журнал "Історія української географії" всі наукові публікації сайту
УДК: 911 (092) (477) 43
Степан Ковальчук
Володимир Геринович – організатор географічної науки та освіти на Поділлі
Подаються автобіографічні відомості. Коротко розглянуто науковий доробок вченого, організатора науки і дослідника Поділля.
Stepan Kovalchuk. Volodymyr Gerynovych – the organizer of the geographical science and education on Podilya. In this article autobiographical notes of the Volodymur Gerynovych’s life are given. In short shown the work of scientist, the investigator of Podillya.
Володимир Олександрович Ѓеринович (1883-1949) – український вчений географ, освітянин-науковець, краєзнавець Поділля та громадський діяч. Народився 22 листопада 1883 року на Львівщині в м. Сокаль (Східна Галичина) в родині селян. Спершу хлопчик навчався у місцевій народній школі. Після її закінчення – навчання в гімназії у Львові, з якої був виключений за участь у політичному гуртку. Прийшлось завершувати середню школу в Перемишлі.
З 1903 року студіювання на філософському факультеті Львівського університету. Тут йому поталанило не тільки слухати лекції М.С. Грушевського, але й розпізнати смак дослідницької роботи, увійшов до фізіографічної комісії Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ). Його потяг до
краєзнавчої роботи формувався під керівництвом відомих на той час професорів Ремана, М. Грушевського, Ромера, С. Рудницького. Захоплювався географією Східної Європи.
Під час навчання в університеті приймає участь у студентському страйковому русі, відстоюючи право на
існування Львівського українського університету (1904р.). У 1905 році пише наукову рецензію на працю польського дослідника В. Лозинського „Долини Східно-Карпатських і Подільських рік”, яка згодом опублікована у Львові. 1907 року складає іспит на право бути вчителем історії і географії, після чого отримав посаду вчителя у приватній класичній гімназії Лучанського (Львів). У цьому році дає рецензію на працю В. Налковського „Нарис розумової географії”, яка вийшла друком у Варшаві.
У 1907-1908 роках завершує навчання у Львівському та Віденському університетах. Захищає докторську дисертацію і отримує ступінь доктора географії та історії. Пише наукові розвідки: „Про воздух”, „Питання третичного чоловіка” та ін. В 1910 році у Львові друкується його докторська дисертація „Вік і географічне розташування найдавнішої людини у Східній Європі”. У 1908-1914 роки працює викладачем Самбірської вчительської семінарії Дрогобицької (нині Львівської) області.
1911-1915 роки для Ѓериновича були дуже плідними на наукові публікації. В цей час виходить ціла серія його наукових праць: „Причини до етнографії галицького Придністров’я”, „Жителі Марса” (1911), „Нариси до землеопису угорської України”(1912), „Кривчанські печери” (1913). А в 1914 році перевидається його науково-популярний нарис „Жителі Марса” у Вінніпезі (Канада), який є одним із перших українських науково-фантастичних творів. Згодом у Відні (Австрія) з’явилась його чудова наукова публікація „Сліди старої етнографічної Української границі” (1915). У ній В.О. Ѓеринович відстоював історичну приналежність етнічних українських земель виключно Україні.
Перша світова війна (1914-1918рр) по-своєму розпорядилась долею В.О. Ѓериновича. Вона не лише вплинула на спрямованість його наукової діяльності, але й на устої родинного життя. Дружина з сином Олександром переїхала до м. Берн (Швейцарія), а сам господар був мобілізований до австрійського війська (1914). Безпосередньо брав участь в бойових діях. П’ять разів був поранений, одне з яких отримав при звільнені політв’язнів із в’язниці м. Замостя. Тричі нагороджувався за мужність. Після проголошення Західно-Української Народної республіки захищав її від поляків. Дослужився до чину поручика. У цих нелегких воєнних умовах продовжував публікуватись у Львівському часописі „Українське слово”. З надією зустрів Листопадову революцію 1918 року, захищав її завоювання від польської агресії у 1919 році.
На пропозицію президента ЗУНР Є. Петрушевича стає його референтом з питань народної освіти. У Львові друкується його праця „Україна: відки пішла її назва, як і чому вона поширилася” (1918), в якій стисло подано історію боротьби українського народу за свободу та незалежність і заклик до боротьби проти іноземних поневолювачів. Одночасно друкує науково-популярну працю „Генеза і розвиток українського імені”. У 1919 році з’являється його стаття „Поняттє, ціль і метода географії” у збірнику математично-природоописно-лікарської секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ, м. Львів). Невдовзі з друку виходять ще його дві праці „Про кінець світу” та „Трясеннє Землі”.
У половині літа (17 липня 1919 року) багато галичан – учасників національно-визвольних дій 1917-1920 рр під натиском польських військ переїжджає до наддністрянської України, серед них і був В.О. Ѓеринович.
36-річний референт Є. Петрушевича у місті Кам’янці-Подільському звернув увагу на місцевий державний український університет. Його зустріч з ректором І. Огієнком вселила в нього бажання перейти на викладацьку роботу до університету. 17 липня 1919 року В.О. Ѓеринович офіційно звернувся до ректора І.І. Огієнка з проханням прийняти його на посаду викладача географії державного українського університету. До подання він додав список наукових публікацій в кількості 27 найменувань. Більшість матеріалів автор публікував у Львівський редакційній пресі: „Руслан”, „Діло”, „Дзвінок”, „Стрілець”, „Українське слово” з фізичної географії та астрономії, а також в „Записках природничої секції „НТШ” і „Віснику Союзу Визволення України” (Відень). Прохання В.О. Ѓериновича ректором було розглянуто 23 липня 1919 року. Шість днів пішло на узгодження та перемовини ректора з Е. Петрушевичем щодо педагогічної роботи його референта. Нарешті було дано дозвіл на читання лекцій з географії поза часом військової служби. Після усної домовленості з президентом ректор передав прохання Ѓериновича на розгляд фізико-математичного факультету, де ректором був професор П.М.Бучинський. 25 липня 1919 року на зборах викладачів було винесено вердикт: „Вважати Володимира Ѓериновича обраним виконувати обов’язки приват-доцента кафедри географії з 1 липня 1919 року”.
30 липня І.І. Огієнко скликав раду професорів університету, де заслухали повідомлення професора П.М. Бучинського щодо обрання В.О. Ѓериновича на посаду в.о. приват-доцента кафедри географії фізико-математичного факультету. Рада віднеслась з розумінням і ухвалила позитивне рішення, про що ректор повідомив заявника 20 серпня 1919 року.
З цього часу приват-доцент В.О. Ѓеринович стає викладачем циклу географічних наук: географія фізична, астрономічна, географія Сходу Европи, географія України, антропогеографія. За цей час В.О. Ѓериновичу належало скласти публічний тест на професійну придатність до викладацької діяльності прочитати пробну лекцію з подальшим її обговоренням на Раді фізико-математичного факультету. Тема лекції „Географічне положення України”. Після цієї вступної лекції Рада факультету визначила зміст і обсяг академічного навантаження приват-доценту. 11 серпня 1919 року наказом міністра освіти УНР В.О.
Ѓеринович затверджується згідно обрання на посаді приват-доцента кафедри географії фізико-математичного факультету університету.
У жовтні 1919 року на прохання генерального хорунжого школи гардемаринів і старшин флоту, що базувались у м.Кам’янці, В.О.Ѓеринович погоджується курсантам читати фізичну географію та метеорологію. А з листопада 1919 року читає лекції з курсу “Географія України”. Крім кафедри, одночасно працює у вузівському науковому товаристві, згодом при науково-дослідній кафедрі економіки Поділля.
Як педагог, В.О.Ѓеринович – людина неспокійної вдачі. Крім навчальної роботи, читає публічні лекції, публікує наукові матеріали у періодичних виданнях Кам’янеччини. Окремим виданням виходять з друку його дві науково-популярні праці „Провідник по Поділлю”, „Провідник по Київщині”. Десятки його праць публікуються у місцевій пресі.
Це підіймало імідж молодому лектору, вченому у наукових колах.1 вересня 1920 року науково-шкільна рада університету затверджує В.О.Ѓериновича завідуючим метеорологічною станцією, він продовжує читати студентам відповідні академічні курси. Студентам 3-го курсу природничого відділу фізмату - курс „Географія Східної Європи”, а студентам правничого факультету – „Економічну географію України”. І тут В.О. Ѓеринович найбільш гостро зустрівся з проблемою відсутності фахових підручників. Це і спонукало його до написання останніх, бо без цього неможливі ані удосконалення педагогічної майстерності, ані якісна підготовка фахівців. І таки в цьому ж році приступає до написання підручників „Фізична географія”, для ужитку 1-2 кляси „Основи географії”, для ужитку 3-4 кляси „Нарис економічної географії України. Частина географічна „ Антропографія”, які виходять з друку. Всі вони містять багатий теоретичний матеріал і написані доступною мовою. У Берліні (Німеччина) друкуються його „Антропогеографія України”, „Популярна географія України”, лекції „Географія Сходу Європи”, які він читав студентам університету українською мовою.
У подальшому наукова діяльність В.О.Ѓериновича була ще активнішою. Лише в галицьких періодичних виданнях він помістив десятки власних наукових доробок. Його наукова спадщина повинна стати за приклад сучасним вченим , які шахрайським чином нахапали вчених ступенів і звань і роками сидять яловими. В кращому разі смакують чужою працею, ставлячи під нею лиш автограф. На це серйозну увагу мають звернути відповідні державні структури і позбавляти таких „вчених” почесних звань. Годі паразитувати на людській праці! Маскування модними науковими слівцями справі державотворення не зарадить!
В.О.Ѓеринович безпосередньо був біля витоків створення географічного комітету, організації науково-студентського гуртка з географії, якими згодом сам завідував. Він чудово розумів, що саме таким чином можна сформувати у студентів підвищений інтерес до вивчення географічних наук та природи Кам’янеччини.
В.О.Ѓеринович постійно за роботою, за яку вболівав, сумлінно до неї відносився, а тому і дбав про якість знань майбутніх фахівців. Його педагогічна діяльність мала схвальні відгуки. Вислів студента (1957р), який після поразки української революції опинився в Болгарії, є цьому підтвердженням: ’’Ѓеринович-галичанин, молодий жвавий чоловік з захопленням викладав фізичну географію’’.
В.О.Ѓеринович був прийнятий викладацькою корпорацією і студентами як відповідальна людина, невтомний знаючий працівник, відданий справі національного відродження України.
Восени 1919 року в університеті започатковано Наукове товариство викладачів. В.О.Ѓеринович і тут не забарився вступити до секції точних наук. З роботою громадських організацій він добре обізнаний ще зі Львова, коли був членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).28 березня 1920 року він запропонував членам товариства доповідь ”Причини природи карстових явищ”. Власне бачення щодо природних явищ східної частини Європи він виклав у науковій статті ”Причини до проблем Сходу Європи” в „Записках Кам’янець-Подільського Державного університету” (Т.2.)
До того ж, що В.О.Ѓеринович був ввічливим, він ще був і співчутливим не на словах, а насправді. У січні 1920 року він пожертвував 100 карбованців товариству Червоного Хреста для лікування хворих і поранених козаків армії УНР.
Політичні чистки 20-х років ХХ ст., на щастя, В.О.Ѓериновича обійшли. Навпаки, його імідж навіть стрімко піднявся.
У лютому 1921 року Кам’янець-Подільський державний університет реорганізовано в Інститут народної освіти (ІНО). З 5 по 20 квітня 1922 року В.О.Ѓеринович бере активну участь в організації і проведенні новоствореним інститутом (ІНО) тижня профосвіти. Він читає серію доповідей про професійну освіту.
На запит канцелярії інституту (кінець 1922) він повідомляв про передачу до Державного видавництва України (м. Харків) в машинописній формі своїх праць – „Мала географія України”, „Оповідання з антропології”, ”Всесвітня географія”, „Центр України”. До того ж низку його праць друкувало видавництво Кам’янець-Подільського „Причини до гідрографії України”, „Нижча географія” (три частини), ”Географія Сходу Європи”( три частини), ”Географія України” (дві частини). У секції точних наук наукового товариства прочитав доповіді „Клімат Кам’янечини”, „Корисні копалини України”. Брав участь в екскурсіях до сіл Панівці і Цибулівка, де читав лекції з географії Поділля. Був членом експедиції Кам’янецького комітету охорони пам’яток старовини мистецтва і природи до сіл Боришківці і Колубаївці, де читав лекції ”Товтри і їх походження”. Разом з викладачами прочитав лекцію у студентському клубі “Правітчизна людського роду”. Низку лекцій з проблем географії, економічної географії, антропології читав у клубах, сільбудах, на педкурсах.
З 1922 року – В. Ѓеринович – доктор географічних наук, професор, а з 1925 року – член Кам’янець-Подільського відділу Географічного товариства при УАН. Виконував обов’язки декана факультету соціального виховання, а згодом став і деканом.
Постановою Президії головпрофосвіти УСРР В.О.Ѓериновича призначено ректором ІНО (23 жовтня 1923 р). На цей час у нього за спиною 16 років педагогічно-наукової діяльності. На цій відповідальній посаді він ще активніше займався як педагогічною, так і науковою роботою. Отримавши від радянської влади вотум довіри очолити заклад, В.О.Ѓеринович виважено, зі знанням справи організовує діяльність колективу.
На посаді керівника закладу розкрився його хист не тільки як педагога, вченого, але й як людини різнобічно обдарованої, чесної, порядної, справедливої, турботливої про колег-викладачів, студентів, обслуговуючого персоналу. Одночасно він був вимогливим не тільки до оточення , а передусім до себе як керівника закладу. Він не залишався байдужим до кожної ланки своєї роботи і діяльності. Коло його інтересів було надзвичайно багатогранним і всестороннім, але найперше – це дисципліна, здоровий спосіб життя та сумлінне ставлення до навчання і прав студентів у закладі. Ці чинники для ректора складали домінанту його діяльності.
На керівній посаді В.О.Ѓеринович працював, не покладаючи рук, багато і понаднормово. Він уміло поєднував адміністративну роботу з науково-викладацькою та громадською.
У 1921 році публікує праці “Схід Європи, „Популярну географію України”, „Задачи и методы современной географии”, „Рассказы по антроологии”. Друкується у місцевій пресі, у віденських та галицьких журналах. Працював на замовлення видань галицького ревкому („Червоная Галиция”, Червона Правда”, ”Червоний шлях”). В ІНО викладав широку гаму наук географічного циклу: географію фізичну та економічну, антропогеографію, картографію, краєзнавство.
Для посилення науково-дослідної підготовки викладачів і студентів В.О.Ѓеринович провів „Семінар вищого типу”, виступив з доповіддю „Про проблеми знань” (3 лютого 1924). Так семінари стали поштовхом активного залучення до наукової роботи викладачів і студенства. 27 лютого 1924 р. В.О, Ѓеринович виступив з доповіддю для персоналу ІНО щодо поширення наукової організації праці на всі установи та підприємства м. Кам’янця-Подільського.
Основу інституту, що очолював В.О.Ѓеринович, складали три відділи: природно-географічний, соціально-історичний та математичний.
Завдяки організаційній обдарованості В.О.Ѓериновича інститут в 1924 році мав у своєму розпорядженні два триповерхові корпуси, майстерні та приміщення під бібліотеку. У березні 1924 року за його ініціативою в ІНО відзначилася Шевченківські дні. А вже через рік(березень 1925 р.) вчений виступає на черговому засіданні науково-дослідної кафедри при інституті з доповіддю ”Завдання і роботи краєзнавства”, у якій представив відомі наукові твори з краєзнавста, а також визначив основні завдання краєзнавчої роботи. До них входило насамперед вивчення природних багатств та використання їх місцевим населенням, його матеріальний побут та природа, що впливають на формування світогляду.
2 квітня 1924 року він очолив науково-дослідну експозицію з дослідження явищ вулканічного характеру в с.Бакота колишнього Старо-Ушицького району (нині це Кам’янець-Подільський район, а Бакота і Стара Ушиця стали жертвою безумної діяльності людини
- розкисають під водами Дністровського водосховища).
В.О.Ѓеринович вільно володів українською, російською, німецькою мовами, що сприяло встановленню його наукових зв’язків з науковими та освітніми установами Європи. 5 червня 1924 року він отримав запрошення взяти участь у роботі 3-х міжвузівських курсів у м. Відні (Австрія).
На посаді ректора В.О.Ѓеринович робив все можливе для перейняття кращого науково-педагогічного досвіду як в Україні, так і за її межами. 4 червня 1924 року В.О.Ѓериновича делегували на з’їзд слов’янських географів, що відбувався у Чехословаччині (м. Прага). А вже 9 червня 1924 року – учасник III Всеукраїнської педагогічної конференції (м. Харків), присвяченої методологічним питанням. На посаді ректора В.О.Ѓеринович не переставав піклуватися про зміцнення матеріально-технічної бази ІНО. Були відкриті ряд майстерень, під бібліотеку відведено цілий поверх. Її фонди на той час складали 50 тис. томів, в тому числі 12 тис. книжок українською мовою. На початку 1927-1928 навчального року їх вже стало 30 тисяч, а з часом збільшилось ще на 10 тис. 155 томів. Збільшилась кількість і зарубіжної літератури. Характерно, що з кожним роком кількість книг постійно зростала. Вже на 1925-1926 навчальний рік бібліотечні фонди нараховували 120 тис. томів.
Не випадково столична інспекція Укрголовпросвіти з м. Харкова вже 2 липня 1924р. ухвалила постанову „Визнати роботу Кам’янець-Подільського ІНО за останній рік цілком задовільною. Особливо відзначити роботу ректора тов. Ѓериновича”.
Захист прав студентів та врахування їх інтересів у ректора В.О.Ѓериновича складали домінанту його життя і праці. Він чудово розумів і наголошував, що молодь – це одна з найважливіших цінностей майбуття держави. Підтвердження цьому – звільнення студентів від сплати за навчання в умовах економічних негараздів.
Для В.О.Ѓериновича властивим було ділитися досвідом роботи свого закладу і не цуратися запозичувати, узагальнювати досвід роботи інших ІНО. Уже в кінці серпня – на початку вересня 1924 року він – учасник конференцій у м. Вінниці, м. Проскурові, м. Житомирі, м. Чернігові, м. Ніжині, м. Донецьку, м. Полтаві. І скрізь знайомився з адміністративною, науковою та педагогічною діяльністю. У серпні 1925 року на запрошення інспектора профосвіти Могильовської округи побував у м. Могилеві, де читав лекції на курсах з перепідготовки вчителів.
Незважаючи на велику зайнятість, В.О.Ѓеринович не полишав наукової роботи. Продовжував працювати над монографією „Географія СРСР”, читає лекції „Походження світу”, „Дніпровська електростанція”, „Краєзнавство і його значення в радянському будівництві”, „Методи дослідницької роботи”.
Ректор В.О.Ѓеринович був противником сумісництва і робив все можливе, аби покінчити з бацилою цієї халтури. Це ще один довід, своєрідний тест вболівання за якість підготовки фахівців.
В 1925-1926 навчальному році під головуванням В.О.Ѓериновича відбулося 32 засідання правління інституту, розглянуто 358 питань, з яких: 69 адміністративних, 144 господарчих, 24 організаційних, 17 методичних, 69 студентських, 35 педагогічних.
Для ректора В.О.Ѓериновича пріоритетними були зміст та якість навчання студентів. Поза його увагою не залишалось жодного питання з діяльності закладу. Його хвилювали питання ремонту приміщень ІНО, електроосвітлення навчальних кабінетів, лабораторій, ритм навчального процесу та навантаження студентів навчальними дисциплінами. Він же ініціатор запровадження нових методів викладання.
Подільський губернський відділ народної освіти в середині 1925 року утворив секцію наукових працівників, до якої увійшло 49 дослідників, що займалися вивченням рідного краю. У Кам’янці-Подільському діяв краєзнавчий відділ секції, який мав на меті сприяти розгортанню краєзнавчого руху. Секції природи, економіки й культури цього відділу очолював В.О.Ѓеринович. З 29 травня до 3 червня 1925 року в Харкові відбулася перша Всеукраїнська краєзнавча конференція, у якій взяв участь В.О.Ѓеринович. У своїй доповіді він зупинився на основних напрямках досліджень на Кам’янеччині, наголосивши на потребі зміни завдань, методів і форм діяльності в різні періоди. У червні 1925 року В.О.Ѓериновича обирають головою Кам’янець-Подільського наукового краєзнавчого товариства при ВУАН. На основі власних досліджень опублікував праці: „Стоянки неолітичної людини біля с. Велика Мукша Китайгородського району на Кам’янеччині”, „Нововідкриті трипільські стоянки на Кам’янеччині”.
З 1 по 12 червня 1926 року у складі радянської делегації від Всесоюзної АН брав участь у роботі II Всеслов’янського конгресу географів і етнографів, який проходив у Польщі (Варшава, Краків, Вільно, Львів). Участь у конгресі дала поштовх новим його творчим задумам. За його безпосередньою участю при ІНО започатковано низку гуртків: політичний, сільськогосподарської кооперації, мистецький, польську секцію та юнацьку літературно-газетну секцію, в яких брали участь до півтори тисячі студентів.
У червні 1926 року В.О.Ѓеринович у службових справах побував у Києві, брав участь у всесоюзних з’їздах геологів (м. Харків та м. Москва). З 1 по 11 червня 1927 року був учасником Всеслов’янського конгресу геологів та етнографів, який проходив у Польщі. У вересні 1926 року бере участь у відзначенні 80-річного ювілею визначного історика, академіка, державного й громадського діяча М.С.Грушевського у Києві. У 1927 році публікує працю „ Кам’янеччина. ч.2. Населення і його економічна діяльність”, в додатках якої подає статті „Вірмени у Кам’янці”, „Євреї в Кам’янці”, „До історії текстильної промисловості Дунаївців”, „Важливі місцини Кам’янеччини”.
У 1927 р. вчений публікує сюжет про попередника ІНО – державний український університет. На початку 1927 року за розпорядженням В.О.Ѓериновича бібліотека ІНО провела облік установ, з якими інститут обмінювався власними науковими виданнями в межах СРСР і за кордоном. сам ректор отримував наукові журнали з Німеччини (м. Берлін), Польщі, США. Він особисто керував екскурсійною роботою ІНО, що була складовою частиною навчального плану та мала краєзнавчий характер. За сприяння ректора значно пожвавилася робота в ботанічному саду, що використовувався як флористична, науково-навчальна установа при ІНО. Він же всіляко сприяв роботі науково-дослідної кафедри природи, культури і народного господарства, яка у 1928 році нараховувала 18 дійсних членів, наукових робітників та 24 аспіранти. Ректор В.О.Ѓеринович прагнув залучати українських вчених-науковців для роботи в Радянській Україні. У 1928 році навіть готував підгрунтя для їх запрошення урядом на відповідні кафедри ІНО.
У червні 1928 року В.О.Ѓеринович зініціював впорядкування архіву. Особливе місце в його діяльності займає питання підготовки наукових кадрів. В цьому ж році у Львівському літературно-науковому, мистецькому і громадському журналі „Нові шляхи” публікує матеріал „Культурне життя в Кам’янці на Поділлі”. У статті „Кам’янець на Поділлі” визначив особливе географічне і політичне положення давнього міста, показав його архітектуру та історію від часу заснування до встановлення радянської влади. В цей же час краєзнавчий комітет надрукував дві роботи В.О.Ѓериновича для туристів, у яких помістив перелік і короткий опис історико-архітектурних пам’яток міста, інших населених пунктів, показав історію Кам’янця-Подільського. Значна увага приділяється опису пам’ятці фортифікаційного мистецтва – фортеці.
13 жовтня 1928 року В.О.Ѓеринович звільняється з посади ректора в зв’язку з переходом на роботу до Українського науково-дослідного інституту географії і картографії в Харкові, на посаду завідувача кафедрою антропогеографії. На жаль, через непорозуміння з керівником установи С.Рудницьким 25 лютого 1929 року звільняється з займаної посади. В березні цього року вчений повертається до Кам’янця-Подільського ІНО на посаду професора. 30 червня 1929 року за його сприяння у Кам’янці-Подільському відбулася чергова краєзнавча конференція, у якій взяли участь 118 делегатів від різних осередків району.
У травні 1930 року В.Геринович, за завданням Подільського окружного комітету, збирає колекцію зразків корисних копалин краю, з якою окружна партійна делегація поїхала на XVI з’їзд ВКП (б). Його включають до складу делегації Кам’янецької округи для поїздки на засідання Президії Всесоюзної Ради народного господарства України (ВРНГУ), де обговорювалося питання про природні багатства Кам’янеччини. 21 червня 1930 року В.О.Ѓеринович на засіданні ВРНГУ виступає з доповіддю про природні багатства Кам’янеччини. Влітку 1930 року публікує працю „Природні виробничі сили Кам’янеччини”, в якій висвітлює корисні копалини, водні ресурси, клімат краю. За геолого-розвідувальну роботу і за написання праці „Кам’янеччина” його нагороджують грамотою ВРНГУРСР і грошовою премією. У лютому 1931 року зробив доповідь в економічному відділі ВРНГУ про результати геолого-розвідувальних робіт на території Кам’янецької округи. 24 грудня 1931 року у зв’язку зі скороченням кафедри та мізерною оплатою праці В.О.Ѓеринович пише заяву про звільнення за власним бажанням директору Кам’янець-Подільського інституту соціального виховання. Заяву задоволено 5 червня 1932р. у зв’язку з переходом на роботу до Московського геолого-розвідувального інституту. Переїжджає до Москви, де у військово-інженерній академії навчався син Олександр. Працює професором, завідувачем кафедрою гірничої економіки у Московському геолого-розвідувальному інституті ім. С.Орджонікідзе, що підпорядковувався Наркомпрому СРСР.
12 грудня 1932 року В.О.Ѓериновича арештовують, під тиском слідчих він визнав себе винним у нескоєних злочинах. Звинуватили його за галицьке походження, працю у „Петлюрівському університеті”, фактично звинуватили людину тільки за те, що на світ народився. У листопаді 1933 року трійка при колегії ДПУ УРСР ухвалила вирок терміном на 10 років перебування у виправно-трудовому таборі. Його боротьба за відновлення свого доброго імені бажаних наслідків не дала. У 1933-1934 роки – заслання в Карелії (Кузомень, Повенець та ін.). Працює робітником геологічного управління Біломор-Балтійського каналу ім. Сталіна, керівником геолого-розвідувальних партій НКВС. За бездоганну працю управління в 1936 році нагородило його знаком „Біломор-Балтійський канал”. У концтаборах перебував до 1946 року. Після терміну покарання оселився у м. Грязовець Вологодської області, де викладав у місцевому сільськогосподарському технікумі.
В 1945-1946 роках В.геринович працював у педагогічному інституті ім. В.Молотова у Вологді. У 1946 році переїжджає до Львова, де працює професором, а в 1947-1948 роках – завідувачем кафедри економічної географії Львівського інституту радянської кооперативної торгівлі. Нагороджений медаллю „За доблестный труд во время великой Отечественной Войны (1941 - 1945 гг.)”.
Звільнили після війни хворого, морально приниженого й ображеного. З цим душевним тягарем несправедливості прийшлось В.О.Ѓериновичу ще декілька років жити і працюватиз неспокійною душею і хворим серцем. Психодогічний гніт несправедливості до останнього подиху гнітив вченого. Тим більше, що в 1948 році судимість з нього так і не вдалось зняти. Невинність його було визнано аж у 1989 році після його 40-річного відходу в небуття. Дискримінація, вигадки про конрреволюційну діяльність, упереджене підле ув’язнення не пройшли безслідно для здоров’я людини, яка перед ніким нічим не завинила.
2 серпня 1942 року лікарська трудова експертна комісія визнала його інвалідом другої групи, а 16 липня 1949 року на 66-му році життя передчасно перестало битися серце освітянина-науковця, який стояв біля витоків освіти української нації. Не стало ще однієї постаті – патріота України, яка б ще могла багато користі державі принести.
Похований В.О.Ѓеринович на Янівському цвинтарі у Львові.
В.О.Ѓеринович залишив гарний науковий спадок для Поділля, до нього і нині тягнеться молоде покоління дослідників і послідовників, кому не байдужа подільська земля. Серед них: „Кам’янеччина: Природа”, 1926; „Населення, його економічна діяльність”, 1927; „Нововідкриті трипільські стоянки на Кам’янеччині”, 1926; „Природничі виробничі сили Кам’янеччини”, 1927; „Товтри Західного Поділля”, 1930 та ін.
В.О.Ѓеринович залишив також помітний слід у становленні та дослідженні національної освіти в Україні, був оберогом вогнища вищої освіти, якому добре прислужився справою формування молодої української інтелігенції на Поділлі.
Опубліковано:
Степан Ковальчук. Володимир Геринович – організатор географічної науки та освіти на Поділлі // Історія української географії. Частина І: Збірник матеріалів Третьої Міжнародної наукової конференції, присвяченої 130-літньому ювілею академіка Степана Рудницького.
- Тернопіль: 2007. - С.40-45.
|
|
|
