, та численні гірські автохтони, прив'язані до дикої природи гір, які не раз ділом засвідчили велику умілість боронити вступу до них».
Висновки: проаналізувавши праці В. О. Ґериновича щодо окреслення ним української етнографічної границі та аналогічні праці інших вчених, можна визнати його вагомий внесок в дану галузь знань. Зокрема він найдетальніше встановив українсько-польську етноґрафічну границю, звернувши увагу на асиміляційні процеси на прикордонні та проаналізував історичні особливості її формування. Щодо інших границь погляди проф. В. О. Ґериновича принципово не відрізняються від думок інших авторів. Карти української етноґрафічної границі, виконані В. О. Ґериновичем, є одними з перших в українській географії.
Література
1. Вісьтак О. І. Суспільно-географічні дослідження українських вчених Галичини у міжвоєнний період (1919–1939 рр.) // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук. – Львів, 2001. – С. 6.
2. Ґеринович В. О. До Западної української етнографічної границі // Українське слово: політична, економічно-суспільна й літературна засопись. – 1917. – 9–12 жовтня. – С. 1–2.
3. Ґеринович В. О. До української орієнтації (Уваги антропогеографа) // Українське слово: політична, економічно-суспільна й літературна часопись. – 1918. – 5–21 вересня. – С. 1–2.
4. Ґеринович В. О. Західна границя української етнографічної території. // Вісник Союза визволення України. – 1915. – 14 листопада. – С. 4–6.
5. Ґеринович В. О. Нарис економічної географії України. Часть географічна. – Кам’янець на Поділлі, 1921.
6. Ґеринович В. О. Населення на запад від Буга // Українське слово: політична, економічно-суспільна й літературна часопись. – 1917. – 9 жовтня. – С. 1–2.
7. Ґеринович В. С. Начерки української западної етнографічної границі // Українське слово: політична, економічно-суспільна й літературна часопись. – 1918. – 19 лютого-6 березня. – С. 1.
8. Ґеринович В. О. Як зацвітуть квітки. Сучасні легенди // Вісник Союза визволення України. – Відень, – 1916. – 25 червня. – С. 424.
9. Ґеринович В. С. Ожидання книжки // Діло. – Львів: 1910. – 16 грудня. – С. 1– 2.
10. Завальнюк О. М., Петрів М. Б. Винним себе визнав… (В. О. Ґеринович) // Репресоване краєзнавство (20 – 30 роки). – К.: 1991. – С. 178–183.
11. Завальнюк О. М. Історія Кам’янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918 – 1921 рр.). – Кам’янець-Подільський, 2006. – С. 206–213.
12. Островий В. М., Телячий Ю. В. Наукова та громадсько-політична діяльність В. О. Ґериновича в роки української революції (1917 – 1920 рр.) // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. Т.8. матеріали четвертого круглого столу «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі». – Кам'янець-Подільський, 2006. – С. 234–248.
13. Рудницький С. Л. Коротка географія України. – Київ – Львів, 1910.
14. Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький – фундатор української географії. – Львів, 2004.
15. Шаблій О. І. Ґеринович Володимир Олександрович / Географічна енциклопедія України ім. М. П. Бажана, 1993. – Т.3. – С. 470.
16. Шаблій О. І. Львівська суспільно-географічна школа (до 60-річчя кафедри економічної і соціальної географії Львівського національного університету імені Івана Франка). – Львів, 2004. – С. 17–18.
17. Штойко П. І. Основні напрями географічних студій Володимира Ґериновича // науковий вісник Чернівецького університету. Географія. – Вип.104. – 2001. – С. 100-104.
18. Шаблий О. И. Владимир Геринович / Отечесвенные географы (1917 – 1992). – Санкт-Петербург, 1995. – Т.3. – С.119.
Опубліковано:
Менделюк А.
Українська етнографічна границя та особливості її формування (за проф. В. О. Гериновичем) // Історія української географії.
Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники,
2007. - Випуск 1 (15).
|
|
