Дмитро Ткач

Тарас Заставецький

Розвиток української геоурбаністики у ХХ ст.

Розкрито основні напрями розвитку географії міст в Україні у ХХ ст. Висвітлюється внесок окремих персоналій в українську геоурбаністику.

Диференціація географічної науки у повоєнний період зумовила появу в Україні напрямків у розвитку галузевих наук, в т.ч. у географії населення. Серед них посилено розвивається геоурбаністика – географія міст і міського населення. Це викликано прискореними темпами урбанізації, збільшенням кількості міських поселень, процесами, які особливо інтенсивно посилюються в кінці 50-х – 60-х років. До цього часу, географія міського населення зводилась, переважно до характеристики регіональних рівнів урбанізованості території України, комплексних, передусім господарських характеристик окремих міст.

Початки української геоурбаністики закладені у праці В.Кубійовича “З антропогеографії Нового Санча” (1927 р.).

Цей вчений вперше здійснив комплексну економіко- і соціально-географічну характеристику міста, опираючись на конкретні експедиційні (рідне місто вченого) та статистичні дослідження, застосовуючи широко картографічний метод дослідження. Він відзначає, що на цей час ще не встановлено сутності дефініції міста і тому дає його визначення як “поселення, що зосереджує на невеликій території значну кількість людей, які займаються несільськогосподарським виробництвом, а зайняті у промисловості, торгівлі та інтелектуальних професіях” [15, 466]. Проаналізувавши підходи, які існували до цього часу до визначення меж міст (Е.Генсліка, Шлітера, Гассе, Шотта, Ольбріхта та ін.), вчений відзначає що всі вони дуже схематичні, бо не враховують розміщення міського населення [15, 470]. При цьому він відмічає труднощі, з якими стикається дослідник при поділі населення на міське і сільське і вважає, що границею міста є границя двох культур, що виявляється у краєвиді границею щільної забудови міського типу, за якою простягаються сільськогосподарські території. Про місто, на думку В.Кубійовича, можна говорити в залежності від процентного співвідношення міської, сільської і місцевої людності (до місцевої людності він відносив несільськогосподарське населення, яке проживає у передмісті або селах, але доїждає щодня на роботу у місто).

Виділивши границі міста, В.Кубійович зробив детальний аналіз його розташування і передумов розвитку, внутрішню структуру структуру та людність. При цьому вчений робить висновок, що великі міста виникають і розвиваються тільки там, “де вигідне положення дозволило їм значно вплинути на околиці, тобто створити собі обширну зону впливу” [15, 473]. Отже, географічне положення міста (на формах рельєфу, відносно рік і транспортно-торговельних шляхів), на думку вченого, є вирішальним чинником його розвитку.

В.Кубійович вперше в українській географічній науці вивчає функціонально-територіальну структуру міста, виділивши т.з. фізіогномічне місто, передмістя та позаміський простір з певним відсотком міської людності. Кожну з цих частин міста вчений аналізує з погляду особливостей забудови (план міста, розміщення будинків, вулиць, транспортних комунікацій та ін.), яку в свою чергу ставлять в залежність від топографії (рельєфу), заможності населення, його етнічного складу, і навіть роду занять. Дією цих чинників він обумовлює також щільність населення. Так, найвищу щільність населення у місті мають райони, що населяються бідними людьми, а також райони, де проживає єврейське населення. В.Кубійович встановив, що щільність забудови і людності єврейського населення помітно є вищою, ніж християн (при інших подібних умовах). Ще він також встановив, що у тих частинах міста, де розвинена торгівля і ремісництво, є також більшими скупченнями населення.

Дуже цікавим у дослідженні В.Кубійовича є встановлення залежності людей різних віросповідань до професій. Вивчаючи місто Новий Санч, який населяли поляки, євреї українці, вчений показує, що професії християн, як правило активні (службовці, залізничники, ремісники, менше торговці), а євреїв – пасивні (торговці і менше – ремісники). Вартим уваги сучасних досліджень є вивчення передмість та позаміського простору з яким місто має тісні взаємозв’язки через трудові поїздки населення. Це населення, а також членів їх родин В.Кубійович прилучає до міської людності.

Для вчення міста як єдиного організму вчений широко застосовує картографічний метод. Саме карти дозволили йому точніше встановити межі міста, всебічно дослідити його людність. У праці представлено карти розселення людей у м. Новий Санч та його околицях, на них показано особливості концентрації людей на території міста, чисельність людей різних віросповідувань і професій у місті та передмістях, частку новосанчеського населення у людності навколишніх сіл та ін. При цьому використано первинні матеріали, зібрані по кожному селу у навколишній місцевості. Саме такий підхід дозволив автору детально і об’єктивно описати місто, збагнути проблеми його соціального розвитку.

Вслід за В.Кубійовичем повне комплексне дослідження міста зробила Олена Степанів, опублікувавши серію статей про місто Львів: “Географічний нарис Львова” (1938 р.), “Сучасний Львів” (1943 р.), “Архітектурне обличчя Львова” (1945 р.), “Промисловість Львова під час німецької окупації 1941-1944” (1946 р.) та ін. Але ці статті, як і праці В.Кубійовича, тривалий час не були відомими географам України, лише тепер вони вважаються зразками географічної характеристики окремих міст.

Важливе місце у вивченні міського населення і міст України займають дослідження українських вчених у еміграції, зокрема В.Кубійовича, Б.Кравціва, В.Голубничого, О.Огоблина, А.Фіголя та ін. Вони дають визначення міста, чітко окреслюючи його відмінності від інших поселень, як поселення замкнутого типу, з особливими (міськими правами), з більшою кількістю мешканців, зайнятих – у протилежність до хліборобського сільського оточення – головно у ремісничо-промисловому виробництві, в торгівлі, на транспорті, як також у адміністрації та в різного роду культурних і соціальних установах і вільних професіях, а лише подекуди (в малих містах і містечках) і в сільському господарстві. На їх думку, виникнення міст було зумовлено відокремленням ремісничо-промислового виробництва від хліборобства, розвитком торгівлі, потребами оборони, адміністрації та культурно-освітнього життя. Автори статті “Місто” у ЕУ [16, с.1585] дають детальну характеристику виникнення і розвитку міст України античного періоду аж до першої половини ХХ століття, відзначаючи їх людність, зовнішній вигляд, господарську діяльність населення, розкриваючи причини розквіту та занепаду міст в окремі історичні періоди

“Енциклопедія Українознавства” дає також відомості про міста України, передусім про найбільші з них. Комплексна характеристка найбільших міст подається за такою схемою (на прикладі м.Києва): 1) положення; 2) природа; 3) історичні особливості розвитку; 4) народне господарство; 5) людність; 6) наука і культура; 7) обличчя (вигляд) і сучасне будівництво; 8) дільниці (райони); 9) впорядкування міста; 10) архітектурні памятки. Текст ілюстрований схематичними планами міст в різні історичні періоди та фотографіями, що відображають визначні місця міста. Менші міста (наприклад, Луцьк, Коломия та ін.) характеризуются не так детально, як великі, але за такою ж схемою. Про селища міського типу дається тільки коротка довідка: час виникнення, положення, людність.

Регіональний характер мали у 60-ті роки також дослідження питань географії міських поселень і міського населення, що проводились вченими України. Розвиток і розміщення міських поселень в окремих областях досліджували Д.І.Богуненко (Одеська), Ю.І.Пітюренко (Донецька), Г.К.Макаренко (Черкаська), М.П.Крачило (Хмельницька), І.М.Табориська (Прикарпаття), С.С.Мохначук (Волинська), М.В.Григорович (Житомирська), Г.М.Коваленко (Сумська), М.Г.Ігнатенко, Т.К.Дагаєва (Подільський район), В.І.Яровий (Дніпропетровська), І.В.Кончаківський (Закарпатська), Д.М.Стеченко (області Донбасу) та ін. Розвиток окремих міст вивчали в цей час І.О.Єрофеєв (Вінниця), Л.Є.Маслій (Дніпропетровськ), П.С.Коваленко (Біла Церква), Є.Й. Шипович (Запоріжжя), Л.В.Гнатюк (Одеса) та ін. Дослідження ці були дисертаційними, в них дано значний конкретний матеріал, на основі якого пізніше (в 70-ті роки) проведено досілдження міст та міського населення на всій території України (Н.І.Блажко, Ю.І.Пітюренко, П.С.Коваленко, Є.І.Шипович, С.С.Мохначук, А.В.Степаненко та ін.).

Методику класифікації міських поселень України розробила Н.І.Блажко [1]. В її основу покладено роль поселень в територіальному поділі праці, і на основі цього виявлено серед міст України 8 ступенів розвитку (за структурою містоутворюючих функцій, ступенем комплексності їх географічної основи, структурою і діапазоном зовнішніх звязків, інтенсивністю участі у територіальному поділі праці). Ця методика була покладена в основу класифікації і типізації міських поселень, які були проведені рядом вчених, що здійснювали дослідження таких поселень окремих регіонів України.

В середині та кінці 60-х років існували суперечливі погляди на сутність міських агломерацій, що інтенсивно формувалися в Україні. Про те, що населені пункти, в т.ч. міські не повинні існувати ізольовано вказувалось у книзі “Основы советского градостроительства” (М., 1966, т.1). З пропозиціями доповнити вивчення промислових вузлів і приміських зон, запропоновану Д.І.Богорадом [3, с.2-99] програмою вивчення і проектування міських агломерацій виступили В.С.Ступаченко та І.А.Фомін [19, с.22-15]. Однак ісували ще суперечливі думки щодо сутності агломерацій. Зокрема, Д.І.Богорад визначив їх як специфічну різновидність систем населених пунктів, їх більш розвинуту форму, що це є “ущільнення стійких і глибоких різноманітних звязків [ 3, c.5]. А О.В.Лєсков та Ю.І.Пітюренко [1970], вивчаючи процеси розвитку агломерацій України, розглядали їх як процес і явище недостатнього регулювання розвитку та розміщення промисловості і розселення, порушення різноманітних звязків. Особливості формування міських агломерацій в Донбасі і Придніпровї – найбільш урбанізованих вже на той час районах України – вивчали Д.М.Стеченко [20, c.17-22], Ю.І.Пітюренко [18 c.3-7]. Повязуючи тісно розвиток міст з промисловим розвитком, вони накреслили шляхи перспективного розвитку як міських агломерацій (Донецько-Макіївської, Горлівко-, Кадіївко-Комунарської, Криворізької, Дніпропетровсько-Дніпродзержнської), так і окремих міст. Зокрема, Ю.І.Пітюренко разом з працівниками Держплану УРСР розробив перелік міст першочергового розвитку в Донецько-Придніпровському економічному районі (переважно малі і середні міста), водночас пропонуючи створення мережі міст – міжрайонних центрів, які би взяли на себе ряд функцій, “розвантаживши” обласні центри і тим самим сприяли б обмеженню росту великих міст.

Деякі особливості росту міських агломерацій досліджує в кінці 60-х років А.В.Коробенко, відзначаючи на прикладі Київської агломерації інтенсивність маятникових міграцій між центром і містами-супутниками, показуючи темпи розвитку агломерацій вглиб і вшир.

Окремі аспекти географії міст, що досліджувались в 60-ті роки, було узагальнено у монографії Ю.І.Пітюренка “Розвиток міст і міське розселення в Українській РСР” [17]. В ній автор розкрив особливості процесу урбанізації в Україні, вплив основних містоформуючих факторів, дав характеристику основних етапів формування міст (феодальний, капіталістичний, соціалістичний). Застосовуючи системний підхід до вивчення міських поселень, вчений дає схему функціональної типології міст з урахуванням умов їх перспективного розвитку. В основу типології покладено такі ознаки: величина міста, його народногосподарські функції, організовуюче значення, величина зони впливу міста на навколишню територію, оцінка перспективних можливостей подальшого За цими ознаками виділено 10 типів міст [17, c. 80-92]:

І. Найважливіші адміністративно-політичні, індустріальні, наукові та культурні центри країни – столиці союзних республік.

ІІ. Багатофункціональні міста – обласні центри:

ІІ а – обласні центри регіонального значення;

ІІ б – обласні центри з переважаючим розвитком важкої промисловості;

ІІ в – обласні центри з переважаючим розвитком машинобудування і легкої промисловості;

ІІ г – решта обласних центрів.

ІІІ. Багатогалузеві промислові центри.

IV. Промислово-транспортні центри.

V. Транспортно-промислові центри.

VI. Одногалузеві промислові центри.

VII. Транспортні центри.

VIII. Міста з слаборозвиненою промисловістю – організаційно-господарські центри, торгово-розподільчі, культурно-освітні центри місцевого значення.

IX. Різнофункціональні міста-супутники великих міст.

X Міста – курортні центри, або з переважним значенням курортно-оздоровчих функцій.

1 2 3 далі

на головну сторінку

довідка про автора

публікації автора

електронні публікації

зарубіжні географи