Світ географії та туризму 

 

 

Журнал "Історія української географії"    Всі публікації журналу

 

Зміст номера   


 

Довідка про автора публікації

 

Номери часопису: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12  

 

УДК 911.3.008    

Іван Ровенчак                                                                                                                                           

Історична географія культури: проблеми змісту та рангування одиниць дослідження


   
Подається авторське бачення історичної географії культури (історико-культурної географії), яка є підсистемою географії культури. Запропонована трирівнева система історико-культурного районування (реґіоналізації) України.
Ivan Rovenchak. Historical Cultural Geography: Problems of Content and Ranging of Researching Units. Author view of historical geography of culture (historical cultural geography ), subsystem of cultural geography, has been represented. Three-levels system of historical cultural division into rayons (regionaliation) of Ukraine has been represented.


    Актуальність проблеми. Історична географія культури (культурно-історична географія) є підсистемою географії культури. Поряд із двома іншими її підсистемами – етнокультурною та сакральною географіями, історична географія культури розвинута найменше. Все це, звичайно, аж ніяк не сприяє розвиткові теорії і практики історико-культурної географії зокрема та географії культури загалом. Тому, на наш погляд, дослідження проблем змісту історичної географії культури є актуальним.
    Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематиці історико-геокультурних досліджень присвячено відносно небагато праць. Нами, зокрема, у 1994 р. був запропонований власний варіант історико-географічного (геокультурного) районування України. Воно базувалось на трьох критеріях і нараховувало дванадцять історико-геокультурних реґіонів [9]. Території існуючих адміністративних областей, за цим районуванням, включались до складу історико-геокультурних реґіонів неподільно. У 2006 р. опублікована фундаментальна розвідка географа Ігора Дітчука про історико-геокультурні особливості формування території Тернопільщини [4]. Їх він розглядає на стику Галичини, Волині та Поділля.
    Мета дослідження – обґрунтувати процес формування та предмет дослідження історичної географії культури, виділити культурно-історичні (історико-геокультурні) реґіони України різних типів та рангів. Ставиться також завдання розглянути геокультуру столиць України та назв одиниць її адміністративно-територіального устрою.
    Виклад основного матеріалу. Історична географія культури (історико-культурна географія), зрозуміло, найтісніше пов’язана з історією. Історико-культурна географія формується на перетині географії культури й історії та, меншою мірою, політології. Історія є однією з найбільш обширних наукових дисциплін. У даному випадку, з геокультурного погляду, ми розглядаємо історію у політичному аспекті. До історичної географії культури відносимо дослідження тих культурно-територіальних єдностей, які сформувались в процесі історичного розвитку під впливом політичних обставин. Цими єдностями є культурно-історичні (історико-культурні) реґіони різних типів та рангів.
    Найвищим рангом історико-культурних єдностей є макро- або, краще, суперрівень. Він представлений, як правило, державами. За своєю історією Україна та окремі її реґіони входили до складу різних держав. Найдавнішою автохтонною державою на території України було Боспорське царство (480 р. до Хр. - IV ст. після Хр.). З І ст. до Хр. воно, переважно номінально, перебувало у васальній залежності від Риму. Столицею царства був Пантікапей (на території сучасного м. Керч). Боспорське царство головно займало територію узбережжя Азовського моря, а також побережжя Чорного моря біля Керченської протоки. Можна провести геокультурні паралелі між давнім Римом, який володів усім узбережжям Середземного моря, та Боспором, територія якого охоплювала побережжя Азовського моря, крайньої північно-східної окраїни Середземномор’я. У південно-східній частині колишнього Боспорського царства у X ст. – першій половині XII ст. існувало Тмутараканське князівство, що належало до України-Русі. Між Боспором та Тмутараканню прямий геокультурний зв'язок не простежується. Тут йдеться лише про деяку подібність територіальних масштабів.
    Другою автохтонною державою на території України та першою геокультурно (етнокультурно) українською є Русь (друга половина IX – перша половина XII ст.). За час її виникнення потрібно взяти 862 p., коли поляни звільнились з-під влади хозарів. Так постала незалежна Руська земля (Русь) зі столицею у Києві під правлінням Аскольда і Діра. Хозарська експансія на схід сучасної України розпочалася у 678–679 pp. і посилилася після арабо-хозарської війни 737 р. З часом хозари обклали даниною в’ятичів (верхня Десна), сіверян (нижня Десна) та полян. Писемне повідомлення під 859 р. фіксує отримання данини від таких племен: ”А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів ...“ [6, с.12]. У 2012 р. виповниться 1150 р. (862-2012 pp.) української державності. Зараз прямим геокультурним спадкоємцем Русі IX–XII ст. є Україна.
    З початку XIII ст. на території України існували дві автохтонні, але геокультурно (історико-культурно) та просторово дуже різні держави – Галицько-Волинське князівство та князівство Феодоро. Галицько-Волинське князівство (королівство) 1199–1349 pp. є історико-культурним спадкоємцем Русі зі столицею у Києві. Столицями держави були Галич і Володимир (сучасний Володимир-Волинський), а з 1270-х pp. – Львів. Спочатку володарі Галицько-Волинської держави мали титул ”великого князя“, але надалі його місце займає титул ”короля“. Вперше він фіксується уже в 1206 p., потім у 1215–1216, 1227, 1231 і 1246 роках. У 1253 p. ”королівський сан“ прийняв Данило Галицький. Другою особливою геокультурною рисою цієї держави є те, що її володарів також називали королями не тільки Галичини і Волині, але й ”Русі“. Титул ”король Русі“ стосовно правителя Галицько-Волинської держави фіксується впродовж XIII ст. та до 1339 р. [5, с. 149-150]. Це ще раз підтверджує прямий геокультурний (історико-культурний) зв'язок між Галицько-Волинським королівством XIII ст. – першої половини XIV ст. та Руссю другої половини IX ст. – першої половини XII ст.
    Князівство Феодоро існувало у XIII ст. – другій половині XV ст. в гористому південно-західному Криму. Воно відділилося від Візантії, очевидно, після завоювання останньої хрестоносцями у 1204 р. Столицею князівства Феодоро було місто Манґуп. Його залишки знаходяться коло селища Куйбишеве (колишній Албат) Бахчисарайського району АРК. Феодоро часто називали Ґотським князівством або Ґотією, геокультурно пов'язуючи її з ґотами, що у III–IV ст. володіли південно-західним Кримом. Значну частину населення князівства Феодоро становили караїми – нащадки хозарів [2, с. 49-92]. У 1475 р. князівство Феодоро завойоване Туреччиною.
    Геокультурно найважливішою після Русі–України державою, що була автохтонною на території нашої країни, є Кримське ханство (XV–XVIII ст.). Воно було найбільшою етнокультурно неукраїнською державою на території України. Кримське ханство (офіційні назви Улуг, Улус, Улуг Юрт, Улуг Орда) здобуло незалежність від Золотої Орди у 1443 р. У 1475 р. було змушене визнати зверхність Туреччини. У 1774 р. знову стало незалежним і залишалось ним до 1783 p., коли було приєднано до Росії. Отже, Кримське ханство мало два короткі періоди незалежності: у 1443–1475 pp. та 1774–1783 рр. і один тривалий, майже трьохсотлітній (1475–1774 pp.) період залежності від Туреччини. Столицею ханства спочатку було м. Солхат (сучасний Старий Крим), а з останньої чверті XV ст. – Бахчисарай. У другому періоді незалежності (1774–1783 pp.) столицею Кримського ханства планувалося зробити м. Феодосію. Найважливішими історико-культурними центрами цієї колишньої держави є Бахчисарай, Старий Крим (Солхат), Феодосія.
    Наступним історико-культурним спадкоємцем Русі та Галицько-Волинського королівства стала Українська козацька держава XVII ст. В період 1648–1667 рр. відбулись події, які сприяли формуванню геокультурної безперервності від Русі до України. Виникають нові геокультурні центри України на острові Хортиця (сучасне м. Запоріжжя), Кодак (коло сучасного м. Дніпропетровська), Чигирин (Черкаська область) та ін. Останній навіть виконував у другій половині XVII ст. загальноукраїнські столичні функції. В кінці XVII–XVIII ст. столицями козацької (гетьманської) України були також Батурин (Чернігівська область) та Глухів (Сумська область). Глухів та, особливо, Батурин є також важливими геокультурними (історико-культурними) центрами України.
    На початку XX ст. відбулася низка подій, які відіграли важливу роль у формуванні геокультурних (історико-культурних) особливостей України. У січні 1918 р. у Києві проголошено незалежність України (демократичної). Проте внаслідок іноземної (російської) інтервенції незалежна демократична Україна була знищена. Її наступником до певної міри стала формально незалежна (суверенна) Україна комуністична. Вона проіснувала 73 pоки, до 1991 р. Дата і місце проголошення незалежності комуністичної України, на нашу думку, необґрунтовано не популяризуються. Адже тоді незрозуміло, коли Україна (комуністична) стала самостійною. Її незалежність була проголошена 18 березня 1918 р. на II з’їзді рад України у м. Січеславі (перед тим Катеринослав, зараз Дніпропетровськ) [10, с. 33]. У листопаді 1918 р. самостійною стала Західна Україна з першою столицею у Львові, яка у січні наступного 1919 р. возз’єдналась з Великою Україною. Ці події сприяли зростанню значення таких геокультурних центрів як Київ, Січеслав (Дніпропетровськ), Львів.
    У 1939 р. важлива історико-культурна подія відбулася у м. Хуст де була проголошена незалежна Карпатська Україна. Це сприяло подальшому зміцненню геокультурної єдності між Закарпаттям та рештою України.
    Перед проголошенням (відновленням) незалежності України у серпні 1991 р. Київ і Львів у січні 1990 р. пов’язав “Людський ланцюг”. Це було своєрідне геокультурне та історико-культурне відзначення річниці незалежності (січень 1918 р.) та соборності (січень 1919 р.) України. Воно ще раз символізувало геокультурну єдність України.
    Геокультура столиць України послідовно нараховує дев’ять їх місць знаходження: Київ у ІХ–ХІІ ст., Володимир (сучасний Володимир-Волинський Волинської області) та Галич (Івано-Франківська область) в XIII ст., Львів у першій половині XIV ст., Чигирин (Черкаська область) в другій половині XVII ст., Батурин (Чернігівська область) у кінці XVII – на початку XVIII ст., Глухів (Сумська область) у XVIII ст., Харків у 20-х – першій половині 30-х pp. ХХ ст., Хуст у 1939 р. З другої половини 1930-х pоків і до сьогодні столицею України знову стає Київ. Так, за майже 1150 річний геокультурний цикл (починаючи з 862 p.) столицями України були послідовно дев'ять міст – Київ, Володимир, Галич, Львів, Чигирин, Батурин, Глухів, Харків, Хуст та знову Київ.
    Давні столиці або міста, які в певний період часу виконували функції столиць держав, є важливими їх геокультурними центрами. Наприклад, Ґнєзно та Краків у Польщі, Владимир та Санкт-Петербурґ у Росії, Уппсала в Швеції, Майнц у Німеччині, Рашка в Сербії-Чорногорії, Бурса та Стамбул у Туреччині, Самарканд в Узбекистані, Сіань в Китаї, Кіото в Японії та ін.
    Отже, на території сучасної України, крім основної автохтонної держави Русі-України (з 862 p.), існували також етнокультурно неукраїнські держави Боспорське царство, князівство Феодоро та Кримське ханство. Етнічними наступниками Кримського ханства є сучасні кримські татари.
    Етнічними спадкоємцями князівства Феодоро, на нашу думку, є греки-уруми. Тюркомовні греки-уруми, православні християни за вірою, до 1778 р. проживали у південному Криму, на захід від сучасного Сімферополя. На схід від нього були розселені елліномовні греки-румеї [3, с. 67], яких можна (до певної міри) вважати етнічними наступниками Боспорського царства. У 1778–1780 pp. греки Криму (уруми та румеї) були переселені на південний захід сучасної Донецької області (район Маріуполя). Там вони були розселені впереміжку. Обидві мови активно функціонували у грецьких поселеннях Маріупольщини до кінця 1920-х pp. [Ibid, c. 76]. Зараз рівень знання греками обох мов низький. Проте можна говорити про існування двох етнолінгвістичних груп українських греків – елліномовних румеїв та тюркомовних урумів.
    У сучасній українській науці існують й інші історико-культурні (геокультурні) погляди на процеси державотворення в межах України. Наприклад, Володимир Петрук виділяє чотири історико-культурні періоди формування держав на українській території, які тісно пов'язані з геокультурними масштабами України. Перший відповідає Великій Скіфії VII–IV ст. до Хр. Це була поліетнічна за складом населення, синкретична за віруваннями, але об'єднана спільною долею і єдиною скіфською культурою країна. Другий – Європейська Сарматія II–V ст., межі якої були приблизно такими ж, як і Великої Скіфії. Європейська Сарматія була також поліетнічна і синкретична, але досягла високого рівня інтеграції, виявом чого стала яскрава Черняхівська культура. Третій історико-культурний період представлений козацькою (Сарматською) Україною XVI–XVIII ст. Козацька духовна культура, що склалась в умовах військової демократії з глибоким пошануванням і оспівуванням величних степових могил, пошуками військової слави, дуже близька за своїм характером до скіфо-сарматської. Четвертий період розпочався з кінця XX ст. утворенням сучасної незалежної України. Її кордони в основному збігаються з прадавніми межами Великої Скіфії, включно з Малою Скіфією–Кримом [8].
    Історико-культурні (культурно-історичні) реґіони з геокультурного погляду поділяються на два типи – історичні та історико-географічні (історико-культурні). Історичні реґіони – це ті, які існували в минулому, і зараз вони та їх територіальні масштаби відомі переважно спеціалістам. Наприклад, Переяславщина, Єдисан, вище згадане Феодоро. Історико-геокультурні реґіони – це історичні, які зараз не мають офіційного адміністративно-територіального статусу, але їхня локалізація та територіальні масштаби відомі переважній більшості населення. Історико-геокультурні реґіони, як правило, були одиницями відносно недавнього адміністративно-територіального устрою – останнього перед сучасним. Наприклад, Галичина, Поділля, Буковина. Історико-геокультурні реґіони за територіальними масштабами можуть не повністю збігатися з відповідними історичними реґіонами. Російський географ Андрій Манаков запропонував свої підходи до культурно-географічного районування. Говорячи про історико-геокультурні (в нашому розумінні) реґіони, він зауважив, що це своєрідна: ”адміністративно-політична доля території“ [7, с. 126]. При формуванні історико-геокультурних реґіонів природні умови та, наприклад, конфесійна ситуація території відіграють незначну роль.
    Рангування історико-геокультурних реґіонів ми розглядаємо у співвідношенні з існуючим адміністративно-територіальним устроєм України. Якщо рівень держави Україна прийняти за суперреґіональний, то внутрідержавними (реґіональними) історико-геокультурними рівнями (рангами) будуть макрореґіональний, мезореґіональний та мікрореґіональний. Історико-геокультурні макрореґіони включають декілька (дві і більше) сучасних адміністративних областей. Наприклад, Галичина (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області), Поділля (Хмельницька та Вінницька області), Сіверщина (Чернігівська та Сумська області), Донбас (Донецька та Луганська області). Макрореґіональний рівень включає власне реґіональний субрівень (підранг). Це історико-геокультурні реґіони, до складу яких входить тільки одна адміністративна область. Наприклад Буковина (Чернівецька область), Слобідщина (Харківська область).
    Історико-геокультурні мезореґіони охоплюють частину адміністративної області і включають низку її адміністративних районів. Прикладом мезореґіонів можуть бути Мармарош, Покуття та Буджак. Мармарош займає східну частину Закарпатської області – Міжгірський, Хустський, Тячівський та Рахівський райони. Перша згадка про Мармарош датується 1199 роком. У 1303 р. була утворена жупа (територіальна одиниця) Уґоча і Мармарош (Уґоча на захід від Мармарошу), а з 1385 р. Мармарош – окрема жупа. У 1925–1927 pp. внаслідок адміністративно-територіального переустрою Мармарош як окрема жупа ліквідований. Отже, Мармарош як єдине історико-культурне ціле існував близько 550 років. Невелика південна частина історичного Мармарошу знаходиться зараз у Румунії. Там же розташований історичний центр Мармарошу – м. Сіґет (сучасний Сіґету-Мармацієй). Ця територія входить зараз до румунського жудецю Марамуреш, центр якого – м. Бая-Маре –знаходиться за межами історичного Мармарошу. Крім історико-геокультурного Мармарошу, на його південному сході існують також природно-географічні Мармароські Карпати. Вони розташовані на суміжній території України та Румунії. Український вчений-географ та геодезист Тетяна Божук пропонує закріпити за українською частиною Мармароських Карпат назву ”Український Мармарош“ [1, с. 11].
    Покуття займає південно-східну частину Івано-Франківської області та південну частину історико-культурного макрореґіону Галичина. Воно охоплює Тлумацький, Надвірнянський, Коломийський, Городенківський, Снятинський, Косівський, Верховинський райони та південно-східну частину Тисменицького району Івано-Франківської області. На південному заході Покуття межує з Мармарошем. Вперше як окрема територія згадується у 1385 р. Приблизно у вищенаведених межах Покуття зображається на багатьох картах. Наприклад, на карті голландського видавця П'єра Мортьє (Pierre Mortier, 1710 p.). Ця карта є дещо збільшеною переробкою (мірило 1 : 320 000) четвертого аркуша восьмиаркушевої спеціальної карти Боплана 1650 р. Покуття, на відміну від більшості інших історико-геокультурних реґіонів, ніколи не складало адміністративної єдності. Центром краю є м. Коломия. Покуття – головний район (в Карпатському реґіоні) поширення різноманітних народних художніх промислів – вишивки, ткацтва, лозоплетіння, художньої обробки дерева, художньої обробки шкіри тощо.
    Історико-геокультурний мезореґіон Буджак займає південно-західну частину Одеської області між ріками Дністер та Дунай. До його складу входять Тарутинський, Саратський, Білгород-Дністровський, Болградський, Арцизький, Татарбунарський, Ренійський, Ізмаїльський та Кілійський райони Одеської області. Історичний Буджак охоплює, крім того, також і суміжну територію Молдови до лінії Леова – Бендер. Він є субреґіоном історичного реґіону Бесарабія. Цей субреґіон у XVI—XVIII ст. заселяли переважно ногайці. Назва Буджак походить від тюркського ”кут“ (у Бесарабії). Подібним є походження також назви Покуття (у Галичині).
    Історико-геокультурні мікрореґіони за територіальними масштабами співвідносяться з низовими адміністративними районами. В Україні назви цих районів збігаються з назвами їхніх адміністративних центрів. Виняток становлять чотири райони: Поліський (Київська область) з центром Красятичі, Першотравневий (Донецька область) – центр Мангуш, Жовтневий (Миколаївська область) – центр Миколаїв та Києво-Святошинський (Київська область) – центр Київ. У Польщі, наприклад, також назви повітів збігаються з назвами їхніх центрів. Винятків лише два: Татранський (Малопольське воєводство) – центр Закопане та Бещадський (Підкарпатське воєводство) – центр Устріки Долішні. На нашу думку, в Україні можна виділити декілька історико-геокультурних мікрореґіонів. Наприклад, Уґочанський у Закарпатській області. Його територія приблизно збігається з Виноградівським районом. На даній території більше ніж 600 років (1303-1926 pp.) неперервно існувала Уґочанська жупа. Можливо, задля збереження історико-культурної спадщини, Виноградівський район варто було б назвати Уґочанським, а районному центру Виноградів повернути історичну (до 1946 р.) назву Севлюш. Вважаємо також, що в Автономній республіці Крим Бахчисарайський район доцільно було б назвати Ґотським, а Ленінський – Боспорським. Саме з Бахчисарайським районом пов'язано найбільше історико-культурних пам'яток ґотів, які з’явились в Україні і, зокрема, Криму у III ст. З середини І тис. і до XVII ст. існувала Ґотська єпархія, в окремі періоди в ранзі митрополії. Її центр до XV ст. був розташований у Манґупі, коло сучасного смт Куйбишеве (до 1935 р. Албат). У XV ст. центр Ґотської митрополії перенесено до Успенського монастиря коло сучасного Бахчисараю і до неї приєднано Херсонеську єпархію. У XVII ст. до Ґотської митрополії приєднано Кафську єпархію і митрополія отримала назву Ґотсько-Кафська аж поки не була ліквідована у 1788 р. Геокультурна традиція пов'язує з ґотами або Ґотією також князівство Феодоро (ХІІІ–ХV ст.), столицею якого був вище згаданий Манґуп. Територія Ленінського району АРК (Керченський півострів) була ядром Боспорського царства (V–I ст. до Хр.), що є найдавнішим державним утворенням на території України. Отже, назвам цих двох історико-геокультурних мікрореґіонів варто було б надати офіційний адміністративний статус. Це сприяло б посиленню неперервності історико-культурних традицій реґіонів України.
    На нашу думку, назви одиниць адміністративно-територіального устрою України – області, райони, сільради – є геокультурно неукраїнськими. Такі ж назви і в нашої східної сусідки Росії, що є наслідком спільного комуністично-совєтського минулого. Традиційними і геокультурно притаманними Україні є назви ”край“ (що могла б замінити назву ”область“), ”повіт“ (”район“) і ”волость“ (”сільрада“).
    Назва край є геокультурно типово українською і означає частину більшого цілого – країни. У західних і східних сусідів України назва край застосовується для вищих одиниць адміністративно-територіального устрою (АТУ). У Словаччині вищими одиницями АТУ є краї. Вона поділяється на вісім країв. З них два – Пряшівський та Кошіцький – межують з Україною. В Росії, з 57 одиниць основного для країни АТУ, сім є краями. Один з них –Краснодарський – через Керченську протоку межує з Україною. Він має ще українську історико-етнокультурну назву Кубань та художньо-публіцистичну – Малиновий Клин.
    Назва повіт для середньої ланки АТУ є типовою для української геокультури. Вона широко вживається в українській літературі XIX ст. У сусідній Польщі назва повіт, наприклад, застосовується для середньої ланки АТУ, в системі воєводство – повіт – ґміна. Назва волость для нижчої ланки АТУ є також типовою та традиційною для української геокультури. В староукраїнській мові слово волость означало ”власть“, ”влада“. У ХІ–ХШ ст. волость – територіально-адміністративна одиниця, що складалася з кількох громад.
    Висновки. Отже, історична географія культури формується на перетині географії культури і історії та, меншою мірою, політології. В Україні, на нашу думку, виділяються історико-геокультурні реґіони трьох рангів. Вищий – рівень макрореґіонів, які включають одну або декілька існуючих адміністративних областей. Середній – мезореґіони, що охоплюють певну кількість низових адміністративних районів області. Нижчий – рівень мікрореґіонів, які включають один низовий адміністративний район.

Література
1. Божук Т. Про назву та районування південно-східної частини Українських Карпат // Вісник Львівського університету. Серія географічна. – Львів, 2003. – Вип. 29. – С. 7-13.
2. Герцен А.Г., Махнееа О.А. Пещерные города Крыма. – Симферополь: Таврия, 1989. – 104 с.
3. Греки на українських теренах / Кер. М.Ф.Дмитрієнко. – Київ: Либідь, 2000. – 488 с.
4. Дітчук І. На стику Галичини, Волині та Поділля (історико-географічне дослідження формування адміністративної території Тернопільщини) // Історія української географії. – Тернопіль, 2006. – Вип. 13. – С. 62-75.
5. Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. – Львів: Інститут українознавства, 1999. – 219 с.
6. Літопис руський. – Київ: Дніпро, 1989. – XIV+592 с. + 3 к.
7. Манаков А.Г. Подходы к культурно-географическому районированию России // Районирование в современной экономической, социальной и политической географии: потенциал, теория, методы, практика. Тез. докл. Всерос. науч. конф. (Ростов-на-Дону, 23–26 сентября 2004 г.). – Ростов-на-Дону – Москва, 2004. – С. 124-127.
8. Петрук В. Велика Скіфія – Оукраїна. – Київ: Спалах, 2001. – 432 с.
9. Ровенчак І. До питання історико-географічного районування України // Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів регіонів та держави. Тези доп. Міжрег. наук.-практ. конф. (Харків, березень 1994). – Харків, 1994. – С. 56-57.
10. Юрійчук Є.П. Становлення і характер радянської влади в Україні: історико-правові аспекти (1917-1922 pp.). – Київ: Віпол, 1998. – 124 с.

Опубліковано:
Ровенчак І. Історична географія культури: проблеми змісту та рангування одиниць дослідження // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. - Випуск 1 (15).


на попередню сторінку



Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Hosted by uCoz