Світ географії та туризму 

Журнал "Історія української географії"    Всі публікації журналу

Зміст номера   

Довідка про автора публікації

Номери часопису: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12  

УДК 911.52:477    

Мольчак Я., Фесюк В.                                                                                                                                           

Історико-генетичний підхід у конструктивно-географічному аналізі формування та розвитку екосистем великих міст північно-західної України

   
Molchak Yaroslav, Fesyuk V.A. Historical and genetic Approach in structural-geographical Analysis of Forming and Development of ecosystems of cities of North-Western Ukraine In the article there is the question about the value of history approach in understanding of essence, directions and tendencies of antropogenic transformation of natural environment of cities. From position of structural geography and antropogenic landscaping the basic stages of development of urboecosystem North-Western Ukraine are analysed.

   
    Постановка проблеми у загальному вигляді і її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями. Для того, щоб вияснити закономірності антропогенної трансформації природного середовища міст, потрібно прослідкувати основні етапи господарського впливу на природні комплекси території та їх наслідки в історичному аспекті. Лише тоді можна зрозуміти генезис цих змін, закономірності походження та властивості природно-антропогенних комплексів [1, 7]. За своєю суттю міста з їх майже тисячолітнім антропоекологічним, соціальним, культурним досвідом містять зачатки, хоча й досить суперечливі, елементів майбутнього ноосфери. Потрібні глибоке вивчення й аналіз позитивних та негативних наслідків багатовікової еволюції міста. У минулому, наповнені соціальними катаклізмами й суперечностями, вони разом із тим є конструктивною й необхідною формою соціально-природної історії людства (Д.С. Ліхачов, 1985). З цих позицій необхідно ретроспективно повернутися до історії розвитку функцій міст як необхідних центрів організації й регулювання матеріально-енергетичних потоків обміну речовин між суспільством й природою. У світлі досліджень В.І. Вернадського, появу міст, їх становлення потрібно розглядати як закономірне явище соціальної організації і в той же час як закономірну організацію матеріально-енергетичних потоків біосфери й неживої („косної” за визначенням В.І. Вернадського) речовини планети [1]. Міста, їх організація є однією з найважливіших необхідних характеристик організації ноосфери, ймовірно, ведучою формою її функціонування і структури (В.П. Казначаеєв, 1990).
   Аналіз останніх досліджень, у яких започатковано вирішення проблеми. Питанням генезису міських ландшафтів, історичних аспектів розвитку і трансформації довкілля міст присвячено доволі багато праць вітчизняних та зарубіжних вчених, в основному, урбоекологів. Обмежимось згадуванням відомих робіт В.П. Кучерявого (2001), Е.Н. Перцика (1989), Г.І. Денисика (2002), Форестера Дж. (1974), В.В. Владімірова (1982) [1]. Стосовно Луцька дані питання детально розглянуті в роботі [5].
   Метою нашого дослідження є:
– виділення основних етапів формування урбоекосистем Північно-Західної України та аналіз їх з позицій трансформації природного середовища міст;
– знаходження “коріння” сучасних екологічних проблем міських поселень;
– дослідження сучасних несприятливих геологічних та гідрологічних процесів у зв’язку із подальшою антропогенною трансформацією природного середовища.
   Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Коротко проаналізуємо основні віхи становлення та розвитку міст. Луцьк – одне з найдавніших міст Західної України. Протягом своєї історії Луцьк виконував багато функцій та входив до складу кількох держав. Перші сліди проживання людини на території сучасного міста датуються епохою нового кам’яного віку – неоліту (VI-IV тис. до н.е.). Так, зокрема, у передмісті Луцька – Гнідаві археологами виявлені залишки поселень V тис. до н.е., що належали племенам культури лінійно-стрічкової кераміки. Люди тоді жили у напівземлянках із господарськими ямами біля них. У бронзовому віці (ІІ тис. до н.е.) на території Луцька існували два різноетнічні поселення. У передмістях Луцька – Гнідаві та Красному археологи виявили рештки землянок та наземних жител слов’янських поселень.
   Проте вперше Луцьк (Лучесък) згадується в Іпатіївському та Лаврентіївському літописах в 1085 р. Луцьк входив до складу Волинського князівства з центром у місті Володимирі, а із середини ХІІ ст. став стольним містом Луцького князівства. Від 1199 р. Луцьк входив до Галицько-Волинського князівства, вже будучи значним ремісничим, політичним та культурним центром Волині [3]. За економічним і політичним значенням це було друге місто на Волині після Володимира. Площа міста в той час сягала близько 10 га (сучасна площа більше 5400 га).
   В 1432 р. місто здобуло самоврядування за магдебурзьким правом. В середині XVI ст. луцькі ремісники спорудили міст через р. Стир та її заплаву довжиною 600 м. В той час економічний потенціал міста й надалі зростав завдяки розвитку ремесла та інтенсивній торгівлі з польськими, німецькими, литовськими, вірменськими купцями [3].
   За наступних 200 років Луцьк став відомим містом в Україні. В 40-х роках XVI ст. в ньому мешкало понад 5 тис. чоловік, розвивались ремесла, Луцьк став одним із великих центрів торгівлі в західному регіоні, зокрема, торгівлі хлібом.
   Економіка Луцька до другої половини ХІХ ст. перебувала в депресії. За обсягом виробленої промислової продукції (5,4 тис. крб у 1886 р.) Луцьк займав одне з останніх місць серед міст Волинської області. В 1893 р. тут працювало 13 промислових підприємств з виробництва свічок, мила, цегли, тютюну, вина. В переважній більшості це були невеликі ремісничі майстерні з одним-трьома працюючими. У зв’язку зі слабким економічним розвитком, відсутністю великх промислових підприємств, населення міста теж зростало слабо. Урбанізація для території півдня сучасної Волинської області була не дуже характерною. Так, у 1858 р. чисельність населення міста становила лише 6362 осіб, а в 1897 р. (за даними Всеросійського перепису населення) – 15804 осіб. Місто було не благоустроєним, мало лише дві бруковані вулиці, а для пішоходів – дерев’яні тротуари. Більшість житлових будинків теж були дерев’яними (419 будинків), а цегляних нараховувалося 37. В 1869 р. розроблено перший генеральний план Луцька. В 1888 р. в Луцьку засновано великий на той час пивоварний завод. В 1890 р. було проведено залізничну колію від станції Ківерці до Луцька, що позитивно позначилось на подальшому економічному зростанні міста. Галузева структура підприємств міста того часу відображена у таблиці 1. Але все-таки навіть на початку ХХ ст. Луцьк залишався відсталим провінційним містечком. В 1902 р., за даними губернського статистичного комітету, в місті працювало 29 заводів, загальна кількість робітників на яких становила 58 осіб. Зрозуміло, що це були не зовсім заводи, а дрібні ремісничі майстерні. До 1913 р. року кількість заводів зменшилась, а самі вони стали більшими. У Луцьку на той час працювало 10 фабрик і заводів, на яких налічувалось 3439 робітників, а обсяг промислової продукції досягав 2,4 млн. крб. Отже, вже на той час проявилась тенденція до концентрації промисловості, що була характерна для цієї епохи.

Таблиця 1.

Витяг з огляду Волинської губернії про кількість фабрик, заводів і чисельність робітників у м.Луцьку станом на 1892 р. (наводиться за [3]).

   До більш-менш великих підприємств тогочасного Луцька можна віднести: чавунно-ливарний завод братів Свободів, цегельний завод Старчевського, тартак, паровий млин Глікліха, паркетну фабрику, два пивоварні заводи. Крім того, в Луцьку налічувалось 905 майстерень, на яких працювало 1043 робітники та 872 учні. У 1909 р. була збудована перша електростанція, але потужність її була невелика – дві машини по 40 кінських сил. На вулицях з’явилось електричне освітлення. Існував внутрішньоміський телефонний зв’язок. Місто суттєво виросло, дещо впорядкувалось, стало більше брукованих вулиць та дерев’яних тротуарів. У 1910 р. приміські села Гнідава, Омеляники, Дворець (колишній Гай) стали передмістям. Чисельність населення збільшилась від 22,5 тис. в 1909 р. до 28,7 тис. в 1910 р.
   На 1 січня 1917 р. в місті проживало 26745 осіб, на відповідний період 1925 р. – 28210, в 1937 р. – 40371 осіб. В той час місто розросталося і розбудовувалося. Так, наприклад, у 1934 р. було забруковано 30 вулиць, у 1935 р. – 7, у 1936 р. – 11, у 1937 р. – 16, а всього в місті налічувалось 279 вулиць і провулків. В 1923 р. в місті було 2057 будинків, вже в 1931 р. – 3811, 1935 р. – 4025, 1936 р. – 4582, 1937 р. – 4350. Уже в той час місто мало регулярне автобусне сполучення із Млиновом, Торчином, Оликою, Копачівкою. В 1930 р. для захисту міста від повеневих розливів р. Стир за проектом інженера В. Лібровича було збудовано двокілометрову дамбу від Замкової вулиці до Дубнівського шляху.
   Уже в 1930 р. розпочато комплексне будівництво водопроводу в м. Луцьку. Зокрема, було побудовано Дубнівський водозабір та каналізаційну мережу. До 1937 р. усі вулиці в центрі Луцька були вже з водопроводом. Одночасно велись роботи й з будівництва каналізаційної мережі. Умови життя лучан і санітарний стан міста суттєво поліпшились.
   Після визволення міста від німецьких військ 2 лютого 1944 р. розпочалась його відбудова. Уже до 1950 р. виробництво промислової продукції зросло на 30% у порівнянні з 1940 р., а продуктивність праці – у 2,8 раза.
   Впродовж 1951-1955 р.р. економічний потенціал міста помітно зріс. Розширено виробничі площі, споруджено нові цехи на ливарно-механічному, цегельному, ремонтному, пивоварному заводах, промкомбінаті, взуттєвій і швейній фабриках. В 1958 р. відбувся запуск потужного Гнідавського цукрового заводу. Провідними галузями промислової спеціалізації міста були харчова, деревообробна, виробництво цегли. В Луцьку ще не було дійсно великих підприємств. Під керівництвом архітектора М. Самбурова в 1952 р. розроблений Генеральний план розвитку міста. Він передбачав значне розширення житлового фонду, реконструкцію й будівництво промислових підприємств, нового залізничного вокзалу і міських шляхів сполучення.
   3 серпня 1959 р. Луцьк зазнав впливу значного природного катаклізму – дуже сильного урагану з найбільшою за останні 100 років зливою. Було зруйновано багато будинків, затоплені квартири та підвали, пошкоджені мости, дороги, водогін, каналізація, телефонна мережа. За роки семирічки (1959-1965 р.р.) обсяг випуску валової продукції міста зріс в 2,2 раза. Так, зокрема, у 1960 р. побудовано нове приміщення сучасного заводу ВАТ “Електротермометрія”, який був заснований чеськими промисловцями – братами Свободами ще в 1903 р. В 1959 р. на основі невеликої майстерні з ремонту автомобілів розпочалось становлення Луцького машинобудівного заводу (тепер – ВАТ “ЛуАЗ”), а вже в лютому 1967 р. був випущений з конвеєра перший автомобіль марки ЛуАЗ (“Волинянка”). В 1962 р. почав випускати продукцію електроапаратний завод (сьогодні – ВАТ “ЛЕАЗ”), створений на основі невеликого електромонтажного цеху. Одним словом, вже в той час відбувся перехід від дрібних напівкустарних підприємств до великих сучасних заводів і комбінатів, із якими, як буде доведено пізніше, пов’язано виникнення гострих екологічних проблем міста.
   За той же ж час більш ніж удвічі зріс житловий фонд міста. Помітно поліпшилось комунальне господарство. В 1964 р. був розроблений новий Генеральний план розвитку міста, за яким до території Луцька було включено 11 приміських сіл (Красне, Черчиці і т.д.). За підсумками республіканського змагання міст УРСР за краще проведення робіт з благоустрою, в 1960 р. Луцьку присуджено перехідний Червоний прапор Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради та першу грошову премію. В 1974 р. введена в експлуатацію перша черга міських каналізаційних очисних споруд потужністю 40 тис. м³ стоків на добу [5].
   Наступний етап розвитку міста характеризувався значним зростанням його промислового потенціалу, перш за все, за рахунок спорудження підприємств-гігантів. Так, зокрема, в 1972 р. став до ладу завод виробів з пластмас, у 1973 р. розпочав випуск продукції картонно-руберойдовий комбінат, у 1976 р. – завод синтетичних шкір, в 1977 р. – шовковий комбінат (тепер ВАТ “Волтекс”), у 1981 р. – підшипниковий завод (ВАТ “ЛПЗ”), який став одним із найбільших підприємств своєї галузі не лише в Україні, але й у Європі. Окрім того, на початку 80-х років ХХ ст. здані в експлуатацію хлібокомбінат з елеватором (тепер КХП-2), завод крупнопанельного домобудування (ЛЗКПД), молокозавод та цілий ряд інших важливих народногосподарських об’єктів. Обсяг промислової продукції, що випускалась в Луцьку, різко зростав: за 1966-70 р.р. в 1,5 раза, за 1971-1975 р.р. – в 1,6 раза, за 1976-1980 р.р. – в 1,8 раза. Великого значення набували такі галузі, як машинобудування, приладобудування, електротехніка [3].
   Розвиток промислового виробництва, перетворення Луцька в один з найбільших індустріальних центрів Західної України сприяли збільшенню чисельності населення. Так, в 1959 р. в місті проживало 57 тис. осіб, в 1970 р. – 96 тис., в 1979 р. – 141 тис., 1989 р. – 200 тис. осіб (рис. 1).

   Територія міста на сьогодні становить (за даними міського управління архітектури та містобудування) понад 5400 га (54 км²). Чітко простежується тенденція до збільшення площі міста: в 1980 р. вона становила 3810 га, у 1990 р. – 4280 га, у 2000 р. – 5364 га. Під забудову зайнято близько 3500 га, а зелені насадження – 1900 га, із них майже 500 га загального користування. Розростаючись, місто асимілює навколишні села. Цей процес продовжується і зараз. Причому, його інтенсивність сьогодні прямо пропорційно залежить від збільшення вартості земельних ділянок під забудову та проведення виробничої діяльності. Тому площа міста зростатиме і надалі [5].
   Зрозуміло, що таке різке збільшення кількості населення та промислового потенціалу міста спричинили посилене використання природного середовища, його інтенсивну антропогенну трансформацію, виснаження природних ресурсів, деградацію довкілля та виникнення екологічних проблем. Так, наприклад, лише при будівництві Луцького шовкового комбінату (1974-1977 р.р.) було переміщено 1839 тис. м³ ґрунту, прокладено 402 км труб різного діаметру, 500 км кабелю і т.д. В той же ж час хотілося б відмітити і позитивні сторони зростання міста – адже воно відбувалось не стихійно, не спонтанно, а цілеспрямовано, продумано. Наприклад, функціональна організація міста передбачає розміщення промислових районів на його північному сході та південному сході міста, що при переважаючих західних напрямках вітрів мінімізує забруднення території міста викидами місцевих промислових підприємств.
   Отже, підсумовуючи потрібно відмітити, що серед компонентів довкілля найбільше антропогенної трансформації зазнали ліси. К.І. Геренчук (1975) стверджує, що територія м. Луцька та околиць в історичному минулому була зайнята сосновими, дубово-сосновими, дубово-грабовими лісами і суходільними луками. На сьогодні жодного із цих рослинних угрупувань у межах міста не залишились, навіть луки на заплаві р. Стир у Центральному парку мають вторинне походження.
   Якщо порівняти різночасові топографічні карти території м. Луцька, одразу ж впадає в очі зміна рельєфу. Зокрема, рельєф долини р. Стир та інших річок ускладнився у зв’язку з гідротехнічним будівництвом. Зокрема, будувались дамби, греблі, загати на Стиру, які мали фортифікаційне, протиповеневе, рибогосподарське значення. Трансформувались й інші річки. Наприклад, в ХІХ ст. лише на р. Сапалаївці в межах міста (довжина всього 12 км) працювало 11 водяних млинів. Місцевості з складнішим, більш пересіченим рельєфом (круті схили долини р.р. Стир і Сапалаївки, днища балок, яри тощо) освоювались насамкінець, коли вже не вистачало кращих земель. Але дійшла черга і до них. При цьому рельєф цих ділянок нівелювався, вони перекривались потужним культурним шаром (іноді до 7-8 м). Місто весь час розросталось. Потрібно було все більше і більше будівельного матеріалу. На території Луцька добували пісок, глину, торф. Залишились кар’єри, які на сьогодні теж забудовані (район „ЛуАЗу”, вул. Рівненська).
   Значна трансформація очікувала і поверхневі води. Зокрема, течія р. Стир декілька разів була змінена. Останній раз уже в ХХ ст., коли меандрування річки спричинило розмивання берегів, на яких у потенційній небезпеці виявились житлові, адміністративні та промислові будівлі. Крім того, до останнього часу (ще у 80-их р.р. ХХ ст.) р. Стир була судноплавною, хоч на ній і проводилися постійні днопоглиблювальні роботи (зокрема, поблизу мосту на вул. Ковельській). Менші річки зазнали ще більшої трансформації, зокрема, р.р. Сапалаївка й Омеляник зарегульовані і практично на всьому протязі каналізовані, в межах міста на них створено ставки (Теремно, Кічкарівка). Існувала ідея навіть загнати р. Сапалаївку в „підземний каналізаційний колектор для транспортування стічних вод міста”, але вона була не втілена.
   Згадані вище зміни спричинили повсюдну трансформацію ландшафтів у межах міста, мікроклімату, активізацію небезпечних геологічних процесів.
   Ті ж процеси характерні і для м. Рівного. Історія міста трохи коротша – першу згадку про Рівне офіційна історіографія датує 1283 р., саме тоді назва „Рівне” фігурує в „Рочнике капитульном краковском” [4]. В 1479 р. Рівне стало містом. Тут розгорнуто будівництво замку та інших споруд, почалось інтенсивне заселення території. Замок, споруджений з дубових колод, було розміщено на одному з островів р. Усті й оточено земляним валом. Це укріплення мало бійниці, кілька гармат.
   Так само, як і Луцьк, м. Рівне розділило долю прикордонного міста, постійно переходячи від однієї держави-метрополії до іншої. На думку Сербіна Г.П. [6], розвиток міста відбувався стихійно, що й призвело до формування екологічних проблем ще в доволі віддалений час.
   У кінці XV ст. місто здобуло магдебурзьке право. В 1629 р. в ньому налічувалось 505 будинків, 10 вулиць, але місто все ще мало чим відрізнялось від села (T. Stecki, 1888). В 1667 р. в Рівному мала місце величезна епідемія чуми, яка забрала життя понад 1500 міщан. Це свідчить про дуже поганий санітарний стан міста в ті часи. В 1691 р. в місті відбулась велика пожежа, в результаті якої вигоріла вся центральна частина, де переважали дерев’яні будинки [4].
   На думку К.І. Геренчука (1976), до початку антропогенного освоєння правий берег р. Усті в межах сучасного Рівного був укритий дубово-грабовими лісами, а лівий – лучними степами. Ліси успішно виконували водозахисну роль – підтримували високий рівень ґрунтових вод і рівень води в р. Устя. Ще до середини ХІХ ст. русло річки в межах міста було розділене на багато рукавів, розділених між собою островами. Річка займала суттєво більшу частину заплави, ніж на сьогодні, а сама заплава була сильно заболоченою (за М.О. Клименком і Т.Л. Меліховою, 2001). До XVII ст. ядро міста розміщувалось на одному з островів на р. Усті. На острові розміщувався і кам’яний замок. Річка в той час, як і в м. Луцьку, мала фортифікаційне значення (Рудницький А.М., 1971).
   В наступному столітті місто розростається, забудовується заплава, в 1797 р. на території міста закладається перший парк, рослинний склад якого був представлений типовими для зони широколистяних лісів деревними видами. В цей час в центральній частині міста ще залишаються окремі місцевості, де збереглась рослинність у природному стані (низинні болота, балки). Знищення лісів і перші меліоративні роботи (осушення заплавних боліт) спричинили зниження рівня води в Усті, спрямлення русла, більш чітке розмежування в рельєфі заплави і надзаплавної тераси. Русло звузилось в окремих місцях до 10 м [6].
   За планом 1765 р. місто складалося з чотирьох районів – центральної частини, Волі, передмість Острозького і Дубнівського. З усіх боків Рівне омивалося річкою Устею, на якій тут було кілька островів. На одному з них знаходився палац Любомирських. В той час у місті налічувалося понад 370 будинків. Всі вони, крім кам'яних палацу й ратуші, були дерев'яними. У місті було кілька млинів і цегельня [4].
   З 1793 р., після возз'єднання Правобережної України з Росією, Рівне стає повітовим центром Волинського намісництва, а з 1797 р. – Волинської губернії. Темпи розвитку економіки дещо пришвидшились. Велике значення для економічного розвитку Рівного мало Києво-Брестське шосе, яке пролягло через місто в 1857 р.
   На 1861 р. у Рівному проживало 3294 мешканці. Після реформи 1861 р. забудова міста продовжувалась, але відбувалася безсистемно. Більшість вулиць залишались невпорядкованими. Згідно з даними Всеросійського перепису населення 1897 р., населення Рівного становило 24753 чоловік. В місті налічувалось 23 дрібні промислові підприємства [6].
   На початку ХХ ст. площа міста досягла 8 км², центральна вісь міста – транзитна дорога на Київ і Брест (тепер вул. Соборна) – була щільно забудована невисокими, переважно дерев’яними, будинками міщан, розпочалось формування промислово-складського поясу, на незабудованих фрагментах заплави збереглись болотні природні комплекси. Територія поза заплавою, в основному, була зайнята сільськогосподарськими угіддями. Особливих соціально-економічних змін у місті не відбулось. Промислові підприємства, як і раніше, залишалися дрібними, кустарними [4]. Місто залишалось сірим, необлаштованим і непривабливим. Переважала одноповерхова забудова. За спогадами людей, які проживали в тогочасному місті, навесні та восени на вулицях було непролазне болото, а влітку цілий день блукала худоба. Через антисанітарні умови тут регулярно спалахували епідемії. Об’єктів міської інфраструктури (водопровід, трамвай, електричне освітлення) не було. Тільки 1912 р. в Рівному була побудована невелика електростанція (250 кВт).
   Напередодні Другої Світової війни населення досягло 50 тис. чол. Місто стало значним промисловим і культурним центром області. Тут інтенсивно відбувалось житлове будівництво, створювалися нові парки, сквери, удосконалювався водопровід (М.О. Клименко і Т.Л. Меліхова, 2001).
   Після ІІ Світової війни місто починає розбудовуватись й розростатись особливо інтенсивно. З’являються масиви середньовисотної й висотної забудови, розростаються промислово-складські території. Відбувається інтенсивне гідротехнічне будівництво: створюється Басівкутське водосховище, система штучних озер гідропарку, зарегульовується стік р. Усті, окремі ділянки її русла каналізуються, обкладаються бетонними плитами. Водночас проводяться і масштабні меліоративні заходи – осушуються болота, вирівнюється рельєф, засипаються й вирівнюються стариці р. Усті, природні ґрунти перекриваються насипними, потужністю до 4 м. Змінюється рослинний покрив – заплавні луки з різнотравно-злаковою рослинністю і деревно-чагарниковий покрив рекреаційних просторів поступово замінюють природну лучно-болотну рослинність заплави р. Усті [2].
   До середини 50-х років усі старі підприємства міста (в основному харчової та легкої промисловості) були відбудовані й виробляли більше продукції, ніж до війни. Розгорталося також будівництво нових промислових об'єктів, що значно змінювало економіку міста. За 1951-1955 р.р. були споруджені завод залізобетонних та будівельних деталей, овочесушильний комбінат, асфальтовий, молочний та інші заводи. В 1957 р. вступив у дію завод високовольтної апаратури, з 1960 р. почав працювати завод торгівельного обладнання, розпочалось будівництво льонокомбінату, який став до ладу в 1963 р. На початку 1961 р. завершено будівництво високовольтної лінії передач Добротвір–Рівне. Ще більших розмахів набрав розвиток промислового виробництва в 70-ті роки ХХ ст. Зокрема, був запущений завод тракторних запчастин, добудовано „Азот” (перша черга стала в дію ще в 1969 р.), фабрику нетканих матеріалів, завод високовольтної апаратури. У кінці 70-х р.р. здається добудовуються цехи на фабриці нетканих матеріалів, заводах тракторних запчастин і залізобетонних виробів [2].
   Водночас відбувалось впорядкування міста, адже до війни його забудова здійснювалась безсистемно, ширина вулиць була розрахована лише на те, щоб розминулося два візки. У післявоєнний час розробляється Генеральний план Рівного. Розширюються і впорядковуються старі вулиці, з'являються нові магістралі. На південній околиці міста виросло нове селище, центр наповнюється багатоповерховою забудовою. Впорядковується річка Устя, русло її розширюється, зарегульовується, береги покриваються гранітними плитами. Розчищено також замулене Басівкутське озеро. На ньому обладнано пляж, водну станцію, є човни для катання. Місцевість понад річкою й озером швидко вкрилися зеленню [6].
   В наш час процеси антропогенної трансформації довкілля продовжуються – освоюються території які досі вважались важкодоступними у зв’язку із хвилястим рельєфом і високим рівнем ґрунтових вод (заболочені місцини заплави, низинні болота днищ балок), порушується режим природоохоронної зони р. Усті, місто розростається, асимілюючи сільськогосподарські угіддя та приміські села. Весь цей комплекс процесів трансформації ландшафтів спричинює загострення екологічних проблем. Зокрема, дуже гостро постають еколого-геологічні проблеми, що пов’язані з інтенсивним проявом несприятливих геологічних процесів у межах міста та недосконалістю системи інженерного захисту території. Зокрема, слід виділити наступні форми прояву несприятливих (а часом і небезпечних) процесів:
– водна ерозія, особливо площинний змив (найбільш інтенсивно проявляється на незакріплених ґрунтах масивів новобудов);
– вибіркове локальне яроутворення, проявляється на ділянках із знищеним рослинним покривом – нерекультивованим або витоптаним (проявляється не локальних територіях схилів річкової долини й балок, які мають нахил понад 3о);
– локальне заболочення заплави (наприклад, в межах парку „Молодіжний”);
– наявна та потенційна підтоплюваність території (заплава р. Усті, днища балок);
– суфозійні процеси, які пов’язані із просіданням відкладів лесового комплексу, переущільненням та перезволоженням ґрунтів унаслідок високого сезонного рівня стояння ґрунтових вод, втрат вологи в системах підземних інженерних комунікацій.
   Хоч ці процеси на сьогодні мають локальний характер, але, враховуючи складність рельєфу міста, особливості його геологічної будови, фізико-географічні умови (значна кількість опадів, ймовірність виникнення повеней, паводків, високий рівень ґрунтових вод), можна прогнозувати значні потенційні небезпеки, джерелом яких може стати трансформоване людиною природне середовище.
   Висновки. Отже, характер освоєння території міст, їх забудови, промислового розвитку, заселення, особливості міських функцій, які виконуються на сучасному етапі виявляють потенційне тяжіння до однотипних екологічних проблем і дозволяють розробити єдину методику конструктивно-географічного аналізу урбоекосистем для вирішення проблем розвитку міст та гармонізації взаємодії міст з навколишнім середовищем.

Література
1. Владимиров В.В. Расселение и окружающая среда. – Москва: Наука, 1982. – 138 с.
2. Клименко М.О., Меліхова Т.Л. Довідник екологічного стану м. Рівне. – Рівне: Волинські обереги, 2001. – 144 с.
3. Михайлюк О.Г., Кічий І.В. Історія Луцька. – Львів: Світ, 1991. – 192 с.
4. Молчанов О.П. Ровно. – К.: Будівельник, 1973. – 80 с.
5. Мольчак Я.О., Фесюк В.О., Картава О.Ф. Луцьк: сучасний екологічний стан та проблеми. – Луцьк: РВВ ЛДТУ, 2003. – 488 с.
6. Сербін Г.П. Ровно. – Львів: Каменяр, 1989. – 45 с.
7. Форестер Дж. Динамика развития города. Пер. с анг. – Москва: Просвещение, 1974. – 251 с.

Опубліковано:
Мольчак В., Фесюк В. Історико-генетичний підхід у конструктивно-географічному аналізі формування та розвитку екосистем великих міст північно-західної України // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. - Випуск 1 (15).